Політичні відносини – відносини між суб’єктами політики в процесі здобуття і утримання політичної влади, реалізації суспільних інтересів в сфері політики.

Типологія та основні форми політичних відносин. На характер та інтенсивність політичних відносин впливає цілий ряд чинників. Насамперед, це політичні інтереси, що визначають політичну поведінку. Ці інтереси можуть виникати поза сферою політики – зокрема в економіці, в етнонаціональній сфері, але вимагають політичних засобів для їх реалізації. В залежності від масштабів інтересів, що лягли в основу різних політичних відносин можна визначити певні рівні політичних відносин. наприклад, на основі національних інтересів, тяги до національної самореалізації, виникають етнонаціональні відносини. Вони являють собою відносини між суб’єктами національно-етнічного розвитку – націями, народностями, національними групами і їх державними утвореннями. Головним в етно-національних відносинах є проблеми рівноправності і підлеглості, нерівності економічного і культурного розвитку, міжнаціональної ворожнечі тощо. На основі інтересів пов’язаних з реалізацією індивідом права на свободу совісті, як одного з головних складових фундаментальних прав і свобод людини, виникають державно-релігійні відносини. Ці відносини можуть складатись різним чином. Серед головних різновидів державно-релігійних відносин можна виділити наступні типи: віротерпимість (нетерпимість), свобода віросповідань, свобода совісті і т.д. Одним з найскладніших рівнів політичних відносин є міжнародні відносини в основі яких лежать інтереси держав та державних об’єднань з приводу реалізації політичного та економічного впливу на світовій арені. В рамках цього типу політичних відносин відбувається взаємодія держав, міждержавних організацій, партій, кампаній і навіть окремих індивідів, інтеграційні зв’язки, які формують людське співтовариство.

Під впливом об’єктивних умов розвитку суспільства політичні відносини можуть проявлятись в різних формах. Ці форми багато в чому залежать від співпадання чи протиріччя інтересів суб’єктів політичних відносин. Традиційно виділяють такі форми політичних відносин:

Політична боротьба – явище політичного життя, в основі якого лежить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з котрих прагне досягти певної політичної мети. Політична боротьба може набувати різноманітних форм від передвиборчої боротьби кандидатів в рамках закону, бойкоту та протесту до відкритого протистояння в вигляді політичного конфлікту, революції, перевороту тощо.

Політичний компроміс – згода, порозуміння з політичним опонентом на основі взаємних поступок, з врахуванням інтересів обох сторін.

Політична консолідація – вимушене об’єднання політичних противників для спільного вирішення проблем загальнодержавного, або загальносуспільного характеру. Це може бути викликано різними обставинами. Наприклад, необхідність захисту країни від зовнішнього ворога.

Політичний конфлікт – зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб’єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов’язані насамперед з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з перспективами політичного розвитку суспільства. Конфлікт може мати різні форми - відкриті і скриті, збройний і не збройний характер. Від вміння влади вирішувати конфлікти залежить стабільність політичної системи суспільства.

Політична конкуренція – відкрите легальне змагання між різними політичними силами з метою пропагування у суспільстві своїх ідей та притягнення на свій бік симпатій народних мас і, врешті, здобуття влади.

Як бачимо, політичні відносини можуть мати і дестабілізуючий, і стабілізуючий характер, але вони завжди пов’язані з реалізацією своїх соціально значимих інтересів через здобуття і використання політичної влади.

Поняття політичної влади. Політична влада є одним з центральних понять політології. Сам термін “влада” не має однозначного визначення, що пояснюється його складністю та неоднозначністю. Загалом владу визначають як право і реальну можливість здійснювати свою волю, нав’язуючи її іншим людям.

Влада – здатність, право і можливість розпоряджатися чим-небудь або ким-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей за допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.). Найдавнішою основою для влади був авторитет носія влади. Ще в первісному суспільстві влада старійшин племені базувалась на їх авторитеті як найбільш важливих членів суспільства. Підкорення було добровільним через те, що було спрямоване на реалізацію інтересів всього суспільства. Зараз влада найчастіше розглядається як політичне панування над людьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.

Влада існує у будь-якому суспільстві і є результатом існування різних, відмінних інтересів членів суспільства. Суспільство складається з окремих індивідів, великих і малих соціальних груп, класів, етносів, тощо. Кожна з цих складових має свої власні природні і штучні інтереси. Рано чи пізно ці інтереси приходять у зіткнення. Одні з них починають переважати над іншими, виникають відносини влади і підкорення. Витоком влади є нерівність, не тільки соціально – економічна (майнова, фінансова, статутна та інше), але й природня (нерівність фізичних та інтелектуальних млжливістей, статеві відмінності). Французський політолог М. Дюверже виділяє три історичні форми влади: анонімна або групова, що розпушена серед усіх членів спільноти; індивідуалізірована або влада лідера; інституціоналізована, що опирається на систему державних та недержавних органів. Перші дві влади можуть виступати і не в політичній формі.

Основними видами влади також є: політична, економічна, духовна, сімейна религійна. Політологію, звичайно, цікавить влада політична, яка є ядром політичної системи суспільства, її організаційним та регулятивно-контрольним започаткуванням. Ознаками влади є монополія на примус, тривалість у часі, легітимність, законність. Влада є наслідком виникнення суспільних станів, прошарків та відповідних відносин між ними. Вона необхідна для організації суспільного виробництва, для узгодження інтересів і дій різних соціальних груп, для підтримки життєздатності та збереження цілісності суспільства.

Широко вживаними є два поняття: “політична влада” та “державна влада”. Які між ними відмінності? Поняття “ політична влада ” є ширшим і ним позначають здатність і можливість всіх суб’єктів політики здійснювати вплив на процес прийняття політичних рішень, їх реалізацію, на політичну поведінку індивідів, соціальних груп і об’єднань. Крім того, політична влада виникає раніше, ще в додержавний період. Не кожна політична влада є державною. Суспільна влада у сучасному суспільстві може виступати як влада партійних структур, засобів масової інформації, лідерів промислових груп і груп тиску. Це неформальна, нелегалізована влада. Державна влада є однією із форм політичної влади і обов’язково несе політичний зміст.. Визначити її можна як спеціально організовану систему державних органів, організацій та установ, парламенту і судовивих органів, створену для управління всіма сферами суспільного життя.

Також державна влада – це вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний аппарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення. Вона є офіціальною, легальною формою прояву сили.

На відміну від політичної влади державна влада є монополістом у виданні нормативно-правових актів, які регулюють життєдіяльність суспільства. Вона функціонує за політико-територіальним принципом. Державна влада суверенна, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах.

Природа, ресурси та структура влади. Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, всезагальність, моноцентричність, ефективність і результативність.

Легальність влади означає її законність, юридичну правомірність. Легальна влада діє на основі чітко фіксованих нормативно-правових актів.

Легітимність влади – це добровільне визнання громадянами існуючої влади, довіра до неї, визнання її справедливою, прогресивною. Взагалі легітимність – це здатність політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, винесених ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурі влади.

Верховенство влади – це обов’язковість виконання владних рішень (економічних, політичних, правових та ін.) усіма членами суспільства.Воно також проявляється у здатністі суб’єкта політики здійснювати вплив у певному напрямку на поведінку індивідів, груп, організацій, об’єднань з метою сформувати чи змінити думку людей з певного питання, врегулювати політичну поведінку соціальних суб’єктів тощо.

Всезагальність влади – тобто її публічність означає, що політична влада діє на основі права від імені суспільства.

Моноцентричність влади – означає існування загальнодержавного центру прийняття рішень (системи владних органів).

Ефективність та результативність влади полягає у тому, що програма влади повинна реалізовуватися в конкретних результатах. Вони демонструють її здатність ефективно управляти усіма сферами суспільного життя.

У сучасному демократичному суспільстві влада опирається не стільки на примус, скільки на результати домовленностей та угоди між владою і суспільством навколо інтересів пересічних громадян. В технологію дії влади дуже часто включаються такі методи, як підкуп, популістські обіцянки, маніпулювання настроями виборців. Дуже часто у відносини “панування – підлеглість” втручаються ЗМІ, суспільна думка, міжнародні фактори впливу – резолюції ООН або збройне втручання.

Таким чином, політична влада характеризується здатністю і можливістю для тих, хто нею володіє проводити свою волю в керівництві і управлінні всім суспільством, державою; робити визначальний вплив на поведінку суспільства за допомогою певних засобів; мобілізувати суспільство на досягнення певної мети, а також регулювати відносини між окремими групами людей.

Структура влади включає в себе:

1). Органи влади та особи, які здійснюють владні функції (суб’єкти влади );

Питання про суб’єкт влади дуже складне. Особливо для демократичних суспільств. Первинним суб’єктом влади в демократичному суспільстві є народ – носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Вторинні суб’єкти – малі групи, представницькі колективи, партії тощо. До суб’єктів влади відносяться і політичні лідери, і сама політична система суспільства.

2). Тих, на кого спрямована влада – люди, їх групи, організації, спілки та інши. (об’єкти влади). Вони можуть виступати як активні, так і пасивні чинники політичного життя.В певних умовах суб’єкт і об’єкт влади можуть мінятись місцями. Класи, соціальні групи, спільноти – є суб’єктами і носіями влади, і одночасно вони і стосунки між ними є об’єктами владного впливу.

3). Зв’язки, взаємодії, відносини між структурними елементами влади, її інститутами, цінностями, нормами, а також соціальний та політичний контроль – це механізм влади. На сучасному етапі розвитку цивілізації влада є цілісною, багатогранною системою. В ній взаємодіють разноманітні компоненти матеріальної, духовної, політичної культури суспільства. Влада є певним підпорядкуванням суми воль підвладних, а не позбавленням їх власної волі.

З самого початку свого виникнення політична влада включає феномен закріплення соціальної нерівності – бо одні володарюють, а інші підкоряються. Ця нерівність підтримується цілою низкою різноманітних засобів, або ресурсів, за допомогою яких реалізується політична влада. Ресурси влади – це реальні та потенціальні засоби, за допомогою яких влада може підсилювати свої можливості.Засобами реалізації влади є:

‑ економічні засоби – це наявність розвиненої матеріальної та технічної бази суспільства, упорядкованість грошової системи, вигідне географічне положення, різноманітність корисних копалин, розвинена система виробництва, наявність кваліфікованих кадрів, широкі зовнішньоекономічні зв’язки. Ресурсами влади можуть виступити активна доромога держави приватному власнику, штучна підтримка грошової одиниці, активна налогова та митна політика, привабливі обставини для притоку іноземних вчених;

‑ політичні засоби– наявність розвинених політичних партій, відпрацьований державний механізм, підготовлений аппарат управління, політичні традиції, наявність політичних лідерів, наявність політичної культури мас і політичних структур. Політичні ресурси – це сприяння діяльності якоїсь політичної сили, адміністративний примус громадян в період виборчих перегонів, зовнішня підтримка політичного лідера, інформаційна блокада своїх політичних супротивників;

‑ соціальні засоби – наявність соціально структурованого суспільства, посадової упорядкованості, утвердження престижності професій, соціального забезпечення, медичного обслуговування та інше. Соціальний ресурс може виступати у вигляді формування суспільної верстви або класу, політичної заангажованості, соціальних привілеїв та інше;

‑ суб’єктні засоби – політична воля та свідомість,компетентність, організованість, вміння приймати рішення і брати на себе відповідальність, далекоглядність, рішучість. Ресурсами можуть виступити наявність кваліфікованих кадрів, підкуп виборців, проведення виборчих кампаній за допомогою PR – технологій.

‑ адміністративно - силові засоби – армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура, тюрма та ін. Ресурсами можуть виступити привілейоване становище якоїсь політичної сили, військовий заколот,силове протистояння діям опозиції.

‑ інформаційно – культурні засоби - володіння світовою, регіональною та місцевою інформацією, розвиток електронних технологій, засобів масової інформації, доступність культури і освіти для широких мас, можливість свободного получення і освоєння політичних знань. Ресурсами можуть виступити наявність можливості для маніпуляцій інформацією або її селективним відбіром, контроль цензури, цілеспрямована освітня підготовка тощо.

‑ правові засоби – наявність правових цінностей, розвинена система права і правова наука, розвинений механізм правотворчості, правозахисту, правозастосування, висока правова культура населення. Ресурсами можуть виступити підтримка або опір правозахисних організацій та міжнародних фондів і організацій, застосування протиправних дій з боку влади, мобілізація самих політично неосвічених мас.

Провідна роль належить економіці. Функціонування політичної влади вимагає великих економічних ресурсів. Рівень економічного розвитку країни і роль політичної влади в його підвищенні є головним критерієм в оцінці заслуг цієї влади.

Основними функціями політичної владиє: інтегративна, регулятивна, мотиваційна, стабілізаційна.

Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільнозначущих, історично визначених цілей.

Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб’єктів володарювання, їхніх політико-органцізаційних структур.

Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

Зараз в розвитку політичної влади відзначають нові тенденції: посилення інтенсивності процесів демократизації політичної влади; зростання фактора легітимності влади як обов’язкової ознаки цивілізованої влади; розгрупування політичної влади, становлення системи розподілу влади; посилення конфліктності між різними гілками влади; високі темпи бюрократизації владних структур.

В системі політичної влади розрізняють також функціонально взаємодіючі рівні:

– вищий рівень – макрополітична система вищих органів влади (законодавчих, виконавчих, судових);

– середній або проміжний рівень – це аппарат політичної влади середньої ланки, бюрократія разних рангів (цей рівень є ланкою, яка зв’язує інституційну владу з неформально-громадськими організаціями, партіями, рухами і населенням);

– мікрорівень включає безпосереднє політичне спілкування людей, малих груп. Саме на цьому рівні формуються думки людей про політику, їх переконання політична культура в ціломує

Витоки влади практично всі політологи розглядають у двух площинах: перша – це особисті якості особи (фізична сила, врода, професійна підготовка, інтелект, авторитет тощо), друга – це сам інституційний механізм влади, який виповнює свої функції безотносійно до особи.

Теоретичні концепції існування політичної влади. В політології існує кілька підходів до трактування політичної влади. Розглянемо найголовніші.

Інструменталістський – влада розглядається як можливість використовування певних засобів, зокрема насильства, для досягнення мети. Влада ототожнюється з методами та засібами досягненя (Макіавеллі, Т. Гоббс, Ч. Мерриам).

Телеологічний – влада розглядається як засіб для досягнення певних цілей і одержання результатів.

Структурно - функціональний – влада розглядається як особливі відносини, як набор функцій між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується. Назначення влади є у вирішенні постійно діючих конфліктів між інтересами різних людей і груп та необхідною підтримкою постійного порядку у суспільстві (Т. Парсонс, Д. Истон, Г. Алмонд, М. Крозьє).

Конфліктологічний – влада розглядається як можливість прийняття рішень, що регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях. (М. Вебер, К. Маркс, В. Ленін,).

Біхевіористські (поведінкові) і реляціоністський (від англ. relation ‑ відносини) – влада розглядається як міжособові стосунки, що дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого. Відмінність біхевіорізму є у акцентації на мотивації діяльності людини. Спрага до влади становиться основним інстинктом людства і це є головний мотив для моделей політичної поведінки індивіда.(Г. Лассуелл, П.Блау Д. Хіксон, Д. Картрайт, Дж. Френч)

Дослідження феномену влади розпочалось ще у античні часи. Аристотель першим розподілив владу на законодавчу, виконавчу та судову. Фома Аквинський вважав, що оскільки світ збудований на ієрархічній основі і на чолі загального порядку стоїть Бог, то всі види влади на Землі – від Бога. Головним знаряддям державної влади є сприяння загальному благу, збереження миру та справедливості у суспільстві.

Головним виразником ідеї поділу влад був Ш. Монтеск’є. У праці “Про дух законів” він писав, що поділ влад є головною умовою правової організації суспільства, а рівновага влад повинна забезпечити існування політичних свобод. Бо не може існувати одна організація, яка одночасно видає закони, наглядає за їх виконанням та судить злочинців.

Дж. Адамс вважав владу формою примусу, панування однієї групи людей над іншою. Влада не є лихо сама по собі, бо правлячі органи обираються на підставі загальної згоди з метою самозбереження суспільства. Але людство завжди стоїть перед спокусою перетворити цю владу на зло, бо природа людини “зіпсована, хибна, гріховна”.

Ф. Ніцше у своєму сприйнятті влади пройшов шлях від негативної до позитивної її оцінки. На його думку, влада є домінуючим потягом, кінцевою причиною всіх форм поведінки людини.

Б. Рассел у своєму творі “Влада” (1938 р.) зазначав, що влада – це насамперед взаємовідносини між владою індивідума і владою організації (держави, партії, корпорації та ін.). Влада має природний характер, вона притаманна людині і нормально функціонуючий організауції. Расселу налеєжить дослідження потягу людей до влади. У монархічно організованій держві потяг до влади мають тільки представники спадкових верств. У демократичних суспільствах поступово виділяється верства із сильнішими владними інстинктами, з яких відокремлюються лідери. Він зазначив, що людина від народження наділена двома взаємопов’язаними пристрастями – прагненням влади і прагненням слави. Їх реалізація відіграє помітну роль в історії.

Т. Парсон як представник телеологічного підходу у визначенні влади, визначив її як здатність виконувати обов’язки, покладені цілями співтовариства, мобілізовуючи ресурси суспільства на досягнення поставлених цілей. Він прирівнює владу до грошей, порівнюючи владу з елементом, що перебуває в обігу.

Філософ та економіст Ф. Хайєк у своїй книзі “Дорога до рабства” один з розділів назвав “Чому до влади приходять гірші?” Цей феномен він пояснював наступним:

1) чим люди інтелігентніші, тим вони менші колективісти. Вони менш одностайні у своїх симпатіях. Чим люди освіченіші, тим важче їх підвести до спільного знаменника у поглядах та вчинках;

2) тоталітарні режими опираються головним чином на людей з нестійкими поглядами та емоційних;

3) люди швидче за все об’єднуються навколо негативної програми – ненависті, заздрощів, вони виступають за поділ на “ми” та “вони”.

Англійський технократ О. Тоффлер наголошує на новому ракурсі розуміння влади – знаннях. Володіння знаннями та вміле їх використання стає могутнім інструментом влади на рубежі третього тисячоліття. Завдяки можливості швидко поширювати знання відбулося глобальне “зрушення влади”.Марксистський підхіднаголошує на непримиримості суспільних протиріч, в основі яких лежать економічні причини.Ліберальний підхідрозглядає владу з позиції авторитету суспільних угод, які приймаються добровільно.

Легітимність та законність влади. Однією з найважливіших характеристик політичної влади є її легітимність. Легітимною є влада, з існуванням якої погоджується народ. Легітимність (за С. Ліпсетом) – “здатність системи створювати та підтримувати у людей переконання у тому, що існуючи політичні інститути є найкращими для суспільства”.

М. Веберрозробив типологію легітимності (панування), виділивши три основні типи:

‑ традиційне панування – опирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецендентам. Прикладом традиційного панування є монархії;

‑ харизматичне панування (від грецького harisma – особливий дар) базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки людей з сильною харизмою – Цезар, Наполеон, Ленін;

‑ легальне (раціональне) панування грунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються та застосовуються з конкретними постійними принципами.

Ці три чисті типи, яка правило, не зустрічаються окремо, а функціонують у певній комбінації.

Д. Істон виділяє інші принципи легітимності: ідеологічні, прихильність до структур і норм режиму, відданість владі з причини позитивної оцінки особистих якостей суб’єктів влади (наприклад, президента). Дослідник виділяє такі різновиди легітимності:

1) ідеологічна легітимність опирається на ідеологічні принципи та переконання громадян у цінності політичного ладу як найкращого, що підкріплюється інтенсивною пропагандою (колишній СРСР);

2) структурна легітимність опирається на прихильність громадян до маханізму і норм політичного режиму (Великобританія з її демократичними традиціями та парламентаризмом);

3) особиста (персональна) легітимність опирається на віру громадян у особисті якості політичного лідера, його спроможність належно використовувати політичну владу. Вона базується на симпатії громадян до лідера (США, де президент повинен володіти персональною легітимністю).

Джерелами легітимізації влади є: участь громадян в управлінні, що створює відчуття причетності людей до політики; легітимізація шляхом адміністративної, економічної, військової, освітньої та іншої діяльності влади. Легітимність влади у цьому випадку залежить від ефективності такої діяльності. Легітимізація шляхом застосування сили: чим нижчий рівень легітимності, тим сильніший примус.

Проблема легітимності влади важлива для будь-якого політичного режиму. Найбільшим потенціалом легітимності володіє демократичний режим.

Форми політичної влади. Влада в суспільстві може здійснюватись різними методами: від насильницько-примусових до заснованих на добровільному підкоренні. Вважається, що найчастіше використовується заохочення, примус, власний приклад тощо. Крім прямих методів панування, які закріплені в традиціях, законах, привілеях, є і побіжні. Одним з побіжних методів політичного впливу є економічна залежність. Широко відомі приклади впливу тіньового капіталу на політичні дії в суспільствах що лише формують свою демократичну систему. А одним з найдавніших прикладів підкорення на основі економічною залежності може бути інститут «закупів» в Давній Русі. Практика владарювання свідчить про наявність некоректних і аморальних форм політичного впливу: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, популізм тощо.

В історії людського суспільства існували різноманітні форми реалізації політичної влади. Якщо поділити їх за ознакою головного суб’єкта управління та організації політичного устрою держави, то можна виділити:

- монархія – єдиновладне, спадкоємне правління однієї особи;

- тиранія – одноосібне деспотичне правління як правило внаслідок насильницького захоплення влади;

- диктатура – нічим не обмежена влада особи, партії або соціальної групи в суспільстві, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим;

- аристократія – влада кращих, тобто привілейованої групи знаті;

- олігархія – влада небагатьох багатих;

- тимократія – особливий вид олігархії за якої влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто військової силою;

- теократія – влада церкви;

- охлократія – влада натовпу;

- демократія – влада простого народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян;

- технократія – влада науково-технічної еліти.

Таким чином, політична влада виникла через необхідність організації і координації життя суспільства і покликана вирішувати цілий ряд питань пов’язаних з забезпеченням законних прав громадян, підтримувати правопорядок в суспільстві і виконувати функції розбудови держави. Сучасна українська влада все ще не відповідає всім цим критеріям. Це зрештою характерно для суспільств, що знаходяться на перехідних етапах розвитку. Спостерігається недостатня легітимізація влади в суспільстві, втрата довіри до неї в широких масах населення. Звертає на себе увагу високий рівень корумпованості владних структур, зрощування їх з тіньовим бізнесом, відсутність відповідальності влади перед народом, що виявляється в популістських, непродуманих діях багатьох політичних сил, що притаманно охлократії, а не демократії. Одночасно, поступово вдосконалюється нормативно-правова система, починається реорганізація політичної системи країни, що зумовлює сподівання на поступове вдосконалення і влад

 

ЛЕКЦІЯ: ІСТОРІЯ СВІТОВОЇ ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ / Частина 1/.

 

Політичні ідеї Стародавнього Сходу. Політичні знання зародилися в глибокий давнині в країнах Стародавнього Сходу. Формування політичної думки зв`язано з тією стадією розвитку суспільного виробництва, коли появляється приватна власність на знаряддя і засоби виробництва, йде поділ суспільства – родів, племен, общин, - на різноманітні соціальні спільності, виникають класи та різноманітні соціальні верстви, утворюються держави. Єдиним у становленні і розвитку політичних ідей у всіх стародавніх народів Індії, Китаю, Стародавнього Єгипту, Греції, Персії Риму є те, що вони сягають корінням в джерела міфології і оперують міфологічно-релігійними уявленнями про місце людини в світі. Наприклад, у священних книгах стародавніх індусів всі події зображуються як прояв світового порядку, дотримання якого вважалось обов’язковим, бо це свідчило про виконання обов`язків кожною людиною.

Уже в ІІІ – ІІ тисячолітті до н.е. населення Стародавнього світу – Єгипту, Китаю, Індії та інших країн зазнало соціального розшарування. На зміну простому первісному ладу прийшов класовий устрій. Економічно такий тип суспільства характеризується пануванням патріархального натурального господарства, стійкістю державних форм власності на землю і общинним землеволодінням, надто повільним розвитком індивідуальної приватної власності. Традиціоналізм общинного життя, незрілість різних суспільних верств впливали на зміст уявлень про політику. Головне місце в політичній свідомості таких суспільств займали міфи про божественне, надприродне походження суспільних порядків. З міфами зв`язані традиції обожнювання існуючої влади і її розпоряджень. Політичні вчення Стародавнього світу залишались сугубо прикладними. Головний зміст їх становили питання, що стосуються мистецтва (ремесла) управління, механізму здійснення влади і правосуддя. В політичних доктринах відображалися не стільки теоретичні узагальнення, скільки конкретні проблеми панування та методів здійснення влади. Державна влада ототожнювалась з владою царя або імператора. Верховний правитель вважався втіленням держави, зосередженням всієї державності. Політичні вчення не відокремлювалися від моралі і становили своєрідні етикополітичні доктрини.

Для політичних вчень Стародавнього світу характерно те, що в них не тільки зберігалися, але й розвивалися релігійно-міфологічні погляди, а теорії державності сповнені релігійних догм, моральних уявлень і прикладних знань про політику. Політичні вчення розвивалися в рамках філософських течій і не відокремлювалися від релійних форм. Вони освячували соціально – політичну нерівність, привілеї знаті та верховної влади.В процесі розвитку політичних ідей виробилися деякі спільні риси.

Політична думка Китаю. Найвпливовішою доктриною в історії політичної думки Китаю стало конфуціанство. Родоначальником напряму виступив Конфуцій (551 – 470 рр. до н.е.), який захищав інтереси різних верств суспільства, прагнув примирити майнову багату знать з спадковою знаттю. Вчення Конфуція за характером є етико-гуманістичним. Головна увага зверталася на обґрунтування необхідності будувати відносини між людьми на взаємній повазі і любові. Управляти державою, повчав Конфуцій, покликані благородні мужі на чолі з государем – сином неба. Слідом за прихильниками правління знаті Конфуцій твердив, що поділ людей на вищих і нижчих не усувається. Однак, в доктринах Конфуція благородні виділялися не за походженням, а за моральними якостями та знаннями. Благородний муж – це зразок моральної досконалості, людина, яка всією своєю поведінкою утверджує норми моралі. Саме за такими критеріями Конфуцій пропонував висувати на державну службу. Головне завдання благородних мужей Конфуцій бачив у вихованні повсюдно людяності. В поняття людяності він вкладав особливу, не співпадаючу з сучасним змістом суть: виховання такої поведінки, яка б відповідала моральним цінностям родинно – кланових колективів та патріархальних общин. Людяність включала: піклування батьків про дітей, синовню повагу до старших, а також справедливе ставлення між тими, хто не зв’язаний родинними стосунками. Загальним принципом взаємовідносин між людьми повинно було стати: «не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Перенесений в сферу політики такий принцип має стати фундаментом всієї системи управління. Володар мав ставитися до підкорених як до своїх дітей, дбати про достаток продовольства в країні, захищати і виховувати народ. В свою чергу, народ забов`язаний проявляти синовню повагу до правителів, незаперечно їм підкорятися.

Крім конфуціанства в І тис. до н.е. в Стародавньому Китаї виникли ще кілька течій в розвитку політичної думки, що доповнювали одна одну:

- моїзм (Мо-цзи обґрунтував концепцію формування держави через укладання суспільного договору; сформулював ідеї щодо необхідності жорсткої адміністративної структури в суспільному організмі);

- легізм (Шан-Ян твердить, що держава – найвища мета діяльності людини, а закон – найефективніший засіб досягнення цієї мети);

- даосиз м (Лао-цзи переконував, що держава, суспільство і людина як природні частки Дао і Космосу підпорядковуються законам вічності. Тому головний метод державного управління – «мудрість простоти» - створення правителем умов для природного розвитку суспільства без штучного підштовхування процесів державою).

Політичні вчення в Стародавній Греції. Видаткову роль у формуванні і розвитку духовної і політичної європейської культури має філософська спадщина Древньої Греції та Риму. Вона виникає в умовах поділу суспільства на вільних та рабів і політична думка того часу, у тому числі і демократична, розвивається як ідеологія тільки для вільних. Свобода – це головна цінність. Політика у Древній Греції – це право діяльності вільних, а труд – це обов’язок рабів. Виходячи з цієї імперативної установи, ціль політичного життя для полісів була в пошуках розумної межи справедливісті, яка відзеркалює спільний інтерес усіх громадян полісу. Інакше говорючи, у центрі суспільної думки знаходилися проблеми становлення і розвитку державного ладу, співвідношення громадянина та спільноти, правові та морально – етичні норми поведінки людей. Умовно ці теоретичні пошуки можно розділити на три періоди:

1. ІХ – УІ ст. до н.е., - умовний період первісних міфологічних уявлень, зв`язаний зі становленням державності Стародавньої Греції. Процеси розвитку державності відображені у творчості Гомера, Гесіода, знаменитих «семи мудреців», до яких належить Солон. Формуються філософські погляди про державу в творах Піфагора і піфагорійців, Геракліта. Фалесу належить така аксіома життевої поведінки: “Не роби сам того, що ти гудиш у других”. По Солону, той, хто в період державної смути відмовляється зі зброєю у руках стати на бік якоїсь політичної сили, повинен бути засуджений до вигнання за відсутність громадянської позиції.

2. У – перша половина ІУ ст. до н.е.,- період переходу до раціонального осмислення, зв`язаний з розквітом філософської і політичної думки про державу в Стародавній Греції, що знайшло відображення в ученнях Демокріта, софістів, Сократа, Платона і Аристотеля. Питання про збереження полісної едності в умовах отказу від колективного сімейного права власності і переходу до індивідувльної приймає першочергове значення. Попрання справедливості і закону розглядається як антисуспільний і антибожествений вчинок.

3. друга половина ІУ – ІІ ст. до н.е. – це період еллінізму. Початок занепаду державності в Стародавній Греції, та розквіту політичної практики суспільної думки Риму. Грецькі поліси підпадають під володіння Македонії, а потім Риму.

Соціально-політичний лад Стародавньої Греції – своєрідна система незалежних полісів-держав, що складалися з міста і прилеглих до нього поселень. Кожен поліс мав загальні і особливі риси, що в цілому мало дуже великий інтерес для дослідника.

Проблеми державності в Стародавній Греції займають значне місце в ученнях філософів Геракліта (близько 541 – 470 рр. до н.е.), Демокріта із Абдер (близько 460-370 рр. до н.е.), Піфагора з острова Сомоса (близько 580-500 рр. до н.е.) та ін. Розвиваючи теорію держави і права, Геракліт вважав розумним правлінням аристократію, Демокріт же розглядав політику як найважливіше мистецтво, завданням якого – забезпечити спільні стабільні інтереси вільних громадян поліса-держави. Недоліки демократії мають стільки ж переваг перед так званим благополуччям громадян при царях, наскільки свобода краще рабства. Одностайність і моральна солідарність вільних членів поліса-держави є найважливіша і необхідна риса упорядкованої держави. Поліс – це спільна справа всіх його вільних громадян. Державні справи є важливіші серед інших. Кожний повинен дбати про могутність і міцність держави, про порядок та законність. По Сократу, політична свобода громадян ймовірна тільки з пануванням розумних законів.

Погляди родової спадкової знаті на спосіб устаткування державного ладу відрізнялися від думки рабовласницької демократії. Це явище стало поштовхом до розвитку публічної політичної думки. Ідеологія стародавньогрецької аристократії досягає найвищого розвитку в ідеалістичній філософії Платона.

Родоначальник об`активного ідеалізму, учень Сократа, автор відомих філософських діалогів Платон (427-347 рр. до н.е.) в ученні про суспільство вперше сформував систему поглядів на види політичного устрою держави, причини появлення і зникнення, на правові та етичні основи і виклав концепцію ідеальної аристократичної держави. Основну причину загибелі держав Платон вбачає в в порушенні принціпів справедливості та поширенні майнового і соціального розшарування. Виникло дві держави вільних жебраків і можновладців, суспільні інтереси яких не збігаються. Це головна причина зміни ролітичного устрою держав. У своєму аналізі Платон виділяє декілька базових типів державного устрою.

Форми правління і державного устрою, по Платону, не досконалі, хоча серед них є правильні і неправильні. Правильними формами Платон вважає монархію і аристократію – владу обраних за свої якості людей, якщо вони законні і їх діяльність спрямована на досягнення блага і узгодженості. Неправильними формами політичного устрою є: тимократія – панування окремої частини родової, найчастіше військової, знаті, яка прагла до збагачення за допомогою поборів і здирництва; олігархія – панування купки багатіїв, які за допомогою неправедних законів та свого посадового впливу присвоюють державні та общинні фонди у свою власність; демократія – влада більшості, яка може бути законною або незаконною, якщо демос-народ захоплює насильно владу. Причиною її виникнення він бачив зловживання багатих і прагнення демагогів (від грецьк. – народний ватажок) до влади. Біднота гнобить кращих, нищить знатних і установлює рівність в громадянських правах і зайнятті державних постів. Продовженням демократїї він бачить її протилежність – тиранію, яка зростає серед суспільної разрухи. Тиранія – влада однієї особи над усіма, що приходить на зміну вироджуваної демократії. Характеризуючи тиранію, Платон звертає увагу на своєрідний «популізм» тиранів: спочатку тиран всім усміхається, звільняє від боргів, роздає землі, а пізніше добравшись до влади, знищує непокірних і взагалі тих, хто виступає проти тирана-володаря.

Кожна з наведених форм державного ладу гине під врливов внутрішніх конфліктів. Головною причиною зміни всіх форм управління державою Платон вважав псування людських звичаїв, а вихід з порочного стану суспільства зв`язував з поверненням до правління мудрих – філософів.

Розглядаючи всі існуючі форми управління державою, Платон вважав їх недосконалими і протиставляє їм модель політичного устрою – так звану ідеальну державу, яка нібито здатна реалізувати головний принцип життя – справедливість і благо. Держава виникає з необхідності забезпечити природні потреби людей на основі закону, наділяє громадян матеріальними благами, організує виховання і розвиток душі і тіла, згуртовує людей і захищає їх своїми засобами. За класовою структурою ідеальна держава складається з трьох станів: правителів – мудреців, стражів – воїнів і землеробів. По Платону, умова міцності держави, - у спільному поселенні громадян кожного стану і повному запреті на переходи з одного стану до другого. Кожна окрема людина повинна займатися тією справою, до якої визначена природою. Правити народом повинно за допомогою знань, цензури і релігії. Дуже цікаво Платон вирішує протиріччя майнового характеру: перши два стани мають спільне володіння майном і знаходяться на державному кошті, трете – має приватну власність і оброблює своїх добродіїв. Ідеальна держава повинна ліквідувати виток соціальних напружень.

Визначення справедливості Платоном покликане виправдати суспільну нерівність, поділ людей на вищих і нижчих за походженням. Більшість людей не здатні тримати свої пристасті, бажакння і прагнення при собі і тому не можуть самовдосконалюватися. Тому вони не мають права наближатися до державного правління.

Проте жодна з існуючих форм державного управління не здатна забезпечити доброчесність, задоволення потреб громадян. Ідеальним державним устроєм Платон вважав правління, де поєднані начала демократії і монархії.

В трактаті «Закони» Платон ближче підходить до інтерпретації політичного життя, малює реалістичну картину соціальної і політичної еволюції людства. В «Діалогах» Платон визначає політику як «мистецтво управляти людьми», твердить, що коли за природою індивіди не рівні і мають хижацький інстинкт, слід гадати, що сильніші індивіди мають можливість і право «задовольняти свої бажання» за рахунок слабких. Платон конструював саме сильну ідеальну державу. Справедлива людина і справедлива держава схожі. Ідея ідеальної держави знаходить своє продовження в працях: утопистів-соціалістів(Т. Мор, Кампанелла, Мабли), гуманістів-лібералів (Спіноза, Гоббс, Вольтер, Кант), прихільників комуністичної ідеології та сучасних правих.

У формуванні теорії політики і держави важливу роль відігравав наставник А. Македонського великий філософ Аристотель (384-322 рр. до н.е.), який народився в Стагорі у Фракії, освіту одержав в Афінах в школі Платона. Він піддав критиці платонівську теорію безтілесних форм (ідей), ідеальної держави, розподілу людей за народженням, проте повністю подолати платонівський ідеалізм не міг. У Аристотеля знаходимо ґрунтовний виклад теорії суспільства, передумови якої зустрічаються у найраніших мислителів Сходу, переважно в Індії, Китаї.

В ученні про суспільство Аристотель доводив, нібито відносини рабовласництва укоріненні в самій природі суспільства. Найвищими формами державної влади Аристотель вважав форми, за яких виключена можливість своє корисності використання влади і за яких влада служить всьому суспільству. Головна відмінність поглядів Аристотеля від поглядів інших стародавніх філософів, зокрема від Платона, полягає в тому, що Аристотель вперше в історії суспільної думки в праці «Політика» аналізує виникнення та функції держави, вказує, що функції держави зароджуються в найраніших суспільних зв`язках між господарями і рабами, необхідних для утворення стабільного соціального об`єднання. На їх основі і базується будова спільності (або родини). Над родиною стоїть община, а над общиною стоїть уже держава – третя, вища форма суспільства. Таким чином, держава є сполука різних елементів.

Розкриваючи роль політики в суспільному житті, Аристотель підкреслював, що політика має відігравати морально-виховну роль, щоб полегшити досягнення загального блага: справедливості. Інструментом політики є держава, а державним благом – справедливість, тобто те, що служить загальній користі. Походження політики Аристотель визначає як розумну практику, спрямовану на приборкання пристрастей і прагнень індивіду, вбачаючи користь політики в егоїстичній тваринній природі людини, чуттєві прагнення якої стихійні і руйнівні. Політика покликана облагородити поведінку людини, забезпечити панування розуму над нею. Звичайно, держава забов`язана своїм існування суб`єктивним життєвим потребам людей. Але лише держава забезпечує повністю розквіт особи, тому що за природою людина – істота суспільна. Звідси, Аристотель твердить, що суспільство передує особі.

Головне завдання політичної теорії Аристотель бачив в тому, щоб відшукати досконалий державний устрій. Ідеальною формою держави Аристотель вважав монархію, бо вона поєднює закон, благо і насилля. Класифікація форм управління державою в «Політиці» Аристотеля здійснюється по двох критеріях: за кількістю, чисельністю правлячих осіб і здійснюваною в державі метою. Правильними формами управління державою він вважав: монархію, аристократію, політію. А неправильними – тиранію, олігархію і демократію. І хоча сам перелік форм управління державою не оригінальний, нове в теорії Аристотеля те, що є намагання звести всю багатоманітність державних форм управління до основних – аристократії, олігархії і демократії. Їх породженням або змішуванням виступають всі інші різновиди влади. Аристократія - влада лучших по походженню або богатству, при олігархії влада належить багатим, а в демократії – незаможним, неімущим. Олігархія посилює існуючу соціальну нерівність людей, а демократія надзвичайно зрівнює багатий і простий люд. Міркування про демократію і олігархію Аристотель зводить до розуміння соціально-станових суперечностей, що визначають розвиток рабовласницької держави. На відміну від Платона він не висовує ідеї ідеального державного устрою, Його не може існувати у природі, бо люба держава проходить у розвитку різні стадії. Все залежить від рівня культури і якостей народу. Та симпатії Аристотеля все ж на боці політії – змішаної форми правління державою, що виникає з поєднання елементів олігархії та демократії. Економічну основу полііії становить лад, де переважає власність середніх верств населення, соціальну основу – власники землі. Політичний устрій держави, це демократична монархія або аристократична демократична республіка, де кожен стан має представників у виборному органі, щось на зразок сучасного двопалатного парламенту. Аристотель вважав, що змінити існуючий державний лад легше, ніж на його місці будувати щось ідеальне.

Філософ є прихільником приватної власності, бо тільки вона дає людині справжню свободу. Держава повинна контролювати межи власності та шляхи її придбання. Він стверджував, що політія можлива тільки при наявносі великого прошарка власників. Дуже велику увагу він приділяв закону і етичним принципам існування. Правління на основі закону не може бути справедливим для усіх, але воно несе менше зла, ніж коли закони установлює одна людина і вершить їх сама. Також не всякий закон прийнятий більшостю може бути справедливим Насильницькі прийняті закони ведуть до деспотії хоть меншості, хоть більшості..Аристотель розрізняє два види справедливості: зрівняльну (усім поровну) і розподільну (усім по ділу). Аристотелева концепція влади закладена у сучасний фундамент європейського конституційного устрою.

Політичні вчення Стародавнього Риму. Політичні вчення Стародавнього Риму мали багато спільного з політичними вченнями Стародавньої Греції. Пояснюється це тим, що формувалися держави на основі однотипних соціально-економічних і станових відносин, з глибокою спадковістю у розвитку їх культур. Політичні вчення в Стародавньому Римі формувалися на основі філософських шкіл, що перенесені з Греції. Та новизна і оригінальність політичних поглядів римських мислителів полягала в тому, що ними висунуті ідеї, що відповідали відносинам зрілого рабовласницького суспільства. Зміни в політичній теорії обумовлені розвитком відносин приватної власності і рабства, патриціїв та плебеїв.

Однин з ідеологів римської аристократії, знаменитий оратор Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н.е.) в діалогах “Про державу”, “Про обов’язки” і “Про закони”, наслідуючи Платона, виклав вчення про державу. Він стверджує, що держава виростає, природно, з родини, що державна влада вручена мудрецям, здатним наблизитися до осягнення світового божественного Розуму. Якби люди жили за заповітами і звичаями батьків, то держава могла б стати вічною. Мета держави – охорона майнових інтересів громадян. Марк Цицерон твердить, що держава не тільки природний організм, але й штучне утворення, «народне встановлення», визнає рівність всіх людей від природи і можливість досягання мудрості кожним, хто одержить освіту. Народ – це не просто сполука людей, а єдність людей,зв’язаних суспільними інтересами та угодами. По Цицерону, держава – це правові відносини людей і вона повинна захищати їх життя і майно. Виникнення держави і права він бачить не в залежності від волі людей, а як божий дар.

Майнові і соціальні відмінності між людьми виникають не від народження, а в силу відносин приватної власності, що встановлюється в суспільстві. Приватна власність не буває від природи, а виникає абож на базі давнього володіння нею, абож на базі володіння за законом і згодою. Таким чином, Цицерон приходить висновку, що держава тримається на кредиті, народ вручає свої права монарху в кредит за справедливе управління суспільством. Він виділяє три форми влади: царську, оптиматів (аристократів) і народу (демократію). Найліпшею формою може бути змішана система, бо неконтрольована монархія веде до деспотії, влада аристократів вироджується у владу богатіїв, а демократія веде до проізволу плебеїв. Ці неправільні форми не можуть відповідати формам держави, бо вона будується на обов’язковом для всіх праві і законі.

Матеріалістичний напрямок у філософських поглядах Тита Лукреція Кара (99 –55 до н.е.) доводив, що природа без участі богів створила людину. Еволюція людських відносин від первісної дикості до сучасних йому державних форм є слідством розвитку культури. Він один з перших акцентував увагу на тому факті, що з приорітетом розвитка матеріальної культури виникає опасність упадку суспільної моралі.

Імперетор Марк Аврелій Антоній розвивав уявлення про державу з позицій права та законотворення. Базовим вкладом в загальнолюдську культуру є виникнення римського права і нової науки – юриспруденції. Римському праву, яке є основою сучасного права, притамовані такі риси, як точність формуліровок, об’єктивність заключень, високий рівень судової техніки. Затвердився основний принцип справедливості - право є то, що при любих обставинах корисно для всіх у любій державі.

Політичні вчення в Середньовіччя (V – ХVІ ст.) Падіння Римської імперії (476 р.) завершило період історії Стародавнього світу і поклало початок історії середніх віків. Тоді розвиток політичної думки пішов у двох напрямах: по-перше, розгортається формування авторитарної королівської влади на територіях західних провінцій колишньої Римської імперії і, по-друге, складаються її нормативні регламентації.

Політична думка Середньовіччя пронизана піклуванням про пошук основ стійкого порядку, поміркованих форм правління, які відповідали би вимогам законослухнянності. Раннє христіянство розглядало земні порядки та політичну владу як зло. Теологічне трактування походження людини та держави намагалося зробити релігійні догмати єдиним принципом поводження чоловіка. Розмежування права, моралі, релігії не було. Христіянство проголошувало необхідність рівності людей незалежно від майнового та соціального стану. Воно сформулювало дуже важливий для юриспруденції принцип еквівалента (рівним за рівне), який ототожнювався з особистою відповідальністю людини за свою діяльність. Ранній христіянський світогляд дуже раціонально регулював межи праці та споживання. Якщо греко-римська цивілізація принижувала фізичну працю, то христіянство стало розглядати труд як божествену якість людини. Ранні христіяни розглядали богатство як причину занепаду людини, кожен мав получати відповідно до свого труду. Положення раннехристіянських поглядів на свободу, рівність, труд, майнові відносини були дуже сприятливим середовищем для єресей та революційних політичних вчень.

В Арабському Сході, Середній Азії, Закавказзі різні теологічні вчення виправдовували іслам і закликали населення покорятися владі, бо влада це відображення воліАллаха. Політичні ідеї і концепції про державний устрій і державу відображалися в працях відомих філософів Сходу: аль-Фарабі (870-950 рр.), Абу-Абі Ібн-Сіна – Авіценни (980-1037 рр.), Ні замі Гаджієва (1141-1202 рр.), Ібн-Хальдуні (1332-1406 рр.). Розвиток політичної думки в феодальних державах країн Сходу й Азії йшов з тими ж закономірностями, що і в країнах феодальної Європи. Згодом все змінилося.

Середньовіччя – це довгий період становлення, розвитку і упадку феодалізму і религійних забобон. Людина розглядалася не як особа, а як член корпоративної спільноти, наприклад, ремісників або лицарів.Теологічний світогляд становив основу всієї європейської культури і дуже мішав виникненню раціональних наукових знань. Христіянська релігія затверджувала божествене виникнення людини і суспільства, відкидала ідею розвитку людського познання та ставила під сумнів міць людського розуму. Політичні амбіції церкви на панування над світським життям людини наштовхнулася на відпір як аристократію, так і вчених. В ХІІ-ХІІІ ст. по всій Європі прокотилася хвиля єретичних рухів, що серйозно похитнули віру у святість і непорушність феодальних устоїв. Різка критика феодального ладу і його ідеології єретиками потребувала нового ідеологічного обґрунтування феодалізму. Один з визначних ідеологів католицизму домініканський монах Фома Аквінський (1226-1274 рр.) прагнув обґрунтувати непохитність феодалізму, виступав за активне вторгнення церкви в філософію і науки, проти ідеї познання світу, бо вона давала певний простір пошуку земної істини, нижчої у порівнянні з істиною небесною, що осягається відвертістю і вірою. За вченням Фоми Аквінського, світ заснований на ієрархії форм (від бога – чистого розуму – до духовного світу і, нарешті, до матеріального), з яких вищі форми дають життя нижчим. В політичній доктрині Ф.Аквінського значне місце займає вчення про закони, їх види, про державу, владу, прагнення використати погляди Аристотеля для обґрунтування догм католицької церкви, і ще більше зміцнити її позиції. Ф.Аквінський вважав, що світській владі підвладні лише тіла людей, але не їх душі. Верховна, всеохоплююча влада, в тому числі і право розпоряджатися духовним життям, належить церкві. Наскільки Бог вище людини, настільки духовна влада вище влади земного царя, володаря. Тому римському папі – наміснику Бога на Землі – мають, як васали, підкорятися всі світські царі, володарі. Державна влада – це результат волі Бога. Проте не кожен окремий правитель поставлений безпосередньо Богом і Богом же освячена не будь-яка дія правителя. Володар, як і кожна людина має вільну волю і тому здатний чинити зло, тобто віддавати суперечливі божественним законом накази.

Таким чином, Середні віки – період спаду в історії політичних і соціальних вчень в порівнянні з античністю. Переміщення центру ваги в суспільній свідомості від держави до церкви, прагнення значної частини суспільної свідомості до потойбічних, позаземних ідеалів, панування догматичного мислення, суворе орієнтування на тексти святого Письма і канони церкви – все це різко звужувало тематику і зміст політичних і соціальних доктрин.

Проблеми теорії політики в епоху Відродження або Ренессанса. В соціально-економічному житті Західної Європи, починаючи з ХІУ ст. в Італії, і з ХУ ст. в інших країнах, стався цілий ряд змін, що знаменували початок історичної епохи, названої Відродженням. Занепад феодалізму, поява капіталістичних виробничих відносин обумовили вихід на нові рубежі нових політичних сил, розвиток яких потребував розвитку політичної думки. Гуманізи Відродження відкидав релігійну природу світу, звав вперед, піднімав цілі пласти забутої філософської і політичної думки Античності. Замість одностороннього, однозначного релігійного пояснення причин існування держави, політики і права тоді висуваються концепції, в основі яких лежать положення про природний характер людини, її земні інтереси та потреби. Відбувається поворот до людини і її культури, що вивільнялася від диктату релігії, політики і в сфері політичних теорій. Майже водночас з великим відкриттям Коперніка істинної, дійсно Сонячної системи, відкрито і закони існування держав. Макіавеллі, Кампанелла, а згодом Гоббс, Спіноза, Гуго Грацій аж до Руссо, Фіхте і Гегеля розглядають державу як природнє утворення і виводять її природні закони з розуму і досвіду, а не з теології.

Нові концепції держави випливали з інших передумов, аніж в Стародавньому світі і в середні віки. В соціально-політичних теоріях епохи Відродження центральне місце займає ідеологія централізованої держави. І не випадково, тому що тоді настав період пробудження європейських націй. Передовим мислителям ставало ясно, що тільки сильна централізована держава може подолати внутрішню роздробленість, а також відстояти національний суверенітет в боротьбі проти католицького універсалізму.

Синтезом спадщини двох джерел – античності і Середньовіччя стала оригінальна культура, філософія, соціально-політична думка епохи Відродження (Ренесансу). В культурі політичної думки античної цивілізації мислителі епохи Відродження і Реформації черпали ідеї і концепції, що забезпечували дальший розвиток суспільства, прогрес. На зміну теократичному мисленню приходить система світогляду в центрі якої стоїть людина з її потребами і прагненнями. Гуманістичне, ренесансне розуміння світу передбачало антимістичне, вільне його сприйняття, визнавало гармонію фізичного і духовного в людині, вимагало повноту чуттєвого і раціонального життя, висувало на передній край особу, її гідність і честь.

Ще в ХІІІ ст. в Італії виникає, а потім поширюється в Західній Європі гуманізм – підхід до суспільства, що затверджує гідність і цінність людини, її право на вільний розвиток, наголошує на людяності відносин між людьми.

Прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї, відновлювали концепції суспільного договору, що пояснювали причини виникнення держави, законність державної влади. Для концепцій епохи Відродження характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні соціалістичні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер.

В кінці ХУ- перший половині ХУІ ст. важливим поштовхом в розвитку соціально-політичної думки стали ідеї протестантизму: лютеранства, кальвінізму – ідеї епохи Реформації – періоду широко антифеодального і антикатолицького руху в Європі. Реформація – перша, ще незріла буржуазна революція в історії людства; буржуазія в союзі з частиною дворянства виступила проти панівної католицької церкви. Реформація почалася в Німеччині, охопила ряд європейських країн. Мислителі Реформації надавали значну увагу проблемам соціально-політичного устрою держави. Мартін Лютер і його сучасники не знали поняття держави в розумінні республіка, і користувалися поняттям влада. Основу доктрин М.Лютера становило вчення про два світи – духовний і земний, де водночас живе і від влади яких залежить людина. Заперечувалась роль церкви і духовенства як посередників між людиною і Богом. Порятунок людини залежить не від здійснення добрих справ - таїнств, обрядів, а від щирості її віри. Земна влада має метою не допустити творення гріхів, протидіяти з допомогою насилля злим задумам. В протилежність поміркованому реформаторству Томас Мюнцер рішуче виступав не тільки проти католицизму, але й проти всього християнства і феодалізму. Основне завдання Реформації Т.Мюнцер бачив не стільки в оновленні церкви і її вчення, скільки в удосконаленні соціально-економічного перевороту силами селян і міської бідноти, встановлення такого соціального порядку, за якого жоден християнин не мав би приватної власності, відсутнє насилля тощо. Всі люди рівні перед Богом, і всі мають бути рівними між собою на Землі.

Політичні вчення в ХVІ – ХVІІІ ст. Епоха Ренессансу стала перехідним періодом до епохи Нового часу. Політичні вчення ХУІ ст. характеризуються глибокою кризою, початком кінця гуманізму Відродження. Мрії гуманістів про швидке пришестя «золотого віку» зімкнулися з реальністю постійних війн, контрреформацією, зміцненням централізованої феодальної влади, експансією іноземних нашесть. В той же час процес розпаду феодалізму не припинився. Одним з видатних представників політичної думки виступає в цей час виступає ідеолог буржуазії італійський філософ Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469-1527 рр.), який народився в бідній аристократичній сім`ї у Флоренції. Він постійно і цілеспрямовано займався самоосвітою і, по твердженню сучасників, став блискуче освіченою людиною. Він був не тільки теоретиком, але й займався практичною політикою – на протязі 14 років він займав пост секретаря Ради десяти Флорентійської республіки.Основні праці Макіавеллі «Цар» («Володар»), «Міркування про першу декаду Тіта Лівія» та інши. Він є проповідником ідеї сильної централізованої держави на чолі з монархом, який править за допомогою магістратури, або одноосібно. Витоком влади може бути або народ, або особисті якості володаря. Теологічній теорії держави він протиставляє концепцію світської держави, обґрунтовуючи закони держави Розумом і досвідом, а не теологією. Він вперше розглядає державу як організацію, яка існує самостійно від громади по своїм законам. Таким чином, він розводить державу, громадянське суспільство і індивіда. Це головна відмінність сучасної трактовки держави на відмінність від древньогрецького поліса.

На відміну від інших мислителів він не шукає ідеала в політиці. Політика для ньго – це самостійна сфера прикладної людської діяльності, вона є втіленням вільної людської волі в межах необхідності. Політику визначає не Бог і мораль, а сама практика, - природні закони життя і людська психологія. Макіавеллі приходить до розуміння того, що в основі політичної діяльності лежать реальні інтереси, користь, прагнення до збагачення. Головним в політичних поглядах Макіавеллі є висунутий ним принцип політичного реалізму, який передбачає урахування в політиці справжніх умов дійсності, а не того, що мало би відповідати апріорним схемам або передписанням релігійної моралі. Одним з перших Макіавеллі став розглядати політику як автономну сферу людської діяльності, в якій існують природні причини і корисні правила, що дозволяють ураховувати свої можливості, щоб передбачити заздалегідь хід подій і вжити необхідні заходи. Ціллю політика є установлення стабільності у суспільстві, через аналіз співвідношення різних політичних сил та задоволення їх інтересів.

В основі розвитку історії лежить «матеріальний інтерес і сила». Головним стимулом поведінки людини є інтерес, зв`язаний з бажанням людей зберегти своє майно, що забезпечує прагнення до збільшення, прирощення власності. Невикорінний егоїзм людської природи з усією необхідністю вимагає створення держави – вищої сили, здатної поставити людину в певні межі. Тут випливає передусім потреба диктатури суспільного договору.

Макіавеллі зробив спробу звільнити політику від догматів релігійної моралі. Суспільна мораль повинна засновуватися на гуманістичних ідеалах і релігія є важливим важелем панування над простим народом. Політик, який повинен передбачати і конструювати реальну дійсність, має керуватися іншим видом моралі, бо у політики свої закони. В політичному змаганні Макіавеллі вважав допустимим в ім`я великої мети і результату нехтувати нормами звичайної моралі і використовувати будь-які засоби в ім`я їх досягнення. В політиці немає поганих або добрих політичних засобів – все залежить від конкретної сітуації. Він виправдовував брехню, навіть жорстокість і віроломство правителів в їх суперництві за владу. Звідси і сутність макіавеллізму – спосіб політичної діяльності, що користується будь-якими засобами заради досягнення поставленої мети. Але ця політика виправдана тільки при единій умові - мета повинна носити не особистий характер, а суспільноцінностний. Політика та її засоби не можуть бути “грязними”, бо все залежить від мети діяльності.

Історична заслуга Нікколо Макіавеллі, по-перше,– погляд на державу як природне утворення, що досягається на основі домовленості людей в інтересах захисту і цілісності країни, по-друге, створення