Причини поразки Директорії

директорію роздирали внутрішні протиріччя щодо змісту та напрямів політики. Між двома її лідерами не було згоди: В.Винниченко наполягав на першочерговому вирішенні економічних проблем, С.Петлюра - на утворенні військових сил, адміністративного апарату. У зовнішній політиці В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал схилялися до союзу з більшовиками, інші на чолі з С.Петлюрою - до союзу з Антантою.

Непослідовна, нерішуча внутрішня політика Директорії полягала в наступному:

- видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією; проти селян, які самостійно розв'язували земельні питання, здійснювалися каральні акції;

- обіцяла позбавити буржуазію виборчих прав, але залишила їй усі права;

- ліквідувавши гетьманський державний апарат, не змогла створити нового і т.д.

Директорія втрачала підтримку українського населення в той час, коли авторитет більшовиків зростав.

Невдала зовнішня політика. Поразкою завершилися переговори Директорії про мир з Росією; не вдалося домовитися про підтримку з боку країн Антанти, які в грудні 1918 р. висадили свої війська на півдні України і надали підтримку білогвардійській армії Денікіна (білогвардійці і Антанта вороже ставилися до ідеї незалежності України і боролися за відновлення "єдиної і неподільної Росії").Радянсько-більшовицькі війська мали чисельну перевагу, були краще організовані, ніж напівпартизанська армія С.Петлюри. На бік більшовиків перейшли загони Махна, "зелених", Григор'єва.Отже, 2 лютого 1919 р. радянські війська вступили до Києва і до травня майже на всій території України була встановлена радянська влада.

Політичний курс Директорії

Політичний курс нового режиму не відзначався послідовністю. У початковий період існування Директорії у виробленні її політичної лінії активну роль відіграв В. Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. Призначений Головою Ради Міністрів В. Чехівський також був лівим українським соціал-демократом. С. Петлюра, представник поміркованих кіл УСДРП, один із найавторитетніших членів Директорії, на той час повністю поринув у роботу в армії і помітного впливу на курс УНР не мав. Зайнявши Київ, Директорія оприлюднила ряд відозв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Частину з них притягнули до судової відповідальності. Було оголошено про намір ліквідувати нетрудові господарства в селі, монастирське, церковне і казенне землеволодіння. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав та планував установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їхніх найважливіших пропагандистських козирів. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Законодавча влада в УНР належала Трудовому конгресові, який обирало населення без участі «поміщиків і капіталістів». Причому до «поміщиків і капіталістів» зараховували навіть національну інтелігенцію: адвокатів, лікарів, професуру, вчителів тощо.

Через свій непродуманий радикалізм Директорія залишалася без підтримки більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату, без кого нормальне існування держави неможливе, Здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Стихійні селянські формування, революційний натиск яких протягом кількох тижнів змів гетьманський режим, виявилися неспроможними протистояти наступові регулярних радянських військ. Революційність стала швидко перероджуватись у руйнівну анархію. Численні місцеві отамани і підпорядковані їм озброєні групи, які ще вчора під антигеть-манськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу, почали безжально нищити. Зупинити руйнівний процес соціалістична Директорія могла лише шляхом жорстокого насильства, вдаючись до деспотичних методів «наведення порядку». Однак стати на цей шлях вона не наважилася.

Поряд з лівими соціалістами були у складі Директорії і Ради Міністрів діячі, що виступали проти радикалізму нового режиму й схилялися до встановлення в Україні парламентської демократії, поміркованості та обережності в соціально-економічних перетвореннях. Але вирішального впливу в уряді вони не мали. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим.

5. "Розгром військ Врангеля і махновців"

Радянські історики та літератори писали про «батька» Махна як про бандита, ворога радянської влади. Небагато хто згадував, що він був і її союзником у громадянській війні. Так, О. Толстой у книзі «Ходіння по муках» описав узяття Катеринослава махновцями, але повстанню робітників відвів головну роль і засудив ганебну, на його думку, втечу махновців.

Насправді Махно спершу був бойовим командиром у більшовиків, нагородженим ледве не першим після встановлення орденом Червоного Прапора, потім створив на сході України державу селян — Гуляйпільську республіку анархістів, що воювала проти білих і німців у союзі з більшовиками. На відміну від Української республіки, що не зуміла створити сильної армії, Махно досяг у військовій справі великих успіхів.

Його опорою були селяни степової України і частини півдня Росії. На території Катеринославської, Таврійської, Херсонської, Харківської, Полтавської, частково Новоросійської (Одеської), Київської, Чернігівської, Подільської, Курської і Воронезької губерній базувалися підпільні мобілізаційні пункти. При підході нечисленних регулярних частин Махно за лічені години у призначеному місці до них приєднувалося багато полків із тисяч озброєних кінних і піших селян.

Махно відкинув тактику позиційної війни на захоплення і утримання території, що панувала тоді. Уперше в нашому столітті він вів лише маневрову війну, обгрунтувавши її концепцію. Тухачевський, Гудеріан і де Голль схожі концепції подібної війни обгрунтували через 15—20 років опісля. Про внесок Махна у військову тактику та в історію Східної Європи можна судити за наступним прикладом.

Коли армія Денікіна, заволодівши Орлом, йшла на Москву, а частини Південного фронту більшовиків, крім Першої Кінної армії, були деморалізовані і серйозної відсічі дати їй уже не могли, в глибокому тилу білих Махно взяв Олександрівськ (Запоріжжя), Бердянськ, Маріуполь і загрожував Таганрогу, де розміщувалася ставка і головна тилова база білих. Денікін був змушений відкласти взяття Москви, зняти з фронту ударну армію Слащева і кинути її на Махна. Не менший внесок зробили махновці й у розгром Врангеля. Вони, а не червоноармійці, перейшовши через Сиваш, першими увійшли до Сімферополя.

Представником штабу Південного фронту у військах Махна був тоді Іван Дмитрович Черний (батько автора), і його спогади проливають світло на тактику махновців, завдяки якій погано озброєне і ненавчене військо домагалося великих успіхів. Перед майбутнім штурмом Криму він прибув після госпіталю до штабу Південного фронту. Раніше батько служив у Першій Кінній армії. Після взяття Ростова, незважаючи на заперечення Ворошилова, Будьонний призначив його комісаром дивізії. Заперечення були викликані тим, що Черний до того, як приєднатися до більшовиків, був толстовцем, і не всі їхні догми брав на віру.

Після укладення 2 жовтня 1920 року з представниками РРФСР у своїй ставці, місті Старобільську, чергового союзного договору, Махно направив на Південний фронт свою кращу кінну дивізію Марченка. Толстовські погляди і селянське походження визначили призначення Черного представником штабу фронту в махновських військах. Командуючий Фрунзе розумів, що більшовика-ортодокса із робітників анархісти не приймуть, а з колишнім толстовцем із селян порозуміються. А в ініціативності й хоробрості свого представника він не сумнівався: ці його якості були оцінені ще Будьонним.

У дивізії посланця Фрунзе прийняли добре, тим паче, що один із командирів, Павленко, виявився його старим другом: вони воювали на німецькому фронті в одному взводі. Черний швидко здружився із командиром дивізії Марченком і начальником штабу Гавриленком. Останній і посвятив його у сповідувану військами Махна концепцію «народної війни», розроблену ним разом з іншими штабістами і схвалену радою анархістів та самим «батьком».

Назва була зумовлена тим, що це була війна, яку веде сам озброєний народ, а не його правителі. Її стратегію і тактику визначили незвичні для фахівців умови. Головним було отримання перемоги з мінімумом втрат, як це, зазвичай, заведено у професійних військових (козаків), а не в арміях мобілізованих солдат. Озброєному народові перемога ціною великих втрат не потрібна. Тому не треба старатися знищити ворога. Перемога без втрат прийде, коли змусити його здатися в полон або втікати, а не захищатися до кінця.

Це визначило застосування єдиного ефективного способу досягнення перемоги — прориву або обходу, з виходом у тил, знищенням штабів та обозів і рухом далі. Оточити рухоме військо, що прорвалося, не можна: — воно знайде дірку в будь-якому кільці, а залишений позаду ворог без патронів і хліба довго воювати не буде. Ці ж аргументи на користь маневрової війни наводили потім у своїх роботах де Голль і Гудеріан.

Оборону ця війна відкидала. Захищають міста і фортеці генерали, а не народ, селяни. Припустимою є лише тимчасова рухома оборона, що прикриває відхід від сил переважаючого ворога. Для цього народний геній винайшов тачанку. Її кулемет, повернений назад, прикривав відхід вогневим валом.

Гавриленко стверджував, що тільки так воювали Наполеон і Суворов. І Кутузов також не оборонявся, а вивів армію, навіть здавши Москву. Наслідуючи їхній приклад, Махно всіх своїх перемог досяг такою тактикою. А бійців він беріг, оскільки, намагаючись воювати інакше, втратив би довір'я народу. Взяті міста не втримував, а залишав, поповнивши запаси зброї та отримавши контрибуцію.

Він сказав, що Марченко запропонував Фрунзе так розгромити Врангеля. Біла армія мала менше як 50 тисяч багнетів, а довжина фронту була більшою за 100 верст. Фрунзе мав майже трикратну перевагу, і тільки кінноти у нього було 40 тисяч. Якщо кинути її всю через Сиваш на Сімферополь, то білі залишать укріплення Перекопа й Чонгара і побіжать. Але Фрунзе запланував «надійну» лобову атаку цих укріплень. Гавриленко це рішення коментував так: «Йому і царським генералам солдатів не шкода. Одні загинуть, пришлють інших».

 

Черний пригадав, що при його призначенні Фрунзе відгукувався про тактику прориву в тил як про «партизанщину». На заперечення, що саме так воював Будьонний, коли прорвався на Кавказ, він відповів, що цю авантюру, яка випадково вдалася, він би не дозволив. Потім, за «неавантюрним» планом Фрунзе, тисячі героїв полягли під кулеметами біля Перекопа.

 

Незабаром до дивізії Марченка приєднався кулеметний полк Фоми Кожина і полки піхоти. Очолив ці сили командувач силами махновців на фронті Семен Каретник. Згідно з наказом Фрунзе йому належало перейти Сиваш, але не йти далі, а чекати взяття Перекопа. Хоч Фрунзе вважав, що махновці воюють «авантюрно», бойові дії вони почали грунтовно і навіть обережно. Всупереч наказу, Марченко відмовився послати через Сиваш кінний полк, за що Фрунзе облаяв його боягузом. Він послав спочатку розвідку, а полк увійшов у воду лише після її сигналу з іншого берега.

 

Переправившись, махновці, згідно з наказом, зупинилися біля берега, в голому степу. Коли білі почали підтягувати війська і вести артилерійський вогонь, їхня військова рада ухвалила рішення — щоб уникнути непотрібних втрат, вийти з оперативного підпорядкування фронту і самостійно йти на Сімферополь. Після цього Черний був змушений повернутися у ставку Фрунзе, а махновці разом із кримськими селянами, що приєднувалися до них, незабаром увійшли в Сімферополь. Але потім більшовики їх роззброїли, солдатів відпустили, а Марченка, Гавриленка та інших командирів розстріляли.

Ще перед форсуванням Сиваша вони не мали ілюзій щодо своєї долі. Марченко сказав Черному про те, що після розгрому Врангеля його буде розстріляно, але зробити нічого не може. «Батько» не вірить більшовикам, але змушений був укласти з ними союз, оскільки селяни їм вірять. А Марченко повинен виконувати наказ. Помилився він тільки у тому, що арештовував його не Черний, як він тоді передбачав. Фрунзе доручив це надійнішим, ніж колишній толстовець, людям. Про дружні взаємини Черного з махновцями ці «надійні» люди доповідали командувачу. Після взяття Перекопа його, від гріха подалі, було відіслано «в зв'язку із закінченням війни» в запасну кавалерійську дивізію, звідки прибув на фронт після лікування.

На засіданні Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету 14 червня зазначалося, що махновщина, будучи тимчасовим супутником радянської влади, насправді завжди залишалася її потенційним ворогом; григор'євщина відрізняється від махновщини тим, що є активною, остання ж — уповільненої дії і більш тривалого розкладу.

Махновські війська продовжували чинити опір денікінцям. Антонов-Овсієнко доповідав, що "Махно ще тримався, коли побігла сусідня 9-а дивізія, а потім і вся 13-а армія". Але радянське командування дбало лише про ліквідацію махновщини. Наказ Троцького про розгром Махна намагалося виконати командування 14-ї армії, але його випередив 3-й Кубанський кінний корпус під командуванням Шкуро. Стрімкий удар білогвардійців та захоплення ними Гуляйполя зірвали проведення з'їзду. 12 червня Ворошилов повідомив Троцькому: "Махновщину розбито Шкуро вщент. Окремі махновці голосять про захист і покору Радянській владі. Момент ліквідації цього гнойовика найзручніший. Наша біда — відсутність регулярних частин, якими треба зайняти махновський фронт та ліквідувати залишки банди. Повна відсутність спорядження, зброї і навіть продовольства у 14-й армії не залишає можливості сколочувати на місці з робітників надійні батальони. Стан фронту потребує екстрених заходів. Треба хоча б одну регулярну дивізію для швидкого очищення всього Донбасу. У протилежному випадку треба гонити до армії якомога більше спорядження, зброї, комсклад та політпрацівників. Натискайте на всі педалі. Тут потрібні швидкість і натиск".

Іскру надії у Махна вселив голова Олександрівського виконкому Н. Гоппе, який запропонував йому очолити оборону міста від білих. Наступного дня "батько" приїхав до міста, зле послуги його недзнадобилися. Він зупинився в Кічкасі.

У цей час Махно довідався, що до нього іде П. Ю. Дибенко. Як завжди у таких випадках, він терміново викликав до себе Щуся, Чубенка, Пузанова та інших наближених. "Батько" тоді вперше детально розробив підступний план усунення своїх противників під час переговорів, який потім часто використовував. Однак розправитися зі своїм колишнім командиром він так і не наважився, про що згодом шкодував.

За розгром махновської бригади значною мірою несло відповідальність і командування Українським фронтом, яке, як згадував Антонов-Овсієнко, боячись контрреволюційного виступу Махна, забезпечило бригаду італійськими гвинтівками, до яких не підходили вітчизняні патрони. Каменев, щоправда, надіслав трохи патронів з Москви, але то була лише крапля. Загалом з 55 тисяч бійців бригади та селян, які допомагали "батькові" в його боротьбі з денікінцями, 32 тисячі не мали вогнепальної зброї. У критичний момент не було виконано наказ Леніна про виправлення за допомогою резервів становища на цій ділянці фронту. Тож традиційне твердження про те, що Махно відкрив фронт Денікіну, очевидно, не зовсім відповідає дійсності, оскільки суперечить основній ідеї махновщини — захисту Гуляйпільського району від білогвардійщини. Протягом майже двох тижнів після прориву денікінців махновці ще вели бої. 2 червня, як згадував В. Білаш, Троцький викликав по прямому проводу Махна і наказав закрити оголену ділянку на деиікінському фронті від Слов'янська до Гришиного довжиною 100 верст. Махно, посилаючись на відсутність зброї та боєприпасів, відмовився. Троцький наполягав, на що "батько" відповів брутальною лайкою. Про те, що Махно не відкрив фронту, свідчать і донесення командування сусідніх з ним радянських частин. Начштабу 9-ї дивізії 13-ї армії констатував, що війська "батьки" відходять під натиском білогвардійців, і робив спроби разом з махновцями відкинути ворога.

Між повстанським "батьком" і головою РВР Республіки було багато протиріч. Махно, мов магнітом, притягував бійців різних армій. Він був своєрідним антиподом Троцькому, для якого репресії були головним елементом військового будівництва, формою виховання особового складу. Інколи "батько" власноручно, при народі, розстрілював бійців за мародерство, насилля тощо, але у його армії панували певна свобода, вседозволеність, можливість одержати за ризик життям відповідну винагороду у вигляді трофеїв.

Найбільш об'єктивну оцінку причин розгрому махновських військ на Південному фронті дав член Ради робітничо-селянської оборони УСРР А. С. Бубнов. На засіданні ВУЦВК 21 червня 1919 року він заявив: "Генерал Денікін прекрасно організував свою армію, а ще краще поставив розвідку. Йому був добре відомий стан бригади "батька" Махна, що фактично і призвело до катастрофи. Тому, створивши в районі дій цієї бригади ударний кулак, він завдав удару саме по цій бригаді, деморалізувавши її, і змусив бігти, зайшов у тил нашим частинам на цій ділянці фронту".

Навіть у надзвичайно скрутний для себе час Махно не збирався остаточно сходити з арени політичної боротьби. Він ще сподівався у вирі громадянської війни піднятися на вершину слави й популярності, повести за собою селянські маси, які, як і раніше, вважатимуть його своїм батьком. У зв'язку з цим Махно склав два документи, в яких прагнув виправдати свої дії, підкреслюючи, що головною метою його життя є революційна боротьба.

10 червня він направив телеграму на шість адрес — до штабу 14-ї армії К. Є. Ворошилову, голові реввійськради Л. Д. Троцькому, голові Раднаркому УСРР X. Г. Раковському, В. І. Леніну, Л. Б. Каменеву, Г. О. Зінов'єву, — у якій пояснював, чому саме він пішов з Червоної Армії. На його думку радянська влада діє ворожо по відношенню до народу і т.п.

Махно розпочав відкриту боротьбу проти радянської влади, нападаючи на червоноармійські частини, що відходили під натиском денікінців. Тим самим він допомагав білогвардійцям успішно розвивати наступ. Виступив Махно відкрито й проти свого колишнього командира та покровителя П. Ю. Дибенка, направивши йому телеграму з вимогою залишити Нікополь. Після деяких вагань Махно видав наказ наступати на Єлисаветград. Серед бійців миттєво поширилася чутка, нібито "батько" робить це для визволення з тюрьми махновців, насправді ж він розраховував після захоплення міста пограбувати мешканців. Спочатку все відбувалося згідно з планом "батька", але згодом, скориставшись тим, що махновці припинили бойові дії, зайнявшись мародерством, червоноармійські загони завдали їм нищівного удару. Махно намагався пояснити поразку тим, що його загін прийняли за григор'євців. "Розпитавши у селян про всі підходи до міста, — писав згодом він,— ми на світанку повели на нього наступ. Швидко й легко зайняли першу половину міста без поранень і втрат з нашого боку. Коли ж почали вступати у другу половину міста, то одразу ж відчули рішучий протест і мужність тих, хто виступав проти нас. З одного боку по нас била відступаюча піхота, з другого — з горищ, вікон і підвалів будинків по нас стріляли жителі міста й кричали один одному: "Не здавайтесь — наступають банди Григор'єва, вони нас усіх переб'ють". Як тільки мені доповіли про це, я одразу ж наказав відтягнути частини".

Кочуючи по багатьох селах, Махно зупинився у Компаніївці, де від місцевих селян дізнався, що у Сасівці перебуває Григор'єв. "Батько" одразу ж послав до нього делегацію на чолі з Фомою Кожиним. Через дві години біля хати, де розмістився "батько", зупинився автомобіль, з якого вийшли Григор'єв, його начштабу Бондар та ще два штабісти. Махно першим підійшов до отамана і простяг йому руку. "Це був міцний, присадкуватий чоловік, який говорив у ніс, брутальний, самовпевнений, з негарним тупим обличчям, який вічно лаяв "жида" Троцького", — згадував Махно. Майже добу вони радилися наодинці. Григор'єв заявляв, що битиме комуністів та петлюрівців, а денікінців, проти яких збирається воювати Махно, поки що не знає.

Зібравши командирів, Махно поставив на обговорення питання про об'єднання з Григор'євим. Цю думку підтримали четверо. За те, щоб Григор'єва негайно розстріляти і не об'єднуватися, проголосували сім командирів. Тоді слово взяв Махно, який заявив, що розстріляти отамана можна будь-якої миті, головне ж — приєднати загін, а для цього необхідно добре придивитися до григор'євців. Після роз'яснення "батька" за його пропозицію проголосували 9 командирів і лише 2 утрималися.

Командуючим об'єднаними силами було призначено Григор'єва, головою реввійськради — Махна, начальником штабу — його брата Григорія. Фактично ж керівниками махновсько-григор'євських військ стали брати Махно, оскільки командуючий підпорядковувався реввійськраді.

Майже місяць Махно та його найближчі сподвижники придивлялися до Григор'єва. "Проте ми, — писав "батько", — зовсім не довіряли один одному, як і з мого, так і з його боку працювала контррозвідка". Рядові бійці постійно скаржилися Махнові на те, що отаман захищає інтереси поміщиків й ображає бідних. Поповзли чутки, нібито Григор'єв ніколи не вступає у бій зі шкуровцями, посилаючись на слабкість свого загону.

Опівдні 30 червня до Махна прибула група бійців з найближчої застави й привела двох затриманих у селянському одязі. Незнайомці попросили дозволу поговорити з "батьком" наодинці. Обережний і завжди підозрілий Махно наказав обшукатии їх. Упевнившись, що зброї немає, Махно велів охороні вийти. Товплячись у передпокої, махновці, затамувавши подих, прислухалися й підглядали у замкову щілину, тримаючи напоготові зброю.

Махно сів у куток під іконами, і один з незнайомців, той, що був вищий на зріст, тихо сказав: "Пан отаман Григор'єв! Ми — офіцери ставки Добровольчої армії, надіслані до вас для зв'язку. Ось лист. Тиждень тому вам надіслали гроші у сумі півтора мільйона карбованців, які ви можете отримати у Єлисаветградському кооперативі".

Махно, який деякий час мовчки сидів і лише нервово покусував губи, раптом різко скочив на ноги і, вихопивши револьвер, почав стріляти в офіцерів. Коли махновці увірвалися до кімнати, розвідники конали у передсмертній агонії. Махно істерично кричав, щоб знайшли листа. Коли із піджака одного з офіцерів було вилучено папірець, "батько" наказав негайно, потайки від григор'євців скликати командирів і членів реввійськради. Лист був написаний генералом Романовським, начштабу Добровольчої армії. З нього випливало, що Григор'єв був давно пов'язаний зі ставкою Денікіна й отримував звідти військові розпорядження, до нього вже не раз прибували зв'язкові. Йшлося про те, що Григор'єву належить більш активно боротися проти червоних і зрештою з'єднатися з частинами генерала Шкуро, в подальшому ж діяти на залізницях, перекриваючи Червоній Армії шляхи відступу від Одеси й Миколаєва.

Махновська верхівка засідала недовго і вирішила — негайно викрити підступного отамана й усунути його. Лише один Махно вагався. Він доводив, що ще не настав час, що треба почекати, поки чисельність армії зросте, що, взагалі, краще придивитися, бо цей жарт могли втнути й більшовицькі агенти, щоб скомпрометувати Григор'єва в очах махновців...

У цей напружений період Махно несподівано для багатьох прийняв досить дивне рішення: залишивши військо на Григор'єва, з невеликим загоном направився до села Піщаний Брід. Справжню мету поїздки "батька" у село, що розкинулося в живописному місці на березі тихої річки Чорний Ташлик, знали тільки найближчі до нього люди. Це була батьківщина дружини Махна, гуляйпільської вчительки Галини Кузьменко, куди вона поїхала під час денікінського наступу.

Антагонізм, що існував між Махном і Григор'євим, кожного дня зростав. Повернувшись 24 липня у розташування своїх військ, "батько" вирішив раз і назавжди покінчити з отаманом. На мітингу, що відбувся 27 липня у селі Сентові на Херсонщині, рішення викрити й ліквідувати отамана було одностайно підтримане махновцями. Дивно, що сам Григор'єв, незважаючи на притаманне йому гостре відчуття небезпеки, зважився приїхати до махновців і навіть затіяв з ними сварку, після якого Н.Махно власноручно розстріляв останнього.

Махно наказав забрати розкішну тачанку отамана і заборонив ховати вбитих. Лише через кілька днів приїхала з Олександрівська дружина Григор'єва й забрала труп свого чоловіка.

 

Після самосуду над отаманом його загін остаточно розпався. Частина перейшла під командування Махна, інші розбіглися по дрібних бандах.

 

Вбивство Григор'єва викликало величезний резонанс як серед червоних, так і серед білих. За наказом Махна з найближчої залізничної станції телеграфом передали таке повідомлення: "Всім... Всім... Всім... Копія — Москва, Кремль. Нами вбито відомого отамана Григор'єва. Підпис: Махно. Начальник оперативної частини Чучко".

 

Одним з перших одержав цю звістку К. Є. Ворошилов, який 29 травня 1919 року оголосив, що той, хто доставить живим чи мертвим Григор'єва, одержить 100 тисяч карбованців. Зрозуміло, що він не збирався платити "батькові" таку сума, та й Махно не претендував на винагороду.

 

X. Г. Раковський вирішив перевірити ці дані й таємно направив у Сентове одного з працівників Ради робітничо-селянської оборони України. Невдовзі у Київ надійшла телеграма: "Григор'єв й Терещенко з усім майже штабом порубані махновцями, що встановлено офіційно".

 

Звістка про розправу Махна з отаманом-заколотником дещо змінила на краще ставлення до нього Троцького. 4 серпня голова реввійськради опублікував у газеті "В путь" статтю "Махно та інші".

 

"Серед повстанських отаманів та "батьків" є люди двох категорій, — писав він, — є бандити, пройдисвіти, продажні кар'єристи, але є й чесні люди, що не звели кінці з кінцями.

Григор'єв шкодив Червоній Армії через кар'єризм, жадібність, продажність. Цілком можливо, що Махно у всіх цих вадах невинний, але й він завдав Червоній Армії жахливої шкоди, бо діяв за невірною анархо-повстанською системою. І зараз махновщина залишається отрутою, бо труїть відсталі частини української армії. Вбивством Григор'єва Махно, може статися, заспокоїв свою совість, але своїх злочинів перед робітничою і селянською Україною Махно цим не згладив. Якщо Махно й деякі інші партизани дійсно хочуть звернути з шляху григор'євщини, відродитися, стати на захист революції, — у них для цього тільки один шлях: відкрито заявити, що вони раз і назавжди відмовляться від дезорганізації, отаманства, свавілля, а віддадуть свої сили, як дисципліновані солдати, цілком і повністю у розпорядження робітничої й селянської влади на Україні".

В. П. Затонський відзначив, що хоча Махно й знаходився, по суті, по інший бік барикад, але "безперечно нам допоміг у боротьбі проти Григор'єва".

Тоді ж газета "Правда" надрукувала статтю "Махновщина й григор'євщина", в якій було дано об'єктивну оцінку партизанщини на різних етапах революційної боротьби й повідомлялося, що її "герої" — отаман Григор'єв і батько Махно зійшли з арени політичної боротьби, залишивши по собі тяжку спадщину, яку необхідно "випалювати розпеченим залізом". Усе було правильно в цій статті, крім одного: Нестор Махно і не думав залишати арену політичної боротьби.

6. Основними причинами поразки укр. Революції були: 1) порівняно низька національна свідомість народних мас, на яких негативно позначилась більше, ніж двохсотлітня московська неволя; 2) недостатня відданість ідеї державності з боку революційних лідерів, їх соціалістична і переважно проросійська орієнтація; 3) відсутність сильної української національно-демократичної партії, яка б з’єднала окремі політичні потоки в єдине державне річище; 4) слабкість соціальної бази Української Народної Республіки, переважна опора на селянство і на нечисленну інтелігенцію, недостатня підтримка української революції з боку міського пролетаріату і великих землевласників; 5) відсутність добре організованої, матеріально-забезпеченої, регулярної армії і належного контролю за нею; 6) надмірна молодість, як керівників, так і всього українського руху, відсутність певного досвіду в питаннях державницьких справ, зовнішньої політики, фінансів, армії та й навіть взаємовідносин між собою; 7) важливим залишається зовнішній фактор. Українській Народній Республіці так і не вдалося здобути визнання на міжнародній арені, отримати реальну матеріальну й моральну допомогу інших країн. Зрештою, Україна зазнала прямої агресії з боку сусідів, у першу чергу – більшовицької Росії. Усе це призвело до ліквідації Української Народної Республіки, насадження більшовицького правління на більшості українських земель.Але разом з тим, слід зазначити, що без Української Народної Республіки не було б Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР), проголошеної більшовиками у січні 1919 р. Українці, принаймні формально, отримали право жити у складі власної автономної держави.

І поразку української революції 1917-1920 рр викликала цілий ряд причин як внутрішнього, так і зовнішнього порядку. Але говорячи про причини поразки, слід погодитися з справедливим досить думкою українського історика з діаспори. Лысяка-Рудницького, що «було б помилкою говорити про абсолютну поразку української революції, вона не досягла своєї кінцевої мети, але вона внутрішньо переродила товариство Україні … \» і \» … ні сорому в тому, щоб бути переможеним в боротьбі за свободу, навпаки, така поразка може стати джерелом духовного обнови, що з нього черпати сили наступні покоління, продовжувачі цієї самої боротьби на новому історичному етапі».