Психологічні аспекти правової соціалізації особистості

Література до курсу

 

1. Бедь В.В. Юридична психологія. Навчальний посібник.-К., 2002. - 354 с.

2. Васильев В.Л. Юридическая психология – СПб.: Питер Пресс, 2002. – 656 с.

3. Еникеев М.И. Основы общей и юридической психологии. – М.: Юрист, 199с6. – 632 с.

4. Коновалова В.Е. Правовая психология. – Харьков: Основы, 1996. – 184 с.

5. Общая, социальная и юридическая психология: Учебник для вузов/ М.Еникеев. – СПб.: Питер, 2003. – 752 с.

6. Чуфаровский Ю.В. Юридическая психология: теоретические аспекты, практическое применение. – М.: Право и закон, 1996. – 352 с.

7. Шиханцов Г.Г. Юридическая психология. – М., 1998. – 120 с.

 

Правова психологія — це напрям юридичної психології, що досліджує психологічні аспекти правотворчості і змісту права, загальної і спеціальної превенції закону, його впливу на формування правосвідомості (суспільної та індивідуальної) та суб'єктів правовідносин.

Психологічні аспекти правової соціалізації особистості

Соціалізація (суспільний) — це процес навчання та засвоєння індивідом соціальних норм, культурних цінностей, зразків поведінки, притаманних певному суспільству чи соціальній групі. Завдяки соціалізації люди одержують можливість взаємодіяти один із одним, передавати соціальний досвід і культурні цінності, що є надбанням попередніх поколінь та втілені в оточуючій предметній і духовній дійсності. В ході соціалізації кожна людина розвиває власну індивідуальність та здатність незалежно мислити і діяти. Соціалізація не є пасивним процесом — вона пов'язана з активною, діяльною участю у цьому самої людини.

В процесі соціалізації індивіда можна виділити дві сторони — соціальну адаптацію й інтеріоризацію. Соціальна адаптація — це пристосування індивіда до соціальних умов, рольових функцій, соціальних норм та цінностей нового для нього середовища. Інтеріоризація — це процес включення соціальних норм, цінностей у внутрішній світ людини, формування здатності особи поєднувати індивідуальні та суспільні інтереси.

Звичайно, найбільш інтенсивним періодом соціалізації є дитинство та підлітковий вік, але й досягнувши дорослого стану людина повинна адаптуватися до змінюваних соціальних цінностей — під час переходу з одного соціального середовища до іншого (зміна соціального статусу, шлюб, переїзд із села до міста, зміна місця роботи та кола спілкування і т. ін.), до виконання нових соціальних ролей. Саме тому науковці виділяють два якісно відмінні типи соціалізації: первинна (або рання) та вторинна.

Первинна соціалізація охоплює період дитинства, коли індивід стає членом суспільства та включається у сферу міжособистісних відносин у малих групах. Вторинна соціалізація передбачає своєрідну трансформацію особистості (засвоєння нових цінностей і навичок), за допомогою якої вже соціалізований індивід інтегрується у нові сектори суспільства.

У сучасній науці виділяють наступні соціально-психологічні механізми соціалізації:

ідентифікація

імітація (наслідування)

навіювання

конформізм

Засвоєння соціальних норм і цінностей у різних індивідів відбувається з різною успішністю: можна зустріти людей, які ледь піднялися над тваринним рівнем розвитку — їх життя визначається слабо соціалізованими біологічними і матеріальними потребами. Інколи соціалізація починається більш-менш успішно, але у певний період позитивна тенденція змінюється на негативну (відбувається асоціалізація). Подолання тимчасових негативних змін у процесі засвоєння соціальних норм і цінностей супроводжується двома взаємодоповнюючими процесами: десоціалізацією та ресоціалізацією.

Десоціалізація — це процес «відучування» від старих цінностей, ролей і правил поведінки; ресоціалізація — навчання новим цінностям, нормам, ролям і правилам поведінки.

Соціалізація особистості — процес багатовимірний. Одним з найважливіших напрямів загального процесу соціалізації є правова соціалізація, зміст якої полягає в засвоєнні особистістю правових цінностей, перетворенні їх у норми власного життя і поведінки.

Правова соціалізація включає в себе:

—засвоєння критеріїв оцінки юридично значимих ситуацій;

—вивчення законів і соціальних вимог, що визначають міру можливої і належної поведінки в суспільстві;

—усвідомлення та прийняття власних прав і обов'язків, методів і засобів їх реалізації;

—оволодіння необхідними соціальними навичками користування правовими знаннями, вимогами, правилами;

—вироблення певного типу поведінки, що характеризується розумінням особою власної ролі у соціально-правовій системі суспільства та реалізацією правових норм у своїй поведінці.

Виділяють такі шляхи засвоєння правових норм і цінностей:

1) традиційний

2) інституціональний

3) стилізований

4) між особистісний

5) рефлексивний

Оскільки насиченість і сутність процесу правової соціалізації протягом життя є досить неоднорідними, можна провести її періодизацію відповідно до життєвих циклів, етапів соціалізації особистості. Кожному з цих етапів притаманні різні агенти й інститути соціалізації.

Етап дотрудової соціалізації охоплює життя людини від народження до початку трудової діяльності. Він включає в себе:

—ранню соціалізацію (від народження до вступу до школи)

—період навчання (в школі, технікумі, коледжі, університеті тощо) Етап післятрудової соціалізації — охоплює період життя особи, коли вона за своїми фізичними можливостями не здатна брати активну участь у виробничому процесі і спрямовує свою енергію на відтворення соціального досвіду шляхом передавання його молодшим поколінням.

Правова соціалізація нерозривно пов'язана з моральним формуванням особистості. По суті, вона являє собою процес розвитку здатності індивіда до нормативної свідомості та поведінки, до обмеження власного свавілля, поваги до інтересів інших. Американський психолог Л. Колберг виділяє такі етапи (рівні) розвитку моралі:

пєредконвєнційний (до моральний)

конвенційний

рівень автономної моралі

Дефектність правової соціалізації може виявлятися в:

— правовий негативізм

— правовий інфантилізм,

— правовий нігілізм,

— свідомій злочинній поведінці

Психологічна мета правової соціалізації—забезпечення правомірної поведінки, що передбачає формування у особистості такого інтегрального правового утворення як правосвідомість.

2. Психологічна характеристика правосвідомості

Функціональна структура та компоненти правосвідомості підкреслюють психолого-правову природу даного явища, оскільки, з одного боку, спираються на вихідне положення психологічної науки про єдність свідомості і діяльності (це означає, що структуру правосвідомості можна пізнати за результатами її функціонування, за кінцевими продуктами), а з іншого — повністю відповідають основним функціям права (пізнавальній, оціночній, регулятивній). Виходячи з цього, основними компонентами правосвідомості слід вважати (див. табл. 1).

Пізнавальній функції відповідає наявність певної суми юридичних знань і вмінь, або правова підготовка. В основі будь-якої соціально-пристосувальної діяльності лежить мінімальна сума знань про її об'єкти та об'єктивні умови. Це повною мірою стосується і правової сфери. Але правова підготовка не вичерпується лише формальними юридичними знаннями. Можна володіти знаннями, але не вміти ними користуватися, тому необхідно враховувати ступінь практичного володіння цими знаннями. Рівень правових знань та вміння застосовувати їх на практиці піддаються емпіричній перевірці з відносним ступенем вірогідності.

Оціночній функції відповідає система оцінок та поглядів з юридичних питань, або оціночне ставлення до права та практики його виконання й застосування.

В процесі пізнання дійсності люди не залишаються байдужими до одержаних знань. Вони співвідносять їх з попереднім досвідом, потребами, інтересами, цілями діяльності. Властивості предметів, що пізнаються, певним чином переживаються. Виникає нове, на цей раз інтелектуально-емоційне утворення — психічне ставлення до об'єктів пізнання та практичної діяль­ності (визначення суб'єктивної значимості об'єкта як гарного чи поганого, корисного чи шкідливого, прийнятного чи неприйнятного і т. ін.).

Оцінка полягає у визнанні значимості чого-небудь з позиції індивіда, групи чи суспільства та є ланкою, що пов'язує пізнання і практику. Це завжди порівняння, в результаті якого суб'єкт обирає те, що відповідає його потребам, інтересам та цінностям. Профільтровані через особистий досвід та правову практику суб'єкта, пізнані ним різні сторони і явища правового життя так само викликають до себе певне ставлення і, якщо вони набувають значення для індивіда, то починають кваліфікуватися як цінності.

Структура правосвідомості представлена наступними основними типами оціночних ставлень:

1)до права (до його принципів, інститутів, норм);

2)до правоохоронних органів та їх діяльності;

3)до правової поведінки інших людей;

4)до власної правової поведінки (правова самооцінка). Ставлення до правових цінностей знаходить свій вираз у оціночних судженнях, які можуть бути виявлені емпіричними дослідженнями з більшою чи меншою мірою відповідності реальним оцінкам обстежуваних осіб. Зрозуміло, необхідно враховувати, що одержані оцінки можуть мати декларативний характер і контрастне, «чорно-біле» забарвлення. Тому сфера правових оцінок, порівняно з правовими знаннями, дещо важче піддається емпіричному виявленню та потребує використання більш складних методик.

Регулятивна функція реалізується за рахунок соціально-правових установок та ціннісних орієнтацій.

Самі по собі ціннісні ставлення як інтелектуально-емоційні утворення не мають здатності практичної реалізації без сил, що відіграватимуть роль рушійних механізмів діяльності. Таку роль виконує вольовий компонент, який формує готовність діяти у певному напрямку. Залучення цього компоненту призводить до нових, тепер вже інтелектуально-емоційно-вольових утворень — соціальних установок.

Соціальна установка — сформована на основі попереднього досвіду схильність сприймати та оцінювати певний предмет пев­ним чином і готовність діяти відносно нього відповідно до цієї установки. Коли об'єктом установки стають різноманітні пра­вові цінності, ми говоримо про правові установки.

Динамічний, енергетичний характер відрізняє установку від оціночного ставлення, яке саме по собі залишається споглядаль­но-емоційним. У своїй сукупності установки утворюють ціннісні орієнтації. Ціннісні орієнтації — це стійка система установок, певним чином орієнтована на соціальні цінності, що спрямовує поведінку людей у напрямі до цих цінностей в умовах їх складної взаємодії. Домінуючі установки утворюють спрямованість особистості, визначають її життєву позицію та характеризують змістовну сторону ціннісних орієнтацій. Правова орієнтація — це інтегрована сукупність правових установок індивіда чи спільноти, що безпосередньо формує внутрішній план, програму діяльності в юридично значимих ситуаціях. Таким чином, регулятивна функція права здійснюється за допомогою правових установок та орієнтацій, що синтезують та стабілізують усі інші джерела правової активності.

З точки зору особливостей сприймання права виділяють два його рівні — правову ідеологію і правову психологію. Крім того, важливим психолого-правовим феноменом, що нерозривно пов'язаний із правосвідомістю, спирається на неї, але при цьому становить собою відносно самостійну категорію, є правова культура.

 

2.1. Правова ідеологія — вищий рівень правосвідомості, що становить собою систематизовану, виражену у правових категоріях (законності, справедливості, рівності, єдності прав та обов'язків і т. ін.), правових і наукових документах та втілену у об'єктивному праві науково обґрунтовану та схвалювану державою концепцію про роль права й способи використання його можливостей в інтересах розбудови правової держави, гарантованого забезпечення прав громадян і розвитку суспільства як гуманного і правового.

Правова ідеологія відповідає рівню науково-теоретичного відображення і засвоєння дійсності. Вона характеризується цілеспрямованим, науковим або філософським осмисленням права як цілісного соціального інституту не в окремих його проявах (наприклад, у вигляді тих чи інших норм, судових рішень та ін.), а як самостійного елементу суспільства (культури, цивілізації). У сфері ідеології і через ідеологію знаходять відображення потреби й інтереси соціальних груп, націй, держав, світового співтовариства в цілому.

Правова ідеологія прагне до виявлення сутності, соціального розуміння природи права, робить спробу уявити його у вигляді закінченої культурно-історичної філософії й догми.

Сферою «застосування» правової ідеології є вираження інтересів та потреб достатньо оформлених, інституціоналізованих соціальних товариств: політичних партій, громадських рухів, держави, міждержавних об'єднань. Звертаючись до досвіду сучасних розвинутих країн світу у сфері формування державних ідеологічних систем, можна виділити декілька принципово важливих умов, завдяки реалізації яких ідеологія виступала і виступає засобом консолідації нації на шляху до вирішення економічних і політичних проблем.

1. Життєздатною і плідною державною ідеологією може бути лише та, що формується на основі реального життя відповідного суспільства, традицій і менталітету його народу, а не ідеологічних міфів, запозичених у інших.

2. Державна ідеологія повинна відображати тільки загальносуспільні, а не соціально-групові інтереси.

3. Державна ідеологія не повинна намагатися давати відповіді на всі проблеми суспільного життя, а лише на ті, що мають загальносуспільне значення.

4. Державна ідеологія має бути відкритою для критики з боку різних політичних партій, суспільних рухів і громадських формувань, а також окремих громадян.

5. Державна ідеологія повинна мати відповідну державну організаційну структуру і матеріальну базу, бо вона тільки тоді може бути життєздатною і плідною, коли про неї буде піклуватися сама держава.

 

2.2. Правова психологія (побутова правосвідомість) — рівень сприймання права, заснований на почуттях, емоціях, переживаннях. На таке сприймання впливають звичаї, традиції, переконання, упередження, притаманні окремим соціальним групам.

Правова психологія становить собою психічне відображення всієї системи права та його елементів у буденній свідомості населення та окремих його груп, що формується в результаті повсякденної життєдіяльності. Це своєрідний «дух права» (С.С. Алексєєв) у народі та державних структурах, ступінь реального існування правових ідеалів і цінностей, дійсної авторитет­ності права, що знаходять своє вираження у соціально-психологічних феноменах: громадських поглядах та настроях, громадській думці, правових традиціях та звичаях, реально функціонуючих групових нормах, що регулюють відносини та поведінку і т. ін.

Змістом правової психології виступають почуття, емоції, переживання, настрої, звички, стереотипи, що виникають у людей у зв'язку з існуючими нормами і практикою їх реалізації.

Сферою «застосування» правової психології є індивідуальні та стихійно-масові відносини людей. Коли йдеться про правову психологію, доцільно вести мову про існування різних рівнів її розвитку. Зокрема, можна виділити високий, середній, низький та кримінальний рівні розвитку правової психології.

Правова психологія існує на двох рівнях: правова психологія групи та індивідуальна правова психологія.

Правова психологія групи включає в себе всі явища психіки (усвідомлені, малоусвідомлені, неусвідомлені та безсвідомі) при вирішальній ролі свідомості — вона є основною в регуляції поведінки членів групи, що виражається у санкціонуванні, заохоченні чи засудженні, забороні правомірної або, навпаки, неправомірної поведінки членів групи. Свідоме також визначає і реакції групи на юридично значимі події, що відбуваються поза межами групи, це виражається в активній чи пасивній підтримці чи засудженні таких подій.

Структура правової психології групи складається з наступних елементів.

Правова освіченість

Правова поінформованість

Правова громадська думка

Правовий клімат

Правовий досвід

Правовий досвід втілюється, перш за все, у правових переконаннях групи у групових ціннісно-нормативних орієнтаціях, правовій позиції, правовій активністі

Правова психологія особистості (індивідуальна правова психологія)

Особистість, яка досягла досить високого рівня соціального, морального та інтелектуального розвитку, володіє якостями, що є базисом її правомірної поведінки. Разом з тим, надійні взаємовідносини особистості з правовою системою, що виключають її неправомірну поведінку та забезпечують правильне вирішення нею правових питань, котрі виникають в процесі життєдіяльності — все це вимагає, щоб особа була розвиненою й у правовому розумінні.

Правова психологія особистості має свою структуру, яка за формою та змістом тісно переплітається із загальною структурою особистості та її якісними характеристиками. Структуру правової психології особистості складають:

—спрямованість на правомірну поведінку;

—правова компетентність;

—морально-правові компоненти особистості;

—психофізіологічні властивості.

Спрямованості на правомірну поведінку належить пріоритетна роль у правовій психології особистості. Вона визначає вибірковість активності і відносин особи, включаючи взаємовідносини з правовою системою, і включає в себе її правоорієнтаційні рушійні сили:

1) гармонійно розвинені духовні і матеріальні потреби, відсутність криміногенних деформацій (алкоголізму, наркоманії тощо);

2) високий рівень правової культури

3) правомірні цілі, плани, наміри у житті та діяльності за умови повної неприйнятності протиправних.

4) правові установки, що знаходять вираження у пильній та стійкій увазі та інтересі до правових аспектів життя суспільства, колективу, групи, членом яких є особа, та суто законному їх вирішенню;

5) зацікавленість та потреба у правомірній поведінці та сприянні укріпленню законності й правопорядку, в особистій посильній участі у такій роботі, у підтримці правоохоронних органів, у вжитті заходів для дотримання правових норм і правил у своєму оточенні, в сім'ї, на роботі, у наданні допомоги людям, які зробили помилку та вступили у конфлікт із законом, але зрозуміли хибність своїх поглядів і готові спокутувати провину;

6) правові мотиви

Правові мотиви можуть бути декількох різновидів:

ü громадський: «у суспільстві, де немає порядку, жити не­можливо. Усі повинні підтримувати порядок. Якщо я не буду поводитися гідно, порядку ніколи не буде»;

ü державний: «держава створена для того, щоб підтримувати порядок, для чого і видає закони. Необхідно ці закони поважати, інакше порядку не буде»;

ü громадянський: «закон визначає мої свободи, права і обов'язки та забезпечує їх. Як громадянин я можу скористатися ними та отримати те, що передбачено та гарантовано правом»;

ü колективістський: «підтримання законності і порядку — спільна справа, в яку і я маю зробити посильний внесок»;

ü мотив особистої гідності: «не хочу бруднити совість зло­чинними вчинками»;

ü мотив доцільності: «діючи за законом, я досягну більше».

Як відомо, у реальному житті особа частіше керується не одним, а декількома мотивами. Особистості зі стійкою правомірною поведінкою притаманні мотиви, що знаходяться на верхніх рівнях ієрархії.

Правова компетентність забезпечує правильне розуміння юридично значимих ситуацій та прийняття правомірних рішень. Компонентами правової компетентності є:

правова освіченість — обсяг правових знань, необхідний для адекватної правової регуляції своїх вчинків, відносин, прийняття повсякденно-побутових та професійних рішень. У різних членів суспільства така освіченість може коливатися від мінімуму, нижче якого знаходитися небезпечно, до професійної юридичної освіченості, межі досконалості якої не існує;

правові уміння і навички — їх обсяг також визначається місцем даної особи у правовій сфері. Щонайменше, кожен громадянин повинен: володіти навичками правової регуляції поведінки у різних життєвих ситуаціях (на вулиці, в дорозі, у громадських місцях, в сім'ї, під час відвідування державних установ і т. ін.); вміти вирішувати незначні правові проблеми (звернутися до державних органів за консультацією, оформити юридично значимі документи, вірно діяти у випадках, коли він стає винуватцем чи очевидцем правопорушення, виявляє факти чи речі, що можуть мати юридичне значення);

підготовленість, що сприяє зниженню особистої віктимності: знання, що підвищують особисту обережність, обачність; навички поведінки, що знижують ризик стати жертвою (при потраплянні у небезпечні місця, спілкуванні з підозрілими особами); розвинута спостережливість, зібраність, самовладання, спеціально засвоєні навички самозахисту тощо.

Морально-правові компоненти особистості — визначають методи та засоби досягнення цілей. До морально-правових компонентів особистості слід віднести:

ü ставлення до життя, до використання його можливостей, що характеризується осмисленістю, цивілізованістю, порядністю, гідністю та правомірністю;

ü повагу до закону та законності, ставлення до них як до норм життя, що затверджують та захищають найвищі моральні цінності, як до блага, без якого неможливо цивілізованим шляхом реалізувати себе, свої життєві плани, як до найбільш надійного способу розв'язання проблем, як до сили, що покликана та здатна захищати права і свободи від злочинних посягань;

ü цивілізоване ставлення до власних прав і свобод, яке можна сформулювати наступним чином: «Мої права і свободи закінчуються там, де починаються права і свободи іншої людини»;

ü повагу до свого громадського обов'язку, почуття відповідальності за надані суспільством права і свободи, відповідальне виконання обов'язків у трудовому колективі, сім'ї, стосовно інших осіб;

ü неприйняття корпоративної, групової відповідальності та дружби, коли йдеться про аморальні, протиправні вчинки;

ü вибір правомірних методів і засобів задоволення власних потреб, досягнення цілей, реалізації намірів;

ü стійкість до спокус та можливостей, які містяться у протиправних шляхах задоволення потреб, легкої наживи та збагачення;

ü високоморальне, вимогливе ставлення до себе, до власної поведінки у суспільстві, що характеризуються розумінням органічної єдності своїх прав і обов'язків, обов'язком задовольняти власні потреби та інтереси, не завдаючи шкоди іншим людям і суспільству в цілому;

ü розвинені почуття гідності, честі, совісті, самоповаги, які не дозволяють здійснювати вчинки, що принижують особистість не тільки в очах інших, а й у своїх власних та можуть призвести до втрати самоповаги;

ü повагу до правоохоронних органів, їх представників, до безумовного виконання їх вимог та надання допомоги в укріпленні законності і правопорядку.

Психофізіологічні якості особистості за умови нормально розвиненої психіки не визначають ні цілі, ні мотиви, ні способи дій особи, але визначають динаміку перебігу психічних процесів. Це знаходить своє вираження у різній силі, рухливості, швидкості, узгодженості, емоційній забарвленості проявів індивідуально-психологічних особливостей.

Правова ідеологія і правова психологія є тісно між собою пов'язаними та взаємовпливовими. Правова психологія формується під впливом системи права, правової ідеології, але й елемент індивідуального, особистісного присутній в ідеологічному відображенні правової дійсності: та чи інша ідеологічна доктрина створюється і формується, як правило, окремими людьми — вченими, філософами, політичними діячами, які є залежними від власної психології, як індивідуальної, так і групової, а далі стає надбанням багатьох конкретних людей, які досягають у своїй свідомості системного цілісного відображення держави і права.

2.3. Правова культура—система правових цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільством правового прогресу і відображають у правовій формі стан свободи особи, інші найважливіші соціальні цінності.

Правову культуру можна визначити і як вираження державно-правового досвіду конкретних соціальних спільностей та індивідів у матеріальних та духовних продуктах життєдіяльності, у навичках та цінностях, що впливають на їх юридично значущу поведінку.

Як вже було зазначено вище, правова культура тісно пов'язана з правосвідомістю, спирається на неї, але при цьому є відносно самостійною категорією, оскільки включає у себе не тільки соціально-психологічні процеси, що відбуваються у суспільстві, а й юридично значиму поведінку членів суспільства, правову діяльність у вигляді правотворчості та її результатів, традиції правотворчості, практику функціонування правових інститутів в цілому.

Правова культура існує на двох рівнях: правова культура суспільства та правова культура особи.

Структурними елементами правової культури суспільства виступають компоненти юридичної дійсності в їх особливому ракурсі еталонів поведінки: право, правосвідомість, правові відносини і законність, правопорядок і правомірна діяльність суб'єктів. Призначенням правової культури є прогресивний розвиток особи і суспільства, тому повною мірою вона може бути зрозуміла лише в загальному контексті соціально-правового прогресу, показником якого стають:

ü правові знання;

ü добровільність виконання вимог правових норм;

ü престиж, авторитет юридичної науки;

ü участь громадян в управлінні державою;

ü реальність прав і свобод громадян;

ü якість роботи правоохоронних органів;

ü ефективність правового регулювання;

ü належне правове виховання;

ü належний рівень розвитку всієї системи юридичних актів;

ü стан законності у суспільстві, тобто якою мірою суб'єкти правовідносин дотримуються юридичних норм, що діють у суспільстві.

Правова культура особи, як компонент правової культури суспільства і залежна від неї величина, відображає ступінь і характер її розвитку, так чи інакше забезпечуючи соціалізацію особи і правомірну діяльність індивіда. її структура має три складових елементи, що знаходяться в нерозривному зв'язку та єдності:

ü ідейно-теоретичні правові уявлення, що проявляються, насамперед, у готовності особи до сприйняття прогресивних правових ідей і законів, у вмінні і навичках користуватися правом, а також у вмінні оцінити власні знання у галузі права;

ü позитивні правові почуття, що проявляються у ставленні особи до права і правових явищ, усвідомленні соціальної значимості права і правопорядку, повазі до прав іншої людини;

ü творча діяльність особи в правовій сфері, в процесі якої вона набуває і розвиває свої правові знання, вміння, навички, набуває громадсько-правової активності.

Правова культура виконує одночасно декілька специфічних функцій.

1.Пізнавально-реформаторська функція пов'язана з теоретичною й організаторською діяльністю щодо формування правової держави і громадянського суспільства. Ця функція створює правові та моральні гарантії загальнолюдських цінностей (чесність і порядність, доброта і милосердя, моральний самоконтроль і сумлінність, людська гідність і свобода вибору).

2.Праворегулятивна функція спрямована на забезпечення стійкого, злагодженого, динамічного і ефективного функціонування всіх елементів правової системи. Вона дозволяє не тільки здійснювати правове спілкування між громадянами, але й регулювати їх взаємовідносини в юридичній сфері.

3. Ціннісно-нормативна функція правової культури знаходить вираження за допомогою системи аксіологічних характеристик і проявляється при вивченні оціночного ставлення особи до результату і цілей її дій, що спрямовані на зміну оточуючої правової дійсності, до еталонів і зразків поведінки, передбачених нормами права. Оціночна діяльність у правовій культурі полягає у «вимірі» індивідом, спільнотою людей права, законності, правопорядку, правовідносин, механізму правового регулювання шляхом зіставлення з відповідними правовими цінностями. Це — оцінка всієї сукупності законодавства, конкретних правових норм поведінки громадян, діяльності правоохоронних органів щодо протидії злочинності.

4.Правосоціальна функція може бути вивчена через призму формування правових якостей особи. Безперечно, суттєвий вплив на цей процес чинить правова дійсність. Разом із тим, необхідна цілеспрямована правовиховна робота щодо організації юридичного всеобучу населення, надання йому юридичної допомоги.

5.Комунікативна функція — існує у формі спілкування громадян у юридичній сфері і впливає на нього. Таке спілкування опосередковується юридичними виданнями і сьогодні значно розширюється у зв'язку з удосконаленням діяльності засобів масової інформації.

6.Прогностична функція охоплює правотворчість і реалізацію права, містить аналіз тенденцій, що характерні для всієї правової системи. Вихідною передумовою прогнозування розвитку правової культури виступає дослідження не тільки цінностей, а й пошук шляхів, що долають протиріччя в законодавстві й правовій системі, забезпечують правовий розвиток особи.