Радянська модернізація передбачала форсовану індустріалізацію тасуцільну колективізацію.

БІЛЕТ № 1

1) ПАЛЕОЛІТ (1мл років том – 10 – 8 тисячоліття) виготовлення знарядь з деревини, каменю, кістки.

Знаряддя: 8 &cad=rja&uact= 8 &ved= 0 CEAQFjAHahUKEwim 5 ___lYfGAhUBHCwKHWo 3 AAg&url=http% 3 A% 2 F% 2 Fua-referat.com% 2 F%25 D 0 % 259A%25 D 0 % 25 B 0 % 25 D 0 % 25BC%2560 % 25 D 1 % 258F%25 D 0 % 25BD%25 D 1 % 2596_%25 D 0 % 25 B 7 % 25 D 0 % 25BD%25 D 0 % 25 B 0 % 25 D 1 % 2580 % 25 D 1 % 258F%25 D 0 % 25 B 4 % 25 D 0 % 25 B 4 % 25 D 1 % 258F&ei= 8 j95VaamFoG 4 sAHq 7 oBA&usg=AFQjCNGUM_c 8 zIQBboGK 9 viE 7 NjPex 9 PEw&bvm=bv.95277229,d.bGg"кHYPERLINK "https://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=&esrc=s&source=web&cd=8&cad=rja&uact=8&ved=0CEAQFjAHahUKEwim5___lYfGAhUBHCwKHWo3AAg&url=http%3A%2F%2Fua-referat.com%2F%25D0%259A%25D0%25B0%25D0%25BC%2560%25D1%258F%25D0%25BD%25D1%2596_%25D0%25B7%25D0%25BD%25D0%25B0%25D1%2580%25D1%258F%25D0%25B4%25D0%25B4%25D1%258F&ei=8j95VaamFoG4sAHq7oBA&usg=AFQjCNGUM_c8zIQBboGK9viE7NjPex9PEw&bvm=bv.95277229,d.bGg"ам`яні рубила, скоблячи ріжучи предмети, відщепи.

Полювали: Мамонти, носороги, тигри.

Житла: Гротах ( поверхнева форма рельєфу, неглибока горизонтальна печера зі склепінчастою стелею і широким входом. Або частину печери, просторий зал, значне розширення, якому передує вузький прохід)

Печерах.

Використовували: Вогонь

Перша стоянка: Королеве на Закарпатті (має одну примітну особливість. Основною сировиною для виготовлення знарядь тут слугував андезит — вулканічна порода, поверхня якої з плином часу суттєво руйнується, що дає можливість визначати ступінь давності знарядь навіть візуально.) Крім Королева, залишки палеолітичних поселень відомі ще у 20 пунктах Закарпаття, уздовж течії Тиси та її притоків. Стоянки людини ашельської доби відомі також у Донбасі (в районі м.Амвросієвки), на Дністрі в с.Лука-Врублівецька, на Житомирщині.

МЕЗОЛІТ (10 – 8 тисячоліття – 6 тисячоліття) В мезолітичну добу відбувається льодовий період.

Сформувалися русла річок. У межах України виявлено сотні мезолітичних поселень і стійбищ. З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, Фатьма-Коба і Мурзак -Коба у Криму, Гребеники в Одеській області. Населення було відносно осілим.

У мезоліті відбулися кардинальні зміни в сфері виробництва знарядь праці. Були винайдені лук і стріла. Це в свою чергу спричинилося до важливих зрушень в організації мисливського господарства. На цей час припадає початок приручення диких тварин, насамперед собаки, потім — свині. Нестача м'ясної їжі стимулювала розвиток рибальства, а також збиральництва, яке поклало початок рослинництву. Як засвідчують наявні археологічні дані, в мезоліті відбулася друга велика криза мисливського господарства і виникли перші форми відтворювального.

Зміни у господарській діяльності мезолітичної людини зумовили відповідну перебудову і соціального життя. Індивідуалізація виробництва і споживання піднесла роль парної сім'ї, хоча вона ще й не стала економічним осередком суспільства. Таким осередком залишалася община, яку називають кланом, або ранньородовою общиною. В кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва і полювання до землеробства і скотарства, які остаточно розвинулися в епоху неоліту

НЕОЛІТ (6 тисячоліття – 4 тисячоліття) зявилися перші зразки мистецтва: стоянка Лизен «розписаний череп мамонта червоною вохрою». Поява кераміки.

Неолітична революція – відділення поява землеробства від скотарства. Виникнення ткацтва.

Зявився Деолітичнний човен.

Постають релігія (ритуальні дійства) і палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм:

анімізму - віри в душу, якою володіє кожен живий і неживий предмет;

тотемізму - віри у походження людини від єдиного пращура - тварини або птаха;

магії - чаклування перед полюванням;

фетишизму - віри у надприродні властивості речей.

Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи на території України є трипільська. Сучасні археологи визначають рамки існування трипільської культури поч. 4 - кін. 3 тис. рр. до н.е. Територія, заселена трипільцями - від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, які поселились на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев'яним плугом з кам'яним або кістяним лемехом, вони вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Окрім цього, трипільці розводили дрібну рогату худобу, та коней, свиней. Селились трипільці у басейнах річок.

Назва походить від села Трипілля на Київщині неподалік якого в 19 ст. український археолог Вікентій Хвойка виявив рештки поселень давніх хліборобів.

БРОНЗОВИЙ ВІК (2 - 1 тис. рр. до н.е.) вплив на суспільний розвиток мали чинники: зміна кліматичних умов (збільшення вологості); підвищення завдяки бронзі продуктивності знарядь праці та боєздатності зброї; активізація міграційних процесів. Поглиблюється спеціалізація в господарському житті. На теренах степової України домінувало скотарство. Помітно зростала роль чоловіка в землеробстві, скотарстві, обміні, у всіх сферах суспільного життя. З'явився додатковий продукт, який спричив майнову та соціальну диференціацію суспільства. З великосімейної громади виокремилося мала сім'я найближчих кровних родичів. Формуються союзи племен. Ускладнюється суспільна організація, утворюються органи керівництва, виокремився стан воїнів. Протягом цієї доби на території України існувало кілька археологічних культур - ямна, зрубна, культура багатопружкової кераміки, катакомбна та інші. Бронзова епоха на території України була фактично завершальною стадією первісного ладу.

2). «Руїна» – період в історії України, який розпочався після смерті Б.Хмельницького і характеризується боротьбою за владу між представниками козацької верхівки, поділом України та втручанням у її внутрішні справи іноземних держав (Московії, Речі Посполитої, Туреччини).

Гетьманщина – неофіційна назва козацької держави, яка набуває поширення наприкінці XVII – XVIII ст.

Причини Руїни:

Виникнення гострих соціальних конфліктів та охоплення значної частини народу бунтівними настроями

Загострення суперечок в середовищі української державної еліти з питань внутрішньої і зовнішньої політики

Відсутність загальнонаціонального лідера та боротьба за гетьманську владу між різними політичними силами

Слабкі державницькі традиції, низький рівень політичної свідомості українців.

Соціальне розшарування (небажання селян та простих козаків коритися шляхті та козацькій еліті).

Несприятливе міжнародне становище. Іноземна інтервенція в Гетьманщину з боку Речі Посполитої, Московської держави, Османської імперії та Кримського ханства.

Інтервенція – втручання однієї чи декількох держав у внутрішні справи іншої держави шляхом застосування військових сил.

Під час «Руїни» відбувалася боротьба за владу між:

козацькою старшиною Війська Запорозького;

шляхтою;

«черню» – нижчими прошарками суспільства (міщанами, селянами, простими козаками).

3) В єдиному економічному просторі України водночас з промисловим розвитком спостерігалися зрушення в сільськогосподарському виробництві. Однак економічні процеси характеризувалися певними особливостями, специфікою форм і методів господарської діяльності.

У сільському господарстві України відбувалася боротьба нових форм капіталістичного господарювання із феодалізмом, який, незважаючи на реформу 1861 р., чинив опір і не здавав своїх панівних позицій. Напочатку XX ст. тут існувало чимало поміщицьких латифундій, площі яких становили десятки тисяч десятин землі кожна. У 1905 р. 97 найбільшим латифундіям належало близько 2 млн десятин землі. В маєтках із земельною площею понад 500 десятин зосереджувалося майже 9 млн десятин землі, тобто 20 відсотків місцевого земельного фонду. Всього напередодні революції 1905 р. в Україні налічувалось 32,5 тис.поміщицьких господарств. Маєтне дворянство, зосередивши в своїх руках величезні матеріальні цінності, залишалося впливовою силою в державі. У сільському господарстві України співіснували дві системи дрібноселянське і поміщицьке, у тому числі капіталізоване сільськогосподарське виробництво. Земельна площа України була приблизно порівну розділена між ними.

Розвиток капіталізму в сільськогосподарському виробництві мав місце і на західноукраїнських землях Відбувалося скорочення поміщицьких володінь, землі яких переходили до буржуазії та заможних селян. Спостерігалося обезземелення селянства. Для того щоб вижити, селянська біднота змушена була шукати заробітківпоза селом, швидкими темпами зростала еміграція. Земля скуповувалася заможною верхівкою села. У господарствах поміщиків та заможних селян впроваджувалися досягнення агрокультури, прогресивні зміни у структурі посівних площ.

Внаслідок проникнення капіталістичних відносин у сільське господарство посилювалась диференціація селянства. Впливовою силою стає заможна верхівка села, вякій царизм вбачав свою опору.

Загальний стан сільського господарства, існуюча система землеволодіння і землекористування, напівголодне існування селянства в багатій чорноземами Україні ставили на порядок дня запровадження невідкладних заходів для подолання існуючого становища. Реформа розпочалася з 1906 р. і ввійшла в історію як столипінська аграрна реформа, названа по імені її ініціатора П. Столипіна. Розроблена реформа передбачала зруйнування селянської общини і створення фермерських господарств хутірського типу. Вона була спрямована на зміцнення заможного селянства через насадження приватної селянської власності на землю. За задумом П. Столипіна, фермерські господарства мали стати надійною опорою на селі існуючому імперському режиму.

9 листопада 1906 р- проведення Столипінської реформи

Складові:

• Ліквідація селенської опік и

• Право сервітутів залишалося за общінами.

• Селяни отримали землю в приватну власність

• Освоєння целіних земель Сибіру та Кавказу.

• Створення селянського банку.

Внаслідок столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства. Зігнане із землі незаможне селянство масово переселялося в інші регіони імперії. Сотні тисяч українських селян переселялися на Середнє Поволжя, Північний Кавказ, у Сибір, на Далекий Схід. З 1906 по 1912 р. з України в інші регіони імперії переселилося більш як 3 млн селян. Третина з них повернулися в Україну, однак, втративши свої господарства, поновили ряди сільського пролетаріату.

БІЛЕТ № 2

1) З одного боку, феодальна роздробленість була більш високим етапом у розвитку Київської Русі (було легше управляти окремими князівствами, розвивати господарство і культуру). З іншого боку, роздробленість знизила обороноздатність держави, що співпало з посиленням монголо-татар. Феодальна роздробленість була не випадковим явищем, усі країни Європи пройшли через цей етап розвитку.
Протягом XI—XII ст. на території Київської держави з'явилося біля 15 князівств, з яких Київське, Чернігівське, Переяславське, Волинське та Галицьке були в межах сучасної України.

Причинами роздробленості Київської держави були:
1) великі географічні розміри Київської Русі та етнічна неоднорідність населення, що об'єктивно сприяло зростанню сепаратистських (відцентрових) настроїв (такою державою важко було управляти);
2) криза росту наприкінці XI ст. феодальних відносин (поява вотчин — великих феодальних землеволодінь, які давали змогу місцевій знаті самостійно вести господарство і без допомоги великого князя, завдяки власному апарату управління, дружини отримувати все необхідне у селян; панування натурального господарства, за якого феодали не були зацікавлені в об'єднанні з іншими феодалами; зростання кількості міст та перетворення їх у економічні і політичні центри);
3) насильницьке об'єднання східнослов'янських племен у IX ст., яке дало зворотну реакцію у XII ст.;
4) відсутність чіткого порядку спадкоємності великокнязівської влади (княжий стіл міг передаватися від старшого брата до молодшого або від батька до сина, тому брати часто воювали між собою, а племінники ворогували з дядьками);
5) занепад Києва як торгового центру (наприкінці XI ст. половецькі орди порушили торгівлю на великому шляху «із варяг у греки»; хрестові походи, особливо пограбування Константинополя у 1204 p., змусили європейців шукати торговельні шляхи у Візантію та на Схід, обминаючи Київ).

Галицько-Волинська держава Південно-Західне руське князівство, утворене шляхом об’єднання Галицького та Волинського князівств у 1199 р. Романом Мстиславичем. З другої половини ХІІІ ст. князівство стає королівством. Галицько-Волинська держава вважається першою власне українською державою.

У VI – ІХ ст. на землях сучасних Галичини і Волині існували потужні родоплемінні союзи: дуліби, бужани, уличі, білі хорвати, волиняни.

Землі Галичини і Волині були приєднані до Київської Русі в боротьбі з Польщею Володимиром та Ярославом протягом Х – ХІ ст.

На середину ХІ ст. землі Галичини і Волині остаточно закріпилися у складі Руської держави. Столицею усіх західноруських земель було місто Володимир, де знаходився княжий престол. Київські монархи довгий час утримували ці стратегічно важливі території, уберігаючи їх від дроблення на удільні князівства.

У 1199 р. волинський князь Роман Мстиславович об’єднав Галицьке й Волинське князівства, а також опанував Києвом у 1202 р. і створив сильну державу із центром у м. Володимир. До складу цієї держави входила більшість українських земель: між Дніпром і Карпатами. Літописець називав Романа Мстиславича першим самодержцем на Русі. У 1205 р. Роман Мстиславич загинув у битві під Завихвостом під час сутички з поляками.

Після смерті Романа Мстиславича галицькі бояри прогнали за межі князівства його дружину й малолітніх синів Данила таВасилька. Починається період усобиць у Галицько-Волинському князівстві. У цей час у внутрішні справи князівства втрутилисяПольща й Угорщина.

Протягом 1212 – 1214 рр. у Галичі править боярин Владислав Кормильчич, який оголосив себе князем. Це єдиний випад в історії Русі, коли князівський престол займав боярин.

 

2) «Руська трійця» (1833–1837 рр.). На початку 1830-х рр. на арену національного життя виступає нове покоління інтелігенції, вихованців Львівської семінарії, очолюваної «Руською трійцею», до якої входили Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Свій політичний ідеал діячі «Руської трійці» бачили у слов’янській федерації. Першим результатом багатогранної праці членів гуртка стала поява рукописної поетичної збірки «Син Русі» (1833 р.), яка стала першим виявом суспільно-громадської позиції та культурно-мистецького спрямування учасників гуртка. У 1834 р. члени «Руської трійці» підготувала до друку другу збірку «Зоря», до якої увійшли твори переважно історичного змісту. У змісті збірки виразно звучали мотиви боротьби українського народу за національну і соціальну свободу проти шляхетської сваволі та чужоземного поневолення, возвеличувалися Б. Хмельницький та С. Наливайко. Коли «Зоря» була подана до львівської цензури, проти її видання виступили провідники греко-католицької церкви (цензор В. Левицький та митрополит М. Левицький). У липні 1834 р. міністерство внутрішніх справ у Відні доручило Н. Копітару повторно переглянути цензурний висновок щодо «Зорі». Після тривалої багатомісячної цензурної тяганини митрополит М. Левицький подав Президії Галицького губернського управління своє заключення про недопущення до друку альманаху «Зоря». Після заборони «Зорі» члени гуртка вирішили обійти львівську цензуру і видати свій альманах в Угорщині, де цензура була більш м’якою, а, крім цього, там Я. Головацький мав дружні взаємини з багатьма слов’янськими діячами. На цей раз альманах було названо «Русалка Дністрова», що мало символізувати Наддністрянщину. «Русалка Дністрова» вийшла наприкінці 1836 р. Ця збірка ввела народну мову галицьких українців у літературу і довела, що між їхньою мовою і мовою українців у Російській імперії немає суттєвих відмінностей, а, отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той же народ. Тому її поява стала ключовим моментом у розвитку українського національно-культурного руху в Східній Галичині. Вихід «Русалки Дністрової» мав неабиякий резонанс як серед передової української громадськості, так і серед інтелектуалів інших слов’янських народів.

3) Згідно з Пактом і таємним протоколом радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Білорусію. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Східна Галичина і Західна Волинь були зайняті Червоною армією майже без опору з боку Польщі, за 12 днів.
28 вересня 1939 р. союз Німеччини і СРСР був скріплений Договором про дружбу і кордон. Договір уточнив сфери впливу цих держав і розмежувальну лінію між ними на території Польщі „по лінії Керзона” (річках Нарев – Західний Буг – Соп). У сферу впливу СРСР переходили Литва, Бесарабія і Північна Буковина, у сферу впливу Німеччини – Лемківщина, Холмщина, Посяння і Підляшшя: майже 16 тис. кв. км етнічних українських земель з 1,2 млн. населення опинилися під німецькою окупацією.
Договір про дружбу і кордон, як і секретний протокол до пакту „Молотова – Ріббентропа”, протягом 50 років становив одну із державних таємниць СРСР. Ці угоди були укладені всупереч нормам міжнародного права і сприяли розв’язанню другої світової війни.
У червні 1940 р. Червона армія зайняла Північну Буковину і Бессарабію, які були загарбані Румунією у 1918–1919 рр.
Відповідно до угод про сфери впливу західноукраїнські і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР, що відповідало споконвічним прагненням українців до возз’єднання в межах однієї держави. Незабаром відбулося оформлення нового політичного і територіального статусу цих земель. Організація влади на приєднаній території здійснювалася на основі Конституції СРСР (1936 р.) і Конституції УРСР (1937 р.). Це були надзвичайно прогресивні конституції, але ступінь їх прогресивності ніяк не впливав на політичний режим. Після возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною почалася їх активна радянізація – здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.
Перетворення носили суперечливий і двоякий характер.
З одного бобку проводився ряд заходів, які отримали позитивну оцінку українського населення. Це, перш за все, заходи по ліквідації безробіття і підвищення життєвого рівня населення (експропріація будинків польських власників та лихварів і заселення їх міською біднотою, розподіл між бідними селянами землі, реманенту і худоби поміщиків та осадників, налагодження роботи промислових підприємств і т. ін.). Майже 500 тис. селян одержали у користування понад мільйон гектарів землі. Було створено 182 машинно-тракторні станції для обробітку селянської землі. Техніку і кадри для МТС на перших порах надали прикріплені до кожної області Західної України східні области УРСР у порядку шефської допомоги. Активно проводились українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності, запровадженню безкоштовного медичного обслуговування тощо.
Але, з другого боку, радянська влада принесла на західноукраїнські землі жорстокий репресивний режим. Були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, в т. ч. „Просвіта”, „Рідна школа”, Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка.

БІЛЕТ № 3

1) У 30-х рр. XIII ст. роздроблена до того часу Литва починає складатися в державу — Велике князівство Литовське. Виразником об’єднавчих прагнень у литовців стає князь Міндовг, який не тільки об’єднав під своєю владою більшість литовських племен, але й захопив так звану Чорну Русь — область у басейні верхньої течії річки Німан із містами Новгородком, Слонімом, Волковиськом і Гродном. Завдяки зусиллям Вітовта Литва стала суб’єктом політики того часу, вона здійснювала самостійну дипломатію, брала участь у загарбницьких та оборонних війнах. У «Повісті минулих літ» литовські племена згадуються як північні народи, які сплачують данину Русі. На ті часи ці місцеві племена не мали будь-якої політичної організації. Суттєві зміни відбулися в ХІІІ ст., коли у Поніманні (етнічна територія Білорусі) склалося нове державне утворення — Литовське князівство, першим правителем якого став Міндовг. Із Батиєвою навалою назавжди пішли в минуле часи, коли, за висловом автора «Слова про загибель Руської землі» (ХІІІ ст.), «Литва з болота на світ не показувалася». Із ним погоджується інший літописець, зазначаючи, що саме тоді «Литва почала ярмо руське з себе скидати і з лісів виходити».

Початок наступу на південно-руські (українські) землі; територіальні претензії на цю територію Польщі

Любарт (1340—1385 рр.)

— Приєднання Волині та Галичини за допомогою родинних зв’язків (Любарт був одружений із дочкою галицько-волинського князя Юрія II Болеслава; після смерті останнього бояри обрали Любарта князем Галицько-Волинської держави).

— Володіння Волинською, Холмською і Белзькою землями.

— Боротьба в союзі з великим князем литовським Кейстутом (у 1353, 1366 і 1376—1378 рр.) за землі Галицько-Волинського князівства з Польщею й Угорщиною

Ольгерд Гедимінович (1345—1377 рр.)

— Приєднання Чернігівщини, Київщини, Переяславщини, Поділля в результаті розгрому монголів у битві на річці Сині Води (1362 р.)

— Відвоювання внаслідок боротьби з Польщею Берестейського, Володимирського і Луцького уділів

2) Кінець XVIII ст. став періодом зміни географічних кордонів деяких європейських держав, що відбилося й на долі українського народу. Майже вікова боротьба Росії з Туреччиною за Крим завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року (після війни 1768-1774 рр.), згідно якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Після ІІ русько-турецької війни 1787-1791 рр. з підписанням Яського договору Турція остаточно визнала приєднання Криму до Росії. На території Приазов’я і Причорномор’я розпочалось активне будівництво нових міст і промислових центрів: Одеси, Маріуполя, Миколаїва тощо. У 1784 році на землях колишнього Кримського ханства було утворено Таврійську область.

Внаслідок експансіоністської політики Росії втрачає незалежність польський народ. Територія Польщі поділена між її найбільш агресивними сусідами – Росією, Австрією та Прусією. З ініціативи цих держав відбулось три поділи Польщі – у 1772, 1793 і 1795 рр. – після чого польсько-литовська держава припинила існування. Після третього поділу до Росії відійшла Правобережна Україна і Західна Волинь й Східна частина Холмщини; до Австро-Угорщини –Галичина і Буковина й більша частина Холмщини. Україна знову залишилась розчленованою між імперіями. З цього моменту її політичний, економічний, культурний розвиток йде у різних напрямках, що зумовило існування й сьогодні суттєвих відмінностей між цими частинами України.

Українське населення у складі обох імперій відчуває як феодальний (збільшення феодальних повинностей, жорстока експлуатація і безправ’я селян), так і національно-культурний (заборона української мови в школах Галичини, заборона друку українською мовою і русифікація, закриття та перейменування культурних і навчальних національних закладів, наприклад, Києво-Могилянської Академії) гніт.

У всіх українських землях цього періоду вже в першій половині ХІХ ст. починає спостерігатись процес занепаду феодально-кріпосницької системи внаслідок суперечливої боротьби відсталої кріпосницької системи, яка стає мало ефективною, з новою, капіталістичною, яка тільки починає визрівати і базується на товарному виробництві, використанні вільнонайманої праці і машинної техніки. Ця тривала боротьба приведе врешті-решт до ліквідації кріпосного права в 1848 році в Австро-Угорщині, а в 1861 році - В Росії.

3) Здобуття Україною незалежності, закріплене референдумом 1 грудня 1991 р., радикально змінило умови її історичного розвитку.

Незалежність поставила перед українським суспільством і молодою дер­жавою нові завдання: демонтаж від жил их структур тоталітарної імперії і створення правової демократичної держави, трансформація адміністра­тивно-командної планової економіки в багатоукладну ринкову, орієнто­вану на соціальні потреби людей, національне відродження й консоліда­ція громадян, установлення рівноправних відносин із далекими й ближ­німи сусідами. Саме ці процеси визначили зміст останнього етапу новіт­ньої української історії, що почався після проголошення незалежності 24 серпня 1991 р.

Вирішувати ці проблеми доводилося в складних умовах. Вони були пов'язані з економічною кризою, що загострилася із середини 80-х років, особ­ливо в зв'язку з невдалими спробами реформування, руйнуванням старої економічної системи й відсутністю чітких уявлень та стратегії побудови нової; гострим політичним протистоянням, несформованістю елементів громадянського суспільства; відсутністю в частини населення, зокрема се­ред старшого покоління, стійких національно-державних ідеалів.

БІЛЕТ№4

1) Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська держава. Можливо, літописець Нестор мав підстави, роблячи під 860-м роком запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначити, що з того часу "начася прозивати Руска земля".
Об'єднання земель і племен східних слов'ян: Отже, слово "Русь" виникло не як етнонім, а як політична назва державного об'єднання, яке спочатку об'єднувало лише полян, древлян, дереговичів та чернігівську частину сіверян. В останній чверті ІХ ст. влада київських князів поширюється на полочан і смоленських кривичів.Вирішальний крок на шляху до східнослов'янської державності було зроблено наприкінці ІХ ст. Близько 882р. новгородський князь Олег з дружиною спустився Дніпром, взяв Смоленськ, Любеч, потім хитрістю захопив Київ, убив київських князів Аскольда і Діра й проголосив Київ столицею своєї держави: "Хай буде Київ матір'ю градам руським". З того часу надходять систематичні відомості про розвиток державності на Русі. Князювання Олега в Києві (882-912) почалося згідно зі свідченням "Повісті временних літ" зі створення опорних пунктів центральної влади у племінних княжіннях міст, зі встановлення попервах приблизного порядку стягання данини на підвладних князеві землях. Нестор розповідає про поступове поширення влади Києва на землі незалежних раніше племінних княжінь. Були приєднані землі ільменських словен та псковських кривичів. Землі інкорпорованих до держави князівств одразу ж обкладалися даниною, на них поширювалися системи судочинства й адміністрації. Так утворювалася державна територія Давньої Русі.

Розквіт Київської Русі:Після смерті Святослава між його синами спалахнула війна. Її спровокувало вбивство київського боярина князем Олегом. Ярополк, підбурений боярами, вирішив помститися й пішов війною проти брата. Після вбивства Олега Володимир, наляканий такими подіями, звернувся по допомогу до варягів. Зібравши військо, новгородський князь вирушив у похід на Київ. Зраджений воєводою Блудом, Ярополк загинув від варязького меча у своїх княжих палатах. Відтак Володимир залишився князювати в Києві, а варягів спровадив до Візантії.
Володимир (978-1015 рр.). Київський великий князь, позашлюбний син князя Святослава Ігоровича і Малуші, ключниці княгині Ольги. Остаточно підкорив племена в’ятичів, радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Володимир, Белз та ін.), оволодів частиною земель литовського племені ятвягів. Вів успішну боротьбу проти печенігів, Візантійської імперії. Прилучив до Києва закарпатські руські землі. На кінець Х ст. в межах Київської Русі було об’єднано всі слов’янські і багато неслов’янських племен. Внаслідок цих надбань Київська Русь стала найбільшою державою у Європі, охоплюючи територію 800 тис. кв. км.

Володимир здійснив серію реформ, за якою місцеві племінні вожді (князьки) були замінені князівськими посадниками – його синами (мав 12 законних синів) і надійними боярами. Запровадив новий кодекс правових норм – “Закон земляний” (усний). У 988 р. запровадив державну релігію – християнство, сприяв поширенню письма, базованого на абетці, створеній ченцями Кирилом та Мефодієм – греками, що поширювали християнство серед слов’ян. Зміцнював державні кордони, будуючи міста та фортеці. Будував храми, відкривав школи для підготовки служивої знаті та духівництва. Володимир почав карбувати із срібла та золота руські монети, на яких було вміщено тризуб, що набув значення державного герба. З ХІ ст. за упроваджуються в обіг гривні – злитки срібла вагою бл. 200 г.

Володимир розвивав та зміцнював політичні, економічні і культурні відносини з Візантією, Болгарією, Польщею.

15 липня 1015 року Володимир раптово помер, лаштуючись до військового походу проти прийомного сина Святополка (князь Туровський) і рідного сина Ярослава (князь Новгородський), які повстали проти свого батька.

Володимира поховано у збудованій за його вказівкою Десятинній церкві.

Ярослав Мудрий (1019-1054 рр.). Після смерті Володимира протягом чотирьох років точилися міжусобні війни між його синами за великокнязівську владу. Переміг Ярослав. У 1019р. він виборов престол у зведеного брата Святополка Окаянного. Об’єднав під своєю владою землі на схід від Дніпра, поширив свої володіння на західний берег Чудського озера, відвоював червенські міста, загарбані поляками, остаточно розгромив печенігів. Кордони Київської Русі простяглися від Балтійського до Чорного моря та від ріки Оки до Карпатських гір. Держава перебувала в зеніті могутності. За князювання Ярослава остаточно утвердилося християнство, сформувалася руська православна церква, було засновано православну митрополію. Розвивалася культура, будувалися фортеці, міста, собори, монастирі. Значно розбудовано Київ; лише церков було у “золотоверхому” граді понад 400, у т.ч. окраса столиці – собор Святої Софії, при якій було створено першу бібліотеку на Русі. Ярослав сприяв укладанню збірника законів давньоруського права “Руської правди”. З метою запобігти міжусобній боротьбі за київський престол, він дбав про збереження цілісності держави на основі принципу сеньйорату – принципу старшинства у розподілі земель і політичної влади в межах родини. Дбав Ярослав і про зміцнення міжнародного авторитету Київської Русі. Не випадково, що історики часто називають його “тестем Європи”. Сам був одружений з дочкою шведського короля Олафа – Інгігердою, його дочка Єлизавета вийшла заміж за короля Норвегії Гарольда Суворого, друга дочка Анна – стала дружиною французького короля Генріха І, дочка Анастасія була у шлюбі з угорським королем Андрашем І. Крім того, син Всеволод був одружений з дочкою візантійського імператора Марією. Помер Ярослав у 76-річному віці, похований у Києві, у Софіївському соборі. Його останки збереглись до наших днів.

2) Виникнення громад. Наприкінці 50-х- на початку 60-х pp. XIX ст. у Наддніпрянщині спостерігається друга хвиля національного відродження. Організаційною формою українського національно-визвольного руху стали напівлегальні непартійні об'єднання, які здобули назву громад.

Цього часу осередком українського суспільно-політичного та культурного життя став Петербург, де після заслання працювали колишні члени «Кирило-Мефодіївського товариства» - Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров та ін. У столиці Російської імперії в 1859 р. і виникла перша українська громада. Саме в Петербурзі в 1861-1862 pp. протягом 22 місяців українська громада видавала перший в Російській імперії щомісячний літературно-науковий журнал «Основа». Він виходив українською і частково російською мовами.

Протягом короткого періоду свого існування журнал «Основа» не торкався політичних проблем, а приділяв головну увагу захисту української мови, літератури, виданню навчальної та науково-популярної літератури, відстоював право народу на здобуття освіти рідною мовою. В «Основі» була вперше надрукована праця М. Костомарова про «дві руські народності», у якій автор намагався схарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінність від росіян, захищав самостійність української літератури.

В Україні громади з'явилися в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, інших містах. Центром громадівського руху безпосередньо в Україні став Київ. Навесні 1860 р. студенти і викладачі Київського університету і представники інтелігенції створили громаду, яку очолив В. Антонович. Програмними положеннями київської громади були: український народ - окрема нація, кожен українець повинен віддавати всі сили для розвитку національної свідомості. Діяльність громад в Україні мала культурно-просвітницький характер - організація українських просвітницьких гуртків і недільних шкіл; вивчення історії, традицій, звичаїв українського народу. Власті називали громадівський рух «українофільством».

Гурток «хлопоманів». На початку діяльності київської громади з нею була пов'язана діяльність гуртка «хлопоманів» (від польського слова хлоп - селянин). «Хлопоманство» - кількісно невелике відгалуження українського культурно-національного руху Правобережної України кінця 50-х - початку 60-х pp. на чолі з В. Антоновичем, що об'єднувало представників ліберальної інтелігенції, які виступали за зближення з селянством.

«Хлопомани» ставили своїм завданням збереження пам'яті про славне минуле України, вони розмовляли тільки українською мовою, одягалися в народні костюми, дотримувалися народних звичаїв та обрядів. Вони видавали рукописний журнал і заснували підпільну українську школу. Метою їхньої діяльності були: ліквідація царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі зміцнення добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Через посилення репресій з боку царизму вже на початку 60-х pp. діяльність гуртка «хлопоманів» була припинена.

Діяльність «Старої громади». Унаслідок незначного послаблення імперської цензури на початку 70-х pp. громадівці почали відновлювати свою діяльність. 3 ініціативи В. Антоновича у 1870 р. в Києві була утворена так звана «Стара громада», до якої ввійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін.Назву «Стара громада» організація обрала для того, щоб відрізнятися від нових, молодих за віком і досвідом студентських. У «Старій громаді» переважали високоосвічені фахівці, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично згуртувала навколо себе тогочасну українську еліту, що у своїй практичній роботі утрималася від політичної діяльності і віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам. Діяльність українофілів помітно активізувалася із заснуванням в 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору України. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи в умовах Російської імперії.

3) Акт проголошення незалежності України — 0%94%D0%BE%D0%BA%D1%83%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%82"документ, прийнятий поззачерговою сесією 0%92%D0%B5%D1%80%D1%85%D0%BE%D0%B2%D0%BD%D0%B0_%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D0%B0_%D0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"Верховної Ради УРСР 1%81%D0%B5%D1%80%D0%BF%D0%BD%D1%8F"24 серпня 1991 року, яким проголошено 0%9D%D0%B5%D0%B7%D0%B0%D0%BB%D0%B5%D0%B6%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C"незалежність 0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D0%B0"України та створення самостійної української держави — України. Тим самим було покладено край юридичному існуванню 0%A3%D0%A0%D0%A1%D0%A0"Української Радянської Соціалістичної Республіки.

Разом з цим Актом, 1%81%D0%B5%D1%80%D0%BF%D0%BD%D1%8F"24 серпня 1991 року також були прийняті Постанова Верховної ради УРСР «Про проголошення незалежності України»0^%90%D0^%BA%D1^%82_%D0^%BF%D1^%80%D0^%BE%D0^%B3^%D0^%BE%D0^%BB%D0^%BE%D1^%88%D0^%B5^%D0^%BD%D0^%BD%D1^%8^F_%D0^%BD%D0^%B5^%D0^%B7^%D0^%B0^%D0^%BB%D0^%B5^%D0^%B6^%D0^%BD%D0^%BE%D1^%81%D1^%82%D1^%96_%D0^%A3^%D0^%BA%D1^%80%D0^%B0^%D1^%97%D0^%BD%D0^%B8^"[1] та Постанова Верховної Ради України «Про військові формування на Україні»

24 серпня на позачерговій сесії Верховної Ради з 0%94%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C"доповіддю про політичну ситуацію виступив Л. Кравчук. Спільну 0%94%D0%BE%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%96%D0%B4%D1%8C"доповідь зробили народні 0%94%D0%B5%D0%BF%D1%83%D1%82%D0%B0%D1%82"депутати О. Мороз – від більшості, та І. Юхновський – від опозиції.

У доповіді й співдоповідях висловлювалася єдина 0%94%D1%83%D0%BC%D0%BA%D0%B0"думка про необхідність вжиття рішучих заходів щодо захисту суверенітету України. Йшлося про структури суверенітету та механізм його практичної реалізації. Голова Верховної Ради запропонував створити Раду оборони України та Національну Гвардію. Пропонувалось ухвалити закон про статус військ, розташованих на території України, вирішити питання про департизацію правоохоронних органів республіки, вжити заходів щодо забезпечення економічного суверенітету. Зокрема, уряд мав організувати перехід у 0%92%D0%BB%D0%B0%D1%81%D0%BD%D1%96%D1%81%D1%82%D1%8C"власність України підприємств і організацій союзного підпорядкування.

У серпні ці заходи означали утвердження незалежного статусу України. УРСР припиняла своє0%86%D1%81%D0%BD%D1%83%D0%B2%D0%B0%D0%BD%D0%BD%D1%8F"існування, народжувалася самостійна Україна. Щоб надати цілковитої легітимності цим доленосним рішенням, І. Юхновський від Імені Народної ради запропонував проголосити акт, в якому мав бути зафіксований новий державний статус України, а потім підтвердити цей акт на Всенародному референдумі. Одночасно Народна рада виступила з вимогою заборонити діяльність комуністичної партії України.

У другій половині дня Верховна Рада проголосила Акт незалежності України.

Головною причиною здобуття Україною незалежності було прагнення до повноцінного життя на своїй землі, у своїй країні, а наслідками цього стало погіршення економічного стану, збільшення проблем країни, а в наш час Україна переживає економічну кризу.

Незалежність України встановлювалась не за один день. Незалежність створювалася протягом століть. Та я в своїй роботі описала це поетапно: спочатку прийняття декларації про державний суверенітет, потім 0%94%D0%B5%D1%80%D0%B6%D0%B0%D0%B2%D0%BD%D0%B8%D0%B9_%D0%BF%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D1%80%D0%BE%D1%82"державний переворот, тоді поступово Україна наблизилася до проголошення незалежності.

Ставши незалежною державою, Україна опинилася перед необхiднiстю визначити свої геополiтичнi прiоритети. Перед нею постала альтернатива: або залишитися безпосереднім впливом Росiї, або ж заявити про свою захiдну орiєнтацiю. Перший варiант означав, що Україна приречена, як i ранiше, лишатися об’єктом геополiтики, другий вiдкривав можливiсть входження до свiтового спiвтовариства в якостi суб’єкта геополiтики. Як показує практика прiоритетним став другий варiант.

БІЛЕТ №5

1) До утворення Давньоруської держави у східних слов´ян існувало 14 великих племінних об´єднань (дуліби, поляни, бужани, волиняни, сіверяни, тиверці, уличі та ін.).

Серед науковців існує декілька теорій походження Давньоруської держави.

Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно з якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цього, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва “Русь” походить, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів - “ руотсі ”.

Антинорманська теорія наполягає на тому, що назва “Русь” походить від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. А у Скандинавії жодне джерело не вказує на плем'я або народ русів. Окрім цього, декілька ісламських мандрівників і письменників називають русів слов'янськими племенами.

Існує ще і хозарська гіпотеза О. Пріцака, згідно з якою поляни є не слов'янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький і хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середньовічної держави, в тому числі Київської Русі, були: розміщення населення не за національним (у той період за племінним) принципом, а за територіальним, поява влади, не пов'язаної з волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя.

2) Розвиток галузей фабрично-заводського виробництва і завершення промислового перевороту. Проблемне питання Як називається процес, в ході якого на зміну аграрному виробництву, витісняючи його, приходить фабрично-заводське, машинне виробництво.

Завод «Арсенал». Винокурна фабрика. деський порт ХІХ ст.Херсонський порт ХІХ ст.

озвиток галузей фабрично-заводського виробництва і завершення промислового перевороту. 60-80р.р. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні. Кам’яно-вугільна промисловість (Донбас) Металургія (Катеринославська та Херсонська губернії) Металообробна промисловість Машинобудівна промисловість (м. Київ, м. Харків, степова україна) Транспорт: Залізничний Річковий (Дніпро) Морський (азово-чорноморські порти) Галузі легкої промисловості Індустріалізація України Формування на її території двох промислових регіонів Російської імперії Південного Донецько-Криворізького Модернізація України стає економічною основою формування модерної української нації, що триває в цей час.

Питома вага Наддніпрянської України в загальноімперському Російському виробництві на 1900 рік слайд №13 Галузі промисловості % Стадія економічного розвитку Вугілля 70% Монополістичний капіталізм СИНДИКАТИ «Союз рейкових фабрикантів» 1882р. «Союз мостобудівних заводів» 1884р. Залізна руда 57% Чавун 52% Залізо і сталь ≈50% Рейки 76% Цукор 88% Товарооборот азовсько-чорноморських портів 57,3%

Промисловий розвиток 70-90 р.р. в західноукраїнських землях Австро-Угорської імперії. Початок становлення фабрично-заводського виробництва Нафтодобувна промисловість Металообробна промисловість Деревообробна промисловість Кам’яновугільна промисловість Залізничний транспорт Галузь будівельних матеріалів Соледобувна промисловість Борошномельна промисловість Спиртогорілчана промисловість Тютюнова промисловість.

Порівняльна характеристика економічного розвитку Наддніпрянської України та західноукраїнських земель в ІІ пол. ХІХ ст. Наддніпрянська Україна (Російська імперія) 60-80 р.р. Економічний ривок і завершення промислового перевороту Індустріалізація України Перетворення її на розвинутий регіон Російської імперії. Західноукраїнські землі (Австро-Угорська імперія) 70-90 р.р. Початок становлення фабрично-заводського виробництва. Залишались колоніальним придатком Австро-Угорської імперії ІІ ПОЛ. ХІХ СТ.

3) Смерть Сталіна відкрила нову добу в історії України, врятувавши партійне керівництво республіки від нової “чистки”. Проте ця подія поклала початок гострій боротьбі за владу серед центрального московського керівництва. У центрі цієї боротьби постало національне питання. Остаточним переможцем став М.Хрущов. Україна одна із перших підтримала нового першого секретаря.

Кадрові зміни відбулися і в Україні. Керівником республіканської партійної організації став українець за походженням О.Кириченко. Уряд очолив Д.Коротченко, Раду Міністрів Н.Кальченко. Урядові посади дістали О.Корнійчук, В.Стефаник та ін.

Фізична смерть Сталіна не означала смерті тоталітаризму, але перші кроки по десталінізації суспільства було зроблено вже у 1953 р., що сповістило про наближення хрущовськоЇ “відлиги”. Почалася реабілітація незаконно репресованих людей, влітку перші з них почали повертатися із таборів.

На початку 1956 р. відбувся XX з'їзд КПРС, на закритому засіданні якого М.Хрущов виступив з критикою культу особи Сталіна. Ця критика була різкою, але недостатньо глибокою, оскільки не торкалася системних засад і фундаментальних причин режиму особистої влади. З'їзд не обговорював доповідь, лише прийняв колективну

постанову, проте ця критика справила значний вплив на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. Після з'їзду почався глибокий і болісний переворот в суспільній свідомості, перегляд усталених цінностей, критичний аналіз минулого. В липні 1956 р. було опубліковано відому постанову ЦК КПРС “Про подолання культу особи і його наслідків”. Засудження беззаконь, скоєних у сталінську епоху, і початок нового політичного курсу було схвально зустрінуто в Україні. Вже 3 липня постанову зачитали на деяких підприємствах Києва — “Ленінська кузня” та “Червоний екскаватор”. Перший мітинг на підтримку політики десталінізації відбувся у Київському педагогічному інституті.

За влучним виразом Б.Левицького становище України у складі Радянського Союзу в хрущовські часи було як “другої серед рівних”.

У 1954 р. святкували 300-річчя возз'єднання України з Росією. Ця подія відзначалася досить помпезно, проте головною подією стала передача Криму УРСР

Після початку десталінізації почали відбуватися відчутні зміни у житті країни: було послаблено ідеологічний тиск, що стало початком відлиги у культурному житті, потроху послаблювалася політика самоізоляції, більш скраденою стала політика русифікації, почалася підготовка до проведення глибоких змін в економіці.

БІЛЕТ № 6

1) 1 Плани Польщі щодо українських земель були значно ширшими, аніж просто володіння західноукраїнськими теренами. Її територіальні амбіції охоплювали всі обшири України і сягали аж берегів Чорного моря. Нагода здійснити свої мрії виявилася з підписанням Люблінської унії у 1569 р., яка передбачала:

- об’єднання Польщі і Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу – Річ Посполиту;

- на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який одночасно мав титул короля польського і великого князя литовського; він обирався на спільному сеймі і коронувався у Кракові;

- спільним для Польщі і Литви ставав сейм і сенат;

- запроваджувалася єдина грошова одиниця;

- Велике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи окремі закони – Литовський статут (кодекс шляхетських прав), судову систему, військо, уряд та адміністрацію;

- під юрисдикцію Польщі переходили всі українські землі, які раніше входили до складу Литви;

- українська шляхта урівнювалася у правах з польською і литовською.

Є всі підстави вважати, що підписання унії мало для українців катастрофічні наслідки: становище українців у Речі Посполитій змінилося на гірше, а у поляків з’явилися широкі можливості для захоплення українських земель. Право короля роздавати землі «на вічність» своїй шляхті було узаконене сеймом у 1590 р. Це були землі Волині, Київщини, Брацлавщини. Відтак польські магнати Язловецькі, Струсі, Синевські, Калиновські, Жолкевські, Конецпольські, Потоцькі стали захоплювати в Україні величезні земельні володіння.

При польському режимі відбулися зміни у соціальній сфері. Формується станова організація суспільства. На вершині соціальної піраміди перебував військово-службовий стан – магнати, які у ХVІ ст. являли собою замкнуто - привілейований стан. Його основу складали близько 30 найбільш знатних і найбагатших землевласників. Саме вони і розпочали пограбування українських земель. Ця невелика група польських магнатів і поділила між собою майже всю Україну.

За польсько-литовської доби у містах України поширилося Магдебурзьке право, сутність якого полягала в звільненні міст від керування і суду державних урядовців та феодалів і даруванні права на створення органів місцевого самоврядування. Першим містом України, якому у 1339 р. було надано Магдебурзьке право, було м.Санок (Галицько-Волинське князівство). У подальшому це право отримали й інші міста України: Львів (1356 р.); Кременець (1374 р.); Київ (1494-1497 рр.) та ін. Надання містам Магдебурзького права мало як свої позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, мешканці міст отримали право захисту від свавілля королівської і феодальної влади, більш сприятливі умови для розвитку ремесла і торгівлі, були введені чіткі правові норми міського життя, а з іншого - посилилася польська колонізація та обмеження прав українського населення, гальмувався і блокувався розвиток норм і традицій місцевого самоврядування, збільшилося втручання центральної влади у справи українських міст, навіть голова міського самоврядування (війт) призначався королем.

Зміни відбулися й у правовій сфері. Головним документом, що регулював правові відносини, став Литовський статут (кодекс шляхетських прав). Його було видано у ХVІ ст. у трьох редакціях: Старий (1529 р.), Волинський (1566 р.) і Новий (1588 р.) В основу цих документів було покладено норми місцевого звичаєвого і писаного («Руська правда») права. Литовські статути були одними з найкращих кодексів свого часу.

2) У другій половині XIX ст. на західноукраїнських землях пожвавився український національний рух. Це було зумовлено прийняттям нової конституції Австрії, за якою коронні краї, у тому числі й Галичина, отримали автономію і право обирати крайові сейми. В галицькому сеймі українці вибороли 49 місць. У суспільно-політичному русі існували дві основні течії – народовці та москвофіли.
Москвофіли вважали Російську імперію рятівником західних українців і прагнули до об'єднання Західної України з Росією. Переважну їх більшість складали представники консервативної інтелігенції та сільської буржуазії. Ідеологами руху були Д. Зубрицький, Г. Купченко, А. Добрянський, друкованим органом – газета «Слово». Москвофіли стверджували, що українського народу як окремої нації не існує, а є «єдиний общеруський народ» від Карпат до Камчатки.
Народовці вважали за необхідне здобути широкі права для українців у складі Австрії. Вони виражали інтереси української національної буржуазії та уніатського і православного духовенства. У 1868 р. народовці заснували громадське товариство «Просвіта», що мало на меті поширення освіти та пробудження національної свідомості. Лідером народовців був Д. Танякевич. Пізніше виникають товариства з різними напрямками діяльності: економічні – «Сільський господар», «Маслосоюз», освітні – «Руське педагогічне товариство», молодіжно-спортивні – «Січ», «Сокіл». Центром української науки стало засноване народовцями у Львові Наукове товариство ім. Т. Шевченка.
Ліве, радикальне крило національно-визвольного руху очолив видатний український письменник І.Я. Франко. У жовтні 189.0 р. за його ініціативою засновано першу українську національну партію – Русько-українську радикальну партію (РУРП). Програма партії містили ідеї етичного соціалізму, демократії, соборності України. РУРП мала своїх представників у Віденському парламенті. У 1899 р. І. Франко разом з М. Грушевським очолив Національно-демократичну партію. У 1899 р. частина її членів на чолі з Ю. Бачинським, автором книга «Поневолена Україна, і М. Ганкевичем заснувала Українську соціал-демократичну партію, а І. Франко, В. Левицький – Національно-демократичну партію. Соціал-демократи виступали за майбутній республіканський устрій України. Для націонал-демократів головним гаслом стала соборність України, виховання почуття єдності серед українців.

3) Передумови: Участь Росії у 0%9F%D0%B5%D1%80%D1%88%D0%B0_%D1%81%D0%B2%D1%96%D1%82%D0%BE%D0%B2%D0%B0_%D0%B2%D1%96%D0%B9%D0%BD%D0%B0"Першій світовій війні 1914–1918 років поглибила соціально-економічні і політичні суперечності в країні. З початку 1917 року незадоволення війною та економічні труднощі викликали масовий 0%A1%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%B9%D0%BA"страйковий рух, особливо у великих промислових центрах. Страйк на Путиловському заводі в 0%9F%D0%B5%D1%82%D1%80%D0%BE%D0%B3%D1%80%D0%B0%D0%B4"Петрограді, що розпочався 0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE"17 лютого 1917 року, став передвісником масових революційних виступів.

Початок революції: 0 %BB%D 1 % 8 E%D 1 %82%D 0 %BE%D 0 %B 3 %D 0 %BE"27 лютого (0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"10 березня) до загального страйку петроградських робітників приєднались солдати Волинського, Преображенського та Литовського гвардійських полків. Петроград опинився в руках повсталих. Відновлення порядку в столиці та встановлення зв'язку з урядовими установами і особами — такі завдання поставив перед собою Тимчасовий комітет Державної Думи (голова — 0%A0%D0%BE%D0%B4%D0%B7%D1%8F%D0%BD%D0%BA%D0%BE_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE_%D0%92%D0%BE%D0%BB%D0%BE%D0%B4%D0%B8%D0%BC%D0%B8%D1%80%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87"М. Родзянко), створений вранці.Того ж дня ввечері відкрилось перше засідання Петроградської Ради робітничих, солдатських та матросських депутатів, яка обрала головою лідера меншовицької фракції Державної Думи 0%A7%D1%85%D0%B5%D1%97%D0%B4%D0%B7%D0%B5_%D0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_%D0%A1%D0%B5%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D1%87&action=edit&redlink=1"М. Чхеїдзе. Рада делегувала до Тимчасового комітету своїх представників — М. Чхеїдзе і 0%9A%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9"О. Керенського.

Перехід до тимчасового уряду: В ніч на 0%BB%D1%8E%D1%82%D0%BE%D0%B3%D0%BE"28 лютого Тимчасовий комітет у зверненні до народів Росії заявив, що він бере на себе організацію нової влади і до утворення Тимчасового уряду державне управління здійснюватимуть комісари із членів Думи.Більшістю голосів 2_%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"2 березня 1917 року Петроградська Рада доручила формування уряду Думському комітету.Того ж дня цар 0%9C%D0%B8%D0%BA%D0%BE%D0%BB%D0%B0_II"Микола II зрікся престолу на користь свого брата Михайла, який 3_%D0%B1%D0%B5%D1%80%D0%B5%D0%B7%D0%BD%D1%8F"3 березня також відмовився від трону. Була опублікована декларація про програму і склад 0%A2%D0%B8%D0%BC%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D1%83%D1%80%D1%8F%D0%B4_%D0%A0%D0%BE%D1%81%D1%96%D1%97"Тимчасового уряду на чолі з князем Г. Львовим, який до скликання 0%A3%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D1%87%D1%96_%D0%B7%D0%B1%D0%BE%D1%80%D0%B8"Установчих зборів взяв на себе всю повноту влади в країні (0%A2%D0%B8%D0%BC%D1%87%D0%B0%D1%81%D0%BE%D0%B2%D0%B8%D0%B9_%D0%A3%D1%80%D1%8F%D0%B4"Тимчасовий Уряд).

БІЛЕТ № 7

1) Запорозька Січ - суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, яка склалася у першій половині XVI ст. за дніпровими порогами у районі острова Хортиця і існувала до 1775 р. Із військового центру Запорозька Січ перетворилася на своєріднедержавне утворення- козацькуправославну демократичнуHYPERLINK "http://histua.com/slovnik/r/respublika"республіку, яка мала демократичний соціально-політичний лад, особливу військову організацію, своєрідний життєвий уклад, побут і звичаї.

Утворення Запорозької Січі пов'язане з процесом формування українського козацтва й освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом.

Основними формами протесту селян і бідних верств козацтва були скарги, відмова виконувати панщину, сплачувати податки, підпали маєтків своїх панів, втечі на вільні землі, масові антифеодальні виступи.

Одним із перших великих козацько-селянських повстань кінця XVI ст. було повстання під проводом К. Косинського (1591–1593). Воно охопило територію Поділля, Волині і Київщини. Повстанці, підтримані реєстровцями і міським населенням, заволоділи великими містами: Білою Церквою, Трипіллям, Переяславом, Богуславом. Однак влітку 1593 р. після вбивства К. Косинського повстанці під натиском військ шляхетської Польщі зазнали поразки.

Навесні 1594 р. почалося нове повстання під проводом Северина Наливайка, який організував селян, бідних козаків і міщан у військо, що налічувало кілька тисяч. Об’єднавшись із загонами запорізьких козаків на чолі з гетьманом реєстрових козаків Січі Григорієм Лободою, він почав боротьбу проти польсько-шляхетського гніту. Почавшись на Брацлавщині у 1595–1596 рр., повстання поширилося на Київщину, Волинь, Поділля, а також охопило територію Білорусії. Однак стихійність, неорганізованість повстання, неузгодженість дій загонів Наливайка, Лободи, Шаули, суперечки між голотою і реєстровцями, погана озброєність війська, а також зрадницький арешт С. Наливайка і його близьких ватажків спричинили поразку повстання. У квітні 1597 р. С. Наливайко був страчений у Варшаві. Його ім’я стало символом мужності в боротьбі за волю українського народу. Народного героя прославили поет-демократ К. Ф. Рилєєв у поемі «Наливайко», Т. Г. Шевченко — у поемах «Тарасова ніч», «Гайдамаки».

Незважаючи на поразки, повстання під проводом К. Косинського і С. Наливайка кінця XVI ст. мали важливе значення для набуття досвіду боротьби, пробудження національної самосвідомості, підготовки українського населення для подальшого визвольного руху.

2) Національне відродження України, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Процес українського національного відродження історики, як правило, поділяють на три етапи:

· період збирання спадщини, чи академічний етап (кінець ХVІІІ – 40-і рр.ХІХ ст.);

· українофільський, або культурницький етап (40-і рр.ХІХ – кінець ХІХ ст.);

· політичний етап (кінець ХІХ ст. – початок ХХ ст.).

Істотний вплив на початок українського національного відродження справила революція у Франції, яка проголосила “права народів”. Це стимулювало інтерес до неповторних рис своєї етнічної спільності, таких як фольклор, історія, мова і література. Національному відродженню сприяло й поширення романтизму.

3) Створення Центральної Ради

16 (3) березня в клубі “Родина” Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представників київських українських організацій, де й виникла ідея створення Української Центральної Ради (УЦР).

Однак спосіб організації, завдання та гасла викликали кількаденну дискусію, яка завершилася узгодженням рішення про створення УЦР як представницького органу різних українських організацій на загальній платформі домагання автономії України. Вибори керівного ядра організації, президії та керівників 9 комісій відбулися 20 (7) березня.

Головою заочно було обрано М. Грушевського, який на той час ще не повернувся з заслання до Києва. Заступниками голови стали Ф. Крижанівський (від кооперативного руху) та Д. Дорошенко (член ТУП), товаришем голови — Д. Антонович (УСДП — Українська соціал-демократична партія).

В Україні ситуація виявилася ще складнішою. Поряд з органами Тимчасового уряду та робітничими і солдатськими Радами (лише у березні 1917 р. їх було вже понад 170) виник ще один орган, який згуртував українські національно-демократичні сили, — Центральна Рада. Це громадське об'єднання спочатку було створене 7 березня 1917 р. у Києві з ініціативи ряду політичних, громадських, наукових організацій. Головою Ради обрали визначного історика і громадського діяча М. С. Грушевського. Серед партій провідну роль у Центральній Раді відігравали Українська партія соціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія есерів (УПСР). У більшості Рад робітничих і солдатських депутатів переважали меншовики та есери.
Періодизація діяльності Центральної Ради:
1. Становлення УЦР, формування її складу, боротьба за демократизацію й українізацію, співробітництво з Тимчасовим урядом, кристалізація ідеї автономії України в складі Росії (березень — початок червня 1917 p.).
2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні на засадах автономно-федеративного принципу, легітимізація автономії в умовах досягнення тимчасового компромісу з Тимчасовим урядом (кінець червня — початок жовтня 1917 p.).
3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917 р. — січень 1918 p.).
4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини (березень — 28 квітня 1918 p.).

10 червня 1917 р. Центральна Рада видала свій І Універсал, тобто державний документ у формі звернення до населення. У ньому проголошувалась автономія України і підкреслювалось, що Україна не відділяється від Росії. Порядок і лад в Україні повинні були дати «вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні українські збори (сейм)». Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.
В Універсалі підкреслювалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть змогу їй стати єдиним найвищим органом революційної демократії краю. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу. Проблему земельної реформи теж повинні були вирішити Установчі збори.
3 липня 1917 р. Центральна Рада видала II Універсал, де проголошувалося, що вона не згодна з відокремленням України від Росії і відкладає вирішення питання про здійснення автономії України до Всеукраїнських установчих зборів.
II Універсал був певною поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом. Це виявилося в тому, що не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради, не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду. Проголошення самостійності України в тих умовах було нереальним.

Невдовзі Центральна Рада створила свій вик