Не маючи своєї державності, щоб захистити свої корінні інтереси, українці зазнали у війні особливо відчутних втрат. Українці воювали по обидва боки ворогуючих сторін, змушені були вбивати один одного, воюючи за імперії, які ігнорували українські національні інтереси. Війна готувала Україні величезні страждання і руїни, оскільки воєнні дії велися на її території.
Найбільше постраждало населення етнічних українських територій у складі Австро-Угорської імперії. Відступаючи війська чинили масові репресії проти місцевих жителів, звинувачуючи їх в зраді. Після перших поразок австро-угорських військ під час бойових дій Першої світової війни в Австрії за намовою та доносами почалися страшні переслідування українців. Ситуація воєнного стану давала змогу австро-польській адміністрації в Галичині підірвати якомога більше українські позиції під приводом боротьби з русофільством. З іншого боку, австро-угорське командування, щоб виправдати свої поразки на фронті, посилаючись на звинувачення польської адміністрації, пояснювали ці поразки «зрадою українців». Західну Україну захлинув масовий терор. Тисячі українських селян, священиків, інтелігентів загинули невинно на шибеницях і в казематах австрійських тюрем. Десятки тисяч українців було кинуто в концентраційні табори Талергоф, Гнав, Гмюнді, Терезєнштад, де вони були в жахливих умовах, тисячами гинули від хвороб і варварського поводження австро-польської влади. Лише у концтаборі Талергоф перебувало 30000 русофілів і українофілів [29, 10].
І. Нагаєвський наводить загальну цифру втрат українців внаслідок австро-угорського терору, яка становить 36 тис. цивільних людей, у тому числі стариків та жінок, розстріляних або повішених, і стільки ж наших в’язнів загинуло в австрійських таборах [31, 90].
Українська територія була одним з головним воєнних театрів у Східній Європі; після закінчення війни тут розгорілися нові міжнародні конфлікти, пов’язані з повоєнним влаштуванням цих земель, що завершилися лише з укладенням Ризького договору у 1921 р. та рішенням Антанти стосовно Галичини у 1923 р.
Піднесення українського національно-визвольного руху було результатом тих важливих процесів, які викликала в українському суспільстві війна. Участь у воєнних діях мільйонів українських селян, мобілізованих до російської і австро-угорської армій, істотно змінила їх.
Війна сприяла росту національної свідомості. Багато українських селян, особливо наддніпрянських, йдучи в бій під заклики «За віру, царя і вітчизну!», важко уявляли собі, що є тією вітчизною, за яку їм доведеться проливати кров, а може і вмирати. На питання «хто ви?» вони відповідали «православні» або «полтавці» чи «чернігівці» (чи якось інакше, у залежності від регіону, де жили перед мобілізацією). Надзвичайно рідко говорили «українці», ніколи «поляки» чи «росіяни». Але потрапивши у багатонаціональні за своїм складом військові з’єднання, спілкуючись щоденно з представниками інших національностей, вони швидко усвідомлювали свою етнічну приналежність. Особливо, коли у відносинах представників різних національностей з’являлося глузування чи відверта ворожнеча на національному ґрунті. У російській і австро-угорській арміях такі випадки були звичайним явищем [38, 23].
Українці прийняли активну участь у Першій світовій війні в якості військовослужбовців російської та австро-угорської армій. За даними О. Субтельного до австро-угорської армії було мобілізовано 250 тис. українців. Загалом до австро-угорського війська було мобілізовано 9 млн. чоловік, причому 1,1 млн. з них загинуло, що склало 12,22 % всіх мобілізованих. Якщо перенести одержаний відсоток на кількість мобілізованих українців, то одержимо, що в роки Першої світової війни в якості військовослужбовців австро-угорської армії загинуло 30,6 – 36,7 тис. українців. Для визначеності будемо вважати, що середня кількість загиблих українців – військовослужбовців австро-угорської армії склала 34 тис. чоловік. В російську армію було мобілізовано 3,5 млн. – 4 млн. українців, що склало 22,15 % – 25,32 % всіх мобілізованих. За даними С. Кара – Мурзи з 11 млн. російських військовослужбовців у 1917 р. росіяни складали 5,8 млн. чоловік, а українці – 2,4 млн. чоловік, або 21,82 % [44, 85].
Отже, можемо вважати, що в роки Першої світової війни майже чверть особового складу російської армії складали українці. З 15,55 млн. мобілізованих до російської армії загинуло на фронтах Першої світової війни 2,258 млн. чоловік, або 14,52% всіх мобілізованих. Переносячи вказаний відсоток на кількість мобілізованих українців, одержуємо, що в роки Першої світової війни в якості військовослужбовців російської армії загинуло 508 – 581 тис. українців. Для визначеності приймемо середню цифру – 545 тис. загиблих українців – військовослужбовців російської армії. Таким чином, у роки Першої світової війни в якості військовослужбовців російської та австро-угорської армій загинуло приблизно 579 тис. українців, що склало 5,86 % всіх втрат армій ворогуючих сторін. Кількість цивільних громадян, які загинули в роки першої світової війни коливається за різними оцінками в межах 10 – 13 млн. чоловік. В деяких виданнях зустрічаються більш високі цифри втрат. Наприклад, наводиться цифра 28 млн. загиблих в роки Першої світової війни цивільних громадян. Подібні завищені цифри втрат пояснюються тим, що до числа загиблих у Першу світову війну цивільних громадян додаються ще загиблі від епідемії іспанки, яка лютувала тоді по багатьох країнах світу. Частина з цих країн приймала участь у Першій світовій війні, але їх території не були зоною бойових дій. В якості цифри втрат цивільного населення в роки Першої світової війни приймемо цифру 12,618 млн. загиблих, встановлену статистиками США. За даними С. Д. Морозова втрати цивільного населення Росії в Першій світовій війні склали 1,5 млн. загиблих, непрямі втрати – в основному від падіння народжуваності склали 10 млн. чоловік. Отже, втрати населення Російської імперії в роки Першої світової війни склали 3,754 млн. чоловік загиблих, в тому числі військові втрати склали 2,254 млн. загиблих (60,04%), втрати цивільного населення – 1,5 млн. загиблих (39,96%) [23, 17].
Втрати цивільного українського населення в роки Першої світової війни точно визначити неможливо. Так, на думку В. Осечинського, тільки на Галичині було розстріляно і повішено 60 тис. чоловік і в таборах загинуло ще 100 тис., ці дані не мають ніякого документального обґрунтування. Наближені оцінки втрат цивільного населення українських земель, які були зоною бойових дій, можна зробити, виходячи з таких міркувань. За даними Н. В. Кабузан в результаті Першої світової війни населення Галичини скоротилося на 300 тис. чоловік, а Буковини – на 20 тис. чоловік. С. Чорний подає більш високі цифри. За його підрахунками населення Галичини скоротилося на 0,7 млн. чоловік (в 2,3 рази більше, ніж у Н. В. Кабузан), Буковини – на 80 тис. чоловік (в 4 рази більше), а Західної Волині – на 400 тис. чоловік. Згідно даних Енциклопедії українознавства тільки Західна Волинь втратила 350 тис. чоловік, але протягом Першої світової та громадянської воєн. Якщо припустити, що половина останньої цифри втрат прийшлася на Першу світову війну, то зменшення кількості населення територій Галичини та Буковини коливається в межах 320 тис. – 780 тис. чоловік, а Західної Волині – в межах 175 – 400 тис. чоловік. Загалом, зменшення населення українських територій, які були зоною бойових дій, коливається в межах 495 тис. – 1,18 млн. чоловік [8, 107].
Цивільне населення в роки Першої світової війни несло втрати від бойових дій та насильницьких депортацій. Наслідком останніх були голод та чисельні хвороби. Безпосередньо в зоні бойових дій між російськими та австро-німецькими військами (Польща, Україна) втрати цивільного населення були відносно невеликими і склали за даними Б. В. Соколова кілька десятків тисяч загиблих. Можна припустити, що близько половини з цієї кількості (15 тис. загиблих) склали цивільні українці. Набагато більшими були втрати цивільного населення від депортацій. Загалом в Австрії перебувало 1,1 млн. депортованих та біженців з Галичини та Буковини, а в Росії – 300 тис. переселених з Холмщини та Підляшшя, а також 12 тис. депортованих з Галичини. Отже, кількість тих, хто змушений був покинути рідну домівку, перевищила 1,412 млн. чоловік. Порівнюючи кількість депортованих з цифрою зменшення населення українських земель, які були зоною бойових дій, приходимо до висновку, що основні втрати цивільне населення зазнало через депортації. Умови перебування переселених були досить важкими, а тому відмічалася велика смертність від голоду та епідемій, в першу чергу серед людей похилого віку, дітей та жінок. Відомо, що тільки від голоду в Австрії та в окупованій Сербії померло 1 млн. цивільних громадян. Визначити точно, яка кількість депортованих цивільних українців загинула в Австрії та в Росії від голоду та епідемій неможливо. Проте, з іншого боку, відомо, що в 30 – 40–ві роки смертність в СРСР серед вимушених переселенців складала 27 %. Зрозуміла річ, що в роки Першої світової війни умови для проживання біженців та насильно переселених не були такими жорстокими. Якщо припустити, що смертність від голоду та епідемій серед переселенців з українських земель складала 15 %, то одержуємо, що в Австрії померло від голоду і хвороб близько 165 тис. цивільних українців. Втрати цивільного населення Росії, згідно даних цитованого вище С. Д. Морозова склали 1,5 млн. чоловік. Можна припустити, що не менше 600 тис. з них склали цивільні українці.
Отже в роки першої світової війни, за наведеними вище підрахунками, з австрійського боку загинуло 34 тис. військових та 165 тис. цивільних українців. Разом – 209 тис. чоловік. З російського боку загинуло 1,145 млн. українців, в тому числі 545 тис. військових та 600 тис. цивільних українців. Ще близько 15 тис. цивільних українців загинули безпосередньо в зоні бойових дій. Таким чином, українські втрати в роки Першої світової війни склали наближено 1,359 млн. загиблих. Наслідком першої світової війни стало кілька внутрішніх воєн і конфліктів.
ВИСНОВКИ
На основі проведеного наукового дослідження на захист можна винести наступні висновки.
Перша світова війна стала важким випробуванням для українського народу. Через територію України проходила лінія фронту, яка, розділяла не тільки ворожі армії, але й український народ на дві частини. Ті ж регіони, які не потрапляли в зону бойових дій воюючих армій, стали їхнім найближчим тилом і несли на собі важкий тягар постачання, й розквартирування військ, лікування поранених, розміщення сотень тисяч біженців і евакуйованих.
Особливого драматизму перебігу війни на території України надавала та обставина, що в арміях противників – Росії, з одного боку, і Австро-Угорщини, з іншого, – воювали українці. Отже, для України війна набула братовбивчого характеру. Тобто українці вимушені були вбивати один одного заради інтересів двох імперій.
На початку війни частина українців була переконана, що ціною допомоги одній з воюючих сторін можна буде домогтися поліпшення свого національно-культурного становища. Та ці надії швидко розвіялися. Охоче використовуючи людські й матеріальні ресурси України для ведення війни, Росія і Австро-Угорщина не поспішали створювати Українську автономію. Більше того, окупація Галичини російськими військами у 1914 – на поч. 1915 рр. супроводжувалась таким розмахом русифікації і такими масштабами репресій проти українства, що це викликало обурення у всьому цивілізованому світі.
В ході війни все більше й більше українців, як членів українських національних партій, так і безпартійних громадян, переконувалися, що Російська і Австро-Угорська імперії жодним чином не враховують національних інтересів українців. В цих умовах національно-визвольний рух набував усе радикальніших форм.
З початком Першої світової війни українські землі перетворилися на театр жорстоких боїв. Українці змушені були воювати на боці російської (3,5 млн.) та австрійської (250 тис.) армій, за чужі інтереси і вести братовбивчу війну.
Серед негативних наслідків Першої світової війни для України:
- розорення західноукраїнських земель (зруйновано 40 % житлових і господарських будівель, близько 2 тис. підприємств, скорочено на третину видобуток нафти. Поголів’я худоби скоротилося на половину);
- значні людські втрати (понад 500 тис. загиблих);
- утримання за рахунок місцевих ресурсів 50 % діючої російської армії (3,5 млн осіб), та тилових гарнізонів (400 тис. осіб), що знаходилися на території України;
- виникнення проблеми біженців, депортованих, переміщених осіб;
- загальні витрати Росії на війну складали 41 млрд руб.;
- інфляція (ціни зросли в 4-8 разів);
- падіння виробництва, кризовий стан економіки (на початок 1917 р. у Наддніпрянщині скоротився видобуток залізної руди на 46 %, марганцевої – на 29 %, виплавка чавуну – на 32 %, сталі – на 33 % порівняно з 1913 p.; зростання залежності промисловості від іноземного капіталу;
- диспропорція у розвитку промисловості (швидке зростання галузей воєнного виробництва, занепад цивільного виробництва);
- скорочення посівних площ (на 1,880 млн десятин), зменшення збору зернових на 200 млн пудів, скорочення виробництва цукру (із 85 млн пудів у 1913 до 50 млн пудів у 1917 p.); загострення продовольчої проблеми в містах, поява черг;
- скорочення працездатного населення на селі (у 1917 р. залишилось 38,7 % працездатного чоловічого населення);
- загострення соціальних проблем;
- перебої в роботі транспорту;
- посилення страйкової боротьби робітників (1914 р. – 30 тис. осіб, 1915 р. – 50 тис. осіб, 1916 р. – 200 тис. осіб) і виступів селян (протягом 1914 – 1916 рр. – 160).
До позитивних слід віднести:
- зростання національної самосвідомості населення;
- створення українських збройних формувань, набуття воєнного досвіду;
- підняття «українського питання» на міжнародний рівень.
