Бойові дії на території України

ВСТУП

Актуальність теми. 19 липня (1 серпня) 1914 р. спалахнула Перша світова війна. Вона виникла як наслідок крайнього загострення суперечностей між головними капіталістичними країнами за новий поділ світу. Війну готували всі імперіалістичні країни. Європа поділилася на два блоки: з одного боку Троїстий союз, а з іншого – Антанта. Перша світова війна, що почалася як збройний конфлікт між обома групами імперіалістичних країн, поставила Україну в епіцентр військово-політичних дій. Українську «карту» в ті роки прагнули розіграти Німеччина, Австро-Угорщина, Румунія, свої інтереси в цьому регіони намагалися відстояти Англія і Франція. Українці, розділені кордонами і фронтами, змушені були воювати один проти одного.

Не маючи своєї державності, щоб захистити свої корінні інтереси, українці зазнали у війні особливо відчутних втрат. Війна принесла Україні величезні страждання і руїни, оскільки воєнні дії велися на її території.

Мета роботи полягає в тому, щоб на основі здобутків історіографії, джерельної бази та критичного їх переосмислення комплексно проаналізувати особливості перебігу бойових дій на території України в роки Першої світової війни.

Реалізація поставленої мети вимагає вирішення таких дослідницьких завдань:

- висвітлити плани ворогуючих сторін щодо України в Першій світовій війні;

- вивчити хід воєнних дій;

- описати втрати України в Першій світовій війні.

Об’єкт дослідження – Перша світова війна.

Предметом дослідження євійськово-політичні процеси що відбувалися в період Першої світової війни і безпосередньо стосувалися чи мали вплив на українські землі.

Хронологічні межі – 1914 – 1916 рр. Верхня хронологічна межа (1914 р.) зумовлена початком Першої світової війни, нижня (1916 р.) завершенням Брусиловського прориву.

Територіальні межі. Опрацьовані матеріали стосуються території України в межах Російської та Австрійської імперій.

Історіографія теми. Перша світова війна стала своєрідним вододілом у розвитку людства: вона підсумувала «довге» ХІХ ст. і водночас значною мірою визначила основні вектори розвитку світу протягом наступного століття. Масштаб війни 1914-1918 рр., величезні втрати, насамперед людські, а також спричинені нею фундаментальні зрушення зумовили значний науковий інтерес до війни відразу ж після її закінчення.

Історіографію даної проблеми слід поділити на групи за таким принципом: доробок радянських вчених-істориків; сучасна українська історіографія (після 1991 р.).

Серед праць радянських вчених особливе місце займають праці К. Ромеса «Політика німецького імперіалізму щодо України в Першій світовій війні» [34], Й. Щербина «Робітничий клас України та його революційна боротьба в 1914-1917 рр.» [45], Г. Чернега «До причин розв’язання Першої світової війни» [42]. Із них знаходимо інформацію про плани Німеччини відносно території України та про становище робітничого класу в перші роки війни.

Із здобуттям незалежності України головне завдання, яке постало перед істориками – це висвітлення правдивої історії рідного народу. Із початком Першої світової війни Україна привернула увагу багатьох ворогуючих держав. Німеччина та Австро-Угорщина розробили плани відносно розпорядження території та національних багатств українського народу. Їх дізнаємося від науковців: І. Ветрова «Укрїна в експансіоністських планах Німеччини під час першої світової війни» [7], О. Кураєва «Ідея української держави і нові засади «східної політики» Німеччини (1914 – 1916)» [22], О. Кураєва «Ідея української держави у політиці Австро-Угорщини періоду Першої світової війни» [23], О. Кураєва «Політика центральних держав щодо українського чинника у Першій світовій війні» [24].

Про перебіг бойових дій, які відбувалися на території України в перші роки війни дізнаємося із робіт Б. Андрусищина «Україна в роки Першої світової війни» [2], В. Волковинського «Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни» [9], В. Волковинського «Україна в період Великої війни (1914 – 1918)» [11], П. Гуцала «Галицька руїна (період Першої світової війни)» [13], С. Кульчинського «Україна у Першій світовій війні» [21] І. Прохорової «Україна в Першій світовій війні» [28], В. Сотниченка «Україна у Першій світовій війні» [36], С. Федотова «Брусиловський прорыв» [41]. Війна завдала величезних втрат українському народові. Але разом з тим, одним із позитивних наслідків Першої світової війни для українського народу, було його бажання здобути незалежність. Наслідки Першої світової війни та втрати України аналізуються в наукових доробках О. Лисенка «Вплив Першої світової війни на хід модернізації української нації» [25], О. Реєнта «Перша світова війна ХХ ст. і українське суспільство» [30], О. Реєнта «Вплив Першої світової війни 1914 – 1918 рр. на цивілізаційні процеси в Україні» [31], О. Реєнта «Світова війна і загострення кризи в Україні» [32], А. Трубайчука «Підсумки Першої світової війни» [38], Н. Шапошнікової «Вплив Першої світової війни на національну свідомість українців» [43], Н. Шапошнікової «Вплив подій Першої світової війни на національну свідомість українців» [45].

Отже, залучена наукова література дає можливість комплексно висвітлити дану тему.

Джерельна база дослідження. Відповідно до загального поділу писемних джерел вони умовно поділяються на неопубліковані (архівні) та опубліковані матеріали. Джерельна база курсової роботипредставлена опублікованими матеріалами. Опубліковані документи умовно поділяємо на дві групи: матеріали офіційного діловодства та спогади очевидців.

Перша група: матеріали офіційного діловодства: план «Дранг нах Остен» або «Натиск на Схід», документи А. фон Шліфена та Маніфест 3 серпня 1914 р. із яких черпаємо інформацію про плани ворогуючих країн відносно України в Першій світовій війні.

Друга група: спогади очевидців: О. Добржанський «Бажаємо до України! Змагання за українську державність на Буковині у спогадах очевидців (1914-1921 рр.): до 90-річчя Буковинського віча 1918 р.» [14], Д. Дорошенко «Мої спомини про недавнє минуле (1914-1920 роки)» [15], І. Вислоцького «Спомини розвідника з часів першої світової війни» [8]. Вони доповнюють загальну картину перебігу та наслідків Першої світової війни на території України.

Аналіз цих джерел дає можливість глибше осмислити особливості подій Першої світової війни на території України.

Практичне значення курсової роботи полягає в тому що її матеріали можна буде застосовувати для написання рефератів та доповідей. Робота відкриває можливості подальшого вивчення обраної теми.

Структура та зміст зумовлені метою, дослідницькими завданнями та проблемно-хронологічним принципом дослідження. Робота складається з вступу, трьох розділів, трьох підрозділів, висновків, списку використаних джерел та літератури (45 найменувань).

 

РОЗДІЛ 1

ПЛАНИ ВОРОГУЮЧИХ СТОРІН ЩОДО УКРАЇНИ

В останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. швидко зростало нагромадження суперечностей між Російською імперією та її майбутніми головними противниками (Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною). Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум’ї Першої світової війни. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування в світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі [2, 12].

Найгостріші протиріччя за сфери впливу виникли між Німеччиною і Росією, Німеччиною і Великобританією, Німеччиною і Францією, Австро-Угорською та Російською імперіями, а також між державами всередині цих двох військово-політичних блоків.

До 1914 р. особливо загострилися протиріччя між Німеччиною і Росією. На шляху здійснення експансіоністських планів Німеччини щодо розширення її геополітичного простору стала Російська імперія. Давні мрії Німеччини про здійснення «світової політики» перекреслювалися потужним потенціалом Росії. Німеччина прагнула підкорити Росію економічно і послабити її в політичному і військовому відношенні. Вона планувала відтіснити Росію на Схід, обмеживши її кордонами колишнього Московського князівства.

Типовою формою реалізації агресивної політики Німеччини став план «Дранг нах Остен» – «Натиск на Схід», який передбачав захоплення чужих територій збройним шляхом. До таких територій, наприклад на Сході, були віднесені Україна, Польща, Білорусія і Прибалтійські губернії Російської імперії [19, 360].

У Німеччині генеральний план ведення війни був розроблений начальником генштабу А. фон Шліфеном і отримав назву план «блискавичної війни». Згідно з цим планом після оголошення війни Франції і Росії, Німеччина повинна була розгромити їх по черзі. На початку військових дій планувалося завдати поразки Франції і знищити її армію за допомогою удару, нанесеного через Бельгію по Парижу, прорвавши оборону французьких військ на найменш захищених ділянках французько-бельгійського кордону. Потім планувалося сконцентрувати всі сили проти Росії і у взаємодії з австро-угорською армією розгромити її війська і домогтися її капітуляції.

Перша світова війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр.

Австро-Угорська і Російська імперії прагнули використати війну для придушення національно-визвольного руху українського народу. A українці мусили воювати за чужі інтереси і брати участь у братовбивчому протистоянні, адже в російській армії перебувало 3,5 млн. українців, у австро-угорській – 250 тис. [22, 164].

У роки Першої світової війни українські землі стали об’єктом територіальних домагань з боку воюючих блоків – Троїстого союзу і Антанти (в особі Росії).

Напередодні війни підросійська Україна виробляла понад 1 млрд. пудів (близько 16 млн. тон) хліба. Ця цифра мала магічну притягальну силу – встановлення контролю над цією величезною європейською житницею служило конкретною військово-політичною ціллю для всіх воюючих у цьому регіону сил сторін. Особливо її роль зросла під кінець війни, коли над Берліном, Віднем, царським Петроградом, а згодом більшовицькою Москвою повисла примара голоду, і хліб став питанням життя і смерті політичних режимів, які панували у кожній з цих столиць.

Не менш важливими були геополітичні розрахунки. Як писав у 1897 р. німецький публіцист Пауль Рорбах: «Хто володіє Києвом, той має ключ від Росії». Німецькі та австрійські воєнні експерти добре розуміли, що відділення українських земель від Росії ставить під сумнів існування імперії Романових як великої європейської держави і створить стіну між власне Росією, Центральними державами та Балканами» [22, 164].

Всі країни, які вступили в війну, враховували важливість українського чинника. Не дивлячись на те, що українські землі входили до складу Австро-Угорської імперії, першу скрипку у вирішенні питань грала Німеччина. Одні політичні сили цієї країни розглядали варіант входження українських земель до складу майбутньої, як вони планували, «Великої Німеччини» разом з Нідерландами, Бельгією, Данією, Австро-Угорщиною, Польщею, Прибалтикою, слов’янськими землями Балканського півострова. Україна розглядалася як плацдарм для просування на Схід і потенційна колонія, звідки можна буде черпати сільськогосподарські продукти і природні ресурси.

Інші політичні сили Німеччини бачили долю України інакше: вони сподівалися на будівництво самостійної української держави, яка б послабила Росію і закрила б їй вихід до Європи [40, 6].

Австро-Угорщина планувала захопити Волинь і Поділля. Разом з тим, вона прагнула зміцнити своє панування в Галичині, Закарпатті та Буковині. Австрійський уряд метою своєї політики у війні проголосив також відрив від Москви і завоювання інших українських земель і створення на них незалежної України, що повинно було, на його думку, послабити вплив Москви на Південно-Східну Європу.

Якщо Німеччина й Австрія були зацікавлені у захопленні підросійської України, то Росія мріяла про завоювання Галичини, Буковини і Закарпаття. Під гаслом «об’єднання всіх українських земель» Росія прагнула захопити всі ці території. Українські землі правлячими колами Росії розглядалися як плацдарм для зміцнення своїх позицій на Балканах і в Передній Азії. Офіційна російська влада категорично відкидала прагнення українського народу до незалежності.

В силу об’єктивних причин Україна в роки Першої світової війни стала полем битв найголовніших розвідок та контррозвідок світу (в т. ч. англійської, французької тощо). Тут широко застосовувалися різноманітні суспільні зв’язки, сіоністські та масонські канали інформації, використання місцевих русофільських елементів з боку Росії тощо [7, 20].

Німецький та австрійський штаби разом з відповідними міністерськими відомствами готували масштабну акцію, спрямовану на відокремлення України від Російської імперії. За словами російського історика А. І. Уткіна, вони за 1915 р. з метою «сепаратистської сецесії» вдалися до використання українського націоналізму, створивши «Лігу (Союз) визволення України» за фінансової підтримки Німеччини. Оскільки апеляція до національних почуттів українського населення не принесла очікуваних результатів, вирішено було перенести акценти на соціально-економічні питання, зокрема аграрне. Це не сподобалося австрійцям, які охололи до Ліги, і всю справу прибрали до рук німці. Агентурна робота велася через німецькі посольства в Константинополі й Бухаресті, звідки розвідники і резидентура направлялися в південноукраїнські порти [18, 406].

Отже, Перша світова війна, у вир якої було втягнуто мільйони людей, у тому числі й українців, вимагала величезного напруження суспільних сил. Війна поставила перед її учасниками ряд гострих і винятково важливих проблем, яких не вдалося уникнути жодній з воюючих країн. Проте найбільш потужно вони проявилися в Російській імперії, де проблеми соціально-економічного характеру тісно переплелися з політичними. Якщо перший рік війни, за висловом Михайла Грушевського, «вразив усіх винятково непередбачуваною впертістю, загостреністю боротьби і страшенною екстенсивною енергією, якою вона захоплювала різні сторони і прояви життя, то другий рік війни встиг принести вже найжорсткіші несподіванки усім. Українському суспільству дійсно не залишалося нічого, як, замкнувшись у своєму колі, «перераховувати рани».

 

РОЗДІЛ 2

БОЙОВІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

Для України, територія якої була розділена між двома головними противниками світової бійні – Австро-Угорщини і Росії – війна мала особливо драматичний характер. Українці, які вважалися підданими різних держав змушені були зі зброєю в руках воювати один проти одного. Українські землі були об’єктом загарбницьких планів декількох держав-агресорів. Таким чином, в ході Першої світової війни в українців відбулася трансформація власних уявлень щодо шляхів подальшого розвитку своєї нації.

Галицька битва

У відповідь на проведену загальну мобілізацію російських військ Німеччина 1 серпня 1914 р. оголосила їй війну. Російська імперія, володіючи безмежними територіями, ще не могла отямитися від поразки в маленькій загарбницькій війні від острівної Японії, внаслідок своєї технологічної відсталості, була неспроможна захищати всю свою територію.

Наслідком такої політики стало те, що на території України розтягнувся Південно-Західний фронт, який проходив по території України довжиною більше 400 км. Його польове управління знаходилося в Києві. Головнокомандуючим арміями цього фронту було призначено командуючого Київським військовим округом генерал-ад’ютанта Миколу Іудовича Іванова. До складу фронту входило 4 армії під керівництвом А. Зальца, П. А. Плеве, М. В. Рузького та О. О. Брусилова [11, 10].

Воєнні дії Першої Світової війні розпочались 6 серпня 1914 р., коли Росії оголосила війну Австро-Угорщина. Вона розгорнула проти Росії (практично на українських землях) на лінії Сандомир-Перемишль-Станіслав-Чернівці чотири армії: 1-у (ком. – генерал-полковник Данкло), 4-у (ком. – генерал піхоти Ауффенберг), 3-ю (ком. – генерал-інспектор армії Брудерман) та 2-у (ком. – фельдмаршал Бен-Єрмолі) [6,55].

Розпочалася Галицька битва. Австрійське командування, яке прагнуло не допустити прорив російських військ, розгорнуло 17 серпня 1914 р. наступ на Кам’янець-Подільський. Не чисельні захисники міста відступили без бою і здали його ворогу.

Наступного дня, 18 серпня 1914 р. війська 8-ї російської армії, форсувавши р. Збруч, ввійшли на територію Східної Галичини, маючи завдання не допустити відступу айстро-угорців за р. Дністер. Слід зазначити, що переможний наступ 8-ї російської армії Брусилова був затьмарений невеликою поразкою. Коли росіяни готувалися форсувати р. Збруч, кавалерійська дивізія 11-го австрійського корпусу форсувала річку і вдарила по зведеній козацькій дивізії, яка від несподіваної появи ворога почала відступати. Австрійська кіннота без попередньої розвідки розпочала наступ, але була зустрінута шквальним артилерійським та кулеметним вогнем і, зазнавши серйозних втрат, відійшла за Збруч [3, 167].

Наступ війська генерала Брусилова вели у напрямку Галича між річками Дністер і Прут. Наступного дня наступ на Львів розпочала 3-тя російська армія. Із запізненням – 23 серпня – почали діяти 4-а армія, націлена на Перемишль із завданням не допустити відступу ворога на захід до Кракова, та 5-а армія, яка також наступала на Львів. Наступ російські армії розгорнули з району Дубна і Проскурова.

Австрійці перекинули свою 2-у армію із сербського фронту у Галичину також із запізненням. До того ж, щоб виконати свої союзницькі зобов’язання, айстро-угорські війська, не акцентуючи увагу на бойових діях в Галичині, вирішили завдати удару для розгрому 4-ої та 5-ої російських армій між річками Віслою та Бугом. Саме ці армії Південно-Східного фронту знаходилися найближче до Німеччини. Ця битва дістала назву Люблін-Холмської операції, яка була однією з складових Галицької операції [6, 56].

В наступні дні російська армія зазнавала однієї поразки за іншою. Після жорстокого зустрічного бою в районі м. Краснік 23-24 серпня 1914 р. війська 4-ої армії мусили були відступати майже до Любліна. Такої ж участі зазнала і 5-а армія після поразки під Комаровим. Проте завдяки успішним діям 3-ої та 8-ої армій Росії, Австро-Угорщина змушена була припинити переможний наступ і перекинути частину своїх військ на допомогу силам у Галичині. З 26 по 30 серпня 1914 р. у боях на р. Гнила Липа російські війська потіснили сили противника у сторону Львова. Одночасно почались зустрічні бої на р. Золота Липа. З 27 серпня 1914 р. австро-угорські війська перейшли до оборони, а наступного дня під загрозою оточення почали відступ.

Слід зазначити, у розгромі австро-угорських військ велику роль зіграло і те, що солдати слов’янських національностей, особливо чехи і словаки, десятками тисяч здавалися в полон [9, 60].

3 вересня війська 3-ї російської армії увійшли до Львова, а 8-ої – до Галича.

У зв’язку з важкою ситуацією на фронті генерал Гофман віддав наказ ввести легіон УСС у бої. Через тиждень сотня В. Дідушка вийшла на Верецький перевал, де зустріла наступаючі частини 2-ї кубанської козачої дивізії. Тоді ж зайняла лінію сторожових постів на Ужоцькому перевалі сотня одного з отаманів. Саме ця сотня першою серед підрозділів УСС зав’язала бій з кубанцями і зазнала перших жертв війни – 22 стрільців було вбито.

Після відступу австро-угорське командування здійснило перегрупування своїх військ і зайняло оборону поблизу м. Городок. В цей район було перекинуто 2-у та 3-ю армії. Відбулася Городоцька битва, яка тривала з 5 по 12 вересня 1914 р. Австрійці зробили спробу розбити 3-тю й 8-му російські армії. Вони досягли деяких успіхів, але три російські армії (9-та, 5-та і 4-та), які діяли на правому крилі фронту, перейшли у контрнаступ. Австро-угорське командування припинило бойові дії і почало відводити свої війська за р. Сан, а на початку вересня 1914 р. – до р. Дунаєць. 17 вересня 1914 р. 3-тя російська армія оточила австрійську фортецю Перемишль з гарнізоном близько 130 тис. солдатів та офіцерів, але через нестачу снарядів штурмувати її росіяни не наважилися [6,59].

Таким чином, Галицька битва – одна з найбільших стратегічних операцій Першої Світової війни. Вона характеризувалася складністю і великим розмахом. Воєнні дії розгорнулися спочатку на фронті в 320 км, який згодом розширилися до 400 км, і тривали понад місяць. Вони складалися з ряду одночасних і послідовних операцій груп армій. Їхнім завершенням виявилося загальне переслідування австро-угорських військ усіма російськими арміями Південно-Західного фронту. Але австро-угорським арміям удалося все-таки уникнути повного розгрому.

 

Карпатська операція

Перемога, яку одержали російські війська у Галицькій битві, серйозно стурбувала німецьке військово-політичне керівництво, тому що подальше просування військ Південно-Західного фронту могло загрожувати безпосередньо території Німеччини. Верховне головнокомандування німецької армії розпочало поспіхом перекидати назустріч росіянам військові з’єднання та формувати нову німецьку 9-у армію під командуванням генерал-фельдмаршала П. Гінденбурга. Одночасно він був призначений командувачем всього Східного німецького фронту [15, 108].

Вже 10 жовтня 1914 р. 2-а австро-угорська армія захопила Хирів, досягла виходу у долину Верхнього Дністра, захопила перевали та відтиснула російську кінноту до Дрогобича. В період з 11 жовтня по 4 листопада 1914 р. в районі Хирова відбулася Хирівська битва, в ході якої частини 8-ї армії полонили майже 15 тисяч австро-угорців, захопили 22 гармати та 40 кулеметів.

Наприкінці жовтня 1914 р. 8-а армія розпочала наступ і досягла передгір’їв Карпат. Карпатський гірський масив мав протяжність у 1500 км: від Кракова на півночі до австрійського міста Чернівці (на стику кордонів Росії, Австро-Угорщини та Румунії) на півдні. Обмеженість військових сил Росії та Австро-Угорщини у горах восени 1914 р. і маневрена війна, яка продовжувалась у Польщі, спонукали противників розтягувати свої війська вздовж усього гірського масиву [28, 10]. Невеликі загони-заслони, що складалися з усіх трьох родів військ – піхоти, кавалерії та гірської артилерії, – вели завзяті бої за перевали у Середніх та Південних (Лісистих) Карпатах, тоді як основні події розгорталися у Північних Карпатах.

У жовтні 1914 р. під час т. зв. Варшавсько-Івангородської операції (зустрічні бої російських та німецько-австрійських угруповань на Середній Віслі) у горах залишалася лише одна 8-а російська армія генерала О. Брусилова, оскільки 3-я, 4-а та 9-а армії Південно-Західного фронту брали участь у Варшавсько-Івангородській операції.

Для підтримки дій військ Північно-Західного фронту російська Ставка Верховного головнокомандувача віддала наказ головнокомандувачу арміями Південно-Західного фронту генералу М. Іванову наступати на Краків та Ченстохів. Згідно з наказом штаба фронту, 2 листопада 1914 р. 8-а армія розпочала наступ у напрямку Дуклінського перевалу. У важких боях 2–10 листопада 1914 р. росіяни опанували Лупківський та Дуклінський перевали, вийшли на Угорську рівнину і захопили Мезо Лаборач та Гуменне, але подальший наступ був припинений директивою російського Верховного головнокомандування, тому частини 8-ої армії спочатку повернулися на перевали, а потім залишили їх [33, 9].

Отже, наприкінці листопада 1914 р. командування російського Південно-Західного фронту відмовилося від намірів подолати карпатські перевали. До того ж австро-угорські війська підтягли резерви та зуміли під час невеликих бойових сутичок стримати росіян.

Наприкінці 1914 р. розташовані у Галичині 3-я, 8-а та 11-а армії закріплювали свої позиції. Варто відзначити, що завзяті численні бойові дії на Східному фронті знекровили російські збройні сили. У серпні 1914 р. до їх лав був призваний практично весь навчений запас – понад 4 млн. осіб. До грудня 1914 р. у лави діючої армії прибули ще майже пів мільйона вояків запасу 1-ої категорії, але основна маса їх перебувала у тилах, адже порівняно з попередніми війнами тили вимагали великої кількості обслуговуючого персоналу. За перші п’ять місяців збройної боротьби росіяни втратили понад 850 військовослужбовців [36, 29].

В середині січня 1915 р. у російській Ставці Верховного головнокомандування було розроблено план операцій на 1915 р. Першочерговий проект плану передбачав оборону на південно-західному напряму Східного фронту та здійснення наступу у північно-західному напряму у бік Східної Пруссії, з наступним перенесенням удару на Берлін. Але із запереченнями виступив головнокомандувач Південно-Західним фронтом генерал М. Іванов та його начальник штабу М. Алексєєв, які вважали, що в інтересах Росії необхідно спочатку завершити розгром австро-угорської армії та вивести Австро-Угорщину з війни, а потім зосередити всі зусилля проти Німеччини.

19 березня 1915 р. начальник штабу Верховного головнокомандування генерал М. Янушкевич повідомив головнокомандувачів фронтами, що «Південно-Західному фронту призначено найголовніше завдання майбутньої кампанії. Він повинен діяти активно, натискати лівим флангом і просуватися у напрямі Будапешта» [21, 30].

Відповідно до наказу Верховного головнокомандування, план наступу Південно-Західного фронту полягав у тому, щоб центральна група військ форсувала Карпати, ліве крило повинно було просуватися на загальному фронті разом із центральною групою, щоб перерізати головні шляхи, які були необхідні противнику для вільного маневрування, а праве крило мало стримувати ворога у тому районі, де вже перебувало.

Головне завдання при цьому покладалося на 8-у армію генерала О. Брусилова, 4-й корпус якої, зосередившись на ділянці Дукля – Балігруд. Вона повинна була наступати у напрямку на Гуменне, Кашау (Кошице) на територію Угорщини. Щоб відволікти частини сил противника та сприяти 8-й армії у її наступальних діях планувалося застосувати 7-й корпус разом із кавалерійською дивізією для наступу на Турку та Унгвар (Ужгород), а також війська лівого флангу 3-ої армії генерала Р. Радко-Дмитрієва.

У гірській війні бойові дії точаться за перевали, через які проходять усі можливі шляхи і важливі комунікації. Вирішальна роль у цій боротьбі належить захопленню ключових висот, які панують у місцевості та є основою у продовженні просування військ уперед [16, 350].

Зосередження росіян у Карпатах і їхня підготовка до наступу не залишилися непоміченими німецьким командуванням, яке, зробивши правильний висновок про загрозливі наслідки такого наступу, поспішило на допомогу австро-угорським арміям. На мукачівському та ужгородському напрямках була розгорнута нова Південна армія під командуванням генерала О. фон Лізінгена у складі шести піхотних дивізій (із них 3 німецькі) для удару по напрямку Стрия та Львова. Завданням армії полягало у витисненні росіян із Карпат та деблокуванні фортеці Перемишль [12, 399].

Австро-угорське командування також готувалося до наступу. На початку січня 1915 р. воно розпочало зосереджувати війська 3-ої та 5-ої армій у вихідних районах. У Карпати перекидали частини 2-ої армії, яка розташовувалася на лівому березі р. Вісли, та з сербського фронту. Отже, 19 січня 1915 р. австро-угорські і німецькі війська були зосереджені у складі 53,5 піхотних, 9,5 кавалерійських дивізій та 2440 гармат.

22 – 24 січня 1915 р. австро-німці, які закінчили перегрупування сил, почали наступ по всьому фронту від Буковини до Мезо Лаборча (Меджилаборача). Вони завдали два удари: один на Ужгород і Самбір, другий – від Мукачева на Стрий, сподіваючись подолати Карпати, вийти на лінію Перемишль, Стрий і потім просуватись у напрямку Львова. Почалася т. зв. Карпатська наступальна операція 1915 р.

24 січня Південна армія О. фон Лізінгена атакувала частини 7-го корпусу росіян, а 3-я австрійська армія – частини 8-го та 12-го російських корпусів, але їх атаки були відбиті. У наступні дні натиск австро-німецьких військ посилився, особливо на ділянці Стрий, Самбір, тобто в найуразливішому напрямку для росіян, який виводив на Перемишль і Львів. 27 січня 1915 р. австро-німецькі війська оволоділи Ужоцьким перевалом, а до початку лютого росіяни відійшли на відрізок Турка, Тухля, Вишків. Другий потужний удар австрійців був спрямований на Мармарош-Сигет на ділянці фронту Ясиня Зелена, де австрійці прагнули охопити фланги росіян. На Буковинському напрямку австрійці вели атаки від Кірлібаба та Дорна Ватра, але вони також були відбиті росіянами. До 1 лютого 1915 р. 30-му російському корпусу вдалося зберегти свою позицію від Ясині до Зеленої на південний схід до Кірлібаба.

У Карпатах розгорнулася кровопролитна битва. Російські війська відбивали атаки ворога і своєю чергою завдавали йому невеликих, але відчутних ударів. Об’єднані австро-німецькі війська намагалися охопити лівий фланг 8-ої армії і визволити блокований гарнізон фортеці Перемишль. Після важких боїв вони потіснили лівофлангові війська 8-ої армії, які під ударами Південної та 5-ої армій були змушені залишити низку перевалів Карпатського хребта. Головнокомандування російського Південно-Західного фронту вживало термінових заходів для відновлення положення. 2 лютого 1915 р. головнокомандувач генерал М. Іванов видав директиву, яка завданням 30-го корпусу, що діяв у Буковині, визначала наполегливу оборону, а у крайньому випадку – відхід на лінію Коломия, Чернівці. 8-а армія, посилена 22-им корпусом, повинна була, утримуючи частиною своїх сил натиск противника на сході Ужоцького перевалу, головними силами наступати на Еперьєш, Гуменне, Ужгород у тил та фланг австро-угорським військам, які просувалися на Самбір, Стрий, Долину. 3-я армія мала забезпечувати атаку 8-ої армії шляхом завдання удару своїм лівим флангом на Новий Сандець [4, 560].

До середини лютого 1915 р. ситуація у смузі Південно-Західного фронту була складною. Після важких боїв австро-німецьким військам вдалася спроба відтиснути лівофлангові війська 8-ої армії генерала О. Брусилова, які були змушені під ударами Південної та 5-ої армій противника очистити передгір’я Карпат і відійти до річок Прут та Дністер. Російське командування вживало термінових заходів, щоб відновити ситуацію. 1 березня 1915 р. на ділянці Болехів, Чернівці була розгорнута заново сформована з частин правого крила фронту 9-а армія генерала П. Лечицького у складі 8 піхотних та 5 кавалерійських дивізій, яка зупинила просування австро-німецьких військ.

Весь березень 1915 р. минув у безперервних боях на лівому фланзі російської 3-ої армії і по всьому фронту 8-ої армії. Тут, на найкоротшому напрямку з Угорщини до Перемишля з метою його визволення наполегливо наступали австро-німецькі війська, по пояс у снігу, зазнаючи щоденно великих втрат.

22 березня 1915 р., після шестимісячної блокади, росіянами був зайнятий Перемишль. Крім того, 11-а російська армія, що блокувала Перемишль, тепер звільнилась і була спрямована на Південно-Західний фронт, де її поділили між 8-ю і 3-ю арміями. Обом арміям було поставлено завдання – прорвати оборону в центрі австро-німецьких військ і вийти до флангів і тилу Південної армії О. фон Лізінгена [14, 960].

Коли ситуація на російському Північно-Західному фронті на початку березня 1915 р. стабілізувалась, у Карпатах були включені в боротьбу всі австро-німецькі війська. Тим часом росіяни тіснили 3-ю австрійську армію на її лівому фланзі. Для допомоги їй німецьке командування у другій половині березня сформувало Бескидський корпус генерала Ф. Марвіца у складі трьох дивізій і спрямувало корпус до Мезо Лаборачу, щоб затримати наступ 8-ої російської армії.

У другій половині березня 1915 р. 3-я і 8-а російські армії розпочали новий наступ проти Південної армії німців та 3-ої австрійської армії. 19 березня 1915 р. 3-я та 8-а армії оволоділи головним гребенем Бескидського хребта, причому корпуси 8-ої армії, які діяли найбільш успішно, за два тижні боїв з 29 березня по 12 квітня 1915 р. просунулися лише на 20 км і не дійшли до Ужгорода приблизно 30 км. 10 квітня 1915 р. росіяни на правому фланзі 8-ї армії захопили головний хребет Карпатських гір, але до виходу на Угорську рівнину було ще далеко.

Величезні втрати, втома особового складу російських військ, яким крім боїв із вправним противником доводилося долати гірські ділянки Карпатського театру воєнних дій взимку, у туманах і морозі, при бездоріжжі в долинах, затримували просування росіян. До цих незгод слід додати всезростаючу нестачу артилерійських припасів.

Все це змусило головнокомандувача Південно-Західним фронтом генерала М. Іванова вже 11 квітня 1915 р. наказати 3-й та 8-й арміям перейти до оборони. В силу того, що австро-німецькі армії також зазнали великих втрат, німецьке командування теж наказало припинити бойові дії.

Отже, у середині квітня 1915 р. Карпатська операція російського Південно-Західного фронту закінчилася. Хоча росіяни спочатку опанували головні перевали у Карпатах, ціною виснаження військ та вводом у бойову лінію резервів, головне завдання щодо вторгнення росіян в Угорську долину не було здійснене [20, 306]. У підсумку Карпатської операції російські війська втратили майже 1 млн. осіб, а німці та австро-угорці – майже 800 тис. вояків. Але російські армії не досягли запланованих цілей через те, що не мали необхідних резервів та не були забезпечені артилерією і боєприпасами. У Карпатській операції провалився не тільки план росіян, але й план австро-німецького командування широко охопити ліве крило росіян і деблокувати Перемишль. Бойові дії сторін вилилися у фронтальні битви на двохсоткілометровому фронті.

 

Горлицька операція

Положення, яке склалося на південному крилі російського фронту в середині квітня 1915 р., серйозно турбувало військове командування Центральних держав. Армії Росії глибоко вклинилися в межі Австро-Угорщини. Вони взяли Перемишль і Тарнов, захопили майже всі найважливіші перевали в Карпатах. Постала небезпека виходу росіян на Угорську рівнину. Німецьке командування вирішило допомогти своєму союзнику.

При виборі напрямку головного удару німецьке командування зупинилося на ударі ближче до центра, між Віслою і Бескидами. Істотну роль при виборі цього напрямку зіграли й економічні причини. У районі Горлиці, Дрогобичу розташовувалися багаті родовища нафти, яка в умовах блокади була дуже потрібна Німеччині. Наступ німецько-австрійських військ розпочався у 10 годин ранку 19 квітня 1915 р. Загальній атаці передувала могутня артилерійська підготовка, що тривала біля доби [26, 247].

Можна вважати, що події Горлицької операції пройшли у своєму розвитку три етапи. Перший з них – з 19 по 23 квітня 1915 р. – включав прорив армією Макензена оборони 3-ої армії в районі Горлиці і відхід російських військ до р. Вислока. Другий етап – з 24 по 30 квітня 1915 р. – охоплював оборонні дії 3-ої і 8-ої російських армій у межиріччя Вислоки і Сану. Третій етап – з 1 по 9 червня 1915 р. – склали бої на рубежі р. Сан і відхід російських військ за Львів.

19 квітня 1915 р. почався «великий відступ» російських армій. Раптово з’ясувалося, що їм катастрофічно не вистачає самого необхідного – снарядів, патронів, рушниць, навіть чобіт. Нерідко новобранці попадали в діючу армію без взуття, і їм доводилося боротися босими.

Далеко не всі бійці мали гвинтівки, багатьом приходилося чекати загибелі чи поранення своїх товаришів, щоб одержати їхню зброю. Командування віддавало накази «не витрачати патронів даремно», «забирати патрони в поранених і убитих». Якось раз штаб Південно-Західного фронту розіслав телеграму про створення піхотних рот, озброєних «алебардами».

Але гірше всього був сильний «снарядний голод». На ураганний вогонь супротивника росіяни могли відповісти лише рідкими одиночними пострілами. На один випущений росіянами снаряд приходилося приблизно 300 гарматних пострілів армії німецького генерала Августа Макензена. Генерал Микола Іванов з гіркотою написав на одній з телеграм начальства про неможливість надіслати снаряди: «Сумне повідомлення. Не треба було б з такою підготовкою втягуватися у війну» [27, 220].

Залишалося тільки відступати, щоб врятувати армію від повного знищення. Російські війська залишили Перемишль, Львів – майже всю Галичину. Вони несли величезні втрати – загальне кількість убитих і поранених за час «великого відступу» склала 1 мільйон 410 тисяч чоловік. Але причиною невдачі росіян у Горлицькій операції варто вважати не тільки нестачу боєприпасів і перевагу супротивника в силах і засобах. Не менш важливими були і помилки в керівництві військами з боку командування російською армією. Володіючи значними резервами, воно не змогло уміло використовувати їх. Контрудари свіжих корпусів, переданих їм Ставкою, були організовані погано і не досягали своєї мети [25, 20].

Отже, Горлицька операція тривала 52 дня. Це була одна з найбільш великих оборонних операцій Першої світової війни. Російські війська були змушені залишити Галичину. 22 червня 1915 р. австрійці зайняли Львів. Цю дату вважають кінцем Горлицької операції, яка була однією з найбільших на Східному фронті. Росіяни змушені були залишити Галичину.

Брусиловський прорив

Сучасники знали битву як «Луцький прорив», що відповідало історичній військовій традиції: битви отримували назви відповідно до місця, де вони відбувалися. Ми знаємо Бородінську битву, а не «Кутузовську»; Невську битву, а не «битву імені Великого Князя Олександра Невського» і т. д. Однак саме Брусилову була надана небачена честь: бойові операції навесні 1916 р. на Південно-Західному фронті отримали найменування «Брусиловського наступу» [30, 3].

15 травня 1916 р. австрійські війська перейшли у наступ на італійському фронті в районі Трентіно і завдали тяжкої поразки італійцям. Італійська армія опинилася на межі катастрофи. У зв’язку з цим Італія звернулася до Росії з проханням допомогти арміям Південно-Західного фронту і відтягнути австро-угорські частини з італійського ТВД. 31 травня 1916 р. Ставка своєю директивою призначила наступ Південно-Західного фронту на 4 червня 1916 р., а Західного фронту – на 10-11 червня 1916 р. Нанесення головного удару як і раніше покладалося на Західний фронт (командувач генерал А. Е. Еверт).

Визначну і головну роль в організації наступу Південно-Західного фронту (Луцького прориву) зіграв генерал-майор М. В. Ханжін [5, 356].

На початок наступу чотири армії Південно-західного фронту нараховували 534 тис. багнетів і 60 тис. шабель, 1770 легких і 168 важких гармат. Проти них були чотири австро-угорські армії і одна німецька, загальною чисельністю 448 тис. багнетів і 38 тис. шабель, 1301 легких і 545 важких гармат.

На напрямках ударів російських армій було створено перевагу над противником у живій силі (в 2-2,5 рази) і в артилерії (в 1,5-1,7 рази). Наступу передували ретельна розвідка, навчання військ, обладнання інженерних плацдармів, наближення російських позицій до австрійських.

У свою чергу, на південному фланзі Східного фронту проти армій Брусилова австро-німецькі союзники створили потужну, глибоко ешелоновану оборону. Вона складалася з 3 смуг, віддалених один від одного на 5 і більше км. Найсильнішою була перша з 2 – 3 ліній окопів, загальною довжиною 1,5 – 2 км. Основу її складали опорні вузли, в проміжках – суцільні траншеї, підступи до яких прострелювались з флангів. Від деяких вузлів йшли вглиб відсічні позиції, так що й у випадку прориву атакуючі потрапляли в «мішок». Окопи були з козирками, бліндажами, притулками, уритими глибоко в землю, з залізобетонними склепіннями або перекриттями з колод і землі завтовшки до 2 м, здатними витримати будь-які снаряди. Для кулеметників встановлювалися бетонні ковпаки. Перед окопами тяглися дротяні загородження (2 – 3 смуги по 4 – 16 рядів), на деяких ділянках через них пропускався струм, підвішувалися бомби, ставилися міни. Дві тилових смуги були обладнані слабіше (1 – 2 лінії траншей). А між смугами і лініями окопів влаштовувалися штучні перешкоди – засіки, вовчі ями, рогатки. Австро-німецьке командування вважало, що таку оборону без значного посилення російським арміям не прорвати, і тому наступ Брусилова для нього був повною несподіванкою.

Артилерійська підготовка тривала з 3 години ночі 3 червня 1916 р. до 9 години ранку 5 червня 1916 р. і призвела до сильного руйнування першої смуги оборони і часткової нейтралізації артилерії противника. 8-а, 11-а, 7-а і 9-а російські армії, які перейшли потім в наступ (594 000 чоловік і 1938 гармат) прорвали добре укріплену позиційну оборону австро-угорського фронту (486 000 чоловік і 1846 гармат), яким командував ерцгерцог Фрідріх. Прорив був здійснений відразу на 13 ділянках з подальшим розвитком у бік флангів і в глибину [41, 23].

Найбільшого успіху на першому етапі досягла 8-а армія генерала від кавалерії А. М. Каледіна, яка, прорвавши фронт, 7 червня 1916 р. зайняла Луцьк, а до 15 червня 1916 р. вщент розгромила 4-у австро-угорську армію ерцгерцога Йосипа Фердинанда. Було захоплено 45 тис. полонених, 66 гармат, багато інших трофеїв. Частини 32-го корпусу, що діяв на південь від Луцька, взяли м. Дубно. Прорив армії Каледіна досяг 80 км по фронту і 65 у глибину.

11-а і 7-а армії прорвали фронт, але наступ було зупинено контрударами противника.

9-а армія під командуванням генерала П. А. Лечіцкого прорвала фронт 7-ї австро-угорської армії, перемоловши її в зустрічному бою, і до 13 червня 1916 р. просунулися на 50 км, взявши майже 50 тис. полонених. 18 червня 1916 р. 9-я армія штурмом взяла добре укріплені Чернівці, за свою неприступність названа австрійцями «другим Верденом». Таким чином, виявився зламаним весь південний фланг австрійського фронту. Переслідуючи противника і громлячи частини, кинуті для організації нових рубежів оборони, 9-а армія вийшла на оперативний простір, займаючи Буковину: 12-й корпус, просунувшись далеко на захід, взяв р. Кути; 3-й кавалерійський корпус, проскочивши ще далі, зайняв р. Кімполунг (нині в Румунії); а 41-й корпус 30 червня 1916 р. захопив Коломию, виходячи до Карпат.

Загроза взяття 8-ю армією Ковеля (найважливіший центр комунікацій) змусила Центральні держави перекинути на цей напрямок дві німецькі дивізії з західноєвропейського театру, дві австрійські дивізії – з італійського фронту і велике число частин з інших ділянок Східного фронту. Проте розпочатий 16 червня 1916 р. контрудар австро-німецьких військ проти 8-ї армії не досяг успіху. Навпаки, австро-німецькі війська були самі розбиті і відкинуті за річку Стир, де і закріпилися, відбиваючи російські атаки.

В цей же час Західний фронт відкладав нанесення запропонованого йому Ставкою головного удару. За згодою начальника штабу верховного головнокомандуючого генерала М. В. Алексєєва генерал Еверт відклав дату настання Західного фронту до 17 червня 1916 р. Приватна атака 1-го гренадерського корпусу на широкій ділянці фронту 15 червня 1916 р. виявилася невдалою, і Еверт приступив до нового перегрупування сил, через що наступ Запфронта було перенесено вже на початок липня [41, 26].

Нарешті, Ставка визначилася з напрямком головного удару Південно-західного фронту і поставила йому завдання: напрям головного удару на Львів не міняти, а по колишньому наступати на північний захід, на Ковель назустріч військам Еверта, націленими на Барановичі і Брест. Для цих цілей Брусилову 25 червня 1916 р. передавалися 2 корпуси і 3-я армія зі складу Західного фронту.

До 25 червня 1916 р. в центрі і на правому фланзі Південно-Західного фронту встановилося відносне затишшя, на лівому – 9-а армія продовжувала успішний наступ.

24 червня 1916 р. почалася артпідготовка англо-французьких армій на Соммі, що тривала 7 днів, і 1 липня 1916 р. союзники перейшли в наступ. Операція на Соммі зажадала від Німеччини тільки за липень збільшити число своїх дивізій на цьому напрямку з 8 до 30.

Російський Західний фронт перейшов, нарешті, в наступ 3 липня 1916 р., а 4 липня 1916 р. відновив наступ Південно-Західний фронт, завдаючи головного удару силами 8-й і 3-ї армій на Ковель. Німецький фронт був прорваний. На ковельському напрямку війська Південно-західного фронту взяли р. Галузо, Маневичі, Городок і вийшли в нижній течії на р. Стохід, захопивши подекуди плацдарми на лівому березі, через що німцям довелося відступати і на північ, в Поліссі. Але повністю подолати Стохід не вдалося. Підтягнувши свіжі війська, противник створив тут сильну оборону. Брусилов змушений був на два тижні зупинити наступ на Ковель, щоб підтягнути резерви і перегрупувати сили.

Наступ на Барановичі ударного угруповання Західного фронту, розпочатого 3-8 липня 1916 р. переважаючими силами, було відбито з великими втратами для росіян. Наступ Північного фронту з Ризького плацдарму також виявилося безрезультатним, і німецьке командування почало перекидання військ з районів північніше Полісся на південь, проти Брусилова.

У липні 1916 р. російська Ставка перекинула на південь гвардію і стратегічний резерв, створивши Особливу армію генерала Безобразова. Південно-Західному фронту були поставлені наступні завдання: 3-я, Особлива і 8-а армії повинні розгромити обороняючі Ковель угруповання противника і взяти місто; 11-а армія наступала на Броди і Львів; 7-а армія – на Монастириське, 9-а армія, яка висунула вперед, повертала на північ, на Станіслав (Івано-Франківськ) [17, 645].

28 липня 1916 р. Південно-Західний фронт почав новий наступ. Після масованої артпідготовки на прорив пішла ударна група (3-я, Особлива і 8-а армії). Супротивник уперто чинив опір. Атаки змінювалися контратаками. Особлива армія здобула перемогу у містечок Селець і Тристень, 8-а здолала ворога і взяла м. Торчин. Було захоплено 17 000 полонених, 86 гармат. В результаті триденних боїв армії просунулися на 10 км і вийшли до р. Стохід. Людендорф писав: «Східний фронт переживав важкі дні». Але атаки сильно укріплених болотистих дефіле на Стоході закінчилися невдачею, прорвати оборону німців і взяти Ковель не вдалося.

У центрі Південно-Західного фронту 11-а і 7-а армії за підтримки 9-ї армії (вдарила супротивнику у фланг і тил) розгромили протидіючі їм австро-німецькі війська і прорвали фронт. Щоб стримати наступ росіян, австро-німецьке командування перекидало в Галичину все, що можна (були перекинуті навіть дві турецькі дивізії з Салонікського фронту). Але, затикаючи діри, противник вводив в бій нові з’єднання розрізнено, і їх били по черзі. Не витримавши удару російських армій, австро-германці почали відступати. 11-а армія взяла Броди і, переслідуючи противника, вийшла на підступи до Львова, 7-а армія оволоділа Галичем і Монастириським. На лівому фланзі фронту значних успіхів досягла 9-а армія генерала П. А. Лечіцкого, що зайняла Буковину і 11 серпня 1916 р. взяла Станіслав.

До кінця серпня 1916 р. наступ російських армій припинився через посилений опір австро-німецьких військ, а також збільшених втрат і втоми особового складу.

Отже, у результаті Брусиловського прориву Південно-Західний фронт завдав поразки австро-угорської армії, фронти при цьому просунулися від 80 до 120 км. вглиб території супротивника. Війська Брусилова зайняли майже всю Волинь, Буковину і частину Галичини.

РОЗДІЛ 3