Лекции.Орг


Поиск:




Елементи розмовної мови Русі у давньокиївській писемно-літературній та церковнослов'янській мовах




У писемних текстах, які походять з південних регіонів Русі (з території поширення сучасної української мови), відзначають такі елементи розмовної мови тих часів:

· повноголосся (ворота, голова, полонені),

· закінчення -ові, -єві в давальному відмінку однини іменників чоловічого роду (Дунаєві, Романові, королеві),

· кличний відмінок (Бояне, дружино, княже)

Елементи розмовної мови досить помітні у «Слові о полку Ігоревім», «Повісті временних літ» та «Молінні Данила Заточника», а також в інших творах давньої літератури Русі.

Розмовна мова Південної Русі — діалог між братами Васильком, Святополком та Давидом. «Повість минулих літ»

В «Ізборнику Святослава» 1073 року, який є майже тотожною копією болгарського оригіналу, зустрічаються такі змінені під впливом розмовної протоукраїнської мови слова [21]:

· жития (замість «житие»),

· чоловика (замість «человѣка»),

Розмовна мова українців відрізнялася як від «руського єзика», так і від церковнослов'янської мови.

У XIV—XV ст. мова документів Великого князівства Литовського щораз більше наближувалася до української розмовної мови.І. Огієн ко зазначав:Значення т.зв. актової мови (тобто «мови документів») в історії розвитку української літературної мови дуже велике, першорядне, бо вона стала провідником живої нашої мови до мови літературної[42].

Формування літературної мови українців відбувалося на основі двох діалектів: на полісько-волинській основі (літературна українсько-білоруська мова) у Великому князівстві Литовському та на покутсько-наддністрянській основі в Галичині та у Молдавському князівстві.

Богослужбові книги починають перекладатися «про́стою мовою», тобто мовою, максимально наближеною до розмовної української (наприклад, «Пересопницьке Євангеліє» 1556—1561 р.р., «Крехівський Апостол» 1560 р.). Ці переклади нагадують переклади Біблії польською та чеською мовами.

У цей час в Україні виникає друкарство, першими друкованими працями стали «Євангеліє учителноє» 1559 р. та «Острозька Біблія» 1580—1581 р.р.

Пам'ятки, написані простою мовою на народній основі, були надзвичайно строкатими у мовному плані.

Переклади релігійних текстів XV — XVI с толіття «про́стою мовою»

Намагання писати релігійні тексти «про́стою мовою» простежується в Україні у XV ст. З того часу до нас дійшло близько тридцяти текстів. Відома, зокрема, написана у 1489 р. у Кам'янці-Подільському «Четья» — у ній вживається багато слів та зворотів живої української мови. Ця пам'ятка відобразила «трансформацію церковнослов'янської мови в українську через насичення елементами української мови на різних рівнях»[52].

У XVI ст. в Україні помітно активізувалося релігійно-культурне життя. Саме на той час припадають перші спроби здійснити переклади «про́стою мовою» біблійних книг. У перекладах «про́стою мовою» біблійних текстів знаходимо церковнослов'янську лексику (переважно такі слова, яким важко було знайти відповідники), а також слова, що увійшли до сучасних української, білоруської, польської й навіть чеської мов, деякі діалектизми тощо.

Перша значна спроба на українсько-білоруському ґрунті здійснити переклад «простою мовою» біблійних книг та видати їх, належить білорусу Францискові Скорині. Зразком і орієнтиром для нього виступав чеський переклад Біблії 1506 р.

Пересопницьке Євангеліє стало один з перших перекладів новозавітних книг розмовною українською мовою. Робота над євангелієм розпочалася у Дворецькому монастирі в 1556 р., а завершена була у 1561 р. у Пересопницькому монастирі на Волині. Переписувачем твору був Михайло Василевич, син протопопа з Санока в Галичині. Керував цією працею пересопницький архімандрит Григорій — освічена людина, знавець багатьох мов. Твір виконувався на замовлення княгині Анастасії-Параскевії Заславської. В основі мови Пересопницького Євангелія залишалася мова церковнослов'янська, трапляються у цьому творі польські та чеські слова, відчутний сильний вплив української народної мови XVI ст. Переписувачі виявили чималий такт, сполучаючи українські розмовні елементи з церковнослов'янськими, можна твердити, що була зроблена спроба створити українську літературну мову, яка б могла функціонувати у сфері «високої» культури.

У 60-і роки XVI ст. на Волині з'являються й інші переклади біблійних книг розмовною українською мовою. Ці переклади були пов'язані з польськими протестантськими впливами. Значну роль тут відіграла Радзивіллівська Біблія. Як зазначає Дмитро Чижевський, саме вона помітно вплинула на появу т.зв. Крехівського Апостола — український текст цього перекладу був складений переважно на основі Радзивіллівської Біблії.

Ще один волинський переклад новозавітних текстів розмовною українською мовою з'явився в 1581 році. Це — євангеліє, перекладене в селі Хорошові місцевим шляхтичем Валентином Негалевським. Зразком для нього послужив польськомовний переклад Нового Заповіту Марціном Чеховіцем, який був одним з ідеологів польського антитринітаризму (аріанства). У передмові до свого перекладу Євангелія В. Негалевський писав, що цю роботу він здійснив не з власної волі, а за намовою та заохотою багатьох учених і побожних людей, що люблять Слово Боже, але не вміють читати по-польськи, а по-церковнослов'янськи не зовсім розуміють. З цих слів випливало, що на тогочасній Волині багато людей таки не знали ні польської, ні церковнослов'янської мов, читали ж вони тексти, написані розмовною українською мовою.

Розмовні українські говірки знайшли своє відображення також в Учительних євангеліях кінця XVI — початку XVII ст. Пам'яткою розмовної української мови в її закарпатському варіанті стали т.зв. Нягівські Повчання, створені орієнтовно в середині 50-х років XVI ст.

Перший літературний твір, надрукований українською розмовною мовою, з'явився не у православному, а в протестантському середовищі. Цим твором стала п'єса «Трагедія руська». Побачила світ вона орієнтовно в 1609 — 1618 рр. в раківській друкарні протестантів-соцініан, що належала Себастіану Стернацькому. «Трагедія руська» так і не стала поворотним моментом у становленні української літературної мови на народній основі, оскільки православне духовенство було проти використання розмовної мови замість церковнослов'янської у богослужінні

З віддаленням розмовної української мови від церковнослов'янської з'явилася потреба у перекладних церковнослов'янсько-українських словниках. Найбільш раннім з відомих перекладних церковнослов'янсько-українських словників є рукописний «Лєксисъ съ толкованіємъ словєнскихъ мовъ просто» (укр. Словник з тлумаченням церковнослов'янських слів про́стою мовою). У 1884 р. його було опубліковано архімандритом Амфілохієм у «Читаннях у Товаристві історії та давностей російських при Московському університеті»[55]. У передмові до публікації архімандрит Амфілохій писав, що він придбав у торгівця давніми книгами Г. Шишкова Острозьку Біблію (1581 року), яка привертає увагу поясненнями XVII ст. на полях змісту деяких глав з Біблії, окремих думок та слів тощо.

. Амфілохій правильно відзначив, що «цей словник є чи не найдавнішою спробою українського азбуковника»[56]. Українська мова названа «про́стою мовою».

«Лексисъ съ толкованіємъ словєнскихъ мовъ просто» не становить закінченої праці. У ньому чимало слів залишилось без перекладу з невідомих причин. На відміну від попередніх словників, де церковнослов'янські слова тлумачилися тією ж церковнослов'янською мовою, у «Лексисі …просто» вперше слова розташовані за абеткою, щоправда алфавітний порядок витриманий лише щодо початкової літери. Над реєстром поданий загальний підзаголовок «пословенску», над перекладною частиною — «просто».

Реєстрове церковнослов'янське слово перекладається одним, зрідка кількома українськими словами або пояснюється словосполученням. Наприклад: блюдо — укр. миса, брашно — укр. покормъ, бронѧ — укр. панцырь, внѣ — укр. на дворѣ, врачъ — укр. лѣкарь, докторъ, вѣтвиѥ — укр. голье, розки, дѣтище — укр. дѣтина, лѣтъ 6, голо(т) — укр. вода змерзлая, гололидица, десная — укр. мѣстце правое тощо.

Першим українським друкованим словником є церковнослов'янсько-український словник Л. Зизанія, що вийшов у 1596 р. у Вільні під назвою «Ле́ксис Си́рѣчъ Рече́нїѧ, Въкра́т(ъ)цѣ събра́н(ъ)ны. И из слове́(н)скаго ѩзы́ка, на про́сты(й) Ру́скій Діѧле(к)тъ Истол(ъ)кова́ны» (укр. Словник, тобто зібрана невелика кількість слів, витлумачених з церковнослов'янської мови про́стим руським діялектом) у книжці, що починається букварем.

Відображення живої української мови в діловому українському письменстві та літописах:

мова українських грамот XIV—XV ст., близькість її до розмовної мови. Діалектні риси в мові грамот. Наявність у мові грамот архаїчних, книжних огласовок і форм поряд із огласовками й формами живої розмовної мови;

мова актово-урядових документів XVI—XVII ст. (зокрема так званих «гродських книг»). Зв'язок мови актово-урядових документів з живими українськими говорами. Церковнослов'янізми, полонізми і латинізми в актово-урядовій мові цієї доби;

мова українських літописів першої половини XVII ст. — Львівського, 2-го Київського та Густинського.

Виникнення братських шкіл (кінець XVI ст.), складання для них церковнослов'янських граматик, створених за греко-латинськими зразками: «Граматика словенска язіка…» (1586), «Граматика доброглаголиваго еллинословенского языка» (1591"), «Грамматіка словенская» Лаврентія Зизанія (1596), «Грамматіка словенския правилное синтагма» Мелетія Смотрицького (1619), Кам'янецька (1638).

Спроба Івана Ужевича скласти граматику ділової української мови на південно-західній українській основі (рукописна «Граматика словенская» (1643,1645), популяризація і зміцнення позицій української літературно-писемної мови.

Лексикографічні описи церковнослов'янської мови з українськими тлумаченнями («Лексис…» Лаврентія Зизанія(1596), «Лексисъ съ толкованіемъ словенскихъ мовъ просто» невідомого автора, «Лексыконъ словеноросскый..» Памва Беринди (1627), «Синоныма славенороська» (XVII ст.); латино-слов'янські словники (Є.Славинецького, А.Корецького- Сатановського (бл. 1642).

Розвиток церковно-релігійної публіцистики полемічного характеру на народномовній основі, спрямованої проти полонізації та латинізації української мови («Писание к утекшим от православное веры епископам…», «Краткословный ответ Феодула… против безбожного … писания Петра Скарги», «Порада» Івана Вишенського, «Пересторога» Іова Борецького, «Палінодія» Захарії Копистенського). Роль полемічної літератури в розвитку церковнослов'янської мови.

Мова художньої літератури кінця XVI — першої половини XVII ст.: панегіричні й богословсько-дидактичні вірші (зразок перших — «Выршъ на жалосный погребъ…Петра Конашевича Сагайдачного» Касіяна Саковича, приклад других — «Перло многоцьнное» Кирила Транквіліона Ставровецького); драма великоднього циклу «Слово о збуренню пекла», інтермедії до духовної драми Я.Гаватовича. Пісня про воєводу Стефана «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» у «Чеській граматиці» Яна Богослова (складена до 1671 р.) як перша фіксація української поетичної народнопісенної мови та проникнення її в літературу.

Сильні впливи польської й латинської мови на українську ділову, запозичення з польської, німецької, латинської, татарської, а в південно-західних говірках — з румунської та мадярської мов.

Збагачення лексики давньої української літературної мови (головним чином «простої мови») за рахунок термінології з різних сфер виробництва, культури, побуту, соціальних відносин.

Відносна однотипність мови ділового письменства цієї доби і художньої літератури, писаної «простою мовою». Ділове, конфесійне і художнє українське письменство XVI ст. як свідчення наявності в українській мові основних притаманних їй лексичних, фонетичних і граматичних рис; значна варіантність літературних норм.

Українська літературна мова початкового періоду формування її на народнорозмовній основі. Козацька доба (1648—1780)

Визвольна війна українського народу 1648—1654 рр. проти польського гніту; приєднання України до Росії; розвиток українськомовного ділового жанру в Гетьманщині, витіснення його польською мовою на Правобережжі, російською мовою — на Слобожанщині, пізніше — в Гетьманщині.

Слово "проста", яке вживали самі автори, котрі цією мовою писали, інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що ця мова дуже близька до народнорозмовної. Насправді це не зовсім так. Ті, хто писав "простою" мовою, наближали її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і водночас прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. По суті, вони свідомо робили цю мову штучною, насичуючи її "нерозмовними" словами і формами. Частішими, ніж слов’янізми, серед них були полонізми, бо "проста" мова протиставлялась і церковнослов’янській, і польській, але щодо останньої достатнім засобом диференціації вважалася кирилична графіка. Інколи полонізмів було так багато, що мова ставала майже польською, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою 19. У зв’язку зі значною відмінністю цієї мови від просторіччя, деномінант "проста" доцільно вживати в лапках. Очевидна штучність даної мови справляла на деяких дослідників враження не тільки "потворності", але й "хаотичності", "безсистемності". За словами А. Кримського, це "неорганічне язичіє, суміш" 20. В. Вітковський переконливо показав, що це була не довільна мішанина, де кожний автор міг писати на власний розсуд, а досить унормована мовна система. Отже, від розмовної мови "просту" відрізняла також більша нормованість останньої. Погоджуючись в цьому з дослідником, аж ніяк не можемо визнати слушними його міркування про те, що полонізми писемної мови в більшості випадків засвідчують їхнє функціонування в українській народнорозмовній мові.

 

 





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-12-18; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 1492 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Настоящая ответственность бывает только личной. © Фазиль Искандер
==> читать все изречения...

634 - | 538 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.011 с.