Лекции.Орг
 

Категории:


Назначение, устройство и порядок оборудования открытого сооружения для наблюдения на КНП командира МСВ


Как ухаживать за кактусами в домашних условиях, цветение: Для кого-то, это странное «колючее» растение, к тому же плохо растет в домашних условиях...


Поездка - Медвежьегорск - Воттовара - Янгозеро: По изначальному плану мы должны были стартовать с Янгозера...

Особливості мови українських грамот 14-15 ст.



Б) мова актово-урядових документів XVI-XVIIст. (зокрема так званих „гродських книг”).

В) мова українських літописів першої половини XVIIст. – Львівського, 2-го Київського та Густинського.

Особливості мови українських грамот 14-15 ст.

Головними представниками літературної мови 14-16 ст. були грамоти та літописи. Мова їх досить яскраво відображає лексику, фонетику та граматичну будову живої тогочасної української мови.

У стилі укр. грамот 14-15 ст. є дещо спільне зі стилем грамот К.Русі. Крім загальновідомого узвичаєного зачину «а се я», що вівся від Мстислава, вони споріднені з документами К.Русі і загальним буденним характером мови,насиченої не тільки українізмами, а й давньоруськими словами та виразами.

Але в стилі грамот 14-15 ст. спостерігаємо й багато нових рис, що зумовлені розвитком ділового письменства в укр. і білорус. Землях у нових політичних умовах (під впливом польського ділового письменства). Мова й де насамперед про юридичні термінологічні штампи, що розміщувалися на початку багатьох грамот як само декларації представників влади, від імені яких пишуться грамоти. Закінчувалися грамоти також трафаретним штампом. Уживалися словесні формули типу «а на то послуси» «верху именованый», «право такъ нашло» тощо.

У тексти грамот вводяться слова живої української мови на позначення побутових речей і явищ, природи, топоніми тощо. Відображаючи живу розмовну мову, укр.грамоти нерідко фіксують і тогочасні місцеві діалектні риси.

На думку В.Курашевича, в укр.грамотах 14-15 ст. можна вирізнити 2 укр. наріччя: північне й південно-західне. Підставою для їх розрізнення він називає вживання ѣ: на півночі ненаголошене ѣ передавалося через е, а наголошене – через ѣ. На півдні в обох випадках вживалося ѣ при численних відмінкових відхиленнях ѣ-і.

Однак мова тогочасних грамот не уникла й окремих церковнослов*янських елементів, а також урядових та канцелярсько-юридичних елементів (назви урядових установ, грошових одиниць, документів, правопорядників).

На фонетиці грамот також позначився вплив польської мови, що відбився в уживанні паралельних українсько-польських форм: король-круль, волость-влость.

Синтаксичні конструкції, які були характерними для церковнослов*янської мови, у мові грамот 14-15 ст. майже не вживаються. Надзвичайно поширені сурядні сполучники а, и, а також польського сполучника албо (вживався зрідка), однак існувала й досить чітка система підрядних зв*язків.

Укр. грамоти 14-15 ст. зазнавали помітного впливу з боку старочеських грамот ,писаних юридичною мовою, близькою до народної чеської мови.

Пізніше коло ділових документів розширюється: грамоти, купці, договірні, юридичні папери, де широко представлена народна лексика, особливо побутові назви.

Джерелами вивчення укр. мови 14 — 15 ст. є насамперед пам’ятки ділового письменства — грамоти з різних територій, де жив укр. народ (див. Грамоти 14 — 15 ст.), документи, видані українцям великими князями литовськими і польс. королями, а також грамоти з терену Молд. держави, в якій укр. літ. мова була офіційною. До серед. чи кінця 15 ст. належать переклади земських статутів (законів) польс. королів Казимира Великого та Владислава Ягеллона. 15 століттям датують і пам’ятки ін. жанрів, зокрема т. з. Четья 1489 (укр. переклад церковнослов’ян. тексту, здійснений у Києві), яка дійшла в білорус. списку. До кін. 15 — поч. 16 ст. належать переклади окр. частин Біблії — Пісні пісень із коментарем, пророцтв Даниїла, притч Соломонових, Плачу пророка Єремії, Книги Есфір, Псалтиря. Окремо стоїть редакція 15 ст. Київського патерика. Серед церковнослов’ян. текстів, де наявні риси укр. мови 15 ст. — Лаврське Євангеліє середини — 2-ї пол. 15 ст. та Київський Псалтир 1397, книги, що вийшли 1491 в Кракові з друкарні Фіоля Швайпольта. Збереглося досить багато пам’яток укр. мови 16 ст.: численні актові документи — грамоти, актові книга земських, замкових урядів, різних судових інстанцій. У цей же час розвивається оратор.-проповідницька проза, представлена т. з.

Учительними Євангеліями (напр., Нягівські повчання 16 ст. із Закарпаття, що дійшли у списку 18 ст.), з’являється полем. стиль (твори Герасима Смотрицького, Івана Вишенського, Христофора Філалета, Стефана Зизанія), наук. стиль (лікарські посібники, зокрема т. з. зільники, травники; граматики, насамперед анонім. «Грамматіка доброглаголиваго еллино-словенскаго языка» 1591, «Грамматіка словенска» Лаврентія Зизанія і його словник), розвивається віршування (Герасим Смотрицький, Дем’ян Наливайко та ін.). Видатними пам’ятками укр. мови є переклади Святого Письма —Пересопницьке Євангеліє 1556 — 61, Літківське Євангеліє 2-ї пол. 16 ст., Євангеліє Валентина Негалевського 1581,Крехівський Апостол, Учительні Євангелія, зокрема Скотарське 1588.

У кін. 16 ст. з’являється друк. продукція укр. мовою, напр.: «Казаньє святого Кирила патріаръхи ієрусалимъского о антихристЂ» Стефана Зизанія (Вільно, 1596), «Книжиця» (Острог, 1598) та ін. Серед церковнослов’ян. текстів з елементами укр. мови виділяється Острозька Біблія 1581.

Дуже багато П. у. м. дійшло з 17 ст.: а) ділові та юрид. документи — грамоти, гетьманські універсали, діловодство земських, замкових (гродських) урядів, міських ратуш, документи коша Запоріз. Січі, судів, гетьманської, полкових і сотенних канцелярій, приватні листи тощо; б) літописи (з 1-ї пол. — Острозький, Львівський, Хмільницький; з 2-ї пол. — Густинський, Самовидця, «Кройника» 1672 — 73 Феодосія Сафоновича, «Літописець» 1699 Леонтія Боболинського та ін.); в) твори полемічної, церк.-ораторської, повістевої прози, теол. трактати (Йов Борецький, Іпатій Потій, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Петро Могила, Кирило Ставровецький-Транквіліон, Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Данило Туптало та ін.); г) вірші, драм, декламації (Мелетій Смотрицький, Гавриїл Дорофієвич, Памво Беринда, Олександр Митура, Кирило Ставровецький-Транквіліон, Касіян Сакович, Тарасій Земка, Іван Величковський, Климентій Зіновіїв та ін.), записи нар. пісень; ґ) драм, твори (інтермедії до драми Якуба Гаватовича «Трагедія, або Образ смерті пресвятого Іоанна Хрестителя...» тощо); д) наук. твори («Грамматика» Мелетія Смотрицького, «Лексиконъ...» Памва Беринди, словник Єпіфанія Славинецького й Арсенія Корецького-Сатановського та ін.; е) переклади укр. мовою житійних і патристичних творів з церковнослов’янської, худож. творів західноєвроп. л-ри. Допоміжними джерелами вивчення історії укр. мови є церковнослов’ян. тексти 17 ст. укр. редакції («Синопсис», надр. 1674 в Києві — підручник вітчизн. історії; твори Лазаря Барановича та ін.). З 18 ст. збереглися пам’ятки ділового стилю, зокрема документи гетьманської, полкових, сотенних канцелярій, міських ратуш, судів та ін., приватні листи, діаріуші (щоденники) окр. осіб, літописи (напр., Самійла Величка), худож. твори, зокрема вірші (напр., Івана Некрашевича), в т. ч. бурлескні, поезія та проза Г. Сковороди, поч. частини поеми «Енеїда» І. Котляревського, свійські пісні, драми, інтермедії (напр., Митрофана Довгалевського, Георгія Кониського), записи нар. пісень, оратор.-проповідницька проза (Варлаам Ясинський, Феофан Прокопович, Данило Туптало), наукові («Граматика музикальна» Миколи Дилецького 1723), теологічні («Богословія нравоучителная», Почаїв, 1751 та ін. років; «Науки парохіальнія», Почаїв, 1792, та ін.) твори, госп. і лікарські порадники («Книжиця для господарства», Почаїв, 1788), рукописний Латинсько-церковнослов’янський словник І. Максимовича (1718 — 24), правила доброго тону, переклади західноєвроп. авторів та ін. З церковнослов’ян. текстів, позначених величезним впливом живої мови, виділяються «Ифіка ієрополітіка, или Філософія нравоучителная» (К., 1712; Л., 1760), «Богогласник» (Почаїв, 1790-91).

Писемні пам’ятки — не лише основа дослідження історії мови, вони є важливими, а нерідко й єдиними джерелами вивчення історії, л-ри, етнографії, науки та ін. галузей духовної культури. Видання пам’яток роблять доступними для широкого кола дослідників тексти, що зберіг. у різних книгосховищах й архівах. Видання текстів доби Київ. Русі розпочалося ще в кін. 18 ст. Публікація і перевидання текстів, писаних староукр. мовою 14 — 18 ст. — від серед. 19 ст. (багатотомні «Архив Юго-Западной России», «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России»). Здійснювали їх переважно історики й літературознавці, які часом нехтували важливими особливостями мови й орфографії. Проте видано, особливо в 20 ст., й чимало пам’яток, де збережено всі найважливіші мовнопрописні риси оригіналів. Планомірну, системат. публікацію текстів для лінгв. цілей організував у кін. 50-х pp. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України, а пізніше — й Ін-т укр. мови НАН України в серії «Пам’ятки української мови».Публікацію пам’яток здійснюють також Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Ін-т історії України НАН України, Ін-т археографії та джерелознавства НАН України, Археогр. комісія НАН України. За межами України низку П. у. м. опубл. О. Горбач і Г. Роте (Німеччина). Ін-т укр. студій Гарвард. ун-ту (США) видає серію «Гарвардська бібліотека давнього українського письменства». Іл. див. на окр. арк., с. 720 — 721.

 

Занепад слов'яноруської (церковнослов'янської) і простої книжної української літературної мови з кінця XVII ст., занепад житійно-повістєвого жанру, полемічної літератури, шкільної драми, духовних пісень та віршів, учительно-проповідних творів, одописно-панегіричних віршувань. Заборони польського уряду друкувати книжки на Лівобережній Україні (1590) і Варшавського сейму (1696) писати по-українськи на Правобережній Україні. Уніфікація тенденцій у церковно-наукових жанрах літературної мови (в Київській академії й у церковних виданнях для школи) в дусі наближення до літературної мови Росії (також у вимові й морфології), витіснення полонізмів, германізмів, латинізмів і замінювання їх церковнослов'янізмами й українсько-російськими архаїзмами; західні (німецькі, голландські, англійські, французькі) мовні впливи (здебільшого лексичні) за російським посередництвом, а на захід від Дніпра — за польським посередництвом.

Києво-Могилянська академія як найважливіший осередок давньої української літератури й літературної мови на Лівобережній Україні другої половини XVII ст. і першої половини XVIII ст. (мова ділової, церковно-ораторської, історично-наукової, мемуарної та художньої літератури різних жанрів, оригінальної й перекладної тощо). Просвітницько-риторична діяльність Феофана Прокоповича, пов'язане з нею збагачення лексики давньої української літературної мови і прагнення до унормування граматики. Посилення польського впливу на українську літературну мову і переслідування українського письменства на Правобережній Україні, що лишилася під владою Польщі.

Стилістична строкатість літературної мови XVII ст. — першої половини XVIII ст. Відсутність твердих усталених норм у межах окремих типів мови.

Реформа алфавіту і графіки Петра I. Значення її для розмежування церковної і світської літератури та для демократизації літературних мов — української, російської, білоруської. Збереження (в обмеженому вжитку) кириличної графіки в Галичині, на Буковині й Закарпатській Україні.

Становлення української літературної мови на загальнонародній основі:

особливості ділової мови другої половини XVII — початку XVIII ст. (листування гетьманської й полкових канцелярій; листування канцелярії Запорозької Січі; акти полтавського й інших «городових урядів»; закарпатський «Урбар» 1771—1774 рр.; галицька «Книжиця для господарства» 1768 та ін.);

характерні особливості мови «Синопсису» І.Гізеля, літописів Самовидця, Самійла Величка, Григорія Граб'янки;

мова художньої літератури та публіцистики другої половини XVII- кінця XVIII ст.: шкільних драм, інтермедій, різдвяних і великодніх віршів, ліричних, пародійно-травестійних і сатиричних віршів мандрівних дяків. Виробничо-професійна лексика в мові віршів Климентія Зиновієва сина. Мова віршів Івана Некрашевича. Мовотворчість видатного українського філософа, просвітителя, письменника Григорія Сковороди.

 

У сучасному суспільстві національні мови формуються переважно на основі народнорозмовних, тому писемна мова є різновидом тієї самої мовної системи, інший різновид якої представлений усним мовленням. Натомість у середньовіччі, як правило, було інакше. Усне мовлення було загальнонародним засобом спілкування, а писемна мова — привілеєм певної частини суспільства, передовсім еліт, пов’язаних з політичною владою, регламентацією життя, поширенням панівних ідеологічних систем. Упродовж тривалого часу знання письма було обмежене колом тих, хто були тою чи іншою мірою причетні до влади, більше того, тих, хто опановував писемність, тим самим оволодівав важливим механізмом керівництва рештою суспільства. Не була у цьому винятком і Україна. Повага до тих, хто вмів читати й писати, зумовлювалася тим, що найстарша мова писемності була мовою сакральною, засобом богослужіння і молитви *.

З другої половини XIV — початку XV ст. до нашого часу дійшли грамоти, писані українською мовою. Це була так звана ділова мова, що на цьому етапі формувалася переважно на основі народнорозмовної. Розмовними формами характеризуються грамоти польських королів кінця XIV — початку XV ст., прислані до галицьких бояр, а також ранні грамоти Молдавського князівства. Дуже ймовірно, що адресовані в Галичину грамоти польських королів написані, в основному, актовою мовою, усталеною ще у Галицько-Волинському князівстві. На її підставі формувалася і мова канцелярій Великого князівства Литовського на ранньому етапі, наприкінці XIV — в першій половині XV ст. Канцелярійна мова Великого князівства Литовського функціонувала як спільна білорусько-литовська ("руська" — за тодішнім визначенням, "західноруська" — за термінологією філологічних праць XIX — початку XX ст). Як вказувалося, на ранньому етапі в ній визначальними були українські риси, з середини XV ст. і особливо з XVI ст. — білоруські. Поступово розширювалося коло жанрів писемної мови. Пам’ятки розповідні, літературні, записи судових справ писалися "західноруською" мовою, яку пізніше стали називати "простою" мовою, щоб відмежувати її від церковнослов’янської, що сприймалася як "більш високий" стиль. У пам’ятки, писані "простою" мовою, широко впроваджувалася церковнослов’янська і польська лексика, типовими для неї стали граматичні й фонетичні полонізми.

Актова українська мова кінця XIV ст. значно ближча до розмовної, ніж актові пам’ятки XV — XVI ст., насичені білорусизмами й полонізмами. У зростанні обсягів іншомовних вкраплень, яке набувало системного характеру, не можна не бачити властивої тодішній добі закономірності: виникнення тієї чи іншої писемної мови було можливе на розмовній основі, але далі кодифікація йшла по лінії "ушляхетнення" — віддалення від мови простого люду. Якщо йдеться про Україну, то втрата незалежності теж вела до підсвідомого прагнення "збагатити" писемну мову елементами "престижніших" мов. Подібним шляхом пішла й українська книжна мова середньої доби. Перші її пам’ятки відомі з середини XV ст., однак поширенішою книжна "проста руська" мова стає з другої половини XVI ст.

 

Розмовна мова Русі — один з етапів розвитку сучасної розмовної та літературної української мови. Літературні мови часів Русі (церковнослов'янська та давньокиївська писемно-літературна мови)

 

Церковнослов'янською мовою писалися насамперед релігійні тексти (високий стиль):

· літургійні («Остромирове Євангеліє» 1056—1057 р.р., «Галицьке (Євсевієве) Євангеліє» 1144 р.);

· житійні («Житіє Феодосія Печерського», «Сказання про Бориса та Гліба»);

· проповідницькі («Поученіє Кирила Туровського», «Слово про закон і благодать» митрополита київського Іларіона).

Нерелігійні, насамперед офіційні тексти писалися іншою мовою, яка за традицією називається давньокиївською писемно-літературною або давньоруською мовою. Спочатку давньокиївська писемно-літературна мова була стильовим різновидом церковнослов'янської мови (середній стиль), але під впливом розмовної мови населення Русі вона поступово змінювалася, повільно віддаляючися лексично і граматично від церковнослов'янської.

Давньокиївська писемно-літературна мова вживалася:

· у науково-юридичній і канцелярсько-діловій сфері («Руська правда», грамоти з різних територій Русі, договори руських князів з іншими країнами);

· у літописній літературі («Повість минулих літ», «Галицько-Волинський літопис»);

· у художній спадщині («Слово о полку Ігоревім»);

· в епістолярній спадщині (листи від Гостяти, листи від Михайла).

Саме у давньокиївській писемно-літературній мові і, меншою мірою, у церковнослов'янських текстах, можна знайти елементи тогочасної розмовної мови (протоукраїнської мови), яка є попередницею сучасної розмовної та літературної української мови. Тексти повністю розмовною протоукраїнською мовою не записувалися.





Дата добавления: 2016-12-18; просмотров: 826 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.005 с.