Політична влада на Україні
Поняття «влада» має багато сенсів і різноманіт-них підходів до їх розуміння. У вітчизняній літературі влада розуміється у трьох значеннях: 1) як відносини командування і підпорядку-вання у суспільній групі, державі й суспільстві, 2) як вольовий елемент, який виражається у здатності одних суб'єктів нав'язати волю іншим суб'єктам з допомогою примусу і переконання, підпорядкувати їх своїм інтересам, 3) як інститут, тобто організована установа, здат-на забезпечити єдність дій і усталений порядок у суспільних відносинах.
Політична влада включає державну владу, владу органів самоврядування, владу партій і груп тиску, владу політичних лідерів, засобів масової інформації. Центральною у політич-ній владі є влада державна. Специфіка державної влади полягає в тому, що, по-перше, вона здійснюється спеціальним, відокремленим від решти суспільства апаратом, по-друге, є реальною на території, на яку поширюється державний суверенітет, по-третє, володіє монополією на прийняття законів, а також вжиття у разі необхідності засобів інституціалізованого примусу. При цьому слід додати, що політична влада може поширюватися і за межі компетенції держав-них органів. Скажімо, влада політичної опозиції або мафіоз-них структур може бути значно впливовішою в суспільстві, ніж офіційна державна влада.
Що стосується структури влади, то її особливістю є неоднорідність при однотипності, цілісності, наявність внутрішньої боротьби і, одночасно, корпоративність, спроможність до ідейних метаморфоз, поступкам між носіями різноманітних поглядів і представниками різноманітних угруповань. Є всі підстави говорити про існування в Україні розгалуженої і міцної партії влади, спроможної обслуговувати інтереси різних груп номенклатури за рахунок колективної експлуатації ресурсів країни. А що стосується політичних сутичок і сутичок, що спостерігаються сьогодні в Україні, то вони відбуваються не в зв'язку з кардинальними змінами в самій системі влади, а скоріше в зв'язку з перегрупуванням, ротацією інтересів тих або інших підзагонів політичної еліти, пов'язаних із процесом перерозподілу влади і власності.
Політичні влада складається з політичних інститутів - важливих джерел соціальних і політичних змін, які створюють багатоманітність каналів політичної активності, формують альтернативи соціального і політичного розвитку.
Ведучим інститутом політичної системи і влади, відповідно, є держава - джерело права і законів, яка організує життя суспільства і діяльність самої держави.
Також в політичній владі важливе місце посідають політичні партії, масової суспільні організації і рухи, групи інтересів. Саме ці сили зумовлюють нормативно-регуляторну сферу в структурі політичної системи, а ті в свою чергу впливають на інші напрямки діяльності суспільства, в тому числі і економіки.
Політична влада у більшості випадків опосередковано впливає на економічний стан у державі, однак вона безпосередньо впливає на дії економічної влади держави, яка в свою чергу, безпосередньо втручається в економічне життя держави.
Легітимність політичної влади в сучасній Україні
У цілому легітимність влади можна визначити як згоду громадян або визнання ними права певної особи чи групи осіб поширювати свій вплив на них у справах управління суспільством. Мало того, важливим моментом легітимності є характер такої згоди. Людина згоджується — під страхом смерті, внаслідок прямої загрози чи через матеріальну вигоду, — що інша чинитиме на неї вплив. Проте така влада не буде легітимною. У термінах Вебера це буде звичайним пануванням, тоді як влада є пануванням легітимним. Тому важливим компонентом легітимності є добровільна згода на панування через упевненість у компетентності чи авторитеті представників влади чи самої системи влади в цілому. Зрозуміло, що легітимність влади можлива і за недемократичних режимів, адже не має значення те, чи відповідають дійсності уявлення громадян про владу, чи ні.
Поширене в країнах Західної Європи та Америки явище абсентеїзму (низький відсоток явки громадян на загальнонаціональні вибори) є одним з яскравих свідчень цього процесу. Очевидно, що такі тенденції починають проникати і в Україну, хоча про їхні масштаби й перспективи говорити однозначно досить важко. Однак зрозуміло, що розчарування населення Європи, і України в тому числі, має під собою надто серйозне підґрунтя, щоб не брати його до уваги. Воно напряму веде до втрати зв’язку між владою і населенням і, зрештою, до зниження рівня легітимності влади.
Причини втрати зв’язку між виборцями та політичними силами мають багато аспектів і різняться залежно від країн. Нас більше цікавлять особливості українських процесів, напряму пов’язаних із кризою легітимності. Таких тенденцій виділимо дві: перша скоріше стосується влади, друга — самого населення. При цьому їхня інтенсивність, а також можливість залишатися впливовими у часовій перспективі може різнитися, проте вони обидві багато в чому визначають стан стосунків між владою та громадянами. Хоча, звичайно, будь-яка теоретична конструкція не може врахувати всього розмаїття і ризикує випустити важливі аспекти реальності.
Отже, перша тенденція стосується насамперед владної верхівки. Можна стверджувати, що будь-яка політична сила у процесі політичної боротьби творить власний образ світу, у якому відводиться місце їй та її політичним опонентам. Таким чином відбувається боротьба за електорат. Такі символічні образи світу, притаманні будь-якій політичній силі, мають обґрунтування (засноване на раціональній чи емоційній основі) того, чому саме вона є кращою за всі інші, якими перевагами у порівнянні з іншими володіє. Моделі таких образів можуть бути абсолютно відмінними, проте зазвичай вони мають схожу схему: з одного боку, по-своєму пояснюють політичну реальність у тому чи іншому суспільстві, з іншого — своє місце в ньому, що є абсолютно невіддільним від протиставлення себе своїм політичним опонентам. Пам’ятаючи про те, що в основі політики як особливої сфери суспільних відносин завжди лежить конфлікт (чи в марксистському, чи в будь-якому іншому розумінні), таке протиставлення є абсолютно закономірним явищем. Змагаючись за владу, політичні сили вибудовують такі образи дійсності, якими намагаються привернути увагу населення. Таким чином, в ідеалі прихильники будь-якої політичної сили поділяють той образ дійсності, який був нею сформований (хоч її представники далеко не завжди вірять у нього самі). Ця схема є достатньо простим вираженням зв’язку між виборцями і партіями. У разі більш масштабної згоди всього населення із картиною світу, що її продукує політична система будь-якої держави в цілому, є свідченням легітимності влади.
Проблеми у випадку України виникають якраз через невідповідність часткових картин світу, що творяться окремими політичними силами, загальній картині світу, яка має бути результатом діяльності всієї політичної системи. Можна говорити про те, що часткові образи дійсності багатьох українських політичних сил настільки суперечать один одному, що не в змозі забезпечити існування цілісного загальнополітичного образу. Іншими словами, український громадянин не має чого поділяти, окрім як партикулярні картини світу, що їх масово продукують численні українські партії. Отже, легітимність як зв’язок громадян і влади стає проблематичною.
Концепція поділу влади
Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск´є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.
За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.
Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган — парламент; виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.
Уперше така система влади була законодавче закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.
Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її “четвертою владою”, а також про “владу” громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб´єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).
Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, — анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.
Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII ст. англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.
Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.
Отже, політична влада, її механізм повинні:- забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;- утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти підкорятися праву;- виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.).
24. Парадигми здійснення політичної влади: відкрите насильство, примус(приховане насильство), співробітництво.
Політична влада опирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Відповідно до цих засобів, залежно від того, який із них найбільше абсолютизується, вирізняють такі парадигми влади, як примус, легітимність і угода.
Примус як інституціалізована ознака політичної влади має ряд аспектів функціонування.
З точки зору парадигми примусу, представленої марксистами і неомарксистами, влада має такі ознаки: 1) виникнення влади (зокрема державної) грунтується на насильстві; 2) влада з допомогою армії, поліції, бюрократії та ідеології забезпечує панування експлуататорських класів над експлуатованими; 3) у сучасних капіталістичних державах влада здебільшого забезпечує панування багатих не з допомогою «репресивного апарату» — армії, поліції, чиновництва, а з допомогою «ідеологічного апарату» — церкви, школи, засобів масової інформації; 4) влада сучасних капіталістичних держав використовує, як правило, не фізичне, а символічне насильство (прихований примус), суть якого зводиться до таких його проявів: прийнятне насильство, коли члени суспільства виконують волю правлячих класів, не відчуваючи безпосереднього тиску; оприроднене насильство, коли віра і поведінка, що нав'язуються правлячими колами, сприймаються членами суспільства як природні; приховане насильство, коли кожен член суспільства, відповідно до свого соціального статусу, не усвідомлюючи цього, сам бере участь у насильстві.
До сказаного слід додати, що влада в сучасному цивілізованому світі використовує, як правило, узаконені засоби примусу, тобто вона впливає на громадян, коли вони порушують існуючі правові норми. Крім узаконених засобів примусу, влада використовує й нелегальні: підкуп, обіцянки, шантаж, штучне створення перешкод, формування ілюзій, створення додаткових джерел залежності від влади.
Парадигма легітимності, сформована М. Вебером, передбачає, що влада грунтується здебільшого на довірі підданих або громадян до неї. Ця довіра, або ступінь визнання суспільством законної влади (легітимності), може бути раціональною і нераціональною.
Якщо М. Вебер виділяв три типи легітимності (традиційний, харизматичний, легально-раціональний), то в сучасній політичній науці вирізняється сім: традиційний, харизматичний, правничо-раціональний, на засадах участі, раціонально-цільовий, соціально-евдемонічний і національно-патріотичний. Традиційна легітимність грунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури. Харизматична легітимність передбачає визнання виняткових рис і здібностей політичного лідера; вона найбільш нестабільна. Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках існуючої системи права. Легітимність на засадах участі передбачає обгрунтування ідеологією і практикою існуючої політичної системи необхідності широкої участі громадян у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу. Раціонально-цільова легітимність виходить з переконання, що політична система лише тоді є сприятливою і гідною підтримки, коли вона забезпечує виконання поставлених цілей. Соціально-евдемонічна легітимність полягає у здатності політичної системи забезпечити населенню високий рівень життя і створити ілюзію її піклування про добробут народу. Національно-патріотична легітимність визначає національні символи, ритуали, міфи, успадковані від попередніх національно-державних утворень.
З позиції парадигми суспільної угоди, яка представлена ліберальними і неоліберальними концепціями, влада розглядається в плюралістичному аспекті як множинність владних суб'єктів, котрі в правових рамках розподіляють владу через узгодження інтересів. Ця парадигма передбачає такі основні положення: 1) влада виникає внаслідок угоди між державою і суспільством для захисту прав і свобод громадян; 2) особистість розглядається як творець соціального порядку, організатор політичної влади, яка скоріше прагне задовольнити свої інтереси, ніж демонструвати відданість спільноті;3) втручання влади у суспільну сферу вважається доцільним для захисту нації від зовнішніх ворогів, захисту прав і свобод громадян; 4) відстоювання «стихійного» порядку, створеного ринковими саморегуляторами, і заперечення «штучно» створеного порядку за абстрактними рецептами держави.
Джерела влади.
Для зміни і коригування поведінки об'єкта влади в необхідному для суб'єкта напрямку суб'єкт повинен мати у своєму розпорядженні певні ресурси - засоби, за допомогою яких він може впливати на об'єкт. Такі ресурси називаються джерелами влади.
Дж.Френч і Б. Рейвен виділяють наступні джерела і підстави влади: - влада винагороди чи примусу з боку суб'єкта влади; - визнання об'єктом влади законного права суб'єкта приписувати йому певну соціальна поведінка; - ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом; - підставою влади є знання, яким володіє суб'єкт.
Влада, заснована на винагороді, зростає з розміром очікуваного винагороди. Влада як примус тримається на очікуванні покарання за неконформное поведінку. Сила влади в цьому випадку залежить від загрози покарання мінус ймовірність уникнення покарання завдяки послуху. Влада, заснована на позитивних санкції (винагороду), має тенденцію зростати і еволюціонувати у владу, орієнтовану на ідентифікацію об'єкта з суб'єктом. Влада, заснована на негативних санкціях (примус), веде до тому, що об'єкт прагне піти з поля впливу суб'єкта впливу.
Законний або легітимізованої тип влади базується на визнанні права одного індивіда наказувати соціальну поведінку іншим індивідам. Це визнання базується на традиції, цінності культури, прийняття структури соціальних відносин і виховується батьками, вчителями, релігією, етичною системою і т.д. У різних культурно-етичних системах можуть бути прийняті і використані різні цінності.
Влада як ідентифікація, або референтна влада, будується на почутті єднання одного індивіда з іншим. Чим сильніше ідентифікація об'єкта влади з її суб'єктом, тим сильніша влада останнього.
Сила експертної влади залежить від рівня знань, які цінуються в даній області, і від відносин між об'єктом і суб'єктом влади.
В даний час існує найбільш повна класифікація джерел влади, запропонована Х. Хекхаузеном, і прийнята у вітчизняній політичній психології (Хекхаузен Х., Т 1, с. 309, 1986). Виділяються шість джерел влади і даються їх характеристики.
1. Влада винагороди. Її сила визначається очікуванням об'єкта влади того, в якій мірою суб'єкт в змозі задовольнити один з його (об'єкта) мотивів, і наскільки суб'єкт поставить це задоволення в залежність від бажаного для нього поведінки об'єкта влади. Влада винагороди в політиці практично не застосовується, хоча використання цього джерела влади є одним із самих ефективних в управлінні поведінкою людини.
2. Влада примусу. Визначається очікуванням з боку об'єкта тої міри, в якій суб'єкт здатний покарати його за небажані для нього дії, фрустрацією того чи іншого мотиву і того, наскільки суб'єкт зробить незадоволення мотиву залежних від небажаної поведінки об'єкта влади. Примус полягає в те, що простір можливих дій об'єкта влади в результаті загрози покарання звужується. Це найбільш часто застосовується і в політиці, і в повсякденному житті джерело влади. Традиційне вираз «Не пора ли власть спожити?»має на увазі, в першу чергу, застосування сили по відношенню до опонентам.
3. Нормативна владу. Суб'єкт влади має право контролювати дотримання певних правил поведінки і в разі необхідності наполягати на них. Знаходження в ієрархії владних відносин мається на увазі посадовим становищем самого носія влади та обов'язковому підпорядкуванні встановленим правилам і нормам об'єкта влади.
4. Влада еталона. Заснована вона на ідентифікації об'єкта з суб'єктом і бажанням об'єкта бути схожим на суб'єкт влади за різними параметрами та характеристиками (підстави можуть бути різними - особистісними та психологічними, професійними і моральними і т.д.).
5. Влада знавця. Її сила залежить від величини приписуваних суб'єкту влади з боку об'єкта особливих знань, умінь, навичок, що відносяться до сфери того поведінки, про який йде мова.
6. Інформаційна влада. Про її наявність можна говорити в тому випадку, коли суб'єкт володіє інформацією, здатною змусити об'єкт влади побачити наслідки своєї поведінки в новому світлі.
