Просто дев'ятисот автоматичних цівок
височіло сто жертв. Ці сто були гнилими
інтелігентами. Вони чіплялись за високий держак.
Стріляй крайнього — вигукував перший секретар,
і крайній падав
(окрім іншого, він утруднював таблицю множення).
Тепер клади кожного одинадцятого —
вигукував перший секретар.
Кожен обирав одинадцятого як умів,
Незмінне називаючи жертву одинадцятим.
Мало лишитися тільки дев'ять. Постріляно було всіх.
Хто вбив останнього? — заволав перший секретар.—
Поспускаю шкуру з усіх — відшукайте вбивцю останнього.
* * *
(...була весна...) Була весна,
(...збігали дні...) Брели дороги,
(...топилось сонце...) Горобці
в калюжах витеплених бовтались.
(...була весна...) Стежки підтряхлі
знімали в нас відбитки ніг
так безневинно і ласкаво,
що й не відстрашували нас
Удруге бігти.
Робітниче —
пропахле селище — в сосні,
в остружках, в самані, у вальках
нагадувало драбинчастий
іще порожній віз. Збігали
шахтарські, заводські будинки
до вибалку. Текла вода,
руда, підземна, глеювата,
чорнів оглохлий очерет,
багульник червонів, кульбаба
яріла кругло. Круглий день
ярів. І в потічку ярів
круглавий день — дуплавим оком.
Була весна.
РІНЬ
*
Ісус Христос
був опортуністом.
Тому, що серед дев'яти його учнів
був Іуда.
*
Коли зорі
після тисячі пасажирських літ
досягають землі удень,—
я їм не заздрю.
*
Світло — то час.
Тільки нам важко думати про велике.
*
Якщо болить серце —
тобі, друже, поталанило.
*
Людські очі
нас завше точать.
Але ж ми про те забуваємо?
*
Вітальні листи
Завжди приймаються одностайно.
*
Земля — добра і недобра.
Одночасно.
Яким же мені
Бути накажете?
*
Бідний плащ!
Що він думає,
Висячи на кілочку?
*
Народжуючи,
Нас не питають.
А жаль...
*
За всі рішення партії —
принаймні років на 50 уперед
голосую обома руками.
*
Нескромно кричати
про невмирущість предків.
Відомо ж,
що б вони робили
без нас.
*
Коли у людства розвинеться
всепланетний патріотизм,
шовінізму більше не буде?
*
Зорі існують на те,
щоб утверджувати людське безсмертя.
сьогодні бачиш неолітичні зорі.
А зірка бачитиме тебе
в комунізмі?
*
Обачні!
Золота середина —
найнебезпечніша.
Ви ж бо подвійні вороги!
*
В епоху розгорнутого
будівництва комунізму
на нас дивляться
мезозойські зорі.
*
Коли б Сталіну
збрили завчасно вуса,
геній скидався б
на ховрашка.
Коли б світло
поширювалось із швидкістю
300 тисяч кілометрів за секунду,
кожен промінь
нагадував би кручений панич.
*
Кожен єврей — пророк.
Навіть без бороди.
*
Обійти самого себе —
від потилиці аж до пальців —
важче, ніж Київський
ботанічний сад.
*
Тітці закортіло цілинної романтики,
а в сільраді паспорта не дали.
*
Коли люди писатимуть книги
принаймні ще кілька століть,
що робитимуть наші нащадки?
*
Гострити ніж
Людей научили зойки.
*
Будинки — філософи!
Наймудріші філософи.
Бо мовчать.
*
Вугілля — це чорне золото.
Коли не зважати
на запилення
і радикуліт.
*
Кожен кат
любить червоне вино,
нагріте до 36°.
*
В армії
я збагнув,
що таке
Вітчизна.
*
Годинник!
Моя пекельна машинко!
Ти так страшно мовчиш!
Ти небезпечно слухняний!
І коли мені радісно,
ти як старий Горі о
візит наносиш!
*
Я розграбований
До самих ребер
Навіть дивно,
Що у мене лишились губи.
*
Німі — багаті.
Коли ж вони
Ще й не бачать —
То наче Крези.
РОЯЛЬ НАД МОРЕМ
О, як він силився — мовчати!
Він од натуги аж лиснів.
О, як він силився — кричати
у пару рук, у пару див.
Двох рук — дитиняче-дівочих —
як двох печалей молодих.
До днів, радіннями доточених,
весною за живе задітих!
Запрагле сонце над роялем...
Роями — карі промінці...
Широкогрудим синьокраєм
сухі, аж дзвонні, камінці —
у моря викрадена рінь,
геть вицілувана до краю.
Стрясаю з серця добрий грім.
Над травнем — іскроперим раєм -
провис розіп'ятою тінню,
морським. Рибальським. Громовим.
І усміхається усім
світам. Освідчуюся гнівом
трсмтливо-радісним, тугим,
мов горизонт, нап'ятий вповні
грудним риданням весно-повені,
та гасне гомін гострим гіллям.
Освідчуюсь губами хвиль,
своїми шерхлими губами,
освідчуюся барабанами
бруньок, розтріслих од зусиль.
Сміється сонце на воді,
і морс — як натужне рвіння...
Весна — на кручі. Породіллею.
І пара рук, од сонця синіх,
вишневим гіллям — сизуватим,
аж карокорим —
струн торкне
і світ прорветься білоцвітом,
до болю стислим...
* * *
Світ міниться — з блакитного на чорний.
Світ міниться — і проростає слово.
А де діла? А де твої простори?
А де твій меч? — Не знати. Невідомо.
Не знати. Невідомо. Білий світ
Опав, осипавсь і зійшов за рінню
Посеред правд і кривд. Серед корид
Шизофренії морок душу гріє.
І ти підносишся, гінкий, як слово-біль,
Гінкий, несамовитий, як стожало,
Жалів відьомських, досі ж бо тобі —
Твоє життя нічого не сказало.
СЕРЦЕ
(сонет)
Керманичу! Тобі мій щирий спів,
В тобі моя і віра, і порада,
Моя ти совість і моя ти влада,
Мій жаль, моє обурення, мій гнів.
З тобою я здіймався і мужнів
І знов — важка в путі чуттєва знада...
Але ніяка не страшна завада,
Коли ти нас крізь чорториї вів.
Люблю й ненавиджу, і мовчки паленію,
Крутий розмах відважного керма
Пильную марне — уловить не вмію
І зупинить не вмію, та дарма,
Бо вірую, що юності дороги
Не ті, котрі вказали добрі боги.
СИМВОЛ ВІРИ
Те, що було в дитинстві щемним коханням,
стало нині Олександрою, Валею, Людою,
а за торсами знаних і незнаних коханок
я втратив почуття, що таке любов?
Це спокій Людмили? Це самозречення Валі?
Це нестерпна жага подощів'я?
Це втрата? Це неперейдена грань
між "до" і "після"? Це тьмяно
і незбагненно подосі.
Те, що було в дитинстві вірою в добро,
стало нині солоним болем: немає
добра. Немає на всьому світі. Добро —
це сон, це смерть, це втрата свідомості.
СЛУХАЮЧИ БЕТХОВЕНА
Ти приходиш в тугу мою,
Ти приходиш в радість мою —
Тугий і зосереджений,
І розповнюєш кімнату,
Щоб я не забув:
Є горда пекельна віра
І перемога вистраждана...
Щоб я не вдавився на самоті
Набубнявілим серцем.
Ти приносиш до мене грім,
Густий,
Нерозплесканий, передбурний...
Ти приносиш бурю,
Холодну і нерозвітрену.
Аж поки
Блискавка
Фіолетово-сиза
Сльозами радості не проллється.
Ти приходиш, як ранок, —
З солов'їною гіркотою.
Приходиш як день, —
Палахкотіючим соняшником.
Що горить і тужавіє,
Дозріваючи в бронзі...
Ти ввіходиш в тишу мою
Тугогрудою піснею,
Печальною, як ластів'їне крило,
І тільки в леті
Горда твоя надія,
Ти ж сам —
І суд, і оскарження,
Ти сам —
Мірило...
А коли ти відходиш
Сердито-мовчки,
Навіть не попрощавшись,
Я знаю — ти знову повернешся,
Хай лиш хмара надійде.
* * *
Гармонії нема. Є тільки радість
Осягнутого раптом, мов прозріння,
Передчуття, що ти собі не зрадиш,
А так безіскорно і догориш.
Усе твоє — твої ліси і ріки,
Твої вітри, степи твої і втоми
* * *
Урвалося. Терпець, неначе мотуз
над прірвою повис. Зринай до дна.
Одне бажання і мета одна —
востаннє — геть крізь груди — наколотись
на низ. На гострий. На спасенний. На
благий кінець. На нсзвсрнсш угору.
Обрушилось на груди синє море,
а в морі — мрія і сльоза одна.
* * *
Як страшно бути тільки злим,
Як страшно бути тільки добрим,
Прямим тюремним коридором,
До кретинічності прямим.
Як важко простувати лезом,
Як важко все життя по лезу
Іти. Попробуй — призабудь,
Як забуття спиняє путь,
Одною прямотою чесне.
* * *
Усе забувається.
Усе зникає.
Окрім матері.
Мати. Дитинство. Світ.
Перший рожевий, як пальчики немовляти,
тихий — як колискова пісня,
і лагідний — як перше на голові волоссячко.
Розтали роки. Час розтав. Лишилось.
Дитинство, як розколотий горіх.
Літній сад.
(а ще весною тягне од ставка.)
І пелехата зелень,
і гуде
згори червоне сонце.
Вдома —
анікогісінько.
Батьки у полі,
і сестра, і брат
кузки збирають
школою-колгоспом.
Ти сам — напризволяще лишений.
Дивись
і видивляй увесь органний світ,
серед курей, собак, малечі,
друзів
знайди собі і так собі живи.
А ввечері вертаються із ночі
і прямо в двері — мати, брат, сестра,
і ти біжиш у материнські руки,
пропахлі гіркотою,
що мені
від зайця хліба принесли із поля.
У мами — світ в руках,
У мами — хата,
У мами — очі втомлених ягнят.
У неї — вся земля.
А землю слухай.
І слухай матір,
Й словом не переч.
* * *
Убогий смерд — не владарює нині,
Хоч владарюють злидні по Землі.
Окраєць хліба й долі на землі,
Окрайці днів — ба, не своїх, бо згінних.
Іде за плугом репаний кріпак,
Іде кріпак понурий перед плугом,
А ген гуде солоний, як ропа,
Старий Дніпро. І — ні душі, ні друга,
Ані тобі дружиноньки. Навік
Отаборись важким козацьким кошем,
Як позлітають смерки гробові
І взятого у розпач переможуть.
Отак і є. Отак і жий. Отак
Творись, таврований, печись, казися.
Тобі одвіку лиш Голгофа зичиться,
Немов це не розплата, а мета.
* * *
То злочин — помирати рано
і світ залишити, і в світі
не долюбить, не доклясти,
а, упокореному, гордість
зломити власну. Небеса
осиротити. Ліс і поле,
скавчання пса, кухонний кухоль
і усміх милої гіркий.
Важкий то злочин — повертання
назад. Це чорна зрада предків,
які підносили тебе
на вибухлих руках — з боліт
енеоліту, з мезозою
страшної хуги, з пащ звірів
тебе підносили, як сонце,
на в вірі здовжених руках.
Бо незнищенний ти. Бо вік —
стократ помножений на тебе,
земля помножена на тебе,
помножений на землю — ти.
Страшні кайдани — предковічний
твій гріх. Але почни спочатку:
то не провина — мати гріх,
ще успадкований од мавпи.
Гріх — не боротися за себе
і не випростувать себе.
Гріх — ошукати неба синь,
і золото зірок високе,
і голубливу цноту трав,
церковний запах повечір'я,
і поночі грудний хорал.
Оце — твій гріх. Оце — твій злочин.
Оце — твій ворог. Це — твій друг
по боротьбі. Висока добрість
простертого до неба світу,
ласкава лагідність очей,
жіночих рук терпкавий дотик,
калин суцвіття, добрість зір,
самозбереження людських
душі розрядів — запорука
і порятунок всеблагий.
Мільйони сонць, мільйони серць —
мільйони вір — нам служать твердо.
На ній же — рід людський росте.
* * *
Чужий мені мій рідний край.
Не вітчина, а чужаниця.
А я у ньому чорна птиця,
та хай святиться темний гай.
Мій гай. Мій гамір вороний.
Ронили гуси біле пір'я
над ним. І золоте сузір'я
виводив місяць молодий.
І ніч горіла, аж пекла,
текла вода, і повнозвучно
яріли хмари. Гамір. Гучно
моя ріка в мені текла.
Я зник. І тільки переплеск
лунав густою німотою
(Хто охрестив тебе святою?
Над всім над світом — білий хрест).
Як ніж у грудях. Скільки вас —
очниць замислені провалля
уперше стрілись тут,
отак підведних печаллю?
Не добереш — чи зойк чи сказ?
І я пливу. Колише пліт
вода. І голову колише.
Тримайсь як слід. Держи повище
вогненну голову. Як слід.
Ось гай. Ось гамір твій. Ось він.
Ось очі втраченого друга.
Така нас пойняла недуга,
давно вже домовина струхла,
припала до сухих колін.
Це гай. Це гамір мій. Рони
себе самого. Зо дві сталки
очіпок вкрадено в весталки,
бо в неї бахурі-сини.
Спи, розпачу.
* * *
Я весь неначе виболілий лист,
Так стисло, тонко так пізнав утрати
Далеких літ. Вся жовтизна моя
Вся спогадна. Отруту п'ю земну.
Гіркий туман і непогідь гірка,
Прогіркла паморозь так визубрена тілом,
Що ні тобі лиця, ні тобі дум,
Лиш тихі шерхоти і синя німота.
Я весь неначе виболілий сон.
Це кружеляння — спадне провисання
Від безвісти до вистражданих снів,
Від снів — до тужних знесень над собою.
Погас мій обрій, ніби парашут,
Погас мій день — сльозоточиве око,
Погас мій розум — пасмо попелища,
Погас мій час — як свічка перед сном.
Я весь неначе виболілий крик,
Ні сили, ні надії, ні розради.
(А тямиш лет свій? Крони аж гудуть,
Реве юрма, і жайворон у небі,
І сонце падає і міддю чезне світ,
І вітер рине — ринвою по листу.
О упаду! О зрину! О знімусь!
Знімую вік і вгрузну кожним зубом
Зазубриною кожною у хмиз.
1 підросте земля — на піввершечка,
На напівправди грунт здійметься геть.
Набридло. Не питайся. Не гукай.
Твій вік — все був та був. А не єси.
І не існуй. Приємне відмирання —
Самонародження від'ємний знак.
* * *
Я прокинувся.
П'ятиповерховий будинок,
що закриває від нашого вікна
ранкове сонце,
увесь в жовтневому темнуватому тумані.
Що то буде сьогодні?
Адже день новий?
І ти — новий?
Ти ще — вчорашній,
А вже — й сьогоднішній.
Може, напишу найкращого вірша?
Може, зроблю гарний переклад
монологу великого грішника з
життя Галілея.
Може, проходячи вулицею,
побачу таке-собі миршаве дитинча,
що радісно посміхнеться до мене.
І я відповім йому так само.
Попереду — цілий день.
Цілий день — попереду.
А ти — поки — іще вчорашній.
А вже — й сьогоднішній.
Часом, лягаючи спати, я думаю, що
Не встиг зробити якоїсь дрібниці,
Не сходив до перукаря,
Не вніс за квартиру гроші,
або не залатав сорочки,
що розлізлася під пахвою,
і кожного разу нагадую собі,
і кожного — забуваю.
Попереду — цілий день.
А тобі то — як добра знахідка.
Міг же тебе задушити автомобіль,
могла нежить напасти,
чи розболілася б голова,
чи задеренчало серце
після чергової цигарки.
А ти — здоровий.
Над тобою — водогінна труба,
потім дах, а над ним — неба.
Клопоти, спогади, сподівання.
Під тобою —
твої незнайомі товариші
кібернетики, математики,
біологи, хіміки й мовознавці.
Під тобою — вчорашній день —
геть аж до першого поверху,
аж до підмурку.
А все-таки ми — посередині.
Сюди — завтра.
Туди — учора.
Ти посередині.
І солодко потягаючись,
радієш:
бо ти живеш.
* * *
Хвилі вигойдуються, об берег б'ють, берег вигойдується
— хлюпає в хвилю. А люди — зібгані в кульки, як
ртуть. Оці тобі всі життьові фиглі-миглі.
* * *
Так, як народжені стіною, моляться за стіни. І щасливі,
коли звідти вряди-годи щось перелетить — цеглинка,
шмат хліба абощо
* * *
Я чую — враз зірвусь. Риданням поночі.
І перетягну горло, мов жгутом,
Затисненим в кулак промінням місячним.
Затихни. Все одно поганий друг —
твій крик самотній.
В вікні пливе подвоєна ріка
Мого прощання. Синь стає густою,
Аж фіолетовою. І рушають зорі —
Черлено-ярі п'яні близнюки.
Помру — дорання. Вліво заплива
Моя кімната. Коситься вікно,
І так, як місяць утіка з-за хмари,
З-під брів моїх важкі втікають очі.
Уже моє загоготіло небо,
У пару пневматичних молотків
Ударило. Спливають сосон крони,
Мов однокрилі ворони — в пітьму.
І залоскоче серце язичок —
Маленькою блакитинкою. Раптом
Набухле серце підійде під груди.
Ти — між землею і його биттям
Затиснений і вдаришся, мов птаха,
Заломиш груддям рятівне крило.
Земля моя! Красо моя! Вкраїно!
Віддаленів твій обрів. Відгримів.
Ти ніби й є. Але тебе немає.
Так ніби кратер залива грозою.
Востаннє перехлюпнулась ріка
Мого прощання.
* * *
Втікаєм в парії, в суспільство,
втікаємо у профспілки,
втікаємо у секс, у твісти —
собою бути — не з руки.
Негоже власне тіло чути
і власної душі вантаж,
негоже жить, негоже бути
собою. Господи, закаж,
замов, заціп, запросторікуй,
заворожи мій чесний гріб;
заполони святешнім криком
мій чорний несвятенний німб.
І віру чорну, і літа
прочорнені, і чорний погляд,
що рве із темі мі оглохлої
поновлену межу
і мста
за (ними) видиться за димом
тонких гойдливих голосінь,
за поворотом, як за дивом,
блищить змаячсна глибінь.
Там ти — розкутий і розщедрений
по проскурах, і по шматках
до маківки у себе внедрений;
себе, як самоту, спіткалий.
Себе, як дивну самоту.
Де ти і самота — навпроти.
А поміж нас темнява бродить,
відсвічуючи за версту
самотність виглиблення.
* * *
За дорогою — теж.
Дорогою — і теж
за метою
за прокльоном
за крику
високим як сонце горбом
ти раптово
зустрівся
із матір'ю
батьком
сестрою
всі були біля мене
та нам
бракувало обох.
Батько матір сестра.
Ти і матір і батько
і сестрин
половіючий погляд
і батько і матір і ти
і єдина на трьох-
чотирьох
неподілена доля
і такі ж
неподілені
обрію чорні хрести.
І земля неподілена
хліб неподілений
небо
неподілене
пісня
дарована для чотирьох
і ділити не треба
і долі питатись — не треба!
Є твій степ
Є твій край
Є любов...
* * *
На пагорбі панують будяки
рожеві? червонясті? будякові?
У вересневій тлумляться онові,
стоять, як горб стоїть. Стоять віки.
* * *
Б'ють лапами ялини. Так
Руками в поли б'ють
Жінки — у вдовиних хатах —
їм плакать не дають
Маленькі сироти. Мале!
Мій немовлятку-біль!
І батьку — зле. І дітям зле
І зле глухій добі.
Ялини схожі до тополь,
Нагострені, як ніж,
Натомлені, потоплені
(Як герметична ніч).
Як ніж, підноситься до зір
Краї зорі різьбить.
В моїй ганьбі — шляхи усі,
Дороги всі — ганьби.
* * *
Берег — наш обціловано-грішний.
Шамотять голубі комиші.
Допливемо — собою натішимось.
Не затримуй. Пливімо. Спішім.
Сміх твій хвилю лоскоче. Ляскає
По воді, мов полудня спека.
Оповий мене туго ласкою...
Гарноброва: близька й далека.
Ось і берег. Горять долоні.
Хвилі глухо по серцю б'ють.
Закушпель в молодечій повені,
Закушпель незачату лють.
* * *
Біжать струмки. Біжать роки. Збігають літа.
Пливе вода. Пливе біда. І все — нове.
Прощай, життя. Ти вже — пройшло.
З тобою — квити ми. А ти ще й знов зовеш.
І знов — вокзал. І сміх, і плач, і крики
тривожать поїзд мій. Петляй, мій шлях.
Я знов довірюся тобі, а не довірюсь тільки зрідка.
До болю знане рідне небо.
До болю знана ця земля.
Моє життя розхвилене в узгір'ях —
Переліски, посадки і сади.
І хай немало я біди пізнав, та нової біди
не утікатиму. Куди? Тобі довірюсь.
Ввійде останній пасажир. Вагон покинуть провожаті.
Перевірю я квитки. Я підлогу підмету.
І тепло в серці у моїм, І в вікна — дух
від сіножаті.
Мій рідний, степовий мій дух.
І паровозний дим війнув.
* * *
Білі голуби — в білястім небі.
І сухе проміння, як пісок.
Ще б годину зачекати треба.
І кінець. І в тебе. І — мовчок.
Не погребуй, що у нашім небі
Плавають для тебе голуби.
Губи гублять слово. А тобі
Видасться — виникли знічев'я.
І знічев'я пропадуть. І що ж?
Слово — тільки слово. Більш нічого.
Сільце. І приманка. І гачок.
Голуб'ятня, чужаками зчовгана.
Та в білястім небі голуби
Припливуть і виснуть над тобою.
Ми тебе шукаємо. Добий
Друга нашого, що подруживсь з ганьбою.
Тільки нас не зачіпай. Бери
Друга нашого. А ми побачим,
Що ти, зголоднілий, нам настачив.
Хай і важко вгледіти згори.
* * *
А все немудре! Серцю не переч!
Хіба не так — як сизе передгроззя,
Хіба не так — як в сонці сліпнуть роси,
Підвівся непомітно строгий смерч.
З колін підвівся — і понісся шляхом,
І пам'ять, наче шлях, заворожив.
А все немудре! Ти в розлуках жив
І на доріг розлуках — тоскно тахнув,
Обтяжений і порохом, і пам'яттю.
Чого шукав? І що з собою ніс?
Розбіглась, як вовки, колишня братія,
У кого ти грудьми по груди вріс.
Розбіглась братія. Всі — посеред розлук
Доріг. Всі — посеред розлук — лишали
Тебе самотнього. Напевно, ворог — друг,
І ворон — друг, коли крило надламлене.
А залічив — і геть. Як строгий смерч,
Хіба що тільки шляху не шукає.
А все немудре! Серцю не переч,
Воно одне ніколи не лукавить.
Усе своє — зі мною. Всім єством
Тепер себе самого відчуваю.
Стаю на шлях, як куля входить в ствол.
І моторошний шлях благословляю.
* * *
А підростеш — і схочеться літати!
І не літати схочеться — в руках
відчути біль. Рудиментарний птах,
ти прагнеш висоти, як самострати,
і голову задерши у блакить,
очима пестиш небо напівсонне —
те небо, що в очах твоїх холоне,
воно тобою тільки і не спить.
* * *
Автостради гудуть...
Грунтові закуріли дороги.
Вже диспетчер мені підписав
шляхового листа,
І дорожні щити миготять
на крутім повороті
Від заводу — до шахти.
Від поста до поста.
Автостради гудуть.
Як прочитаний лист — автостради.
Пасажири стрічають. Пробач,
не спинюсь, пасажир.
Автостради гудуть. Як недавніх картин
кінокадри
І машина бере все нові і нові рубежі.
Експедиція дальня. Мелькають і зіли, і мази.
Від стовпа до стовпа пробігають підрослі сади.
Україно моя! Україно. Ти слухана казка,
Недослухана казка, сповита у зустрічний дим.
БАЛЕРИНА
Не догодила глядачам,
одному. Глядачеві —
і обнесуть одразу чаркою,
або відмовлять чемно.
Їй не доходило до сліз,
і не доходило до слави —
майбутній день, як морок, гриз
хистку її уяву.
Отут, у залі — твій глядач,
у ложі — губи лиже.
А погляд впав — і тіло важчає,
і втома дух колише.
Він — тут. Захований між шпар,
між штор, на муштру кличе.
Рятуй від слав і від покар,
котрі він чемно зичить.
* * *
Цієї ночі
я прислухався до вас, далекі ріки,
до вашої першої криги
довго. Такі бідні (ледь чутні)
звуки очерету я чув. Село спало.
Дитинство, бурувате, холодне.
Джерельні води, піщані
завше. Погойдується донизу дерев'яне бердя.
Хто прийшов?
Відв'язав від іржавого цепу його.
Ах, хто пив.
* * *
Час бузкового цвіту
в плинному небі
цяткою світла птаство звисало
небо стояло
за верх клунь тримаючись
і німувало в сутіні
* * *
Всього себе — тобі у посаг.
У борг. У радощі. В оброн.
Всього себе — в гарячу постіль.
Вже проміж нас — останній крок.
Зроби — і увійдеш в верцадло,
Зроби — і станеш двійником,
Зроби — і потім падай, падай
Ти безгріховно-невагомий.
Ти так. Ти просто жив і ждав.
Попереджали шлях дороги,
А ти проніс даремні кроки
На Запоріжжя, на Кодак.
* * *
Вельмиповажаний начальник над поетами
Мене прийняв і кілька слів сказав
В своєму поетичнім кабінеті,
Ввіпхавши в крісло поетичний зад.
Він говорив і коротко, і просто,
Хвалив, як гудив, гудив, як хвалив.
Я марно зрозуміти вірші хтів,
А вірш тікав у Робінзонів острів.
А де життя? Де злоба добова?
Там трударі стараються на вахті,
Як вам, даруйте, як не сором вам
Блудитися в топографічній карті?
* * *
II
Весною хочеться багато.
Людина кожна — ніби дзбан,
водою виповнений. Пінний
від прохолоди — пухирці
по склу. Прозорий дзбан — Прозорі
весною люди. Перший клас
закінчувався на футболі
на ганчір'яному. У нас
з товаришем — червоні гроші,
то ж буде м'яч, коли до міста
поїхати. І на базарі
купити пуп'янок тугий
із гуми. Пішки — не біда.
Сім кілометрів — не завада.
Весною хочеться багато.
І що тут скажеш?
III
Купили м'яч. Раділи і —
бороли втому вечорову.
Бо радість круглилась туга,
в руках тепліла. Почергово
в його — і у моїх руках.
Купили м'яч. Ішли додому.
А бруком бігли шевролети
і студебеккери, й малі
полуторки — і всі — як злодій —
на наш пантрують м'яч малий,
котрий купили ми.
ІV
А вдома — лайка. Мама добре
мене прибрала (і держись двора,
і з хати ні на крок, і завше
питай, куди ідеш, та їж
бо зголоднів же, сухоребрий).
А я, радіючи, мовчав,
а там, добравшися до ліжка,
снив грудочкою (наопіл
розділена — червоно-синя
вона спадала до ноги).
Снив шевролетами і студо —
казав той, — бекерами. Ріс
веселий грюкіт. Припорошений
вставав у сутіні барак.
Ото ми й дома. Вдома — лайка.
* * *
Весь людський розум — у людській сміливості.
Справді бо:
Кому до того, що пізнав ти, друже мій?
Кому до того, коли ти глухою
Стезею, наче тать, несеш дарунки,
Украдені в людей, у часу вкрадені,
Кому до того що?
Увесь твій розум — у твоїй сміливості.
Оце і правда вся. Оце — вона.
Бо ти людина. Тобто: будь людиною.
Це твій обов'язок і найсвятіше право
І правда — в праві всіх ребер 13,
І правда — в баритоновім звучанні.
Баритональні крики — відмети.
Баритональні зойки — поневаж.
Баритональні сльози — не про тебе.
Ти — баритон. І баритональним будь,
Щоб неоскарженою виростала гордість,
Баритональна гордість — виростала
Як правда — всіх 1З ребер
І людська правда голосного серця.
Весь людський розум — у людській сміливості.
* * *
Вже тридцять літ — немов карбів на дереві,
немов на тілі шрамів. Тридцять літ —
оце піввіку вже. Найкращих років.
і ні чорта. Життя не починалось.
Хіба що так: Поділля, ранок, сад,
старезна клуня. На межі — петрушка
та благовісні монастирські дзвони
гудуть і холоду до ранку додають.
І я малий. Ні батька, ані матері.
А є бабуся. Ув обід — куліш.
Надвечір — тепла грушка — хтось бабусі
буває подарує, а вона
онуці й принесе. А як достигнуть
червоні яблука (їх циганками звуть),
то стільки маю радості!..
А потім —
громи, осколки, повна хата люду,
джергочуть не по-нашому. Буває,
цукерку подарують. А бабуся
мовчить: цукерки не бери,
бо лаятиме: Не про нас цукерки.
Цукерок я тобі не накуплюсь.
* * *
Взяли мене од мене,
од світу узяли,
сказали — не повернуть,
і з розуму звели.
Двійник, трійник — наскільки
сягає лік — живи,
подрібнений каліко,
і край благослови.
Де суть моя? Де груди?
Де очі? Біль мій де?
Світ — "здох старий Іуда,
новий Іуда йде".
Підошви землю славлять.
Суть підошов — моя.
А вище — хату ставлять:
держи ж, коли твоя,
придурку, позосталий
од дурнів: "Розум — гріх!"
Веселі дні настали,
і лихо серед лих —
уже не лихо. Звичне
воліє щастям буть.
Отож, радій, каліччя:
збагнеш по втратах суть
свою (коли не станс
ні суті, ні тебе).
Порожня сутінь в'яне
і веслами гребе
Харон. На хвилі Стіксу
драглисті не зважай:
як є життя огризок —
ото й правдивий рай.
Впадеш — не скалічієш,
а вистоїш — добра
не матимеш. Почиє
гнів Божий, як гора
(вивищується нами,
сягаючи небес).
Тебе — женуть до ями,
прикопують тебе.
А трясця вашій матері!
А трясця всім світам!
Ні крихітки, ні шмату
од себе не оддам,
ані уламку крику
по власній голові.
Врятуйся, недоріко,
на злості віковій!
Шукай себе — колишнім,
шукай себе — вперед
нахиленим. До тиші
за веслами трирем.
Росте відьомська поніч
на шабаші проклять.
Лукаві, підлі, сонні
призвідці гомонять.
* * *
Від березня до вересня — життя.
Шаліє сонце і вода вирує,
І памолодь голубувате вруниться
І рветься в небо — молодо й звитяжно.
Скриплять бори, вантажені вітрами
Шляхи куріють, даленіє степ,
І покоління, мов трава, росте
Полями, оболонями, ярами.
* * *
Відколи золотом цятковане.
Осіннє небо обрій креше,
Напевно, безсоромно бреше,
Хто в власній долі задоволений.
Людське вдоволення — гірке.
Людські надії — листопадні.
Людські серця — стражданням палені,
А людські душі — душні келії.
У грудях, мабуть, мало місця
задля радінь. А все те різне —
чи професійний оптимізм,
чи професійна бадьористість,
офіри, слугування, борг,
обов'язки, самопожертви,
братерство, вдячність і любов,
і тіло й душу все пожерли,
то все прожерливі прожекти.
І навіть ви, тупі, мов м'яч,
і навіть ви, нічні, мов вечір, —
теж самотою нишком плачетесь,
сховавши голову між плечі.
Коли мина гучна пора,
ви всі ховаєтесь від крику,
і довга туга без'язика вас ув обійми забира.
Як страшно бути тільки злим!
Як страшно бути тільки добрим!
Прямим тюремним коридором,
до кретинічності прямим!
Як важко все життя по лезу
іти.
Попробуй, призабудь,
Як забуття спиняє путь,
Одною прямотою чесну...
Немов Христос, поміж мирян
Ти роздарований по проскурах...
Увесь покраяний до мозку,
Роззичений, що й не зібрать.
І де душа? І де ти сам?
Душі нема. А ти — лиш частка
великого людського щастя,
то вже на ціле не позаздриш.
Людське вдоволення гірке,
Людські надії листопадні,
Людські серця стражданням палені,
А щастя — пекло то пекельне.
* * *
Він був один посеред нас.
Один на вік. Один на час,
Один — на безбережне море
Щоденних клопотів, віків.
Один — до смертної дошки.
Один — від доброти прозорий.
Він дві епохи поєднав —
Отак, як Родина й Родина
він приклад радості подав
* * *
Вишневе гілля губить білий цвіт,
пригублює доба смертельну чашу
і вижидає не твою, а нашу
щербату долю. Опадає цвіт.
У липні сніг з дерев. І світ — з очей
ввірвався вороном у воронове небо.
Останній роздум. На устах почез.
Бадьорості висока непотреба.
Ти відійшов — і відійшла земля
на цілий крок — від голубого краю.
І більше ні молінь, ані заклять —
Повік земля за працю нас карає.
Вишневе гілля губить білий цвіт.
Доби червоно-біле мерехтіння
і карокоре юних рук плетіння
тримають кратерний троїстих музик світ.
* * *
Вона сиділа, як княгиня, і справу стенографувала,
де ошелешена мовчала маленька — душ зо двадцять —
зала,
морочились вовки чотири із перестрашеним ягнятком,
кричали, що не без причини він не шанує паніматки.
* * *
Вшрубовувався дим, вшрубовувались сосни в грудневе
небо, у громаддя хмар громадилися чорними торосами
покари до покар.
Ти сам — живеш один. У всьому білім світі. Ані душі,
ні двійка довгих рук, які б тебе оберегли од мук у
райськім вітті. Сліпий ставок. Стоїть сліпа вода. Був дощ
сліпий. І не намок, а змерз ти. Вся кочегарка — чорна,
аж руда. Уже й ломаччя слід було б підвезти. Топлю
котли. У топці гоготить. Реве мотор. Спустити б тільки
шибер і переждати лиховісну мить. І там кінець. Не чути
стуки в шиби. Отак бо й є: вугілля нагребу і, двері
зачинивши на лопату, пущу за вітром болісну журбу.
Хіба ж не час — журбу повідпускати.
Ти бачиш, як у топці пломенить? Ось вибухло —
лягає синім жаром, ось грудку облягає довгим жаром, ось
крутиться на спеці кругла віть.
Та добре думать при яснім вогні. Так благісно жовтавий
жар пригріє. Коли ж тобі нарешті зазоріє? Як зійде білий
світ на стороні.
А ти летиш, не чувши власних крил. А ти летиш —.
і тиша охолола так тисне, мов душа до серця гола,
осліпла од оранжевих таріл.
* * *
Стало зникати дерево: почали вименшуватися крони,
і дерево скидалось на підстриженого баранця, потім від
дерева залишився тільки пеньок, але й він став
розмиватися прозорістю, випрозорився грунт під почезлим
деревом, пощезало торішнє листя, стала біліти земля,
раніше затінена. А потім почало рости коріння — кремезні
кількастолітні кореневища-руки стали випростуватись —
аж до найтоншого волоття і, дорісши до голови маленького
хлопчика, стало стелитися по стелі.
Коли ж на планету опала сутінь, було видно, як
нишком мерехтить пропала крона, лякаючись досвітку.
День завжди непевний, зате ніч — незрадна, як могила,
на яку можна завжди і будь-коли покластись.
З АРМІЙСЬКИХ МАНДРІВ
Отже, все почалося так:
Одного разу,
докінчивши роботу з товаришем,
ми сиділи на дахові
нерозібраної казарми,
і товариш насвистував
бравурний марш.
А дорогою
двоє ішло дівчаток,
несли золоте відерце
і задивлялись на нас.
Я безсоромно
вглядався в дівочі спини,
а товариш
фальшиво громадив туш.
Та, повища,
через плече зирнула,
легенька хусточка
із даху обох змела.
І вже відерце
несли ми із хвацьким другом,
і зорі пахли,
і озеро Кисегач.
В дівочій хаті
єдина горіла свічка,
єдиний кухоль.
А браги — хоч утопись.
Пили ми брагу.
Дівчата нас пригощали,
і дотлівала
єдина свічка в вікні.
І стало шкода
того недогарку свічки,
а вже ж що шкода:
єдина на чотирьох.
І те, що раптом
негадане почалося,
уже не знало
ні краю, ані кінця.
З ЦИКЛУ "УМОВИВОДИ"
Що таке білий світ?
Коли б не стало людського зору,
коли б не стало людей —
він остався б без кольору і без звуку,
безсмачний, як вичовганий валун.
А коли так,
коли світ цей людськість витворює,
то що таке людськість?
Хіба це не ти і я?
Хіба це не таємниче ми
(завжди більше за нас обох,
це ж бо колодязь вічності)?
А коли так,
коли людськість — це величезне ми,
то що тоді я в цім світі?
Хіба це не земля,
не зорі, не далекі галактики,
хіба це не мій народ,
не рідне моє Поділля,
не коханий Донбас,
не старі пенсіонери-батьки
і не писклива лялька малесенької племіннички?
Хіба це не величезний,
постійно розширюваний обшир,
якому болять сотні одвічних ран,
успадкованих разом з зорями мезоліту?
Бо ж хіба я щедро не роздарований
поміж галактиками і сонцями,
материками і країнами,
між батьками, сестрою, подругами і друзями,
між власними забаганками
і диктаторськими сльозами сестриної дочки?
А коли так,
то велика опуклість неба
підтримується поглядами усіх живих —
тебе чи мене, чи когось третього.
Це небо зникає
із загибеллю будь-кого з нас,
бо гине спільність,
що робить великою спільність двох.
СВІТ — ЛЮДСТВО — ЛЮДИНА —
ЛЮДИНА — ЛЮДСТВО — СВІТ —
хіба не в цій коловерті
висока мудрість сущого на землі?
* * *
Заплетений в проміння спів
Провис над лісом. Тане гомін...
А спів чекань таємних повен,
Невисповіданих жалів.
Іду алеєю на спів.
Обабіч — чорнені тополі,
Мов згаслі свічі. Даленів
Шурхливий вечір. Стихлим полем
Пройшли колгоспниці. Сапки
Немов обсапували зорі...
А небо, чисте і покірне,
Над тополиним коридором
Світліло. Ночі — на землі.
Ночей у небі не буває.
І темінь дерева вбирають,
Щоб небо квітло. Прошумів
Легенько вітер. Ось і тихшає.
Вже місяць засвітив у ніч.
І зорі посміхнулись віщо
До людських стомлених облич.
ДИТИНСТВО
Коли благословилося на світ
Мені малому,
Коли найперші кроки
Робило карооке хлопченя,
Йому було відрадно
Бігти в руки
У материні,
Що пахли свіжим хлібом,
Котрий, казала, в зайця відібрала.
ЗЕМЛЕ РІДНА!
Ударив грім — і спалахнуло все.
Згорнулась ніч прозореним сувоєм,
І тихо стало, наче перед боєм,
І замість дня світання смерть несе.
Усе земне занурюється вглиб,
Зневірившись і в небові, і в ночі,
Осліпли зорі, і осліпли очі,
Проріс, мов вирок. Смерчем виріс гриб,
Даремно вгору чорний ліс простер
Окляклі руки. В сивому просторі
Кривавлене крило волочить обрій
І день, зломившись у колінах, вмер,
Упав, мов хлопчик. Пролісок закрив
Свої дитячі вічка. Вже дерева
Горять свічками. Скоро відгорів
Останній день. І ранку вже не треба.
Людове! Люде! Людськосте! Твій шлях
Перепиняє тінь твойого ж зросту!
І жити просто, і загинуть просто
В любов'ю випромінених вогнях.
Вулканами людські димлять серця,
І навіть розум квітне в жовтих блисках.
Планета в леті! І пашіють іскри
Рудого німбу — людського кінця!
* * *
Мамина заплакана печаль
і сухі кореневища — руки
на столі, змайстрованому татом,
на землі, яку спартачив Бог.
Двійко вилітеплених очей
під хустиною блідою, очі
гріють, руки одтирають синові,
аж в долоні зашпори зайшли.
Це одна, найбільша і найлегша
мамина і синова печаль,
ділена навпіл як хліба окрай
остюковий, житній та святий.
Тут сто сорок років на стільницю
налягли, аж ніжки грузнуть
в ґрунт. Сто сорок років — це на двох
тих років — ні краю, ні початку.
* * *
І сотні літ, і тисячі — недоля.
І дня недолі — тільки ти і ти.
Тополею спинилась серед поля
твоя любов. І в посвисти пусті
ввійшла, як дзеркало, як тлумлене свічадо,
як чад віків, як туга, як сльоза.
Убога долу гнеться рогоза,
і налягає невідома знада.
КАРМАЛЮКОВІ МАНДРИ
Мій вороне, пророче мій, несамовито синій вороне мій.
Мій фіолетово-сухий, мій вижарений у віках,
В курних степах, по кураях, по рідних селах, по містах,
Чужих містах — ти так і кляк і однокрило ріс угору.
Мій ворон, крила розведи і не ціди крізь темінь літ
Свій фосфорований вогонь — не залякаєш в сні цвинтарному.
Хай я поранений — дарма. Впаду — та не кажи амінь.
Мені зарано ще амінь казати. Так. Іще зарано мені.
Я з вітром вирвусь і на степ. Я й непритомний утечу
Межи очей, промежи брів, межи холонучими скельцями.
Я вже на волі раз почув, як в полі бродить круглий шурхіт
молочаїв, суріп і грициків. Хіба ж не порятує все це?
Ти думаєш, що поверну? Що, може, очі зав'язав,
Геть голову забрив мою? У москалі віддав навіки-віків?
А я дремену й не верну. І обмину і згадку, й засідку,
Мене сховає буєрак, допоки — день як день не виткається.
А крикне пугач уночі — і хлопці виринуть спочилі
і на Летичів подамось. Перегородим шлях, як греблю.
Наскочить пан — то і жупан, і гаманець — кріпацький чинш
Все заберем, йому залишивши лиш грішну душу.
О, чорний наклику, мені ти головоньки не мороч.
Бо так накрячеш — що аби уже й добрався б до товариша,
А то й — самотній, упаду, помру — ніхто й не стулить очі,
Або-ще й хворим підберуть — і на Сибір підправлять маршем.
* * *
Кружеляють вітри в деревах,
від коріння до крон вороніє погребіла тиша.
Від коріння до крон
і від крон до коріння нирнув
сивий птах. Впав на голову.
Впав. В груди боляче вдарив.
Серце! Серце! Тримайся! Не треба.
Не бийся. Терпи.
Осінь косить серця споловілі.
Зерно прорешечують
і полова ув очі, ув очі полова летить.
Ще не час. Ще не мить.
Кружеляють вітри. Кружеляють вітри.
Кружеляють, лепечуть
і як гуси ячать, і як губи печуть,
і як губи мовчазно кричать.
То — зарано. Ге-гей!
То зарано.
Іще б — поборотися
Ще б до сказу. На сказ,
щоб сказати дві слові, казав той.
Ти ж козак? Ну ж, скажи?
Ти ж козак. Хай поганий,
а таки ти козак,
а таки, зловороже, козак.
* * *
Нерадісно — то жди. Нерадісно — то мучся.
Нерадісно — ридай. Нерадісно — даруй.
Округла, як обруч, ця обручальна участь,
Що проковтнула лють, не зрадивши добру.
Не зрадивши старих, протертих в вохрі зір тих,
Не зрадивши ні день, ні |... |
Що гризлися в пітьмі за вечір і за смерк.
Вчорашній ти помер. Сьогоднішній — помер.
* * *
Нерадісно — то жди. Нерадісно — то вір.
Нерадісно — ридай, осамотілий.
Пережидай, коли минеться вир,
минеться сказ твій, розпач побілілий
в світанному вікні. А де твій день,
де мами шкарубкі і теплі руки?
* * *
Мій добрий Фавст! Мій радісний причале!
Із Мефістофелів — мій киль приймає.
Як туго випнувся до мене берег
Понад морський. Як туго берег випнувся
Розкрилений — як туго... — зустрічає
Мій добрий Фавст! Пече сльоза Дівоча
Щоку неголену, як зморшка протинає,
Оце і все. Уже кінчились мандри
Мій добрий Фавст! — і золота гроза.
Мій добрий Фавст! Немає Валентина.
* * *
Невідомо — де, і що, і звідки
Ждати. Сподіватися на що.
Тільки тінь. І тільки чорна. Зрідка
виразніш. З пітьми горбатий щовб,
ніби розпач. Не простуй до нього.
Але як? — заказано шляхи,
окрім цього. З горя молодого
утопи у розпачі гріхи,
що лягли на душу, як дарунок
предків, друзів, спогадів, батьків.
Піднімай же камінь, як оклунок.
на горбатий щовб. І на важкий.
Упадеш — і підведешся. Камінь
завеликий — завеликих сил
потребує. Крижами, руками,
чи бодай знесиленням — знеси.
Камінь той на гору. Крутоярем
стежка. Впав — підвівся і гайда.
І стреми покори як покари,
бо покара більше — не біда,
але щастя, радісна покута.
Спокутуй надії, наче гріх.
Дуже слизько (бути чи не бути).
Дуже слізний гір щербатий сміх.
* * *
Немов спудей, що, залишивши бурсу,
граматику на мандри поміняв,
так я науку зрадив.
* * *
Однокрилим вороном
Надлетіла незграбно.
Без жодного весла — човни чотири.
Скриплять од вітру старі кочети.
А ген на озері чотири квітнуть вирви.
* * *
Ой, коли б то та не скраю прірви,
Ой, коли б то та не скраю душ,
Тільки вирви, душ холодні вирви,
І не прихопи, не май, не руш,
Не блажи, не падай, біснуватий,
Не лякайся, не шукай керма.
Хату мати — матері не знати,
Не розпитувати, чого нема.
Ой, коли б то та не власним жалем
Та не в спазмах — жалом, не тепер,
то померлий не читав скрижалей,
або жадібно не враз умер.
Ой, коли б то. Ой, коли б то тільки.
Ой, коли б то там. За третім сном,
В хатні уступаючи патинки,
Не відчути біль як власне дно.
Там шугають лебеді-пливунки,
Ходять пави, міцно снять кати,
Миготять утрачені дарунки,
до котрих ти ледве докотивсь.
До котрих ти праг, води запраглий,
до котрих ти по грудках стремів.
* * *
Отож, мені наснилася вода
і дуже чорна, як вода пекельна,
вона стікала з клекотом в ущелину,
де гримотіла радісна біда.
Я довго вис, неначе ріс угору,
підносився, ширяв і довго опадав,
поки в ногах своїх уздрів потвору —
не розберу — то кобра чи удав?
Де вись моя? І де останній низ мій?
Як відпадає од ступні земля
і утікає в світ забутих візій,
в світ, що мене од неба віддаля.
І вигостріле серце, дуже жальне,
танцює в грудях, наче поплавець.
Яка ж ти, земле, гарна, як прощальна.
Який ти довгий, мій прямий кінець.
Отож, лечу. Внизу вода вирує
і запинає небо угорі,
а межи ними владарює грім,
де раптом заяріло три зорі.
Котра із них на мій кінець пантрує?
ЕТ!
Чи не однак, як зветься
Море ачи ставок.
Сонце згори сміється,
І жебонить струмок.
Чи не однак що скажеш:
лампа в сто десять вольт,
ачи дніпровських згарищ
сонце мільйонів воль.
Світять зорі і зночі
аж до світань горять —
цей золотавий дощик
повнить лоно Дніпра.
Чи не однак,— жаліти,
стумитися, журитись.
Чи не однак,— сповити
день під прозорим віттям
ще молодого саду,
та виростає сад
прикорнями — у завтра,
а на гіллі — роса
ночі. А біля стовбура
капає сік живиць,
що від порання — добре,
ним і живи.
Чи не однак, як зветься
завтра! Твій дар, твій борг.
День угорі сміється
І жебонить струмок.
* * *
Хапав повітря, як вітряк,
Руками. Наморочилось.
Мов воло, погляд мій набряк,
По-о-чалось!
Від коша — бий! Не упади,
Дивись на лезо!
Бо заспівають по тобі
останну мессу!
Вози поскрипують. Вози
Стоять, мов коні...
Грози нема, але грози —
аж очі чорні!
Спішить і лях, і бутурнак,
Спішать і рвуться.
Гаряча настас пора.
Стремена пружаться.
Не пружся, коню мій, постій —
Серпа розкраю,
Іще проллюся в сто потів,
А там — сконаю.
Не рвися, коню мій, не рвись
Шаблюко-жалко,
Спаде громами, як борвій,
і блисне жахом.
Устрелив лях. Димить пістоль.
Вдавився в землю.
ПОЕТОВІ
Ти говорив, що ти в житті — язичником,
Філософом у почеті Ормузда.
Пророк Дажбогів,— аж до жнив тобі —
Гадати, ворожити, вихваляти.
Зародить — не зародить. А тобі
Немає жнив. То можна відпочити,
А потім знов, прокинувшись від сну,
Гадати, ворожити, вихваляти.
Дрібний філософе, апостоле брехні,
Оракул непотребства! Скільки пихи!
Твоїй убогості дали для втіхи
В обозі місце,
Та дуже пальці знати на отих
Гучних піснях, які на жом не гожі,
І вуха заячих твоїх утіх
Любенько так погладжували дожі
Руками ситими. Бо ти — не ти.
Бо ти — не жрець. А ти — зажерний дурень.
А день світає.
Байдуже око мружить вік,
і часом віриться — немає
ніяких окрутенств і лих,
а є тужаве, як сльоза,
високе сонце і високе
блакитне небо. І, нівроку,
веселий вселюдський базар.
* * *
Ти говорив, що ти в житті — язичником.
Філософом у почеті Ормузда
Пророк Стрибогів. Триніжки твої
Загрузли в землю череватим грузом.
Дрібний філософе, апостоле брехні,
Свічадо непотребства — скільки пихи!
Твою убогість віддали для втіхи
Сидіть в обозі, їхать на коні,
А ти, дурний, зрадів. Тобі б стихання,
З якого глупота, як з міха пре,
і доброти від трударя — пропахнути б
Мужицьким потом з рук і до ребер.
Тобі ж язичником, філософом пустельним
Косноязичником серед німих.
Тобі даровано той голос, як на гріх,
На гріх даровано його тобі, будь певен,
А ти кричиш, запінений, тебе
Ми ще згадаєм з часом, без прокльону.
Бо забагато честі — дутись березню.
* * *
Просвітку — ані тобі ні-ні.
Усі двері — зачинені.
Всі вікна — запнуті.
Замкнені душі
ще й іржавий втрачено ключ.
Страшно — блукати знелюднілими площами
крізь тисячоустий гомін проспектів
тисячоязикий, тисячоголовий, велетенський,
але дрібний.
Ти один. Ти самотник. Усамітнився світ од тебе.
Поневажив твоїм "добридень",
поневажив усмішкою твоєю.
Ти ворався один між мелькавих,
рябих тротуарів, на яких впали
навзнак круткі недоконані тіні.
Кам'яніють будинки, точнішають
обриси ліній, сонце пругко лягає
на туги тушований пруг.
Проминають проспекти, фургони,
авта проминають
тінь, як гріх, заховавши під черево,
в зібганий брук.
Ти один. Ти самотник. І усмішка —
теж зсамотіла.
Хочте — висамотіла, витекла і, напевно,
спинилася на обличчі
(можна розбавити порівнянням: отак
сарна спиниться перед проваллям і
моторошно дивується: таке велике
провалля хоче налякати її, маленьку
сарну). Але порівняння не
розбавляють нічого. Вони мстиві,
як і все інше. Зізнайся, тобі страшно
опинитись на місці сарни і
порожнім, безлунним голосом викликати
в розколини співчуття?
Негаразд. Жалість небезпечна віза,
яка не забезпечує дипломатичної недоторканості.
І, блукаючи містом, тобі не хочеться
піддатись жалості. Тут не потрібне і зло твоє.
Тут не потрібне ніщо із твоїх чуттів.
Тут непотрібен і ти. Що світові до того,
що якийсь власник жалості, зла, співчуття
буде приторговуватись до цього світу.
* * *
Прохоплюсь, як річка хвилею — повінню
Збіглим словом закроплюсь.
Словесами так розповнений
Не вдержуся. Утоплюсь
І в зубах затисну слово те
пружнотіле, як плотва,
що хвостом всю душу збовтає
Ради чого — й не питай.
В перехвиль сонця розтоплені
Кину слово залюбки,
що не сходжене, не стоптане
Від сармаччини віків.
Хвилі товпляться — і шастає
Зайчик серця — бігунець
над нещастями і щастями
Піде — в гарнець — не кінець
Поки станс тінь зазубрена,
Що патлату згубу п'є
і добром чужим зарублена
Хлюпає. Хлюпає, хлюпає.
По воді — ластами — хвицяє
Денний гребінь — в зливу кіс.
Заварилось. Море рідшає
Хліб закроплює глевкий
підступає. В груди моторош
Стука костуром. А день —
дідуганом дужим йде
За Сурож і — сонний морок.
* * *
Рядок акацій. Трактор у ріллю
запорпався, неначе жук на зиму.
І ти, закинена до мене з Криму,
вже торжествуєш: я тебе люблю.
Метелик сірий осені не жде,
він любиться, докупи склавши крила.
О, що коли б ти тільки полюбила,
що, коли б так — ніколи і ніде
не бачити своїх минулих літ.
На роздорожжі обронити слід
юначих днів — не втрапити на стежку.
Чого ж ти спраглі руки подаєш,
обпершися на тоскний стовбур. Де ж? —
То березу чисто всю обсіяли сережки.
СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Нас порівняли в радості й біді,
В правах, у звичках, в мові і в печалі.
В кавалку хліба і у кусні сала
Ми всі однакові. Ми всі руді.
Ми всі підголені, підстрижені, немов
Солдати-новобранці. Ми раюєм.
Тут живемо, та бозна де ночуєм
Собою кривджені, обкарнані, обмовлені
За чорний чуб. Чи, може, випав зуб,
І ти вже не однакий. Ти окремий.
Уніфіковані, ми прагнем надаремно
Позбутись, ніби злочину, рахуб,
Своїх тривог, і сподівань. Навіщо?
Найкраще, як єдина голова...
Тож душу об одну колодку вичовгай
І до шеренги як солдат ставай,
і ані руш. Це лиш твоє постійне
До смерті місце. Іншого — нема.
За інше — кара. Не своє — тюрма.
Вона така ж, як тут. Така ж надійна.
* * *
Зажолобів прижухлий степ,
і стерні росами упились.
До нас з тобою — рій гостей
і новостей набилось.
Діброву осінь обнесла —
запропастила думки зжовклі.
А нам з тобою сплеск весла.
А нам з тобою — ранки змовклі.
* * *
Так жив, як дякував.
Вимолював, просив.
І дякував за все: за те,
що народився,
що маю очі — бачити,
що слух
епохою дарований,
що серце,
не билося б, коли б
не двадцять літ,
переді мною збіглих.
* * *
Затісно в цьому світі для живих,
для мертвих теж затісно. Скільки діла —
прожити вік, як мати жити вчила,
і що ж? То просто неспокутний гріх.
Гріх — жити в одногорлому плачі,
в тужінні одногорлому, в радінні
гріх жити одногорлому, в падінні
дозволено прожити. І мовчи,
що падаєш, кажи — ростеш увись,
кажи — міцнієш. Скільки того труду —
щасливо збавити літа-маруди
і так-то скрізь. І так-то скрізь. І скрізь.
О Боже, ти одна моя надія!
Повтору життьового я діждусь,
удруге хоч з землею поріднюсь,
бодай пізніше світ мене зогріє
своїм теплом. Я білий світ збагн
