Лекція голови колгоспу поетові

Коли настає апатія

і прикрутить, як кажуть, до сліз.

Пиши: хай живе партія!

Хай живе комунізм!

Звісно, від серця треба.

А то: візьмуть в оборот:

потовчуть тобі ребра,

закриють рот.

Та й якої тобі хороби ще?

Не босий і не голодний.

Колгоспники хліб вирощують?

Жереш — скільки завгодна?

Одягнутися, взутись маєш?

Гроші — є?

Доба комунізму, папаша,

настає.

А те, що десь у колгоспі

пашпорта не дають.

А Господи!

Живуть же люди

І хліб, як Ленін казав, жують.

Та й, між нами, якого їм пашпорта?

Розбіжаться, як руді миші,

Кажуть, у місті є все

(хоч дещо й по карточках).

А ми що — гірші?

Дай-но їм тільки волю —

Наберешся, як май, груш.

Як треба, партія вирішить їхню долю,

А ти вже краще — не руш.

Пенсію дали. Ні, давай іще.

Мужик, він зажерливий. Мало не лусне,

так що, папашо, вивчай політграмоту,

а про них не хвилюйся.

Я б вас, поетів,— та на густеньке решето.

 

* * *

 

Лубенські пам'ятаєш зозулі? Здасться, з-перед світу гомоніли.

Пливли тумани сизі над Сулою, і сизо даленіли

зозулі. За яром приярок і знову яр, а далі

стром і урвище, і річка, і тиша, по западинах промерзла,

гуде і огорта Засулля крик. Там сто дверей, печаток і

замків, і дротом огороджений периметр, і серце, огород-

жене печаллю, і дума, огороджена півсном. А там, де

дума, в золотій соломі, пригашеній сутемрявою, яйця

заблуклої казкової несучки. Зеров і Вишня, і Сковорода.

Чим пахла глина там? А сподіванням, очікуванням, чистим

од розлуки, і спогадом, прозорим од невіри, й важким

безсонням, згусклим, як смола.

Ось-ось і сонце виб'ється з-за лісу — натрапить на

стежину і дорогу, а виб'ється на путівець — і гайда, і

виб'ється, і гайда, і радій.

 

* * *

 

мама на руки насотує прядиво,

в ночвах сестра дитину полоще,

ані просвітку,

ані — тобі розради.

Йде дощ.

Йде, монотонний, худий, як з оточення

залишки фронту, змарнілі і чорні.

Йде і, сльотавий, сльозою доточує

воду в баюрах, туманом огорнену.

Йде — іще здалеку хмари насунули,

йде — іще шиби, як очі, стікають,

а по кутках з [нрзб] сутінки,

і посірів межи горами камінь.

Шастають, корчаться, набрякають.

Дощ — і в вікно, крізь шибки, аж папір мій

зашерхотів на столі привіконному,

дихає холодно, лізе в обійми,

в груди заходить і пішо, й комонно.

Дощ листопадний — вже скоро не зрадить

звичці: іти і упину не відати,

йде крізь віки — і ніхто йому ради

дати не може. Бо може набриднути

 

МАТЕРІ

 

О руки матерні — сухі кореневища!

О очі матерні — олітнені ставки!

О сльози матерні — і знані, і незвичні...

Ти вся — прощання. Зустріч і прощання.

Сухенька туга, сива з самоти.

Я дуже завинив перед тобою, мамо,

І ти — прости мене. А краще — не прости.

Лебідко рідна, ну ж, не треба плакати,

Я б зараз сам заплакав, коли б міг.

По довгих роках я добивсь до хати

Від всякої такої Колими.

І забував про тебе. Гірко, мамо...

О, гірко так, що й не переказать.

Ти ж, як гіллячка, хижим вітром зламана,

Ти, як одна нездержана сльоза.

Блукав я досить. По світах далеких

Тебе я навіть призабути встиг...

Прости мені. Прости мені, рідненька,

А коли можеш — краще не прости.

 

* * *

 

Мені наснилась мати у сльозах,

Сестра наснилась. Батько став на хаті,

Підрісши на жіночім голосінні,

Не може слова мовити. Пливе

Крізь шиби день. І ширшає кімната,

І ширшає тугий холодний плач.

І я зайшов. Одвірок заступив.

У кілька голосів скрипіли двері.

У груди вдарило, мов груддя, голосіння,

Перехопило дух.

Великі очі мамині од печі

На мене йшли. Прип'ятий, я не міг

Уберегтися і ввірвався, впав,

Підвівся, обхопив її рамена.

Світліли очі і мене тримали...

 

* * *

 

Мені сьогодні снився сніг

і чахлі дерева мордовські.

Тайга. І кволі підголоски

зі схронів, ніби гробовищ.

Богдан, малесенький Богдан,

як дрібка болю молодого,

раніше знаного, задовго

до чорних судіїв своїх.

Він дивиться. Він ніби спить.

Він жде. І кожним днем вікує,

вслухається, але не чує,

вдивляється, але мовчить.

Він думає. А небо дме

і небо тисне — аж на скронях

його попечені долоні,

які вже й вітер не пойме.

 

* * *

 

Ми ані дня не звідали такого,

щоб чистий простір перед нами став,

і квітнув луг. Нам завжди на заваді

є світ, щоб бачити одне. Ніде пречисте

і неозоре, дихають яким

і відають про все, окрім бажань.

Дитину, що забудеться в цій тиші,

вона сколошкає. Або й мерця,

що тим стає. Бо смерті вже не бачить,

хто при смерті.

Коли б закохані не застували світу

собі самим, відчули б теє диво,

що кожному розкрилося, як квітка,

але за іншим... Жоден подолати

себе не в силі, має тільки світ...

До всесвіту обернені обличчям,

ми бачимо відбиток далини,

що нами й тінена. Або ж і звіра,

котрий німотно дивиться крізь нас.

 

* * *

 

Ми переситились життям —

Коханням, вірою і криком

Спорожнилися. І тихнемо

І пригасаєм без пуття.

Бо що народ? Народ порадить,

Народ дарує і зника,

Народу доля нелегка,

І що, коли він раптом зрадить

Вкраїну, золоті степи,

І заповідані могили,

Й тополь потоптану похилість

І прагне з джерела допить,

І прагне зразу перепить

Чужинцям долю і недолю.

І переп'є себе між болями

І забуттям. І знову жить,

І знову ниву недожату

Плекати мовчки. Ворожить,

А доки буде ще служить

Мені од прадіда лопата

і заступ батьків, і печаль

моєї матері, і сльози

моїх дідів, і крик сестер,

і в схлипах дні. І серця біль,

І все, що є у серці? Хто зна.

Та я живу поки тепер,

Не переб'юся, то сконаю.

 

* * *

 

Шампанське в шклянці,

В кварту хоч налий,

Та піниться вино. І пий до ранку

За щастя, за прем'єрів, за коханку

За завтра. За сьогодні. Все одно.

Замість ялинки — сосни у вікні

У передноворічному ошатті,

Святенницький жахтить на вітах сніг.

На віях сльози. Новий рік. Прокляття.

Святковий Київ вироста в цю мить

На півфужера. Рветься, ніби корок,

Новою гордістю, новою непокорою,

Новою грою виноградних рік.

 

* * *

 

Так ждуть мене печальники!

Так ждуть.

А я не жду печальників,

не жду.

Печальники,

Я вже й без вас печальний.

Самотники,

Розрайники — ребром

Я побожусь. Задавненим добром

Я помолюсь. І перестиглим оком

Я позирну. Іще ж мені, нівроку,

ви не набридли.

Ледарі мої.

Самотники

печальники

самотники

розрайники

І кари

нема на вас.

 

* * *

 

Від самовтеч доби і самовтеч / душі найвласнішої утечу

в природу мов до самого себе. Через став / висвітлюється

лісу чорнота / ген-ген на оболоні чорногуз / між чагарів

поважно походжає. / Спів жаб'ячий. У березі качки /

хлюпочуться під божевільним небом, рибалка спить,

схилившись у човні —

і все то те — немов дари Господні.

Присядь до пня розкушеного. Сядь і

жди. Настрашливою тінню

на паздір'я дубів сумний літак

наляже — у метал закута хмара,

то й вся одміна. Віку не збавляй —

Сумирно жди. За видноколом сизим

надгроззя кущиться. А піде дощ —

ми з книжкою додому подамося,

йому підставмо голову гарячу

 

* * *

 

На пів на дев'яту — спішу на роботу,

на пів на десяту — вертаю домів,

півночі працюю до чорного поту.

півдня виглядаю розгублених сліп.

Нерадо мені, он нерадо, нерадо,

ой, дуже нерадо, нерадо мені.

Відколи цей світ мені став на заваді

Де ж дні молоді? Аж і дні молоді?

Ну що то, моя поліцейська вітчизно,

колгоспний мій краю, безпашпортний, що,

ні, чим завинила моя материзна?

о рідна моя поліцейська державо,

і всі твої НКВД, ГПУ —

мені не даєш ти єдиного права —

 

* * *

 

Над головою — матюки,

вгорі — аероплан.

І день тобі — такий гіркий,

хоч ти й сам собі пан.

Гасає півень за курми —

цибатий і кривий.

Гармидер — наокруг. Гарми-

дер — у душі.

Прорви

руками — оболонку літ,

вспокоєння — прорви.

Пізнав, як свіжо пахне світ?

 

* * *

 

Над вечором, над злагодою тиш,

над пізнім вереснем, над неба прогляданням,

як місяць, підбивався милий вірш —

це таємниче кола замикання

від роздумів — до розпачу і до

впокорення, до лагідного болю

(о, так боюся, чи не суєсловлю,

о, так боюся молодих жадоб

за правдою, підрізаною впень,

 

* * *

 

Найвища воля — воля раба.

Найбільша воля — рабська воля.

Бо знищиш, а не вб'єш раба,

Бо тільки раб падінь не знає,

Бо він, немов прекрасний Йосип,

На дні колодязя лежить.

Найбільша воля — рабська воля.

Бо що вона? Утрат не знати

(не знає втрат могильний склеп).

Отак: рабованому бути

Усе з тобою. Все твоє —

Розкрадене і нерозкрадене.

Найвища воля — рабська воля.

Найвища віра — оптимізм

Раба. Не зробиш ані кроку

Назад. Припертий до стіни,

Ти йдеш вперед, вперед — до скопу.

Найкраща доля — рабська доля.

Вона, як горб, до верху йде.

Падінь нема, але не йди -

Намарне. Вирватись із рабства —

Дарма. Утратиш рабську долю

І волю крадену раба.

Кайданну звільненість раба.

 

* * *

 

Наладую рюкзак і подамся до лісу,

електричка відходить в 22.45,

остобісіло все вже тобі достобіса,

тож подамся до лісу в 22.45.

Приспів: Щоб подалі од міста і подалі від себе,

там нікого немає і нікого не треба,

тільки б ліс, тільки б ніч, тільки б темінь густа,

тільки б тліло багаття і росла самота.

 

Там дерева стоять, як застиглі вулкани,

як зелені вулкани, там дерева стоять,

і ніхто не питає і ніхто не шукає,

електричка відходить в 22.45.

 

Угорі скриготять обморожені зорі,

обморожені зорі угорі скриготять,

ти ж на самому споді безберегого моря,

електричка відходить в 22.45.

 

Я вогонь розкладу і посиджу з багаттям,

і вглядатимусь в ніч, що мов казка жива,

щоб під ранок заснути, щоб між віттям лапатим

мені снилась твоя золота голова.

 

* * *

 

Налетіли голуби червоні,

позлітались білі голуби.

Ті — на плечі сіли. Ті — на скроні.

Ті — на груди. Хочеться тобі

вимовитись? Шепочи устами

(на колінах, на руках — сидять

білі голуби). Тобі — приставлені

небом голуби. Тебе присплять.

 

Білі голуби. Червоне пір'я

міниться. Червоне — в очі ллє,

памороззю білене сузір'я,

не твоє сузір'я? А чиє?

 

А чия зоря зійде по краплі,

обтече, немов вишневий глей?

Білі голуби багряно краплене

гублять пір'я в полив'яний глек.

 

Очі — вічність — теплими губами

притулились до чиїх грудей?

Білими спадає голубами

у колючім шелестінні день.

 

* * *

 

Налипли хмари на похилий дах,

Крізь стелю ранній морок просочився,

І волохаті далі заточилися,

Захекана до хати йде біда.

Сиди і жди, коли вона хоч словом

До тебе озоветься. Жди — і край.

З тобою горе, ой невтішне горе:

Не зглянешся, коли накоїш злого.

Наприклад, так: зсукаєш мотузка

І спробуєш вчепити до плафона.

Завісишся — і бог не охоронить,

Як зашморг — добрий, а біда — важка.

Налипнуть хмари на похилий дах,

Налипне на щоку сльоза остання,

Спливе сльоза — і відійде вагання,

Та наміру, як зуб, не хилитай.

Не хилитай. Надумався — і вже.

Налипли хмари. Скапує із стелі

Тягучий морок. Думи невеселі

Вже ходять за тобою із ножем.

Сотай себе. Від горла до кінцівок.

Упав стілець.

 

* * *

 

Вогонь, що стиглих уст запричастився,

ще ріс — устами,— і прозорий плач

трипільських голосільниць тонкоруких

весь світ засяг перед сп'янілим зором.

Він плив, неначе стрічка фіолету,

і довго тверднув, мов здимілий мармур.

І темрява глибока залягла.

 

ПЕРЕДНОВОРІЧНІ ЗАКЛИКИ

 

Хай живу я,

оскільки мені хочеться жити,

а той, що не дає мені й дихнути —

хай здохне.

Обов'язково,

тільки-но відлунають звуки курантів,

тільки-но чокнуться фужерами із шампанським,

тільки-но перейде на новий рік —

хай здихає.

Хай здихає.

Хай здихає

отой, що не дає мені і дихнути.

 

* * *

 

Не насушить ніхто сухарів,

не майне материнська хустина...

Двійко зламаних острахом брів

і — медична машина.

Чом боїшся, товаришу Кат!

Не лякайся — не вдарю у морду.

Жаль, коли допомога швидка

зцілить душу і дуже прегорду.

Мертві більма осінніх калюж.

Мертве сонце загрузло в тумані.

Ти один. І один собі — муж,

що не звик до брехні чи благання.

Та земна хилитається вісь,

прогинається шлях, наче магма.

Пригадав. То бувало колись:

брат, сестричка, і тато, і мама.

Не пригадуй. Чого захотів?

Прожени її, лірику вражу!

Обік тебе — обличчя катів,

дуже чемні і дуже уважні.

Це — як совість твоя. (Прегірка,

престрашна вона, совість мундирна!)

Пре у допр допомога швидка —

вся зашторена — тихо і мирно.

Фраз уривки. І усмішки лиць

перехожих влітають у шпару.

На Голгофі і дурні були,

чесний хліб несучи, як покару.

Подивися на суддів своїх —

де в них очі, де брови, де губи?

Людське слово чи людяний сміх?

Гріх казати: любов тебе губить.

Гріх казати! Людина завжди

мусить бути людиною. Чесно

запізнай, коли треба, біди,

а омріяні весни, як весла,

тебе винесуть з виру. Вони ж

пронесуть повз гіркі нарікання.

Інструмент справедливості — ніж.

Мого ж злочину зброя — кохання.

 

* * *

 

Не обезволь мене, високе слово,

І не знесиль мене, високий крик.

Чи не дарма навчився чоловік

Благословенної людської мови?

Чи не дарма священну лють свою

Вливати іншим в уші, як отруту,

Що власну душу спопелить, боюсь,

Останками чуттів і словобрухту.

Так само, як і душу перечуту,

І душу, тої люті вже начуту.

Чи не дарма? Чи не дарма? Чи не.

Намарне слово, коли дій забракне,

Як слово рук мине, борінь мине,

Лише тваринного не проминувши страху.

 

* * *

 

Недобре жив. Зазле — любив,

тому й недобре спалось.

Порятувався од ганьби —

чого ж здіймати галас?

Чого триндичити всякчас:

"душа простоголосить"

нещастя. Кожного із нас

долає і підносить.

Та бійся знесеному буть:

Ікарове окрилля

вік навертатиме на путь

досадного знесилля.

 

* * *

 

Немов вогненні кільця леопард,

уярмлений, покірно протинає,

так ти летиш крізь сотні поколінь,

спадаючи в оглушливе бездоння.

Тремтячі спалахи утраченого смислу

так заздро врочать твій звитяжний лет.

 

Повз безнадію і тороси вір,

мурашники отерплого бажання,

домашнього вогню правічних тиш,

повище зрадних друзів і коханців

нестримно ти до вічності летиш.

 

Повз торжища, ліси, комендатури,

колючий дріт, шліфований багнетами,

повище веж пантруючої варти

ти вирвався нарешті в чорний світ.

 

Полярна поніч, синя од натуги,

вся визубрена частоколом сосон

тебе вже не здолає зупинити,

ти нею пересмаглий, як кажан.

 

Настрашені зриваються ракети,

а ти зі страху вирвавсь, мов із шкури,

як синій птах, обпатраний чеканням,

вже до Дніпра скеровує крило.

 

Ті ж самі голуби в тім самім небі,

а брама Заборовського сховалась,

почезли бані золоті Михайла,

вже на Почайну зору не зведуть.

 

Так незбагненне белькотять тополі,

так хижо сонце свище над Софією,

і віщий вітер Видубичів носить

в твоїх очах ослаблих пам'ять літ.

 

* * *

 

Ніч підійшла і стала за плечима.

А потім — через плечі, через дах

і п'ятиповерхові заборони

на губи і на очі пролилась.

Заторготіла ринва. У вікно

упало кілька синюватих крапель

невпійманих, як ртуть. Брели роки,

рвучи штани по древніх перелазах,

стара Секлета полошила кур,

і ставили добу на капітальний

ремонт. Супутники пускали в космос,

а мій товариш, бог в колгоспних фермах,

на молодих теличок слав бика.

Ніч підійшла. І сходились до хати

старі колгоспники, Петро вертався з клубу,

зальотник визнаний, ганяв цигарку

кутками свого всміхненого рота,

виспівував Марину, наче гімн.

Хазяйська дочка з школи поверталась,

перемивала посуд по вечері,

постіль стелила змореним батькам

і жартувала голосно з Петром.

Заходила електрика у хату

годині о десятій. Репродуктор

стару бабусю часто забавляв,

варили чай, перекидались в карти,

давали відігратись дуракам.

Бог зоотехніки, нагримавши на сторожа,

вертався і провадив про телиць

і про Лисенка, про наступний пленум,

і так заходила в кімнату ніч.

Було так радісно — у затіні села,

забувши клопоти, понад ставком блукати,

качок лякати посеред ставка,

жбурнувши грудкою на тихі плеса.

Було так радісно — ходить на вечорниці

і хизуватись молодістю, часом

полохати закоханих в садку,

полохатись самому — по городах.

Отак спливали роки. Місяці

йшли, як негнуздані лякливі коні,

і кожному настарчиш — і оброть,

і вв'яжеш кожного біля воріт, при плоті.

Одні — спішили, інші йшли ледь-ледь,

а так нагоди хмуритись не мав я.

І от — прислали вчительку в село.

Аж з Києва. Була така красуня,

така фігурна і така лиха,

що не один, на ній зламавши зуби,

подалі до вдовичок утікав.

І от — ми стрілися. Вона — любила річку.

А я любив — її. Звичайно, мовчки.

Вона була незайманою. То

довідався я потім. І не вміла

любитися. І гірко дарувала

свою гірку любов. Але, пізнавши

себе, навчилась скоро все як слід,

і ми любилися, забувши і про річку,

і про обов'язки, узяті на весь рік.

 

* * *

 

Опускаюсь — ніби піднімаюсь.

Ріжуть крила — ніби зносять в вись.

Караний, обкарнаний, не каюсь —

геть — набридло (каявся — колись).

А тепер — блаженна рабська доля,

воля рабська. На усе — вона!

Серед закріпаченого поля

запалала свічка вогняна.

Люде мій! О кріпаки комуни!

В майбуття втелющені цвяхи!

Вам усім несуть дубові труни —

тільки б до могили дожили!

Кріпаки замучені, нужденні!

Націє безпашпортна моя!

 

* * *

 

Осточортіє білий папір,

Осточортіє розпачу тремоло,

Осточортіє якось тобі

Всякі вірую, всякі треба.

 

Осточортіють пахкі слова,

Осточортіють літер мережива,

Осточортіє доба нова,

І розкрилена і безмежна.

 

Осточортіє сутінь душі,

Все на світі — осточортіє.

І не треба. І не пиши.

Коли полум'я вогневіє.

 

Межи ребер, межи кісток,

Коли встид, як остуда, плямиться.

Осточортіє триглавий Бог

і божественна правиця.

 

Бо не слів тобі — а діянь,

Не чорнила тобі — а крові,

Не пожертв тобі — а заклань,

Бо зненавистю вічність кропиться.

 

Забалюєш на цілий край,

Затамуєш своє дихання,

Як зловтіхою покарають.

Бо не дум тобі — але душ,

Бо не рюмсання — рук потрібно

І на радість і на біду.

 

* * *

 

Перепели!

Перепели

переполовинять поле!

 

Спів — пливе

пливуть — жита,

з світання хмарні,

відтепер життя

починай нове:

горілчане, білоштанне,

прадідівськи гарне.

 

Буг гуде між затісними

берегами,

крутолобі шерхлі валуни

в сни

спадають лебедино-червонястими ногами —

Гайворонські тонкошиї дні.

Аж і Гайворон!

Темніє поруч синього,

пахне меливом, олією, селом.

Спали табором,

співали про Росію

і міщанський берегли апломб.

Дітлахи, тугі, як головастики,

піонервожаті, як кроти,

а в наметах — червонясті ластівки

і пухкі вгодовані коти.

Тут пожий, коли й земля не крутиться.

У патріархальнім барлозі,

все тут спить! Усе до чогось тулиться.

Чорногузом спочиває

на одній нозі.

 

* * *

 

Чуття вагітності — жіноче.

Та радісно, хоч трохи й соромно

(хлоп'яча пиха не чужа

іще тобі), коли відчуєш

це почуття: на горло тиснуть

пругкі слова, важкі і круглі,

хай покищо вони й сліпі.

Та в грудях, наче в підземеллі,

стоїть округлий гам. Поміж

змалілих ребер, плавниками

вже б'ється вірш. Не згірш линя.

Скидається і горла прагне,

свідомий волі, як біди,

з грудей обрушених, із магми

твоєї горбленої мсти,

не потураючи меті,

на білому папері тахне.

Спинилась породільна мить,

земля кружляти перестала,

і тільки ув очах кружала

червоні і душа кипить.

І сходить добра упокора

не помсти — жалю. Не меча —

ласкавих слів. Ласкаво-хвора

Поетів і жінок душа.

 

* * *

 

Повернений до себе всім єством —

усім єством повернений до себе,

Я шепочу синочкові: не треба,

горобчику. У мене за столом

так тихо буде, добре, так ласкаво

примеркле світло кутатиме в сон,

із моїх уст ані один прокльон

на вимовклу голівку золотаву

не упаде. Ні мати, ані син

їй-богу ж, ані-ні не завинили.

А тільки так: опав раптовий сплін,

і зарипіли омертвілі сили.

І стало думатись отак: пощо

я, вирісши приблудою, новому

приблуді приберіг ледачу втому,

щоб так мовчати і кричати щоб.

Сідай, малий, посидимо удвох,

а то покличемо до себе й маму,

і вже утрьох розробимо програму,

якої вистачить на багатьох.

Сідай, малий, посидимо удвох

і в неї влізем, як у темний льох.

Сідай, малий, не потурай, коли

я плакатиму. То за мене плаче

неначе я помер, а хтось неначе

із пересердя люльку запалив

і каже: відбрикало одоробло,

йому кола на голові теши,

а він своєї.

 

* * *

 

Бо наді мною ні зірок, ні неба,

а пустки вистачає багатьом.

Отут народжений, отут колись і щезну,

отут колись на той світ одійду.

Як недомучений всім серцем змерзну,

в надіях розгубивши тяжкий дар.

 

* * *

 

Поверни мені [прзб], горличко,

Заціловану солов'ями,

Щоб мовчали дуби,

Щоб зорі мовчали,

І мовчали жаріючі перса твої.

Поверни мені ніч,

Хай і крадену — нашу,

Поверни мені губ

Полинову п'янку гіркоту,

Заверни у сувій

Час, що сплив проміж нас,

Як не щільно

Ми з тобою ховались од нього,

Як не добре

Не пускали до себе той час.

Бачиш — сутінь пливе,

Як туманна хистка лебедиця,

В шиби стукає дзьобом

Сухуватий і гамірний дощ.

Поверни мені, горличко,

Свій голос печальний,

Як легке ластів'їне крило

І свої тугогруді обійми.

 

* * *

 

Як віщо віє леготом блакить,

як вись небесна віщо прозирає,

як плинуть хмари здумано, морозом

обсновані. Як котяться в віки

сувої часу, білих голосінь

овечки пелехаті, трумни днів,

жалоб високі вежі.

 

* * *

 

Прив'язаного руками до прикладів рушниць

мене проводили під лісом палиць

штатні добродії попускали погляди ниць

Збагни: твій світ — тільки ти, один, як палець

Штатні добродії ахкали і охкали,

що ковані чоботи потоптали ненароком траву,

та їх не чули: по спині палиці гахкали

вибиваючи з мене душу живу.

 

* * *

 

Проторговуючись до совісті,

баришуючи білим світом,

зрозумій, що ніколи повністю

ми не можемо бути квити.

Перед небом, перед зірками,

перед сонцем, перед листком.

 

Злом пишу, мов пишу любов'ю

та навиворіт. Тахлим криком

та навиворіт. Божевіллям

та навиворіт. Чим пишу?

 

Злом живу, мов живу собою

та навиворіт. Мов раптово —

та навиворіт — хай ти тріснеш,

коли так.

 

Де ти взявся, світоньку-світку?

Хто лихий накликає довгий

вік. Але звідки, звідки

дикуни?

 

Ой, мовчи. Замовчи. Принишкни.

Не троюдь. Затруїти важко

геть отруєне і відкрите

серце колоте.

 

* * *

 

Продерте небо — до зірок

Кривою райдугою тіл

Хребет горбатить Нагасакі

а видно як!

Немовби враз

Немовби спалах сів як птах

Еклезіастів — сів на плечі

Довбає мозок.

Продерте небо — гоготить

Летить — до краю край

Стіна несеться до стіни

як радіоактивна маса

помалу зближується. Час

принишк. І небо гоготить

і зближується алебард

Братерство поперед порталами.

Продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо. Вір і душ

продерте небо.