Політико – правова думка епохи Відродження.

Культурно-філософський рух кінця Середньовіччя — початку Нового часу, що ґрунтувався на ідеалах гуманізму та орієнтувався на спадщину античності.

Специфіка культури Ренесансу:

• Відродження інтересу до Античності;
• Обґрунтування права науки і розуму на незалежність від церкви;
• Антропоцентризм замість теоцентризму;
• Світський характер культури та літератури;

Своєю основою Ренесанс мав гуманістичний світогляд, звернення до культурної спадщини античності, її «відродження» (звідси і походження терміну). Його провісниками виступили поет Данте, художник Джотто та інші. Але родоначальниками Відродження вважаються Франческо Петрарка (1304—1374), автор «Книги пісень» і Джованні Бокаччо (1313—1375), автор «Декамерону».

В малярстві піонером була Флорентійська школа на чолі з Філліппо Брунеллескі (1377—1446), Донателло (1386—1466), Мазаччо (1401—бл.1428).

Це період так званого «Раннього відродження».

Новий поштовх для розвитку ідей гуманізму дає винахід друкарства у 15-му ст., яке дозволяє зробити літературні твори надбанням більш широких верств. Починається період «Високого відродження».

Видатними представниками цього періоду були Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Джорджоне, Тіціан (Італія), Альбрехт Дюрер, Ульріх фон Гуттен, Г.Гольбайн (Німеччина), Франсуа Рабле (Франція), Шекспір, Томас Мор (Англія), Мігель Сервантес, Лопе де Вега (Іспанія), Еразм Роттердамський, П. Рубенс, Рембрандт (Нідерланди, Фландрія) та багато інших.

 

Характерними ознаками культури Ренесансу були такі:

1. Світський, нецерковний характер культури Відродження, що було наслідком секуляризації (звільнення) сус­пільного життя загалом.

2. Відродження інтересу до античної культурної спадщини, яка була майже повністю забута у середні віки.

3. Створення людської естетично-художньої спрямованості культури на противагу релігійній домінанті у культурі середніх віків.

4. Повернення у власне філософських дослідженнях до античної філософії і пов'язана з цим антисхоластична спря­мованість філософських вчень Відродження.

5. Широке використання теорії «подвійної істини» для обґрунтування права науки і розуму на незалежне від релігії і церкви існування.

6. Переміщення людини, як основної цінності, у центр світу і в центр філософії, літератури, мистецтва та науки.

Політико – правова думка епохи Відродження.

У надрах феодального ладу почали поволі складатися нові, капіталістичні відно­сини, при яких стосунки між людьми базуються не на ієрархії та традиційному пригніченні посполитого люду аристократичною верхівкою, а на почутті свобо­ди вчинку, на приватній ініціативі, партнерстві та взаємовигідній співпраці.

Зростає роль міста і як осередка мануфактурного виробництва. Місто стає конденсатором вільного духовного, наукового, техніко-інженерного та митецького пошуку. Воно постійно перебуває в боротьбі за право самоврядування з сеньйорами-феодалами (світськими та церковними), що прагнуть керувати його жит­тям, як зазвичай керували середньовічним селищем.

Цей процес поступового розкріпачення особистості супроводжувався роз­поділом людей на певні верстви:

В Західній Європі, наприклад найповажнішим класом людей вважалося духовенство. Дворянство (аристократія, лицарі) та простолюд складали все інше населення. За часів феодального панування ари­стократія фактично присвоїла собі панівну роль у суспільстві, утискуючи кріпа­ків і прагнучи якось нейтралізувати авторитет церкви. У всіх національних дер­жавах Заходу — Італії, Іспанії, Франції, Англії та ін. — дворянство прагнуло обмежити якомога більше централізовану владу короля. Королі ж потерпали від аристократичної сваволі, намагалися спиратися на народ і духовенство.

Ці процеси стимулюють політичну думку Європи, прагнення усвідомити закономірності процесів, що розгорталися навколо й не вкладалися в традиційні схеми.