Людина як суб’єкт пізнання

Гносеологія — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін яка досліджує закономірності процесу пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстра­ктних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльні­стю і зумовлене суспільним буттям людини.

Суб’єкт (з лат. subjectum - те, що лежить в основі, підкладене) - носій певного роду діяльності; у теорії пізнання - свідома істота, що пізнає.

Об’ект – частина об’єктивної реальності, яка знаходиться у взаємодії з суб’єктом та виділяється завдяки його пізнавальній активності.

Практика (з греч. рraktike - активний) – матеріальна, чуттєво-предметна діяльність людини. Практика включає доцільну діяльність; предмет, на який направлена діяльність; засоби, за допомогою яких досягається мета; результат діяльності. Протилежний теорії спосіб освоєння світу з метою його предметного перетворення; переведення суб‘єктивного в площину об‘єктивного.

Творчість – процес людської діяльності, що створює якісно нові матеріальні та духовні цінності.

Істина — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знан­ня дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вва­жав, що істина є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.

Інтуїція (з лат. intueor – уважне споглядання) – здатність до прямого розуміння істини, її осягнення без всілякого обговорення та доведення. Здогад, проникливість, які ґрунтуються на попередньому досвіді; у філософії – безпосереднє осягнення істини без наукового досвіду й логічних умовиводів.

Розуміння – універсальна операція мислення, що представляє собою оцінку суб’єкту (тексту, поведінки, явищ природи) на основі певного зразку, стандарту, норми, принципу тощо.

Апріорі (з лат. а рrіоrі — з попереднього досвіду) — ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей, протилежним до апріорі є поняття апостеріорі.

Апостеріорі (з лат. а роstеrіоrі — з наступного) — термін, на відміну від апріорі означає знання, отримані з досвіду.

Знання – результат процесу пізнання, який зазвичай виражається у мові чи у знаковій формі.

Агностицизм (з грец. аgпоstоs — непізнаний) — напрям у філософії, при­хильники якого заперечують пізнання суті речей, об'єктивної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізна­ваний), і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору. не дає відображення сутності дійсності, а в кращому разі обслуговують ути­літарні потреби людей. Корені агностицизму в принциповій незавершеності процесу пізнання.

Діалектика ( з грец. dialektike - мистецтво вести бесіду )- наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення, внутрішнім джерелом яких є єдність і боротьба протилежностей; складність і багатоманітність форм, суперечливість розвитку.

Єдності та боротьби протилежностей закон – всезагальний закон дійсності та її пізнання людським мисленням, який виражає сутність, «ядро» матеріалістичної діалектики. Кожен об’єкт містить у собі протилежність. Єдність протилежностей відносна, тимчасова, а боротьба протилежностей абсолютна.

Закон заперечення заперечення — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протилежності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і не випадкова.).

Закон — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або співвідно­шення між явищами.

Категорія (з грец. kategoria — ствердження; основна й загальна ознака) – універсальна форма мислення і свідомості, яка відображає загальні властивості і відношення об'єктивної дійсності, загальні закономірності розвитку всіх матеріальних, природних, духовних явищ.

Моделювання – поширений у сучасному науковому пізнанні метод дослідження, направлений на відтворення властивостей одного об’єкта за допомогою іншого, спеціально створеного об’єкта – моделі.

Скептицизм (з грец. skeptikos— той, що розглядає, досліджує) — філо­софські погляди, які сповідують сумнів у можливості досягнення істини, здій­снення ідеалів та ін.; давньогрецька філософська школа IV—III ст. до н. е., яка сповідувала ці ідеї (Піррон, Секст Емпірик).

Сприйняття - цілісний образ предмета, безпосередньо даний у живому спогляданні в сукупності всіх його сторін, синтез певних окремих відчуттів.

Уявлення — узагальнений чуттєво-наочний образ предмета, який спра­вляв вплив на органи чуття в минулому, але вже не сприймається зараз.

Філософія науки – дисципліна, яка досліджує побудову наукового знання, механізми та форми його розвитку.

Абстракція (з лат. abstrakto - відокремлюю) – один з моментів пізнання, який полягає в мисленому відокремленні й виділенні в самостійні об’єкти окремих сторін, властивостей, відношень певних предметів пізнання; це процес мисленого ізолювання, «виривання» окремого предмета, відношення, властивостей.

Епістемологія (з грец. еріstетоlоgіа — теорія пізнання) — частина філо­софії, що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: осно­ви й межі; достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.

Ідеалізація — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсолютизації певних властивостей предметів і перетворення їх в ідеальні об'єк­ти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.

Необхідність – категорія, що використовується у філософії, науковому пізнанні, логіці та висловлює неминучий характер подій, які відбуваються у реальному світі, чи закономірний характер процесів, що вивчаються у науці, або логічний зв’язок між посилками та заключеннями у дедуктивних умовиводах.

Опис — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експе­рименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (напр., математичне) описування явищ.

Синтез — метод пізнання, який полягає у поєднанні частин у ціле. Сім'я як мікросоціальна група — соціально-біологічна спільнота, що існує на основі шлюбних зв'язків, кровної спорідненості або всиновлення, яка регулює стосунки між чоловіком і дружиною, батьками і дітьми й відпові­дає за виконання притаманних їй різноманітних функцій.

Теорія (з грец. thеоrіа — спостереження, дослідження) — найрозвинуті­ша форма наукового знання, яка дає цілісне, системне відображення зако­номірних та сутнісних зв'язків певної сфери дійсності.

Метод — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв’язанню теоретичних чи практичних проблем.

 

ТЕМА 11

Філософська антропологія

Філософська антропологія – філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Тейяр де Шарден), яке виводить культуру зі специфіки природи людини.

Людина – суб’єкт історичного процесу, розвитку матеріальної та духовної культури на Землі, біосоціальна істота, генетично пов’язана з іншими формами життя, яка виділилася із них завдяки здатності виробляти знаряддя праці, здатності розмовляти та діяти свідомо.

Воля – здатність людини ставити мету та зусиллями духу добиватися її реалізації, «через свої уявлення бути причиною дійсності предметів цих представників» (Кант).

Свобода – сутнісна характеристика людини, що полягає в її здатності діяти відповідно до своїх інтересів і цілей і ґрунтується на виборі можливих способів, форм і напрямів діяльності. Універсалія культури суб’єктивного ряду,що фіксує можливість діяльності й поведінки в умовах зовнішнього, цілепокладання.

Необхідність – категорія, що використовується у філософії, науковому пізнанні, логіці та висловлює неминучий характер подій, які відбуваються у реальному світі, чи закономірний характер процесів, що вивчаються у науці, або логічний зв’язок між посилками та заключеннями у дедуктивних умовиводах.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

Свобода волі - один з аспектів свободи, в якому розкривається здатність людини приймати рішення зі знанням справи, панувати над собою.

Цінність - значимість, яку люди надають речам, явищам і яка складає основу ставлення до них (вибору, надання переваги тощо). Цінність наявна лише в актах оцінки, коли вибирають, вибудовують ієрархічну структуру цін­ностей. Цінності мотивують поведінку людей. Проблему цінностей досліджу­вали неокантіанці Ріккерт, М. Вебер, М. Шелер та ін.

Конечне — філософська категорія, яка характеризує обмеженість ре­чей і процесів; протяжність, яка почалась і закінчилась. Конечне діалектич­не пов'язане з безкінечним: містить безкінечність (його можна ділити до безкінечності) і, навпаки, безкінечне складається з конечного.

Життя -особливий якісний стан світу, необхідна сходинка в розвитку Всесвіту. Суспільно-науковий підхід до сутності життя сконцентрований на проблемі її походження, її матеріальних носіях, на відмінності живого і неживого, на еволюції живих істот на землі тощо. Філософський підхід описує життя як специфічний феномен, абсолютну даність для людини і її свідомості.

Індивідуальність – сукупність неповторних фізичних і психологічних рис, притаманних конкретній людині (індивіду), абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.

Ноосфера – новий еволюційний стан біосфери, за яким вирішальним фактором розвитку постає розуміння діяльності людини. Найповніше концепція ноосфери була розроблена В.Вернадським.

Смерть – природне і закономірне (можливе неприродне і випадкове) завершення життя будь-якого живого організму.

Науковий світогляд -є теоретичною формою ставлення до світу. Світ у ньому об'єктивно розглядається таким яким він є незалежно від людини, а людина вбачається в ньому тільки частиною світу - природи чи суспільства. Спілкування – поняття, що обґрунтовує взаємодію між людьми (суб’єкт-суб’єктні відносини) та характеризують базову потребу людини – бути включеною у соціум та культуру.

Особистість — поняття, вироблене для відображення соціальної природи людини, розгляду її як суб'єкта соціокультурного життя, її визначення як носія індивідуальності, що розкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметної діяльності, соціально зумовлена система психічних якостей індивіда, що визначається залученням людини до конкретних суспільних, культурних, історичних відносин.

Трансценденція (з лат. transcendens – той, що виходить за межі) – філософський термін, що означає вищий рід інтелектуальних об’єктів, що не можна уявити у якості можливого об’єкту чуттєвого досвіду.

Творчість – діяльність, що породжує нові цінності, ідеї, саму людину як творця.

Сутність – філософська категорія, яка означає сукупність суттєвих властивостей і якостей речі, субстанційне ядро самостійного сущого.

Есхатологія (з грец. еschatos — останній) — вчення про кінцеву долю люд­ства і світу; складова частина будь-якої релігії.

Індивід (з лат. individuum - неподільний) – 1. Одиничний, окремий об’єкт, який виділенний з певного виду, роду чи класу об’єктів. 2. Одиничний представник людського роду, окремо взята людина безвідносно до його реальних антропологічних та соціальних особливостей

 

ТЕМА 12

Соціальна філософія

Волюнтаризм (з лат. vоluntаrіus — залежність від волі) — течія в метафі­зиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного життя лю­дини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше, які проголосили основою всіх явищ сві­ту і людського життя волю.

 

Індивідуальність – сукупність неповторних фізичних і психологічних рис, притаманних конкретній людині (індивіду), абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.

Громадянство – формально зафіксований постійний правовий зв’язок особистості з державою, який знаходить свій прояв у їх взаємних правах та обов’язках.

Інформаційна культура – складова частина загальної культури суспільства і людини, сукупність всіх видів інформаційно-комунікативної діяльності та результатів діяльності.

Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно роз­ширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їх­ніх об'єднань.

Інформаційне суспільство – сучасний стан розвитку найбільш індустріально розвинених держав, де знання є одночасно сировиною, предметом праці, готовою продукцією, засобом споживання, капіталом, об’єктом власності.

Громадянська культура – показник активного громадянства, ініціативної поведінки та практичної громадянської співучасті. Громадянська культура виступає у єдності з громадянської свідомості і співучасті у громадянських справах.

Благо – соціально-філософське поняття, яке визначає все, що задовольняє потреби людини і має для неї (і для суспільства) значення позитивної цінності.

Культура -— увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтво­рений і репрезентований (штучний) світ, що охоплює різ­номанітність видів, засобів та результатів активної творчої діяльності люди­ни, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.

Необхідність – категорія, що використовується у філософії, науковому пізнанні, логіці та висловлює неминучий характер подій, які відбуваються у реальному світі, чи закономірний характер процесів, що вивчаються у науці, або логічний зв’язок між посилками та заключеннями у дедуктивних умовиводах.

Особистість – людський індивід в аспекті його соціальних якостей, який формується у процесі історично конкретних видів діяльності та суспільних відносин.

Свобода – сутнісна характеристика людини, що полягає в її здатності діяти відповідно до своїх інтересів і цілей і ґрунтується на виборі можливих способів, форм і напрямів діяльності. Універсалія культури суб’єктивного ряду,що фіксує можливість діяльності й поведінки в умовах зовнішнього, цілепокладання.

Диференціація соціальна – процес виникнення нових елементів шляхом їх уособлення, розділення від первинно-однорідних систем чи груп та отримання ними особливих функцій, статусів і ролей.

Свобода волі - один з аспектів свободи, в якому розкривається здатність людини приймати рішення зі знанням справи, панувати над собою.

Система (з грец. systema – складання з частин) – сукупність елементів, які знаходяться у відношеннях і зв’язках між собою та створюють певну цілісність, єдність.

Асиміляція (з лат. assimilation - злиття) – спосіб досягнення етнічної однорідності. Асиміляція найбільш швидко здійснюється у суспільствах, де спостерігається розпорошення різнорідних мігрантів в однорідному, сильно зв’язаному економічними та політичними зв’язками, середовищі.

Соціальна група – обмежена в розмірах спільність людей, виокрем­лених із соціального цілого на основі специфіки діяльності, соціальної нале­жності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у ме­жах історично визначеного суспільства.

Соціальна роль – сукупність дій, які мусить виконувати особа, маючи певний статусу соціальній системі.

Суспільство – найвища форма людської спільності, система всіх можливих зв’язків між собою; гранично широка форма людської спільності, яка складається з усіх можливих зв’язків і відносин між людьми.

Діалектика соціальна – розвиток та зміна суспільства під впливом ідей боротьби і співпраці протилежних чи різних класів, груп та особистостей.

Філософія історії - сфера філософського знання про загальність і сутнісність історичного процесу, іманентну логіку розвитку суспільства.

Соціальна філософія – розділ філософського знання, який вивчає людське суспільство, його устрій, основні закони історичного розвитку, місце і роль людини в суспільстві.

Цивілізація (з лат. civilis — громадянський)- в широкому розумінні - те ж, що й культура; у вужчому - певний рівень розвитку культури, який пе­редбачає наявність державності, письма, техніки тощо. Представники «фі­лософії життя» (Шпенглер) цивілізацію тлумачили як раціональні здобутки культури (бю­рократію, науку, техніку), що легко передаються від народу до народу і є сві­дченням занепаду культури.

Соціальна спільнота — реально існуюча сукупність індивідів, що емпі­рично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єк­том соціальної дії.

Глобальні проблеми сучасності – сукупність суперечливих процесів, які складають зміст сучасної кризи світової цивілізації. Складають загрозу нормальному розвитку і навіть самому існуванню країн світу, вимагають загальних зусиль для усунення наслідків цих катастроф, які мають всеохоплюючий, планетарний характер

Динаміка соціальна – розвиток, зміна будь-якого соціального явища (соціальної системи, соціальної структури, соціальних відносин тощо) під впливом діючих на нього сил, в результаті чого кожне наступне соціальне явище відрізняється від попереднього.

Ідеалістичне розуміння історії – соціально-філософське направлення в трактовці законів та рушійних сил розвитку суспільства з точки зору абсолютизації ролі свідомості та перетворення її на кінцеву визначальну силу історичного розвитку.

Мораль (з лат. moralis – моральний, moris - звичайний) – сукупність історично обумовлених правил, норм, звичаїв, принципів існування та поведінки людей, їх відносин в процесі виробництва матеріальних і духовних цінностей, які визначають їх обов’язки один перед одним, до соціальних груп, верств, класів, до суспільства, виконання яких базується на суспільній думці.

Ідеологія (з грец. ідея, слово, поняття, вчення) — система поглядів та ідей (філософських, релігійних, політичних, правових, моральних, естетичних, наукових), в яких усвідомлюються і оцінюються ставлення людей до дійсності та одне до одного, соціальні проблеми і конфлікти; визначається мета (програми) соціальної діяльності щодо закріплення чи зміни (розвитку) суспільних відносин.

Суспільна свідомість - сукупність ідей, теорій, поглядів, уявлень, почуттів, вірувань, емоцій людей, настроїв, у яких відбивається природа, матеріальне життя суспільства і вся система суспільних відносин.

Суспільне буття -філософська категорія, що позначає реальність, що існує об'єктивно, незалежно від свідомості, волі і емоцій людини. Проблема трактування буття і співвідношення його зі свідомістю знаходиться в центрі філософського світогляду.

Наука -сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення і теоретичною систематизація об'єктивних знань про дійсність; одна з форм суспільної свідомості. В ході історичного розвитку наука перетворюється на продуктивну силу суспільства і найважливіший соціальний інститут.

Суспільне виробництво — сукупна організована діяльність людей із перетворення речовин і сил природи з метою створення матеріальних і нематеріальних благ, необхідних для їх існування та розвитку.

Духовне виробництво – це вся багатогранна діяльність людей з виробництва, розподілу, обміну споживання та збереження духовних цінностей. Під духовними цінностями розуміють ідеї, уявлення, наукові знання, ідеали, виробництво яких здійснюється за допомогою певних соціальних інститутів. Духовне виробництво охоплює освіту, ідейне, моральне, релігійне, естетичне, правове виховання, різні форми залучення людей до духовної культури через систему культурно-масових закладів, просвітницьких організацій, засобів масової інформації тощо.

Соціальні цінності – значущість предметів та явищ реальної дійсності з точки зору їх співвідношення до потреб суспільства, соціальної групи, особистості; моральні та естетичні вимоги, що вироблені людською культурою та є продуктом суспільної свідомості.

Духовні цінності – необхідний компонент духовної сфери, до вироблення та споживання якого призводить прагнення до задоволення духовних потреб.

Суспільна думка -уявлення про спосіб існування свідомості, як сукупної свідомості окремих індивідів, об'єднаних у соціальних групи, які пов'язані спільністю інтересів, в якому фіксується відношення до подій або явищ громадського життя. В повсякденному житті суспільною думкою вважають думку колективу (груп) про події та факти внутрішнього й зовнішнього життя, поведінку окремих членів колективу.

Список рекомендованої літератури

1. Бичко І.В., Ярошовець В.І. Історія філософіі. – К., 2002.

2. Герасимчук А.А. Філософія. Курс лекцій: Навч. Посібник для вузів. – К., 1999.

3. Зотов А.Ф. Философия. – М., 2008.

4. Ивин А. А., Никифоров А. Л. Словар по логике — М., 1997.

5. Капіца В.Ф. Філософія: духовно-ціннісний аспект: Навч. Посібник. – К., 1995.

6. Кемеров В.Е. Современный философский словарь. – Лондон, 1998.

7. Кириленко Г.Г. Философия - М., 2009.

8. Кондратова В.А. Новейший философский словар. – Ростов н/Д.,2005.

9. Кохановский В.П. Философия. - Ростов н/Д., 2006.

10. Краткий словар по философии. – Харьков, 2007.

11. Кремень В.Г. Філософія: Логос, Софія, Розум. – К., 2006.

12. Лосев А.Ф. История античной философии. – М., 1989.

13. Новейший философский словарь 3-е изд., - Минск, 2003.

14. Проективный философский словарь. Новые термины и понятия. – М., 2003.

15. Радуги А.А. Хрестоматия по философии: Учеб. пособие. – М., 1998.

16. Словар философских терминов. – М., 2010.

17. Спіркін А.Г. Філософія: Учеб. для вузов. – М., 1998.

18. Философский словарь. - Ростов н/Д., 2010.

19. Философский словар Владимира Соловьева. – Ростов н/Д., 1997.

20. Философский энциклопедический словарь. — М., 1983.

21. Философский энциклопедический словарь. – 2-е изд. – М., 1969.

22. Фролов И.Т. Философский словарь. – 5-е узд. – М., 1986.

23. Хамитов Н. Этика и эстетика. Словарь ключевых терминов. – Киев, 2009.

24. Шинок В.І. Філософський словник. – 2-е вид. – К.. 1986.

25. Энциклопедический словарь: В 3 т. – М., 1993.