| Питання кваліфікації, які вирішуються у зв’язку з добровільною відмовою від вчинення злочину |
Інститут добровільної відмови звичайно пов’язується зі стадіями вчинення злочину. Для цього є певні підстави, оскільки однією з умов застосування норми про добровільну відмову від вчинення злочину є констатація того, що цей злочин не доведено до кінця.
У зв’язку з застосуванням ст.17 КК слід вирішувати цілий ряд питань кримінально-правової кваліфікації. До них належить:
1) посягання, від доведення якого до кінця була добровільна відмова, кваліфікується як злочин;
2) в.визначення того, що добровільна відмова сталася до моменту закінчення злочину;
3) встановлення ознак добровільної відмови;
4) відмежування добровільної відмови від суміжних інститутів кримінального права.
Лише вирішивши всі ці питання, можна прийти до висновку, що особа, яка розпочала посягання, не підлягає за нього кримінальній відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою від вчинення злочину на підставі ст.17 КК.
| Посягання, від якого здійнюється добровільна відмова |
Добровільна відмова у ст.17 КК пов’язується з притягненням особи до кримінальної відповідальності або звільненням її від неї. Це означає, що посягання, від якого відмовляється особа, є кримінально караним, при відсутності добровільної відмови за нього настає кримінальна відповідальність.
Отже, можна зробити висновок, що добровільна відмова здійснюється щодо посягання, яке:
- передбачене певною нормою Особливої частини кримінального закону як злочин;
- вчинене при наявності всіх необхідних ознак складу злочину (з урахуванням його незавершенності);
- є суспільно небезпечним, на нього не поширюються положення про малозначність (ч.2 ст.11 КК), воно не вчинено при обставинах, які усувають злочинність діяння.
Якщо ж особа вчинила діяння, яке не відповідає названим вище ознакам - яке не є злочинним і за яке не настає кримінальна відповідальність - то їй і немає від чого відмовлятися. Так, не може мати місце добровільна відмова щодо об’єктивно суспільно небезпечного посягання, яке не є кримінально-протиправним, щодо діяння, яке через малозначність не являє суспільної небезпеки тощо.
У літературі висловлюється і інша позиція щодо природи діяння, стосовно якого вчиняється добровільна відмова.. Вона полягає у тому, що діяння, від якого вчиняється добровільна відмова, не вважається злочином, оскільки у ньому немає складу злочину ні закінченого, ні незакінченого[55]. Однак, така постановка питання суперечить, насамперед, змісту закону. Адже у назві і у диспозиції ст.17 КК (як і в ст.32 КК Російської Федерації) йде мова про добровільну відмову саме від злочину.
| Припинення готування до злочину або замаху на злочин як умова застосування норми про добровільну відмову |
У ст.17 КК йде мова про добровільну відмову стосовно незакінченого злочину. Роз’яснюючи це положення, вітчизняні криміналісти вказували, що добровільна відмова можлива тільки на стадії готування до злочину та замаху на нього[56]. Таке формулювання міститься і в ст.17 КК 2001 р. Видається, що при цьому допускається термінологічна неточність. Готування до злочину та замах на нього мають місце лише за умови, що злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі винного. Добровільна відмова, навпаки, характеризується тим, що злочинна діяльність припиняється за власною волею особи, при усвідомленні можливості продовжити вчинення злочину. Тому для характеристики посягання, від якого вчиняється добровільна відмова, недоцільно користуватися поняттями, які належать до попередньої злочинної діяльності. Потрібно, принаймні, говорити про стадії розвитку злочинної діяльності, які аналогічні готуванню чи замаху.
Недоведення злочину до кінця, як умова добровільної відмови, означає, що посягання не характеризується ознаками закінченого злочину. Адже, як вдало підкреслює В.П.Тихий, відмовитися від завершеного посягання уже неможливо, воно незворотне; поняття закінченого злочину й добровільної відмови є взаємовиключними[57]. Злочин, який не доведений до кінця - це посягання з незавершеною об’єктивною стороною - в якому повністю невиконане чи виконане частково суспільно небезпечне діяння, відсутні передбачені диспозицією кримінально-правової норми наслідки. Оцінка того, чи є злочин недоведеним до кінця, дається з урахуванням конструкції об’єктивної сторони його складу - її описання у диспозиції статті кримінального закону. Так, недоведеним до кінця вбивство буде тоді, коли не виконане діяння, спрямоване на позбавлення життя чи не настали наслідки у вигляді смерті; самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи - коли не відбулося присвоєння владних повноважень або звання службової особи чи не вчинено будь-яких суспільно небезпечних діянь.
У літературі є дискусійним питання про те, чи можлива добровільна відмова у посяганні, яке досягло стадії, аналогічної закінченому замаху. Поширеною є думка, що при закінченому замаху добровільна відмова неможлива, оскільки все, що особа вважала необхідним зробити для досягнення шкідливого результату, вона вчинила[58]. Обгрунтовуючи її, звичайно вказують, що відмова можлива лише від того, що належить зробити, а не від того, що вже стало фактом[59]. Однак, погодитися з такою позицією і з міркуваннями, які висловлюються на її підтримку, важко. Адже добровільна відмова - це відмова не від вчинення суспільно-небезпечного діяння, а від злочину в цілому, який у матеріальних складах включає і наслідки. Немає підстав не бачити добровільної відмови у тих випадках, коли особа повністю виконала передбачене законом діяння, але відмовилася від заподіяння наслідків і, отже, не довела злочин до кінця.
Тому, більш обгрунтованою є інша позиція - добровільна відмова можлива і після завершення виконання діяння, коли особа втручається у розвиток причинового зв’язку і своєю поведінкою відвертає заподіяння передбаченої законом шкоди[60]. До того часу, поки особа здатна контролювати розвиток подій і своїми активними діями забезпечити ненастання наслідків - до того часу можна відмовитися від доведення злочину до кінця. Класичними прикладами є введення в організм потерпілого отрути з метою позбавлення його життя і наступне лікування, завдяки якому нейтралізується дія цієї отрути; підпалювання будинку і гасіння пожежі тощо.
| Умови правомірності добровільної відмови від вчинення злочину |
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою від вчинення злочину можливе тоді, коли дотримані умови правомірності такої відмови. Більшість з таких умов прямо вказані у ст.17 КК, інші ж формулює теорія кримінального права та правозастосовча практика.
Серед умов правомірності добровільної відмови, названих у ст.17 КК, є здійснення її за власною волею (добровільність), остаточність, усвідомлення можливості доведення злочину до кінця та відсутність у фактично скоєному складу іншого злочину. Видається, що перелік умов правомірності добровільної відмови необхідно доповнити і такою, як її успішність (вдалість, результативність).
Добровільність відмови означає відмову від доведення злочину до кінця за власною волею особи, незалежно від мотивів. На відміну від готування до злочину чи замаху на нього, посягання при добровільній відмові припиняється не вимушено, а за волеютого, хто посягає, свідомо. При цьому, ініціатива припинення злочинної діяльності може виходити як від самої особи, що вчиняє посягання, так і від його близьких, потерпілого, сторонніх громадян. Мотивами відмови можуть виступати страх відповідальності, жалість до потерпілого, почуття сорому за те. Що вчиняє особа тощо.
Сама відмова, звичайно, полягає у бездіяльності - коли особа припиняє і не продовжує злочинну діяльність і цього досить, щоб злочин не був доведений до кінця. Однак, у ряді випадків воля особи на відмову від вчинення злочину має проявитися в активних діях. Зокрема, це має місце тоді, коли особа повністю виконала злочинне діяння і потрібні активні зусилля для відвернення суспільно небезпечних наслідків; при відмові декого із співучасників.
Остаточність добровільної відмови полягає у тому, що особа відмовляється від завершення даного злочину назавжди, в неї немає наміру продовжити посягання у майбутньому, повторити спробу завершити його. У теорії кримінального права не викликає сусмніву, що перерва у вчиненні злочину, відкладання його завершення «до кращих часів» не утворює добровільної відмови, і скоєне має кваліфікуватися з урахуванням того, якої фактично стадії вчинення злочину досягнуто до моменту такої перерви.
Усвідомлення можливості довести злочин до кінця має місце тоді, коли особа знає про відсутність нездоланних для неї перешкод для продовження злочинної діяльності, вважає, що вона може завершити посягання, яке розпочала. Для наявності добровільної відмови потрібно, щоб відповідне уявлення існувало у свідомості особи, тобто, щоб вона сама вважала, що може закінчити злочин. Відмова від посягання на негідний об’єкт, з негідними знаряддями і т.п. - коли можливість закінчення злочину об’єктивно була відсутня (наприклад, злодій відмовився від крадіжки у касі, не знаючи про те, що у ній все одно не було грошей), але особа про це не знала, вважала, що має можливість завершити посягання, не виключає добровільної відмови від вчинення злочину.
Відсутність фактично вчиненому складу іншого злочину означає, що добровільна відмова здійснюється лише щодо конкретного посягання, не поширюється на всю злочинну діяльність винного. Особа звільняється від кримінальної відповідальності за незавершений злочин і, водночас, підлягає кримінальній відповідальності зазлочини, вчинені до моменту добровільної відмови, які є закінченими, а також за посягання, наслідки яких винному не вдалося відвернути.
Успішність добровільної відмови є самостійною ознакою, яка не випливає з раніше названої і не дублює її. Добровільна відмова, як підстава звільнення від кримінальної відповідальності, може визнаватися лише тоді, коли відсутній склад не лише іншого злочину (тобто, не того, щодо якого винний відмовлявся), а і склад злочину, щодо якого здійснюється добровільна відмова. Звільнення від кримінальної відповідальності застосовується за умови, що винному вдалося відмовитися від злочину - внаслідок його поведінки саме той злочин, вчинення якого було розпочате, не доведений до кінця. Невдала (безуспішна) відмова, спроба відмови свідчить про каяття винного, позитивно характеризує його особу, але аж ніяк не звільняє від відповідальності. Добровільна відмова характеризується не лише суб’єктивними ознаками - намірами не доводити злочин до кінця, а й об’єктивними - певною поведінкою особи та її результатом. Лише відвернення винним суспільно небезпечних наслідків посягання дозволяє зробити висновок про втрату суспільної небезпеки самого діяння і особи та не визнавати попередню поведінку такою, що заслуговує кримінального переслідування.
| Результат кримінально-правової кваліфікації при добровільній відмові |
Добровільна відмова від вчинення злочину не означає, що діяльність особи до моменту добровільної відмови є правомірною чи нейтральною для права. Відповідні дії особи все одно оцінюються як злочинні, але такі, які при умовах, передбачених ст.17 КК, не тягнуть кримінальної відповідальності. На відміну від готування чи замаху, скоєне не кваліфікується, виходячи з спрямованості умислу на заподіяння шкоди певному об’єкту кримінально-правової охорони.
Водночас, добровільна відмова погашає всі кримінально-правові наслідки раніше вчиненого незавершеного посягання:
- воно не може бути враховане як елемент множинності злочинів, зокрема при повторності;
- воно не враховується при призначенні покарання як обставина, що обтяжує відповідальність (передбачена п.1 ч.1 ст.67 КК);
- стосовно нього не починає текти строк давності притягнення до кримінальної відповідальності;
- воно не є перешкодою для звільнення від кримінальної відповідальності з передачею матеріалів справи на розгляд товаристського суду чи на поруки;
- воно не виступає підставою для відміни звільнення від покарання з випробуванням (ч.3 ст.78, ч.6 ст.79 КК) чи умовно-дострокового звільнення від відбування покарання (ч.4 ст.81 КК).
Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з добровільною відмовою є безумовним - його не можна переглянути з огляду на наступну поведінку особи. Таке звільнення - при наявності передбачених законом умов правомірності - виступає обов’язком органів, які здійснюють кримінальну юрисдикцію.
Добровільна відмова передбачена законом як самостійною підставою звільнення від кримінальної відповідальності. Тому важко погодитися з міркуваннями, які висловлюються у науковій літературі що при добровільній відмові особа не підлягає кримінальній відповідальності через малозначність або у зв’язку з втратою особою суспільної небезпеки. При малозначності посягання особа взагалі не підлягає кримінальній відповідальності. Посягання, від якого звільняється особа на підставі ст.17 КК, не може бути малозначним, при відсутності умов, передбачених цією нормою особа підлягала б кримінальній відповідальності. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з втратою особою суспільної небезпеки є, відповідно до ст.48 КК, не обов’язком, а правом відповідних органів, до того ж це пов’язується не з індивідуальною поведінкою винного, його волевиявленням, а зі зміною обстановки - об’єктивних обставин, які стосуються, як правило, всього суспільного життя.
| Види добровільної відмови від вчинення злочину |
Можливі випадки, коли особі, незважаючи на її зусилля, не вдається уникнути настання суспільно-небезпечних наслідків злочину, від вчинення якого вона відмовляється. З урахуванням цього, добровільну відмову поділяють на успішну та невдалу. Остання у свою чергу, може бути повністю невдалою - коли незважаючи на дії винного, наслідки, на заподіяння яких були спрямовані дії, настали у повному обсязі, та частково невдалою, коли заподіяна менша за розміром шкода чи шкода менш цінному об’єкту. Тобто, добровільна відмова щодо одного злочину поєднуються з вчиненням іншого закінченого злочину, який підлягає кримінально-правовій кваліфікації.
Особа, яка розпочала вчиненння злочину, може відмовитися від заподіяння будь-якої шкоди, тобто, може прагнути відмовитися від злочину повністю. Можлива і часткова відмова - коли винний відмовляється від заподіяння більшої шкоди, але погоджується з тим, що через його дії будуть заподіяні менш тяжкі наслідки. При цьому, для повної і часткової відмови характерне різне суб’єктивна ставлення до фактично заподіяної шкоди.
Далі. Добровільна відмова може здійснюватися при вчиненні як одиничного злочину, а також у випадку сукупності злочинів. Причому добровільна відмова може стосуватися всіх посягань, які утворюють сукупність, так і окремих із них. Ті ж злочини, яких добровільна відмова не стосується, також підлягають кваліфікації.
Нарешті, добровільна відмова можлива і при вчиненні злочину однією особою, і при вчиненні посягання у співучасті. Добровільна відмова при співучасті має певні особливості, які потребують спеціального аналізу.
З урахуванням викладеного видається можливим провести класифікацію видів добровільної відмови від вчинення злочину, яку доцільно враховувати при вирішенні питань її кримінально-правової кваліфікації:
 |
| Кваліфікація повністю невдалої добровільної відмови від вчинення злочину |
При повністю невдалій добровільній відмові злочин, який особа почала виконувати і від якого вона спробувала відмовитися, все ж вчиняється. Цеможливо, наприклад, тоді, коли особі не вдається загасити підпалене майно чи зберегти життя отруєному потерпілому, запобігти вчиненню посягання співучасниками і т.п. У такому випадку добровільна відмова відсутня, адже злочин все ж вчиняється. Як випливає з викладеного вище, повністю невдала добровільна відмова має враховуватися як дієве каяття - обставини, яка пом’якшує відповідальність, але повністю не звільняє від неї.
Тому, повністю невдала добровільна відмова кваліфікується як закінчений злочин, виходячи з фактично заподіяної шкоди, інших обставин вчинення злочину. При цьому, факт спроби відмовитися від вчинення злочину не може впливати на визначення обставин, які обумовлюють ту чи іншу кваліфікацію, зокрема мотивів. Адже мотив - це те, що спонукало до вчинення посягання і існувало до початку його виконання. А добровільна відмова здійснюється вже після початку вчинення злочину.
| Кваліфікація частково невдалої добровільної відмови від вчинення злочину |
Частково невдала добровільна відмова передбачає:
- особі вдалося не довести до кінця злочин, який вона почала вчиняти - відмовитися від нього;
- у ході вчинення посягання все ж заподіяні наслідки, але в меншому обсязі чи іншому об’єкту. Наприклад, особа відмовляється від вбивства і дає ліки ним потерпілому, який ним був отруєний. Останній залишається живим, але йому заподіюються тілесні ушкодження.
Кваліфікація частково невдалої добровільної відмови включає оцінку як недоведеного до кінця злочину, стосовно якого мала місце відмова, так і фактично вчиненого.
Добровільна відмова оцінюється на загальних підставах, тобто особа звільняється від кримінальної відповідальності за розпочату злочинну діяльність - за той злочин, який вона спочатку прагнула вчинити. Заподіяна шкода кваліфікується як закінчений менш небезпечний злочин, виходячи з фактичних наслідків.
При цьому, виникає питання про те, з якою формою вини виконується цей (менш небезпечний) злочин, що вчиняється у ході частково невдалої добровільної відмови, які мотиви і мета його характеризують. У теорії кримінального права цим питанням не приділяється належна увага, вчені обмежуються вказівкою на те, що кваліфікація здійснюється з врахуванням фактично заподіяної шкоди. Проілюструвати, у чому ж полягає значення точного визначення цих ознак, можна на такому прикладі. М., керуючи вантажним автомобілем, побачив свого сусіда, який переходив вулицю у невстановленому місці. Будучи з сусідом у ворожих відносинах, М. вирішив позбавити його життя і, підвищивши швидкість, спрямував на останнього вантажний автомобіль. Не доїхавши кілька десятків метрів до сусіда, М. відмовився від свого наміру, подав звуковий сигнал, почав гальмувати і спробував об’їхати сусіда. Однак, уникнути наїзду не вдалося, потерпілому були заподіяні середньої тяжкості тілесні ушкодження. Очевидно, що скоєне не може кваліфікуватися як замах на вбивство саме у зв’язку з добровільною відмовою від вчинення цього злочину. Але яку оцінку належить дати фактично заподіяній шкоді: кваліфікувати посягання за ст.122 КК як умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, за ст.128 КК як заподіяння такого ж тілесного ушкодження з необережності чи за ч.1 ст.286 КК як порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами?
Для вирішення відповідних питань необхідно проаналізувати зміст вини при вчиненні посягань, що утворюють частково невдалу добровільну відмову. Першою інтелектуальною ознакою умислу є усвідомлення особою суспільно- небезпечного характеру своєї дії або бездіяльності. Суспільно-небезпечне діяння в аналізованій ситуації - це діяння, яке вчиняється у зв’язку з виконанням злочину, від якого особа згодом відмовляється. Саме воно породжує й ті часткові наслідки, яких не вдалося уникнути у ході добровільної відмови. Адже діяння, в якому полягає добровільна відмова, спрямоване на відвернення шкоди і не є суспільно небезпечним. Тому, усвідомлення суспільно-небезпечного характеру діяння повинно мати місце не у момент відмови, а вже на початку виконання посягання. Усвідомлюючи суспільно-небезпечний характер свого діяння, особа розуміє, що воно є шкідливим для суспільства, здатне заподіяти шкоду, як тому об’єкту, проти якого спрямоване посягання, так і суміжним, менш цінним. Друга інтелектуальна ознака умислу характеризує передбачення особою суспільно-небезпечних наслідків своєї дії або бездіяльності. Причому, характер наслідків (у загальних рисах) і їх розмір винний передбачає (бачить наперед) вже на момент вчинення діяння. Передбачаючи більш тяжкі наслідки, від заподіяння яких особа згодом відмовляється, вона одночасно передбачає і менш небезпечні наслідки, які настають у ході частково невдалої добровільної відмови. Отже при частково невдалій добровільній відмові наявні обидві інтелектуальні ознаки умислу.
Однак, вольова ознака умислу, як видається, наявна далеко не завжди. Якщо усвідомлення характеру своїх діянь і передбачення його наслідків повинні бути ще до початку вчинення злочину, то бажання настання наслідків повинно «супроводжувати» посягання аж до того моменту, доки особа зберігає контроль над розвитком подій. Добровільна відмова від доведення злочину до кінця означає, що особа вже не бажає настання наслідків. Його дії по відверненню шкоди свідчать, що немає і байдужого ставлення до наслідків - свідоме допущення їх настання. Лише при частковій відмові особа допускає настання менш тяжкої шкоди, тобто, діє з непрямим умислом.
Вина у фактично вчиненому злочині при повній відмові, як видається, існує у формі необережності - злочинної самовпевненості. При цьому, винний передбачає можливість настання наслідків, оскільки знає про небезпечний характер своєї поведінки до моменту добровільної відмови, а в її ході не проявляє достатніх зусиль, наполегливості для відвернення всіх наслідків, і тому розрахунок на їх відвернення є легковажним.
Отже, невдала добровільна відмова залежно від того, була вона повною чи частковою, кваліфікується або як умисний злочин, або як злочин, вчинений з необережності.
| Кваліфікація добровільної відмови при сукупності злочинів |
Добровільна відмова може стосуватися як усієї злочинної діяльності, так окремих злочинів. Причому, відмова від доведення до кінця одного чи кількох посягань зовсім не означає, що особа не підлягає кримінальній відповідальності за інші вчинені нею злочини, якщо щодо них добровільна відмова не мала місце.
Тому, при вчиненні сукупності злочинів, добровільна відмова оцінюється окремо відносно до кожного із посягань, які утворюють таку сукупність. За злочини, від яких винний не відмовився, або відмова від яких була невдалою, настає кримінальна відповідальність на загальних підставах. Наприклад, для використання у ході незаконного заняття рибним промислом був виготовлений вибуховий пристрій. Від використання вибухівки для добування риби відбулася добровільна відмова, однак вибуховий пристрій винний зберіг у себе. тому він не підлягає кримінальній відповідальності за ст.249 КК, однак повинен відповідати за ч.1 ст.263 КК.
| Добровільна відмова від злочину, який вчиняється у співучасті |
Добровільна відмова від злочину, який вчиняється у співучасті має певні особливості. Наявність об’єктивного і суб’єктивного зв’язку між діями кожного із співучасників, спільність вчинення ними злочину веде до того, що добровільна відмова вимагає розриву цього зв’язку. Інакше кажучи, добровільна відмова співучасника передбачає, щоб завдяки його поведінці стало неможливим спільне вчинення злочину. Звідси випливає, що добровільна відмова при співучасті визначається з урахуванням виду співучасника та форми співучасті.
Добровільна відмова виконавця злочину оцінюється так само, як і при вчиненні посягання без участі інших осіб. Вона може полягати як у активних діях, так і у бездіяльності. При вчиненні злочину кількома співвиконавцями, добровільна відмова одного з них повинна полягати у такому впливі на іншого, при якому не виконується об’єктивна сторона злочину. Якщо діяльність одного із співвиконавців є передумовою вчинення посягання іншими, то для добровільної відмови достатньо його бездіяльності. Наприклад, при виготовленні з метою збуту підроблених грошей, бездіяльність того з співвиконавців, який повинен був зробити кліше, робить неможливими і подальше вчинення злочину особами, які мали виготовляти готові купюри.
Організатор і підбурювач злочину для добровільної відмови повинні відвернути вчинення посягання виконавцем. Їх поведінка не обов’язково має виражатися в активних діях, як про це нерідко пишуть у літературі. Наприклад, організатор злочину може не дати вказівки пособнику про надання відповідного сприяння, або виконавцю про початок вчинення посягання.
Добровільна відмова пособника злочину залежно від конкретних обставин, має виражатися або у бездіяльності, або в активних діях. Бездіяльності для добровільної відмови досить тоді, коли пособник утримується від надання сприяння іншим співучасникам у вчиненні злочину. Активні дії вимагаються тоді, коли таке сприяння вже надане. Такі дії не обов’язково повинні виражатися у відібранні наданих знаряддь вчинення злочину, поновленні усунутих перешкод, відмовою від обіцянки приховати злочин тощо. Вони можуть, як і в інших співучасників, полягати у впливі на виконавця, попередженні потерпілого, повідомленні органам влади і т.п.
| Кваліфікація дій співучасників, які не здійснили добровільну відмову |
Не підлягають кримінальній відповідальності лише ті співучасники, які здійснили добровільну відмову. Для інших учасників злочину він буде не доведений до кінця з причин, не залежних від їх волі, відмова - вимушеною. Тому, вони підлягають кримінальній відповідальності за злочинну діяльність, перервану у зв’язку з добровільною відмовою іншого співучасника. При цьому, їх дії кваліфікуються як готування до злочину або замах на нього залежно від того, які дії вчинив виконавець злочину (ч.1 ст.31 КК). Якщо виконавець розпочав виконання об’єктивної сторони, описаної у диспозиції статті Особливої частини, то є замах на злочин, у іншому ж разі - лише готування до нього.
| Кваліфікація невдалої добровільної відмови при співучасті |
Окремо слід зупинитися на кваліфікації невдалої добровільної відмови співучасників, коли співучасники завершують посягання, незважаючи на зусилля одного з них відвернути доведення злочину до кінця. Це може бути обумовлено двома причинами. По-перше, самому співучаснику, який відмовився, не вдалося вчинити все, щоб не доводити злочин до кінця (наприклад, вказівка організатора виконавцю не вчиняти посягання не передана через пошкодження засобів зв’язку). По-друге, через те, що інший співучасник (співучасники) вчиняють злочин всупереч волі того, хто відмовився.
Кваліфікуючи невдалу добровільну відмову, слід окремо оцінювати поведінку особи, яка намагалася здійснити таку відмову, та тих, хто не відмовився від вчинення посягання. При цьому, виникають питання про кваліфікацію посягання з урахуванням стадії її вчинення та про можливість вмінення норми, яка передбачає відповідальність за вчинення злочину у співучасті.
Дії співучасника, який намагався відмовитися від доведення злочину до кінця, кваліфікуються з урахуванням причин поведінки інших співучасників. Якщо завдяки поведінці співучасника розірваний об’єктивний і суб’єктивний зв’язок між учасниками злочину, то його посягання не повинно кваліфікуватися як закінчений злочин. Наприклад, організатор злочину заявив виконавцю про відмову від крадіжки; не повідомив йому час, коли господарі квартири будуть відсутні; сказав, що не буде сприяння пособника, який обіцяв перевезти викрадене майно. Не-зважаючи на це, виконавець вирішив самостійно закінчити посягання. Це свідчить, що злочинна діяльність організатора припинилася на стадії готування до злочину (ним фактично виконане лише готування до крадіжки, вчиненої в співучасті), що і має відображатися при кваліфікації. Подальша діяльність виконавця не перебуває у зв’язку з його попередньою поведінкою, і він за неї не може нести відповідальність, адже вона встановлена за співучасть у конкретному злочині, а не за втягнення повнолітніх осіб у злочинну діяльність.
Злочинна діяльність виконавця продовжилася самостійно, посягання він вчиняє сам, а отже його дії не повинні кваліфікуватися за нормами про злочин, вчинений у співучасті (хіба що цей злочин вчинено з залученням інших співучасників).
В іншому випадку, якщо виконавець завершує злочин, усвідомлюючи, що він реалізує спільний попередній задум співучасників, використовує при цьому інформацію та засоби, отримані від них, скоєне ним належить кваліфікувати за нормами, що передбачають посягання, вчинене у співучасті. Той співчасник, якому не вдалося зупинити доведення такого злочину до кінця, відповідає за закінчений злочин, вчинений у співучасті.
