Початок третього тисячоліття людство змушене зустрічати новим сплеском загострення суперечностей між різними країнами, між різними партіями і конфесіями, розростанням екологічної, економічної та соціальної криз як у різних регіонах планети, так і в глобальному масштабі. Це є наслідком вичерпання соціально-економічних форм розвитку суспільства в межах існуючих природно-ресурсних і екологічних умов.
Для вирішення цієї глобальної проблеми необхідна консолідація всіх країн для пошуків і реалізації нових шляхів, для переходу на новий, екологічний стереотип мислення, який певною мірою виражає стратегія екологічно збалансованого розвитку.
Останнім часом вчені світу почали глибоко вивчати закони розвитку Природи, Біосфери, складні взаємозв’язки її живих і неживих компонентів, місце і роль людини в Біосфері, почали активно шукати шляхи виходу з тих кризових ситуацій, у яких опинилася наша цивілізація на початку 21 століття. З’явилася велика кількість концепцій розвитку людства, які пропонують нові форми його поведінки, діяльності, ставлення до Природи і її ресурсів.
Ідея ноосфери. Ноосфера – надзвичайно важливе поняття, уявлення про яке серед багатьох учених-природничників до останнього часу залишається неузгодженим. За визначенням В.І.Вернадського ноосфера – це сфера розумного життя. Цей термін запропонував французький філософ Е.Ларуа, а природознавець П.Тейяр де Шарден та В.І.Вернадський наповнили його змістом. В.І.Вернадський виклав своє бачення еволюційно-історичного процесу, перспектив майбуття людства як космічного феномену. Він писав: «Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. Й перед ним, його думкою та працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого».
У 1925 році в своїй статті, що була опублікована в Парижі, В.Вернадський писав: «У біосфері існує велика геологічна, можливо космічна сила, планетарну дію якої зазвичай не беруть до уваги в уявленнях про космос... ця сила є розум людини, цілеспрямована і організована воля її як істоти суспільної».
Згідно з тлумаченнями В.І.Вернадського, ноосфера є вищим етапом розвитку земної природи, результатом спільної, скерованої людиною еволюції природи і суспільства. Біосфера завдяки розумній діяльності й технічній могутності людини має набути нової функції – функції гармонійної стабілізації умов життя на планеті. В.Вернадський припускав, що людство в майбутньому стане автотрофним, тобто незалежним від органічних ресурсів..
В основі ідеї В.І.Вернадського лежить його соціальний оптимізм і впевненість у величезній силі науки, якій, як він вважав, вдасться об’єднати людство. На жаль у працях В.Вернадського немає наукового опису процесу ноосферогенезу з чіткими характеристиками його складових елементів та етапів розвитку.
Велика гуманістична привабливість концепції, з одного боку, і її неповнота, з іншого, зумовили чимало спекуляцій та вільних тлумачень щодо ідеї ноосфери.
Учення про ноосферу одні учені (В.Казначеев, 1985; О.Яншин, 1988, В.Комаров, 1990 та інші) вважають як одне з найважливіших наукових досягнень, як основний закон соціальної екології, а інші (В.Кутирев, 1990; М.Реймерс, 1994; В.Данілов-Данільян, 2000 та інші) сприймають як утопію, прекрасну мрію про світле екологічне майбутнє, яке практично не може бути вибудовано за низки реальних об’єктивних причин.
Деякі вчені стверджували, що ноосфери уже існували як сфери розуму, продуктом яких були технічні досягнення різного рівня. Інші вважають, що формування ноосфери лише почалося, ще інші – що ноосферогенез вже йде повним ходом, розуміючи під цим наступ техносфери на біосферу.
Науково-технічний прогрес нині в 100000 разів перевищує швидкість біоеволюції. Сумарне споживання енергії людиною за час існування цивілізації збільшилося в 5000 разів. Антропогенне навантаження на природне середовище збільшилося в сотні тисяч разів, результатом чого стали неконтрольований розвиток у багатьох регіонах планети незворотних процесів деградації екосистем, поява кризових екологічних ситуацій.
У біосфері, в системі, де в процесі тривалого мільйонорічного розвитку формувалися збалансовані біохімічні, геофізичні, та геохімічні процеси саморегуляції, самоочищення й самовідновлення, з’явилася підсистема, створена людиною, яка дуже швидко перебрала на себе потоки енергії, необхідні багатьом іншим підсистемам, і це завдало останнім непоправної шкоди.
У ноосфері техніко-економічний прогрес почав замінювати еволюцію, розвиваючись агресивно без координуючих зворотних зв’язків і врахування екологічних законів, без орієнтування на екологічно збалансований розвиток. Нині етика й мораль не сприяють еколого-економічно збалансованому розвитку цивілізації та нормальному функціонуванню біосфери, а спрямовані на створення якомога ефективніших технологій використання всіх видів природних ресурсів, їх виснаження з одночасним утворенням абсолютно несприятливої для біосфери кількості відходів, які не можуть включатися в коло обіг речовин та енергії.
Цікаву думку щодо ідеї ноосфери висловив один з найвідоміших спеціалістів у галузі етногенезу Л.Гумільов: «А что дала нам ноосфера, даже если она действительно существует? От палеолита остались многочисленные кремневые отщепы и случайно оброненные скребки да рубила; от неолита – мусорные кучи на местах поселений. Античность подарила нам развалины городов, а средневековье – руины замков... И вряд ли в наше время найдется человек, который предпочел бы видеть на месте лесов и степей груды отходов и бетонированные площадки».
Л.Гумільов був одним із перших вчених в колишньому СРСР, який виступив проти ідеї ноосфери у 1980-х роках, не маючи таких фактів і розрахунків, якими оперували В.Горшков, В.Кутирєв та інші. Він вважав (1989), що «сфера розуму» не може бути розумною, якщо її розвиток веде до заміни живих процесів, якщо «людська творчість каміння перетворює на піраміди або Парфенон, вовну – на піджаки, метал – на шаблі і танки. А ці предмети позбавлені саморозвитку. На противагу В.Вернадському Л.Гумільов відмічав просторово-часову неоднорідність людства, етногенезу. Він підкреслював важливість розподілу людства на етноси, тому що кожний етнос має свою сформовану віками специфіку ставлення до довкілля і своє незбориме прагнення (переважно неусвідомлене) до діяльності. За думкою Л.Гумільова, саме пасіонарність як явище, яке не підкірне людині і яке керує людиною, змінює Землю.
У 1986 році американський еколог Ю.Одум висловив думку, що незважаючи на величезні можливості й здібності людського розуму та здатність керувати природними процесами, ще рано говорити про ноосферу, людина ще не здатна передбачити всі наслідки своїх дій.
Російські вчені Т.Акимова та В.Хаскін також зазначають, що перетворене людиною довкілля не може бути названо «сферою розуму». Вони вважають (1998), що критерії розумності взагалі не варто застосовувати до людського суспільства, краще – критерій доцільності. Варто поставити питання, чому Біосфера, що складається з незбагненної кількості різноманітних і нескорельованих істот, які не мають розуму, виявляє всі властивості надзвичайно точної, збалансованої і стійкої організації, тоді як людське суспільство, суспільство носіїв високого розуму, не тільки не має позитивних якостей, а й своєю стихійною неорганізованістю та поведінкою загрожує існуванню біосфері і самого себе.
За останні 50 років на Заході у працях провідних вчених учення про ноосферу практично не згадувалося, а у колишньому СРСР воно глибоко вкоренилося у наукові праці і вважалося надійним теоретичним підґрунтям природоохоронної діяльності. Кілька років тому в Москві створено Міжнародну академію ноосфери; в Україні також проходять дискусії щодо створення Академії ноосфери.
Аналіз праць В.Вернадського, присвячених ноосфері («Біосфера і ноосфера», «Кілька слів про ноосферу», «Наукова думка як планетарне явище», «Філософські думки натураліста») показав, що постановка автором завдання охорони навколишнього середовища і живої природи має суто утилітарний характер – зберегти лише корисні для людини види. Проблема охорони довкілля в широкому розумінні – збереження біорозманіття, відтворення екосистем, тощо не розроблялася, знищення «дикої» не займаної людиною природи як некорисної для суспільства В.Вернадський часто висвітлював у позитивному контексті. Формування ноосфери передбачало докорінну зміну біосфери, використання її як будівельного матеріалу. Ідея розумного збалансованого співіснування біосфери й техносфери цілком ігнорувалася. Біосфера не розглядалася як така, що має самостійну цінність, завдання про її збереження не ставилося, причини й наслідки глобальних негативних змін біосфери під впливом техногенних навантажень не розглядалися. В перспективах розвитку В.Вернадський ігнорував роль соціальних процесів.
Сучасні дослідники стверджують, що головною причиною розвитку глобальної екологічної катастрофи є перенаселення планети, яке породжує пере виснаження ресурсів, перевиробництво та перезабруднення довкілля.
Демографічна проблема нині залишається поза розумним контролем і керуванням. Та й сам контроль людства над біосферою принципово неможливий. Кількісні показники інфраструктурних можливостей біоти екосфери на 20 порядків перевищують можливості людини.
Видатний російський еколог М.Реймерс неодноразово наголошував, що жодні технократичні «вдосконалення» біосферних природних процесів, або їх дублювання не будуть екологічно оптимальними, тому що «протез завжди гірше».
В.Хаскін і Т.Акімова говорять, що людство не наближається до ноосфери, а віддаляється від неї з великою швидкістю, і якби В.І.Вернадський міг це бачити, він засумнівався б у можливості реалізації ідеї ноосфери, Життя нам дає багато фактів, які суперечать прогнозам пропагандистів ноосфери: техносфера набула здатності до саморозвитку, почали з’являтися ознаки, які не планувалися людьми; це також численні «сюрпризи» самої біосфери у вигляді невідомих нам небезпечних хвороб, біологічних явищ.
Некерованим стає розширення прірви між високорозвиненими і слаборозвиненими країнами, розшарування суспільства практично в усіх країнах на невеликий відсоток дуже багатих і великий відсоток дуже бідних.
Наукові знання завжди формалізують реальні відносини й процеси, тому Ю.Пузаченко (1993) вважає, що ідея побудови гармонійного несуперечливого світу засобами наукових знань недосяжна. В.Горшков вважає абсолютно утопічною ідею керування біосферою. З 1970 року він розробляє теорію біотичної регуляції та стабілізації навколишнього середовища. Головним досягненням розробок В.Горшкова є визначення дуже важливого поняття-критерію, який він назвав рубежем сталості (стійкості, витривалості) екосфери щодо антропогенних навантажень, або несучою ємністю біосфери. Ця величина становить 1% чистої глобальної первинної продукції біоти, що дорівнює 0,74 ТВт/рік (Т – тера= 1012). За оцінками різних фахівців сучасне пряме споживання людством біопродуції становить від 7% до 12%, тобто в 10 разів більше від рубежу стійкості біосфери. Валова потужність енергетики нашої цивілізації становить близько 18 ТВт, що в 24 рази більше енергетичної межі. Єдиний висновок з цих розрахунків – це необхідність негайного зменшення цього тиску на біосферу. Шляхи зменшення цього тиску дехто бачить в зменшеності чисельності населення планети та екологізації всіх сфер виробництва.
