Визвольна війна середнин XVII ст. та формування

Козацької державності

1. Причини і передумови «Великого повстання». Періодизація визвольної боротьби.

2. Внутрішня та зовнішня політика Богдана Хмельницького.

3. Переяславська Рада та її наслідки для державності України.

4. «Руїна». Обмеження і ліквідація української державної автономії в XVIII ст.

 

1. Причини і передумови «Великого повстання». Періодизація визвольної боротьби

На 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Історики не раз підкреслювали надзвичайно вигідне становище польської Речи Посполитої – внутрішнє та зовнішнє. Всі сусіди Польщі були ослаблені й пережи­вали в тій чи іншій формі кризу. Після ординації 1638 р. козацькі заворушення припинилися. Релігійні суперечності, які потрясали жит­тя Речи Посполитої, особливо на її українських та білоруських зем­лях, майже затихли після компромісу 1632 р Зовнішній і внутрішній мир сприяв економічному зростанню Речі Посполитої. Проте десятиліття «золотого покою», як його називали польські історики, виявилося «затишшям перед бурею».

Визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького розпочалася у 1648 р. Вона була викликана цілим рядом причин політичного, соціально-економічного, культурно-релігійного характеру.

Політичні причини. У середині XVII ст. більша частина українських земель знаходилася у складі Речі Посполитої. Послідовно проводився курс, на усунення православних русинів від участі в органах місцевого самоврядування, ущемлялися їх права на заняття ремеслами, промислами, торгівлею. Після придушення козацьких повстань польський уряд у 1638 р. обмежив права Війська Запорізького. Скасовувалася виборність козацької старшини, ліквідувався козацький суд, на чолі війська замість гетьмана був призначений польський комісар, а посади полковників зайняла польська шляхта. Реєстрове козацтво було зменшено до 6 тис. чоловік, а невключені до реєстру – автоматично переходили в підданську залежність.

Культурно-релігійні причини. Релігійні суперечності не були зняті і наростав новий вибух релігійних при­страстей. Покатоличення українців здійснювалося за допомогою уніатської церкви. Православні храми і монастирі зачинялися, замість них будувались католицькі костьоли. Дискримінації була піддана українська мова, заборонявся друк українських книг, українці не могли отримати освіту на рідній мові. Все це викликало ненависть українського народу.

Соціально-економічні причини. Польські та українські феодали, намагаючись збільшили свій прибуток, йшли шляхом посилення експлуатації селянства. Збільшується панщина, особливо в районах пов’язаних торговими відношеннями із зовнішнім ринком. Одночасно зростають натуральні і грошові податки. Влада верхівки була необмеженою, феодал міг селянина продати, обміняти, фізично наказати і навіть вбити. Особливо страждали українські селяни від передачі феодалами в оренду своїх маєтків. У першій половині XVII ст. більша частина українських земель, що належала польській шляхті, орендувалася єврейськими підприємцями, які намагалися в короткий строк повернути з прибутками вкладені в оренду гроші, нещадно експлуатували селян. У подібній ситуації опинилося і міщанство, особливо в тих містах, що знаходилися в приватній власності феодалів. Міщани здійснювали свої повинності й платили податки.

Отже, відсутність власної держави, прогресуюча втрата національної еліти, закріпачення селянства, релігійна та мовна дискримінація не тільки гальмували у середині XVII ст. суспільний розвиток українського народу, а й робили цілком реальну загрозу втрати його самобутності, асиміляції та зникнення з історичної сцени.

Ліквідація гноблення шляхетської Польщі відповідала інтересам майже всіх класів і станів суспільства: селянства, міського населення, реєстрового і нереєстрового козацтва, старшини, нижчого православного духовенства, української дрібної шляхти. Проте найважливішу роль у визвольній війни відіграло козацтво.

Війна мала національно-визвольний, релігійний та соціальний характер. Її мета полягала в ліквідації національно-релігійного гноблення з боку Речі Посполитої, розбудові незалежної держави, знищенні панівної системи соціально-економічних відносин.

В історичній літературі на сьогодні немає єдиної думки з питання типологічної характеристики та періодизації боротьби, що розпочалася у 1648 році. Події того часу трактуються як «повстання» (козацьке, селянське, народне, та ін.), «війна» (козацька, селянська, національно-визвольна та ін.), «революція» (національно-визвольна, козацька та ін.). Деякі сучасні українські історики – В. Смолій, О. Бойко, Г. Темко вважають, що за своїми масштабами, за характером, формами і метою боротьби, змінами, які відбулися у політичному, соціально-політичному і духовному житті українського народу, ці події є «Українською національною революцією».

У радянській історіографії верхня межа визвольної боротьби доводилася до 1654 – року Переяславської ради, українська історична наука 90-х років ХХ ст. розширила їх до 1657 – року смерті Б.Хмельницького. На думку В. Борисенко, національно-визвольна війна продовжувалася до 1660 – р., О. Бойко, В. Смолій, В. Степанков уважають, що війна завершилася у 1676 р., а В. Шевчук датою її завершення визначає 1678 р. Періодизація визвольної боротьби поділяється в одних істориків на три, у інших – на п'ять періодів з різними хронологічними рамками.

2. Внутрішня та зовнішня політика Богдана Хмельницького

 

Визвольну війну українського народу очолив чигиринський сотник Зиновій Богдан Хмельницький (1595-1657 рр.). Спочатку Хмельницьким керувала особиста образа, нанесена йому польським шляхтичем Д. Чаплинським. Всі звернення Б. Хмельницького до суду і навіть до самого короля закінчилися безрезультатно. Не знайшовши справедливості у влади, Хмельницький від’їжджає на Запорізьку Січ, де під його проводом козаки в січні 1648 р. вигнали польський гарнізон і вибрали Хмельницького гетьманом.

Блискучі перемоги Хмельницького над регулярними польськими військами під Жовтими Водами, Корсунем (травень 1648 р.), Пилявцями (вересень 1648 р.) зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час під знамена Хмельницького встали козаки, міщани, духовенство, дрібна шляхта, війна охопила всю територію України. Успіх перших битв у значній мірі визначався двома організаційними кроками гетьмана: залученням на свою сторону реєстрового козацтва і укладенням воєнної угоди з кримськими татарами.

Улітку 1648 р. починає визрівати ідея створення власної української держави. Уже в кінці червня 1648 р. на Лівобережній Україні (за виключенням Чернігова) стверджується полкова і сотенна влада. На Правобережній Україні влада гетьмана розповсюджується на Брацлавщину, Київщину, Поділля та частину Волинського воєводства. Проте польське керівництво не хотіло задовольнити вимоги Хмельницького про створення навіть обмеженої української державної автономії.

Восени 1648 р. козаки здобули блискучі перемоги над польськими військами під Пилявцями, Львовом, Замостьєм, що заставило польський уряд піти на переговори. Українсько-польські переговори проходили в січні 1649 р. у Переяславі.

25 лютого 1649 р. з Польщею було укладене перемир’я, відповідно з яким повстанці добилися визнання де-факто автономії України. Границя між нею і Польщею повинна була проходити по річкам Горинь, Прип’ять і містом Кам’янець-Подільський, через яку заборонялося переходити коронним військам, урядовим чиновникам і польській шляхті. Проте вже у травні 1649 р. новий польський король Ян II Казимир порушив перемир’я і знову почалися бойові дії. В серпні 1649 р. у бою під Зборовом Хмельницький наніс поразку польським військам, від повного розгрому яких врятувало лише посередництво кримського хана Іслам-Гірея. Хмельницький вступив у переговори з поляками, намагаючись зберегти як можна більшу автономію для України.

У відповідності з укладеним 18 серпня 1649 р. Зборівським договором територію української держави складали тільки три воєводства – Київське, Брацлавське і Чернігівське. Чисельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. осіб. Київський митрополит отримав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія.

Перед Хмельницьким гостро постало питання створення української держави. Запорозька Січ ста­ла своєрідним зародком новоствореної держави. Назва козацької держави була Військо За­порозьке. Функціонування держави виявилося у запровадженні влас­ного територіального поділу, створенні та діяльності органів пуб­лічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмель­ниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км² і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн. осіб.

Основою внутрішньої організації української козацької держави стали традиції та звичаї суспільного життя українців, перш за все реєстрових козаків і Запорізької Січі, яка стала своєрідним зародком нової української державності. В основу адміністративного ладу була покладена структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки і сотні. Кількість полків не була сталою: якщо 1649 р. їх налічувалося 16, то 1650 р. — уже 20.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти – універсали, підписував листи, угоди й накази. Система органів публічної влади мала три рівні – генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада у державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман, та генеральна старшина. Повноваження цього органу поширювалися на всю територію України. На місцях управляли полкові та сотенні уряди. На чолі полку стояв полковник, який або обирався козаками полку, або призначався гетьманом. Він керував полком за допомогою старшини. Полк поділявся на сотні (10, 20, а іноді й більше). Сотнею керував сотник разом зі старшиною (писарем, осавулом, хорунжим). Їх обирали, як правило, козаки. В полкові та сотенні міста вища старшина призначала свого представника – городового отамана. Полковники і сотники поєднували в своїх руках військову й цивільну владу. У містах діяли органи самоврядування (на зразок Магдебурзького права): у великих – магістрати, у менших – ратуші.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а пізніше була введена посада гетьманського підскарбія. Поповнення державної казни здійснювалося із трьох основних джерел: із земельного фонду, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

- Своєрідним гарантом розбудови Української держави стала національна армія. Її ядро становило реєстрове та запорізьке козацтво, навколо якого об’єдналося повстале («покозачене») селянство та міське населення. Армія формувалася із добровольців.

Соціально-економічна політика Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільваркової системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю. На аграрну політику Хмельницького активно впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупними земельними власниками. Проте гетьман як міг гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Уряд Богдана Хмельницького налагодив зв’язки з представниками Московії, Криму, Туреччини, Польщі, Трансільванії, Молдови. Пізніше Україну визнали Венеція, Валахія, Швеція та ін. Незважаючи на дипломатичну протидію Польщі та її союзників, Україна, по суті, виступала на міжнародній арені як незалежна держава..

Зміцнення позицій України спричинило занепокоєння польського уряду, який вирішив скасувати українську автономію. У лютому 1651 р. польська армія перейшла у наступ, і знову розпочалися воєнні дії. У битві під Берестечком 28 червня 1651 р. поляки через інертну позицію татар, які у вирішальний момент покинули поле бою, розбили козацькі війська. Поразка зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651 р. Білоцерківського договору влада Богдана Хмельницького обмежувалася Київським воєводством, козацький реєстр обмежувався до 20 тис., пани могли повертатись до маєтків, гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмана, йому заборонялися зовнішні відносини.

У 1652 р. відбувся новий спалах війни. Хмельницький раптовим ударом 22-23 травня знищив польську армію під Батогом. Здобувши перемогу, Хмельницький пішов на визнання основних завоювань селянства. Були ліквідовані, за невеликим винятком, велике й середнє землеволодіння, фільваркова система господарювання і кріпацтво. Зросло землеволодіння православних монастирів, завершується процес утвердження козацької земельної власності, значна частина земель перейшла до рук селян. Було ліквідовано стан великих і середніх світських землевласників, різко зменшилася кількість дрібної шляхти. Поліпшилося становище селянства, яке отримало особисту свободу, право на землю, право вступу до козацького стану. Зміцнився статус православного духовенства. Провідна роль в житті міст перейшла до рук українців.

У березні 1653 р. польська армія перейшла у наступ. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Знову козаків покинули татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою. Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні.

3. Переяславська Рада та її наслідки для державності України

Ускладнення геополітичної ситуації в регіоні, воєнні невдачі визначили проросійський вектор зовнішньої політики Богдана Хмельницького. Ще починаючи з 1648 р., гетьман неодноразово звертався до Москви з проханням допомогти у антипольській боротьбі. Російський цар після деяких вагань «в ім’я спасіння віри православної» погодився взяти Україну під свою опіку. Відповідну ухвалу про це прийняв 1 жовтня 1653 р. Земський собор. 8 (18) січня 1654 р. козацька рада, зібрана в м. Переяслав, ухвалила рішення про прийняття протекції царя. У ході переговорів, що супроводжували Переяславську раду, було узгоджено принципові засади майбутнього договору – антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вільностей Війська Запорізького, та здійснено усний акт присяги.

У березні 1654 року у Москві українська делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії.

Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою «Статті Богдана Хмельницького» (т.зв. «березневі статті»). Згідно з цим документом, Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет: збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

Польща реагувала на союз України з Москвою об’єднанням своїх сил з татарами. Річ Посполита та Кримське ханство підписують «Вічний договір» про взаємодопомогу. Вже у жовтні цього року кримський хан в ультимативній формі вимагає від гетьмана розриву угоди з царем. У 1656 р. за спиною Хмельницького відбулися мирні переговори Москви з Польщею (Віленське перемир’я).

Укладення перемир’я Москви з Варшавою робило безперспективним російсько-козацький військовий союз і розв’язувало гетьманові руки. Тепер зовнішньополітичний курс Хмельницького був спрямований на пом’якшення політичного тиску Росії; повернення західноукраїнських земель; убезпечення України від татарської загрози; міжнародне визнання своїх династичних намірів – приєднання до титулу гетьмана титулу суверенного князя і забезпечення спадковості верховної влади у новій Українській державі. Щоб здійснити ці задуми, гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте важко хворий, Хмельницький помирає 6 серпня 1657 р. на 62 році життя у Чигирині.

4. «Руїна». Обмеження і ліквідація української державної автономії в XVIII ст.

Після смерті Б. Хмельницького Україна вступила в найскладніший період своєї історії, що продовжувався майже 30 років і отримав назву «Руїна». Він характеризувався боротьбою козачої старшини за владу. Гетьмани доби Руїни по-різному бачили перспективу політичного розвитку України. Одні вважали за краще залишатись під владою Москви, інші – намагалися добитись повної незалежності України, треті – шукали нового заступника. У боротьбу було залучено населення, суспільство знаходилось в стані громадянської війни. Все це послаблювало українську державу і зрештою призвело до її розколу на Правобережну Україну, яка потрапила під владу Польщі, і Лівобережну (Гетьманщину), що увійшла до складу Росії.

Початком доби Руїни стало усунення від влади восени 1657 р. сина покійного Богдана – 16-ти річного Юрія Хмельницького. Генеральний писар Іван Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот. Після того, як у жовтні 1657 р. у Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну дер­жавну діяльність: уклав союз зі Швеці­єю, поновив союзницькі відносини з Кримом, порозумівся з Оттоманською Портою.

Усунувши від влади Ю. Хмель­ницького, Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьма­нату, тобто монархічну модель управління. В основу свого дер­жавотворчого курсу він поклав принципи олігархічної респуб­ліки. З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували Виговського до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед – кріпацт­ва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення цен­тральної влади, посилення позиції козацької старшини та шлях­ти, порушення соціальної рівноваги у суспільстві, зростання масового невдоволення і врешті-решт до вибуху соціальної бо­ротьби.

Виговський йде на рішуче збли­ження з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським уря­дом Гадяцький договір. За його умовами, Україна, як формально незалежна держава під назвою Велике князівство Руське, на рів­них правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федера­ції — Речі Посполитої. Територія князівства включала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належа­ла гетьманові, який обирався довічно та затверджувався коро­лем. Українська армія мала складатися з 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися у правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адмі­ністративно-територіального устрою, що існував до 1648 р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українсь­ких землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжна­родні відносини.

Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Нев­довзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до укра­їнського народу, в якій Виговського було названо зрадником, та містився заклик до народу чинити непокору гетьманові. У листопаді 1658 р. російське військо перейшло кордон України.

Початок агресії був вда­лим для росіян. Козацькі загони зазнали поразки під Ромнами та Лохвицею. Вирішальна битва відбулася у червні 1659 під Ко­нотопом. Вона тривала три дні і закінчилася цілковитою пере­могою Виговського. Москву охопила паніка, царський двір збирався втікати до Ярославля.

Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростан­ня опозиції, посилення промосковських настроїв. За таких обставин Виговський у жовтні 1659 р. зріка­ється булави та виїжджає до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити со­ціальну напругу, уникнути територіального розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю.Хмельницького. Розрахунок був на те, що «чарівне ім’я Хмельницького» (вислів І. Крип’якевича) стане тією силою, яка забезпечить єдність еліти, консолідацію суспільства та стабільність держави.

Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим війсь­ком О.Трубецькой. Новий Переяс­лавський договір 27 жовтня 1659 р. фактично перет­ворював Україну на автономну складову частину Росії: переоб­рання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; геть­ман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозво­лу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовува­тися російські залоги; київська митрополія підпорядковувалася московському патріархатові.

У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського про­тистояння у боротьбі за українські землі. Під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального роз­колу України, оскільки на Лівобережжі вже міцно закріпилися російські сили.

У січні 1663 р. Ю. Хмельницький, розуміючи, що він не тільки не зміцнив єдність держави, а й став одним з ініціаторів її територіального розмежування, зрікається гетьманської була­ви та йде у монастир.

З 1663 р. на Правобережжі і Лівобережжі обиралися свої гетьмани. Гетьманами Лівобережної України були Іван Брюховецький, Дем’ян Многогрішний та ін., Правобережної – Павло Тетеря, Михайло Ханенко. Одним із гетьманів Правобережної України був Петро Дорошенко. Спочатку він проводив пропольський курс, але після Андрусівського договору 1667 р., за яким Лівобережна Україна відійшла до Росії, а Правобережжя залишилося у Польщі, Дорошенко прийняв турецьке підданство. Союз з Туреччиною і його спільні військові походи на Україну підірвали авторитет Дорошенка. 1676 р. він передає клейноди лівобережному гетьману Івану Самойловичу.

Таким чином, у боротьбі за українські землі найбільш активно брали участь Росія, Польща, Туреччина. У 1681 р. Росія і Туреччина підписали Бахчисарайський мир. За його умовами під контролем Туреччини опинилися Південна Київщина, Брацлавщина та Поділля, а Росія утримувала Лівобережну Україну з Києвом, а також Запоріжжя. Останню крапку в процесі поділу українських земель у ХVІІ ст. між сусідніми державами було поставлено 1686 р. під час підписання між Росією та Польщею «Вічного миру». Річ Посполита визнавала за Москвою Лівобережну Україну, Київ, Запорожжя, Чернігово-Сіверську землю. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі (у 1699 р. після Ясського миру з Туреччиною до Польщі повернулося і Поділля). Кінець війни знаменував кінець «Руїни». Слідством «Руїни» було жахливе руйнування господарства і загибель тисяч людей. Умови миру не враховували інтересів України..

Певну роль у розвитку української державності відіграв Іван Мазепа, який з 1687 р. гетьманував на Лівобережній Україні. Своє правління він розпочинав як політик промосковської орієнтації.

1700 р. став переломним для України. Північна війна, до якої Петро І втягнув і Україну, була чужою для українського народу. Інтенсивне використання козацького війська у віддалених від України місцях, спроби перетворити окремі полки на регулярні драгунські, руйнування зовнішньої торгівлі України - все це провіщало близьку ліквідацію автономії України. В умовах кризової ситуації, що склалась, дії Мазепи були спрямовані на збереження української автономії. Навесні 1709 р. він уклав угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Україною прокотилася хвиля російського терору й агітації: заочно Мазепа був звинувачений у зраді й урочисто «страчений», замість нього обрали престарілого Івана Скоропадського (1708-1722 рр.), а Олександр Меншиков утопив у крові захисників і мешканців гетьманської столиці – Батурина. Цього ж року гетьман Мазепа виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

Після поразки шведського короля Карла ХІІ під Полтавою Мазепа і його прихильники покинули батьківщину і знайшли притулок у турецьких володіннях у молдавських Бендерах. Цього ж року Мазепа помер. Козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції Пилипа Орлика. Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорізькими козаками договір, який дістав назву «Пактів й установлень законів і вольностей Війська Запорозького» («Pacta et constitutiones legum libertatumque Exercitus Zaporoviensis»). «Конституція» П. Орлика мала на меті консолідацію українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорізькій Січі традиційних прав і вільностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Надання виняткових прав православ’ю в Україні також мало сприяти суспільній єдності. «Конституція» була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів. Орлик намагався реалізувати свою програму на практиці та відновити українську державність, але ці намагання не увінчалися успіхом.

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в ХVІІІ ст. був тотальний, безперервний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. Офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів:

І етап (1708–1728 рр.) – форсований наступ на українську автономію. Характерними рисами цього процесу були: обмеження влади гетьмана І. Скоропадського та контроль за нею; економічні утиски; експлуатація демографічного потенціалу; культурні обмеження. У 1722 р. було засновано Малоросійську колегію з російських чиновників на чолі з Вельяміновим. Вона відібрала всяку владу від гетьмана і козацької управи.

ІІ етап (1728–1734 рр.) – повернення Україні частини її прав та вільностей. Смерть Петра І, реальна загроза війни з Туреччиною змінили політичну кон’юнктуру, діяльність Малоросійської колегії зачепила інтереси всесильного О.Меншикова, який володів величезними маєтками в Україні. У 1727 р. було скасовано Малоросійську колегію, дозволено вибори гетьмана. Ним став Данило Апостол. Але поновлення української автономії носило формальний характер, фактично все суспільне життя перебувало під контролем російської сторони.

ІІІ етап (1734–1750 рр.) – посилення імперського тиску. Після смерті Д. Апостола в Петербурзі було прийнято рішення: нового гетьмана не обирати, владу було передано Правлінню гетьманського уряду (Міністерське правління) на чолі з кн. Я.П.Шаховським. До Правління входило шість осіб: троє росіян та троє українців. Характерними рисами цього періоду були втручання російських чиновників у всі сфери суспільного життя, русифікація українського населення.

ІV етап (1750–1764 рр.) – тимчасове уповільнення процесу російської експансії. У 1750 р. останнім гетьманом України став брат фаворита імператриці Єлизавети Кирило Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію.

V етап (1764–1783 рр.) – остаточна ліквідація української автономії. 1764 р. було ліквідовано гетьманство, вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з талановитим військовим і адміністратором Петром Румянцевим. 1775 р. було знищено Запорізьку Січ, а 1781/2 р. – ліквідовано полкову територіально-адміністративну систему на Гетьманщині. За численними проханнями козацької старшини у 1783 р. урядовим наказом були заборонені переходи селян і юридично оформлено кріпацтво на Лівобережжі. Після оголошення у 1785 р. «Грамоти про вільність дворянства» українська старшина (військові й цивільні чини ліквідованої козацької автономії) фактично була зрівняна в правах з російським дворянством.

Останнього гетьмана Запорізької Січі Петра Калнишевського було заслано в Соловецький монастир, де він і помер у 1803 р. у віці 112 років. А козаки перейшли в розряд державних селян. Частина потрапила в залежність від нових землевласників, біля 5 тис. пішло в Туреччину, осівши за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775–1828 рр.). Перед черговою війною з Туреччиною (1787–1791 рр.) царський уряд організував Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців. З 1792 р. почалося переселення частини запорожців-чорноморців на Кубань.

Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні, спричинених насамперед новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХVІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила значна частина українських земель.

Після першого розподілу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині і Поділля, у 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, яка була частиною Османської імперії; після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), після третього поділу (1795 р.) – Берестейщина.

Отже, українські землі перейшли під владу двох імперій – Російської і Австрійської. Об’єднання в межах Російської імперії більшості українських земель (майже 80 %), етнічне возз’єднання лівобережних та правобережних українців, поновлення позицій у суспільстві православної церкви сприяли консолідації української нації. Однак наприкінці ХVІІІ ст. автономії Лівобережжя не існувало, Правобережжя з-під влади одного іноземного уряду потрапило під владу іншого, що не могло забезпечити повноцінний, динамічний розвиток краю. Російська імперія зробила все можливе, щоб перетворити Україну на звичайну провінцію імперії.

Тема 6

Українські землі під владою імперій (кінець хvііі – початок хх ст.)

 

1. Соціально-економічний розвиток України у ХІХ – на початку ХХ ст.

2. Суспільно-політичний і національний рух у ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних партій.

3. Україна в період революції 1905–1907 рр. і Першої світової війни 1914-1918 рр.

 

1. Соціально-економічний розвиток України у ХІХ – на початку ХХ ст.

 

Українські землі з кінця XVIII до початку XX ст. входили до складу різних держав - Російської та Австро-Угорської імперій, а отже знаходилися під впливом різних локальних цивілізацій. Економічні, політичні, соціокультурні процеси в кожному з регіонів у більшій мірі визначалися особливостями тієї держави, до якої вони входили, ніж етнічною єдністю українських земель.

Необхідно зупинитися на особливостях російського історичного процесу в цілому, без визначення яких не можна зрозуміти розвитку українських земель, що входили до складу Російської імперії. За оцінками багатьох сучасних дослідників розвиток Російської держави не відповідає звичним для Європи схемам феодального та буржуазного розвитку Росія являла собою приклад відносно швидкої модернізації та трансформації традиційного суспільства.

У першій половині ХІХ ст.. в українських губерніях Російської імперії помітно розвинулася промисловість, сільське господарство, торгівля. Якщо у першій чверті ХІХ ст. чисельність підприємств в Україні зросла на кілька сотень, то за 1825-1858 рр. кількість промислових підприємств збільшилась з 649 до 2473. Промисловість України з виробництва цукру та видобутку вугілля до середини 1950-х років почала набувати загальноросійського значення. Зрушення в промисловості сприяли розвитку сільського господарства, пожвавленню товарно-грошових відносин. Економічне зростання зумовлювалося політичною стабілізацією, припиненням набігів татар і майже регулярних війн чи повстань, втягуванням України у всеросійський ринок і визріванням у надрах старої натуральної системи господарства нових буржуазних відносин. Розвитку господарства сприяло приєднання і освоєння земель Північного Причорномор’я. Зокрема на місце запорозького паланкового центру Новий Кодак і селища Половиці був заснований Катеринослав.

До середини ХІХ ст. існуючі виробничі відносини в російській Україні прийшли в невідповідність з розвитком економіки як у промисловості, так і в сільському господарстві. Масове зубожіння населення, загострення класових протиріч обумовили соціальні конфлікти – від стихійних бунтів до організованих виступів. Наявність кріпацтва стримувала розвиток як сільського господарства, так і промисловості. Тому царизм змушений був вдатися до реформаторської діяльності. 19 лютого 1861 р. Олександр ІІ підписує Маніфест про скасування кріпацтва і «Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». Зауважимо, що в Австрійській імперії кріпацтво було ліквідоване ще в 1848 р.

В результаті проведення реформи 1861 р. з скасування кріпацтва:

- селяни отримували особисту свободу і цивільні права, можливість вільно розпоряджатися своїм майном, виступати в суді, укладати операції від свого імені, а не від імені поміщика, як це було раніше;

- селяни звільнялися із землею (за викуп).

- поміщики залишалися власниками більшості землі в державі;

- в особисте користування селянин отримував тільки землі, на яких знаходилася його садиба з господарськими спорудами, а польовий наділ він зобов’язаний був викупити у поміщика;

- протягом 20 років селянин уважався «тимчасово зобов’язаним» і повинен був залишатися в поміщика і за користування землею відпрацьовувати панщину або платити оброк, як і до 1861 р.;

- зберігалася община як засіб суворого виконання селянами повинностей перед поміщиком, оскільки з поміщиком розраховувався не кожний селянин окремо, а вся община в цілому;

- для розв’язання суперечок було створено інститут посередників, які призначалися виключно з дворян і тому не могли бути «неупередженими примирителями» земельних суперечок селян і поміщиків.

Через явну недосконалість реформи, виникли чутки, що справжню волю поміщики приховали. Почалися селянські виступи.

У комплексі реформ Олександра ІІ після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій.

Земська реформа (1864 р.) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління – земств. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, шляхи сполучення тощо. Через кілька років за аналогією була проведена міська реформа.

Судова реформа (1864 р.) базувалася на запровадженні позастановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи. Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві.

Військова реформа ( 1874 р.) замінила рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6–7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Незважаючи на обмеженість, реформи мали буржуазний характер і сприяли подальшому розвитку капіталістичного виробництва. У 1860–1880-х рр. завершився промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактури до фабрики, від ручної праці – до застосування парових двигунів та машин.

Через скасування кріпацтва і розвиток капіталізму в Україні почалися зміни в соціально-класовій структурі населення – розшарування селянства, зросла чисельність буржуазії та пролетаріату, могутність дворянства поступово падала, але воно залишалося привілейованим станом.

Розвиток сільського господарства після скасування кріпацтва відбувався «прусським шляхом», який передбачав уповільнене вростання поміщицького господарювання в капіталізм при збереженні напівфеодальної експлуатації селянства. Діяла відробіткова система, яка вела до розорення основної маси селянства, але з часом поширювалася грошова оренда.

Перетворення землі на товар стимулювало продаж поміщицької землі, внаслідок чого відбулися зміни в розподілі земельної власності – витіснення дворянського землеволодіння буржуазним. Капіталізм стимулював в сфері сільськогосподарського виробництва застосування техніки, використання вільнонайманої праці, зростання посівних площ, удосконалення знарядь праці тощо.

Слід виділити такі особливості розвитку капіталізму в промисловості:

1. Чисельне зростання всіх трьох стадій розвитку капіталістичного укладу промисловості: дрібнотоварного виробництва, капіталістичної мануфактури, капіталістичних фабрик. У найважливіших галузях промисловості (цукровій, вугільній, металургійній та ін.) були створені великі підприємства, які діяли на машинній техніці і паровій силі, а також на новому більш економічно вигідному паливі – вугіллі. Про темпи зростання таких промислових підприємств свідчать такі порівняльні дані: якщо в 1865 р. в Україні було 5224 підприємства, які виробляли продукції на 47 млн. рублів, то через 30 років, в 1895 р. стало 30310 підприємств, що випускали продукції на 261 млн. рублів.

2. Крім традиційних галузей промисловості з переробки сільгосппродукції, в Україні стала формуватись найбільша вугільно-металургійна база Росії. На кінець ХІХ ст. в Україні працювало 17 великих металургійних заводів, які давали 51,8 % загальноросійської виплавки чавуну. Металургійна промисловість інтенсивно розвивалась в Катеринославській і Херсонській губерніях.

3. Бурхливий розвиток капіталізму вів до концентрації виробництва: у 1890 р. половина робітників України концентрувалась на великих підприємствах, що мали 500 і більше робітників.

4. Іноземний капітал в 1860-70-ті роки спрямовувався в основному на будівництво залізниць. З 1880-х років іноземний капітал вливається у важку промисловість. Основний потік іноземного капіталу йшов в основному з чотирьох країн: з Англії і Франції – в кам’яновугільну і металургійну промисловість, з Бельгії і Німеччини – в машинобудівну і металообробну.

Курс реформ був перерваний убивством терористами-народовольцями царя-реформатора Олександра ІІ (1 березня 1881 р.). Його син і наступник Олександр ІІІ ініціював курс т.зв. контрреформ.

Реформи 1860–1870-х рр. були непослідовними та незавершеними. Залишки феодалізму гальмували подальший розвиток капіталістичних відносин у сільському господарстві. Невирішеність аграрного питання поглиблювала конфронтацію в суспільстві, посилювала соціальну напругу та політичну нестабільність. На початку ХХ ст. деградація поміщицького землеволодіння стала цілком очевидною, а община показала не лише свою нездатність ефективно господарювати, а й належно контролювати настрої селян. Саме тому в Російській імперії з 1906 р. проводилася аграрна реформа, ініціатором якої став П.А. Столипін.

Заходи Столипіна.

1. Указом 9 листопада 1906 р. і законом 14 червня 1910 р. селянам дозволялося виходити з общини і закріпляти землі в приватну власність. Тим самим руйнувалося громадське землеволодіння.

2. Створення на селі хутірського і відрубного господарства.

3. Проведення переселенської політики.

Здійснення реформи було покладено на губернські і волосні землевпроваджувальні комісії. Столипін хотів створити міцну мережу багатих господарств, які б служили опорою самодержавства на селі. В Україні до початку 1916 р. 13 % від загальної чисельності господарств стали хутірськими і відрубними, в Південній Україні з общини вийшло 34,2 % господарів, в Правобережній Україні – 50,7 %. Для надання допомоги селянам було створено селянський поземельний банк, який скуповував поміщицькі землі і продавав селянам. У ході проведення переселенської політики Україна дала найбільшу кількість переселенців до Сибіру і Далекого Сходу. Правда, 70 % з тих, що виїхали, вимушені були повернутися в рідні місця.

Столипінська аграрна реформа прискорила розвиток капіталістичних відносин на селі. Найбільший успіх вона мала в Україні. Це пояснюється особливостями української ментальності, сильнішим, ніж у росіян, потягом до індивідуального господарювання, порівняно меншою поширеністю на території України селянських общин. Однак остаточно зруйнувати общину не вдалося, не змогла реформа ліквідувати і поміщицьке землеволодіння. Аграрна реформа не реалізувала повністю свого потенціалу і не досягла поставленої мети. Довести до кінця свої наміри Столипіну не судилося: в жовтні 1911 р. у київській опері терорист Багров застрелив реформатора впритул.

Таким чином, у ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. на українських землях відбувався помітний розвиток господарства, зумовлений політичною стабілізацією, освоєнням земель Причорномор’я тощо. Ліквідація кріпацтва сприяла бурхливому розвитку капіталізму.

 

2. Суспільно-політичний і національний рух у ХІХ – на початку ХХ ст. Виникнення українських політичних партій

 

Криза феодально-кріпосницької системи обумовила зростання суспільно-політичного руху за ліквідацію самодержавства і кріпацтва. Яскравим прикладом організації, що мала на меті виконання саме цих завдань, було Південне товариство, утворене у 1821 р. Програмним документом товариства була «Руська правда», складена П. Пестелем. Одночасно з Південним товариством, але незалежно від нього в Україні діяло Малоросійське товариство на чолі з В.Лукашевичем, а також Товариство об’єднаних слов’ян, засноване 1823 р. в Новгород-Волинському офіцерами П. і О.Борисовими і польським революціонером Ю.Люблінським. Метою товариства було звільнення слов’янських народів від деспотизму та іноземного панування, об’єднання слов’янських країн у федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва та станової нерівності. Восени 1825 р. Південне Товариство і Товариство об’єднаннях слов’ян злились.

Після поразки повстання декабристів 14 грудня 1825 р. у Петербурзі, члени Південного товариства 29 грудня 1825 р. підняли повстання Чернігівського піхотного полку. Але в перших числах січня 1826 р. повстанці зазнали поразки.

Цілий етап у політичному русі України склало Кирило-Мефодіївське товариство, серед організаторів якого були М. Костомаров, М. Гулак, В. Бєлозерський, Т. Шевченко та ін. Головними завданнями товариства було: повалення самодержавства, ліквідація кріпацтва, визволення слов’янських народів, у тому числі й українців, та утворення з них слов’янської федерації. Кожний слов’янський народ мав утворити окрему демократичну республіку (річ посполиту), а спільними справами повинен був завідувати спільний Собор. Доля товариства склалася трагічно: царський уряд розкрив і розгромив його, члени організації потрапили у заслання, Т. Шевченка було віддано в солдати.

В пореформений період значно активізувався суспільно-політичний рух. Зрозуміти суспільно-політичне життя в Росії і Україні неможливо без розуміння феномену російської інтелігенції, виникнення якої було результатом процесів модернізації, західних впливів і водночас являло собою суто російське явище. Саме поняття інтелігенція виникає в 1860-ті рр. в Росії та вже звідси розповсюджується по всьому світові. Більшість сучасних дослідників оцінюють визвольний рух у Росії як однорідний у соціальному відношенні, процес, розпочатий і завершений опозиційною інтелігенцією. У другій половині ХІХ ст. на історичну арену виходить нове покоління інтелігенції, яка дістала назву різночинської. Інтелігенція гостро переживала відірваність від народу. Для інтелігентської свідомості було характерно схиляння перед народом, прагнення служити народу. Некритично засвоюючи різні західні вчення, очолюючи суспільні рухи, створюючи різні політичні партії, вона розхитувала традиційні підвалини масової свідомості і саму будову російської державності, створюючи несумісний з нею тип політичної культури, що тяжіє до західного.

Слід виділити три основні напрямки суспільно-політичного руху.

1 Клерикально-монархічний (консервативний) напрямок. Він не мав чіткого організаційного оформлення, але його позиції були досить стійкі. Поширення гласності в результаті указу про скасування попередньої цензури викликано появу правої, наступально орієнтованої журналістики. Послідовники цього напрямку групувалися навколо таких видань, як «Московские ведомости», «Русский вестник», «Гражданин», «Новое время» та ін. Характерним для прихильників цього напрямку було негативне ставлення до реформ 60-х рр., активне відстоювання самодержавства, церковності, суспільної ієрархії. Головну небезпеку вони вбачали в буржуазному лібералізмі та західних впливах.

2. Ліберальний рух в Росії бере початок від «західників», які відстоювали ідею розвитку країни за західноєвропейським зразком. Хоча в пореформений період західництво і слов'янофільство як окремі напрямки суспільної думки перестали існувати, порушені ними проблеми залишались актуальними. У 60-ті рр ліберальний рух проявлявся в діяльності земств. Кращою формою правління ліберали вважали конституційну монархію. В основу своєї діяльності вони поклали тактику пошуку компромісів з урядом. І хоча в XIX ст. лібералізм не відіграв значної ролі в політичному житті, він мав великий вплив на суспільну думку. На початку XX ст. утворилися ліберальні політичні партії.

3. Революційний рух, який на протязі 30 років домінував серед радикально настроєних представників російського суспільства. Він отримав назву революційно-демократичний, а згодом народницький. Після того як Росія, а разом з нею і основна частина України, стали на шлях капіталістичного розвитку, революціонери-дворяни практично вичерпали свої можливості. З'явилося нове покоління революціонерів, які піддали критиці капіталістичний лад і закликали до побудови нового, який вони називали соціалістичним. Вони вважали, що селянська община, яка ґрунтується на зрівняльному землекористуванні, може стати основою нового ладу. Народники вірили в революційну природу селянства, у можливість підняти його відразу на соціалістичну революцію. В народництві існували три основні течії: бунтарська, пропагандистська та змовницька. Можна виділити етапи революційного руху – період гурткової роботи та «ходіння в народ» (кін. 60-х – кін 70-х рр., утворення підпільної організації «Земля і Воля» (1876 р.), посилення пропагандистської роботи та перехід до індивідуального терору (друга половина 70-х рр.), розкол «Землі і Волі» на «Народну волю» та «Чорний переділ» (1879 р.). Вищим досягненням революційних народників стало вбивство царя Олександра ІІ 1 березня 1881 р. Після цього народництво йде на спад. Поступово домінуючі позиції у революційному русі переходять до марксизму.

Протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст., як і в наступні періоди, в Україні відбувається поєднання революційного та національного рухів.

Важливе місце в національному русі займали громади – культурно-освітні організації, які мали на меті сприяти розвитку народної освіти, свободі літературного слова, поширенню національної ідеї, формуванню національної свідомості. Але навіть поміркована культурницька діяльність українофілів цього періоду сприймалася як загроза самодержавству. Царський уряд заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань, а потім і друкування літератури українською мовою в Російській імперії та увезення її з-за кордону (Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р.). Це підривало основи легальної культурницької діяльності, на яку орієнтувалися громадівці.

На українських землях, що входили до складу Австрійської імперії, етнічні відмінності збігалися з соціальними. У Галичині правлячим класом була польська шляхта, у Буковині – румунські бояри, а в Закарпатті – угорські пани. Українці в усіх трьох частинах становили переважно селянську націю з нечисленною верствою духовної і світської інтелігенції.

Специфіка національного відродження на західноукраїнських землях полягала в тому, що основним носієм української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. в Перемишлі виникла культурно-освітня організація – «Товариство священиків», яка стала активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. На початку 1830-х рр. у Львові виникло демократично-просвітницьке та літературне угруповання «Руська трійця» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький), яке бачило своє головне завдання в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, сприянні пробудженню національної свідомості українського народу.

Революційна хвиля 1848–1849 рр., що охопила Європу, зумовила пожвавлення революційного руху і на західноукраїнських землях. У 1848 р. у Львові було утворено Головну Руську Раду, яка вимагала поділу Галичини на дві провінції – польську та українську з окремими адміністраціями, розширення сфери вжитку української мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким, дозволу українцям обіймати всі державні посади тощо.

У середині ХІХ ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному у 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів.

У 1860-х рр. австрійський уряд провів низку реформ. Реформи закріпили за польською елітою монополію політичної влади в Галичині. Посилення польських позицій у Галичині супроводжувалося розколом в українському таборі. Так, москвофіли заперечували існування окремого українського народу, а галицьких русинів зачисляли до «єдиного великоруського народу», народовці стверджували етнічну єдність «галичан» і «наддніпрянців», виступали за союз з визвольним українофільським рухом Центральної та Східної України. У середині 70-х рр. у Галичині з’явилася молода інтелігенція, яка критично оцінювала діяльність обох течій і бажала надати українському рухові модерного, європейського характеру. Так в українському таборі виникла радикальна течія.

Останнє десятиліття ХІХ ст. було переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням наприкінці ХІХ ст. перших українських партій національна ідея проникає в маси. Перші українські політичні партії з’явилися у Галичині. У 1890 р. у Львові була створена Русько-українська радикальна партія (РУРП), яка у своїй діяльності прагнула поєднати теоретичні засади соціалізму з захистом соціальних інтересів українських селян та національних інтересів українців Галичини. Було висунуто й аргументовано постулат політичної самостійності України. Він містився у новій редакції програми РУРП (1895 р.). У 1899 р. у Львові за участю частини народовців і радикалів утворилася Українська національно-демократична партія (УНДП). Після розколу РУРП з неї виділяється марксистське крило, що у 1899р. оформлюється в Українську соціал-демократичну партію (УСДП) з М. Ганкевичем, Ю. Бачинським та С. Вітиком на чолі. Всі ці партії відстоювали парламентські форми діяльності, пропонували свої шляхи розв’язання соціально-економічних завдань, були прибічниками політичної самостійності України.

Отже, в 1890-х рр. в основному завершився процес формування партійно-політичної системи українців в Австро-Угорщині, відбулося організаційно-політичне оформлення українського руху в Західній Україні.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних партій. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала Революційна українська партія (РУП), яка виникла в 1900 р. Фундатори партії – Д. Антонович, Л. Мацієвич, М. Русов та ін. Мета партії – соціальне та національне звільнення України. Вона відстоювала інтереси селянства, яке вважала основою української нації. У 1902 р. утворилася Українська народна партія (УНП) на чолі з М. Міхновським. У 1904 р. частина рупівців на чолі з М. Меленевським та О. Скоропис-Йолтуховським віддала перевагу соціал-демократичним ідеям та орієнтації на російських есдеків-меншовиків і утворила Українську соціал-демократичну спілку. Спілчани були переконані, що вирішення національного питання є похідним від розв’язання на марксистській платформі соціально-економічних проблем. У грудні 1905 р. частина РУП на чолі з М. Поршем, В. Винниченком та С. Петлюрою утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). У 1904 р. з ініціативи Є. Чикаленка було утворено Українську демократичну партію ( УДП). Ця організація стояла на ліберальних позиціях і обстоювала встановлення конституційної монархії, проведення широких соціальних реформ та надання Україні автономних прав у межах федеративної Росії. Певні розходження в поглядах на принципові програмні положення призвели до розколу в УДП та утворення частиною демократів на чолі з Б. Гринченком, С. Єфремовим, Ф. Матушевським Української радикальної партії (УРП). Згодом розкол удалося подолати. У 1905 р. УДП та УРП об’єдналися в одну організацію – Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Крім національних партій, в Україні активно діяли загальноросійські політичні партії. У 1898 р. було утворено марксистську Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), яка 1903 р. розкололася на фракції меншовиків і більшовиків. На початку ХХ ст. з неонародницьких гуртків створюється Партія соціалістів-революціонерів (ПСР, есери). Після виходу царського Маніфесту від 17 жовтня 1905 р., який дозволяв політичну діяльність, були створені ліберальні партії Конституційно-демократична партія (КДП, кадети), Союз «17 жовтня» (октябристи). На противагу революційному рухові виникають праві монархічні організації «Союз руського народу» й «Союз Михаїла Архангела» (чорносотенці). В містах України загальноросійські політичні партії користувалися значно більшим впливом, ніж власне українські.

Отже, на рубежі ХІХ і ХХ ст. помітно активізувалася діяльність українського національного руху, швидко йде процес витіснення культурницьких форм роботи політичними.

 

3. Україна в період революції 1905–1907 рр. та Першої світової війни 1914-1918 рр.

 

Загострення економічних, політичних, соціальних та національних проблем, посилене поразкою царизму в російсько-японській війні 1904–1905 рр., призвело до першої російської революції. Першим днем її стало 9 січня 1905 р., коли царські війська розстріляли мирний хід до царя робітників з петицією про поліпшення умов життя («Кровавое воскресенье»). Протягом весни й літа 1905 р. країну охопила наростаюча хвиля страйків. Її апогеєм став загальний жовтневий страйк. Поширювався селянський рух. Навіть в армії вибухали повстання, найвизначнішим з яких був заколот на панцирнику «Потьомкін» в одеському порту.

В умовах наростаючого тиску цар 17 жовтня 1905 р. підписав Маніфест, у якому дарував народу політичні свободи – свободу особистості, свободу совісті, зборів, союзів, обіцяв зізвати законодавчу думу. Це було рівноцінно Конституції.

Активну діяльність у ході революції розгорнули українські партії. Коли працювали І і ІІ Думи, українці організували парламентський клуб на чолі з І. Шрагом для обстоювання своїх інтересів. Вони добивалися насамперед більшої автономності для своєї країни, українізації школи, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів.

3 червня 1907 р. були опубліковані царський Маніфест про розпуск ІІ Державної думи і новий закон про вибори до ІІІ Думи. У виборчому законодавстві були обмежені права робітників, селян і народів національних околиць. Саме з цим днем пов’язують поразку революції

Улітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч, прагнення монополістичних об’єднань збільшити прибутки за рахунок військових замовлень, захоплення нових ринків збуту, бажання переділити колонії спричинили початок Першої світової війни. Основними воюючими угрупованнями були: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Росія, Англія, Франція). У ході війни до Троїстого союзу приєдналися Туреччина і Болгарія, а Італія у грудні 1915 р., прагнучи панувати в районі Адріатики, вийшла зі складу Троїстого союзу і перейшла на бік Антанти, внаслідок чого союз став тепер Четверним. Антанта (у перекладі – Згода) підтримала Сербію, а згодом до союзу приєдналися Румунія і США, Японія тощо.

За своїм характером війна була несправедливою, загарбницькою з боку обох воюючих угруповань. Трагедія українського народу полягала в тому, що він усупереч власній волі був втягнутий у війну, а його землі стали об’єктом експансії воюючих сторін.

Війна зумовила глибокий розкол національного руху, який відбувся у двох площинах: як між українцями воюючих сторін, так і в межах Російської та Австро-Угорської імперій – на прибічників та противників переможної війни. Відверто проавстрійські позиції зайняла утворена у серпні 1914 р. у Львові Головна Українська Рада, що була міжпартійним блоком, до складу якого входили Радикальна, Соціал-демократична та Націонал-демократична партії. За ініціативи Головної Української Ради було створено легіон Українських січових стрільців (УСС).

Водночас з утворенням Головної Української Ради емігранти з Наддніпрянщини – В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк створили у Львові проавстрійську Спілку Визволення України (СВУ), яка своєю метою проголосила відродження самостійної Української держави. Згідно з платформою СВУ, Україна мала бути конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей та віросповідань, із самостійною українською церквою.

Частина українських політиків вірила, що перемога Росії змусить її послабити національний гніт і наблизить свободу для пригноблених народів. Так, на початку війни Товариство українських поступовців (ТУП) підтримало Росію. Але коли після перших успіхів російських військ у Галичині стало зрозуміло, що царизм не має наміру надавати автономію Україні, тупівці оголосили про свій нейтралітет у війні. Емігранти-москвофіли Західної України утворили в Києві «Карпато-русский освободительный комитет», який закликав галичан зустрічати російську армію як визволительку. Водночас значна частина українських соціал-демократів за участю В. Винниченка займала антивоєнні позиції.

Війна лягла важким тягарем на економіку України, важко ударила по сільському господарству. Великі матеріальні і людські втрати на фронтах, погіршення і без того важкого матеріального становища трудящих, розлад і хаос у народному господарстві вели країну до економічного колапсу, спричиняли могутнє бродіння в армії і на флоті, активізували боротьбу трудящих мас за свої права, наближаючи країну до нової революційної кризи.

Тема 7

РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ ТА ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА НА УКРАЇНІ (1917-1920 рр.)

1. Основні історіографічні концепції революції та громадянської війни.

2. Передумови революції в Російській імперії.

3. Розвиток революції від Лютого до Жовтня.

4. Політичне становище в Україні після падіння самодержавства. Українська Центральна Рада та її взаємини з Тимчасовим урядом.

5. Зміни політичної ситуації в ході громадянської війни. Державно-політичні утворення на території України періоду революції та громадянської війни.

 

1. Основні історіографічні концепції революції та громадянської війни

 

Існують три основні моделі інтерпретації революції та громадянської війни в Росії й Україні: ліберальна, марксистська та національно-визвольна.

Ліберали бачили в Жовтневій революції катастрофу, яка перервала закономірний історичний розвиток. Вона, за їх думкою, була спровокована розпадом країни внаслідок війни, ідеологічним фанатизмом більшовиків і недостатньою політичною зрілістю народних мас.

В марксистській історіографії революція і громадянська війна розглядалися, перш за все, як об’єктивні взаємопов’язані процеси, прояви класової боротьби, викликані загостренням соціально-економічних протиріч, що стали наслідком розвитку продуктивних сил і їхнього конфлікту з застарілими виробничими відносинами.

У сучасній українській історіографії домінуючою тенденцією став розгляд революційний подій з точки зору «національних інтересів України», утвердження концепції «української революції», «національно-визвольних змагань». «Українська революція» розглядається як самостійне історичне явище, тісно пов’язане не лише з Першою світовою війною та революційними змінами в Росії, а й з ширшим контекстом подій у Центральній та Східній Європі. Такий підхід в умовах здобуття Україною державної незалежності має особливу актуальність, але він може привести до штучного відриву революційного процесу на Україні від загальноросійського, звуження перспектив бачення.

Революцію оцінюють по різному: як «найвизначнішу подію ХХ ст.» чи як «соціальну катастрофу», «безвідповідальний експеримент», «авантюру», «переворот» (адже сам термін «революція» походить від пізньолатинського revolūtio відкочування, круговорот, поворот, переворот). Не можна заперечувати, що революція була викликана цілим