Польсько-литовська держава

1. Входження українських земель до Литви і Польщі. Річ Посполита.

2. Державний устрій та соціально-економічні зміни в Україні XIV–XVII ст.

3. Українське козацтво як історичне явище.

1. Входження українських земель до Литви і Польщі. Річ Посполита

 

Історія України XIV – першої половини XVIІ ст. - це історія колоніальних захоплень українських земель сусідніми державами, розвитку феодальних відносин, боротьби українського народу за незалежність, проти соціального і релігійного гноблення.

У ХІV ст. українські (давньоруські) землі представляли собою території, роздрібнені на окремі князівства і ослаблені золотоординським ігом. Саме тому вони стали об’єктом експансії декількох феодальних країн – Литви, Польщі, Угорщини, Молдови, Московського князівства, Кримського ханства і Туреччини.

Одним з головних загарбників українських земель періоду ХІV – першої половини ХVІІ ст. виступає Литовська держава. Вона утворилася між Віслою і Західною Двіною у ХІІІ ст. і мала назву Велике князівство Литовське. Іншим потужним претендентом на українські землі була Польща. Загалом період ХІV – першої половини ХVІІ ст. можна поділити на два етапи: литовське-руське князівство (до 1569 р.) і польсько-литовське (1569-1654 рр.). На кожному з цих етапів то Литва, то Польща відігравали визначальну роль в становищі українського народу. Обидві держави суперничали у захопленні давньоруських земель. Але спільна для них загроза з боку Тевтонського ордену, Кримського ханства (Крим став васалом Туреччини у 1478 р.), султанської Туреччини та Московського князівства, разом з цим, зближала їх і робила воєнно-політичними союзниками.

В 1323-1324 рр. литовський князь Гедимін (1316—1341 рр.)йде на руські землі та приєднує до Литви Київське князівство, Берестейську і Дорогочинську землі. В 1340 р. Гедимін сажає на князівство в Волинській землі свого сина Любарта Гедимінича (1340-1385).

В 1340 р. угорсько-польські війська під керівництвом польського короля Казимира ІІІ (1333-1370) вторглись в Галичину і оволоділи Львовом. Так почалася боротьба за галицько-волинські землі між Литвою та Польщею. В 1347 р. Любарту вдається відвоювати захоплену Польщею Галичину. У 1349 р. в результаті походу польського короля Казимира на Галицько-Волинську Русь більша частина її земель була приєднана до Польщі.

У 1350-1352 рр. між Литовським князівством і Польщею (польсько-угорською коаліцією) йшла війна за Галицько-Волинську землю.

За результатами перемир’я 1352 р. відбувається розподіл Галицько-Волинської землі: до Польського королівства відійшла Галичина і частина Поділля; до Великого князівства Литовського – Волинь і Берестейська земля.

В 1359 р. з складу Угорщини створюється Молдовське князівство. У цьому ж році до нього приєднуються Шипинські землі (Буковина). У першій половині ХVI ст. Буковина разом з Молдавією потрапила під владу Турції.

В 1359 р. литовський князь Ольгерд (1345-1377) при симпатії українського населення, що знаходилося під золотоординським ігом, починає похід на Чернігово-Сіверщину і Київщину. До 1362 р. ці території опиняються під владою Ольгерда.

Влітку 1362 р. Ольгерд на чолі спільного литовсько-руського війська в битві біля р.Сині Води (притоку Південного Бугу) на Поділлі розгромив ординське військо і вигнав монголо-татар з українських земель. В результаті до Великого князівства Литовського остаточно були приєднані Київщина, Переяславщина, Волинь і Поділля зі збереженням Київського і Волинського князівств як державно-політичних утворень. У 1368-1372 рр. до Литви включається Чернігівщина.

У 1370-1386 рр. Галичиною оволоділа Угорщина.

У 1387 р. при королі Ягайло Галичина остаточно приєднується до Польщі. Її відвоювало в Угорщини литовське-руське військо. У 1393 р. Польща захоплює Поділля.

Зусиллями литовського князя Вітовта (1392-1430) до Литви були приєднані південноукраїнські степи аж до Чорного моря. Це відбулося у 1397-1398 рр. внаслідок розгрому дрібних татарських ханів.

Україна об’єдналася з Литвою в єдиній державі як рівна з рівною. Литовці називали цю державу: «Велике князівство Литовське, Руське і Жемантійське». Українські, білоруські і частково руські землі складали 9/10 загальної площі держави. У складі спільного державного утворення Україна відновила адміністративно-територіальний устрій, типовий для Київської Русі. Вся територія України була поділена на удільні князівства, які уявляли собою автономні державні утворення. На чолі князівств переважно були представники великокнязівської литовської родини. У невеликих уділах – українські князі.

Велике князівство Литовське було своє­рідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправ­ними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сі­верщини, Волині та Поділля. Удільні князі були у васальній залежності від великого князя, разом з ним входили до великокнязівської ради. Удільні князі фактично мали необмежену владу на місцях. Кожний удільний князь мав васалів з місцевих князів та бояр.

Характерною рисою устрою Великого князівства Литовського був щільний зв’язок землеволодіння з військовою службою. Православна церков зберігає свої позиції у Литві.

У другій половині XIV ст. відбувався процес "ослов'янення" литовських правителів. Про це свідчать такі факти: розширення сфери впливу русь­кого православ'я на терени Литовської держави; утвердження "Руської правди" державною правовою основою; визнання русь­кої мови офіційною державною мовою; запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи та формування структури князів­ської адміністрації.

Литовські правителі намагалися втримати під своїм контролем приєднані землі. З цією метою вони дотримувалися правила: "Старого не змінювати, а нового не впроваджувати". Офіційний титул литовського князя визначав­ся словами: "Великий князь Литовський і Руський". З часу правління Ягайла (1377—1392 рр.) у Великому князівстві Литовському починають посилюватися тенденції централізму. У результаті цього, протягом 1385-1480 рр. українські землі втрачають автономію.

У 1385 р. було укладено Кревську унію. Її суттю було включення Литви до складу Польської дер­жави. За умовами унії литовський князь Ягайло, одружуючись з польською королевою Ядвігою, отриму­вав титул короля Польщі. Він зобов'язувався окатоличити литовців та назавжди приєднати всі землі Литви до Польщі, включаючи українські і білоруські.

Причиною Кревської унії було прагнення Литви та Польщі шляхом об’єднання посилити свої держави перед загрозою від Тевтонського ордена (територія Східної Прусії, Латвії, Естонії) та Московського князівства.

Наслідки Кревської унії були такими: припинялися зіткнення між Польщею та Литвою. Їх військові сили об’єдналися для боротьби з Тевтонським орденом. Казна Литви перейшла на потреби Польщі. Українські землі почали передаватися польським феодалам.

Пропольська політика зумовила швидку поя­ву литовсько-руської опозиції, яку очолив князь Вітовт (1392— 1430 рр.). Підтриманий зброєю литовських феодалів та русь­ких удільних князів, він 1392 р. був визнаний Польщею довічним прави­телем Литовського князівства. З метою централізації управління, Вітовт незабаром переходить до лікві­дації південно-західних руських удільних князівств — Волин­ського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського. У цих землях починають управляти воєводи - намісники великого князя. Внас­лідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

У другій половині XV — на початку XVI ст. розгортаються процеси централізації, посилюється вплив Польщі та прогресує занепад Литви. Тривале протистояння з Московським царством, спустошливі напади татар, невщухаюча боротьба за великокня­зівський престол поставили Велике князівство Литовське на межу катастрофи. Намагаючись її уникнути, литовці звернулися по до­помогу до Польщі.

У результаті, влітку 1569 р. в місті Любліні на спільному сеймі польських і литовських феодалів було підписано угоду про об’єднання Польщі і Литви в єдину державу – Річ Посполита (дослівно – «республіка, спільна справа») на чолі з виборним королем, спільним сеймом, сенатом. Водночас Литва зберігала свій суд, адміністрацію, військо, скарбницю, офіційну «руську» мову. Поляки не мали права займати посади в Литві. За угодою під владою литовського князівства залишалися білоруські землі. До Польської Корони відходили величезні українські території – Волинське, Брацлавське, Київське і Подільське воєводства. Польські і литовські феодали потвердили право володіти землями у будь-якому куточку держави. З метою прихилення до унії української і білоруської православної шляхти було видано пакет привілеїв для неї. Ті ж, хто виступав проти унії, могли бути піддані репресіям. Таким чином, процес об’єднання Литви і Польщі, започаткований в кінці ХІV ст. Кревською унією, завершився Люблінською унією.

Особливу гостроту після Люблінської унії мали проблеми віри і мови, оскільки католицька церква прагнула за рахунок українців збільшити кількість своїх прихильників. Полонізація аристократії приводила до втрати інтелектуальних сил українського народу, економічно послаблювала православну церкву. Збереження православ’я ставало не тільки проблемою церковного життя, але й політичним, культурно-етнічним завданням.

У 1596 р. на Берестейському соборі була зроблена спроба зберегти православний обряд в українській церкві, якщо та визнає католицьку догму і верховенство Ватикану. Проголошена собором нова християнська церква отримала назву греко-католицької або уніатської. Богослужіння в ній залишалося на слов’янській мові.

За задумом ініціаторів Берестейської (Брестської) унії вона повинна була усунути кризу православ’я в українських землях, зберегти для народу зрозумілу церкву, зрівняти її в правах з римською. Але унія не розв’язала, а загострила церковну проблему в Україні – позиції католицтва посилилися, хоч Ватикан і не визнав греко-католиків істинною церквою Христа. Православ’я було заборонено, його священики зазнавали гоніння. До кінця другого десятиліття XVII ст. в Україні не було православного митрополита та єпископату. Українство виявилося розділеним за конфесійною ознакою.

Берестейська церковна унія та її наслідки породили народний рух протесту, боротьбу за відродження православної церкви. У 1620 р. за збройної й організаційної підтримки козацького гетьмана Петра Сагайдачного ієрусалимський патріарх Феофан по дорозі в Москву висвятив на митрополію Йова Борецького та вищий православний єпископат. De facto українська православна церква згодом була відновлена. Офіційне її визнання з боку держави відбулось лише у 1632 р., коли новий король Владислав IV видав новому митрополиту – впливовому аристократу Петру Могилі т. зв. Грамоту на заспокоєння народу руського.

Згодом прірваміж українцями греко-католиками та поляками римо-католиками надзвичайно розширюється. Еволюція уніатської церкви в умовах ворожого оточення призводить до того, що у 1848 р. розпочинається корінний злам: греко-католицьке духовенство відходить від пропольських настроїв, а уніатська церква, глибше інтегруючись у галицьке суспільство, заявляє про себе як про національну українську церкву. У 1946 р. за ініціативи радянської влади було скликано церковний собор у Львові, за рішеннями якого Брес­тська унія 1596 р. скасовувалася, а греко-католицька церква возз'єднувалася з російською православною церквою. У 1991 р. греко-католицька церква була відроджена.