Геополітична теорія і доля Радянського Союзу

По Коллінзу.

Коллінз передбачав серію повстань [проти радянського режиму], здатних викликати до життя Ці принципи стосуються головним чином здатності держави до ведення війни та контролю над своїм населенням.
1. Перевага в розмірах і ресурсах. "За інших рівних умов у війнах перемагають великі і багаті ресурсами держави, тому вони розширюються, тоді як дрібніші й бідні - стискаються".
2. Перевага в розташуванні. "Держави, які межують з потужними у військовому плані країнами на меншій кількості напрямків, тобто 'окраїнні' (marchland), знаходяться у виграшному становищі порівняно з державами, що мають могутніх сусідів на більшій кількості напрямків, тобто з 'серцевинними '(interior) ".
3. Фрагментація серцевинних держав. "Серцевинні території, що зіштовхуються з супротивниками на кількох фронтах, в довгостроковій перспективі мають тенденцію дробитися на все зростаюче число дрібних держав".
4. Вирішальні війни (showdown wars) і переломні моменти. У міру того як окраїнні держави (з небагатьма важливими у військовому сенсі сусідами) захоплюють і інкорпорують в себе розпадаються серцевинні країни, вони знищують буферні зони і в кінцевому рахунку вступають в конфлікт з іншими окраїнними державами. У такий переломний момент або одне з окраїнних держав домагається переваги у вирішальній війні і встановлює "мирову" імперію, або виникає патова ситуація. В останньому випадку взаємне виснаження таких держав зазвичай веде до ослаблення їх впливу на залежні від них країни і "геополітична система починається знову дробитися".
5. Надмірне розширення і дезінтеграція. Навіть "світові" імперії можуть піддатися "ослаблення і тривалого занепаду", якщо досягнуть надмірного, з військової точки зору, розширення. Надмірність розширення іноді обумовлюється економічними причинами, тобто, згідно Коллінзу, високими "транспортними витратами на ведення військових дій в занадто сильному віддаленні від надійних джерел забезпечення". Але вона може мати і політичні причини, описувані вченим як "напруги, пов'язані з підтриманням лояльності населення, що мешкає більш ніж через одну етнічну кордон від етнічного ядра метрополії, і бойового духу розташованих там військ".

Коллінз розглядав холодну війну між США та СРСР як переломного моменту з двома можливими наслідками: "Однією з альтернатив є перемога будь-якої сторони над іншою і встановлення світової імперії, другий - виникнення патової ситуації, яка в кінцевому рахунку призведе до виснаження двох великих держав і поновленню зростання незалежних держав за межами структури примусових коаліцій "[Collins 1986: 197]. На початку 1980-х років вчений вважав, що на його очах починає здійснюватися друга альтернатива. Десятиріччя по тому багатьом спостерігачам стало здаватися, що реалізувалася перша - холодна війна завершилася перемогою Сполучених Штатів.
Як би там не було, Коллінз передрікав або поразка Росії, або її занепад. Критичний момент для центральної влади повинен був настати разом з надмірним розширенням країни - можливо, більш ніж в одному напрямку. До 1980 р. російські війська вже загрузли в Афганістані, а підйом профспілкового руху "Солідарність" віщував нестабільність і Східній Європі. Втім, у цьому пункті свого міркування Коллінз зайшов трохи далі розумного, передбачивши, що внутрішні негаразди схилять СРСР до "військової інтервенції до Ірану, Іраку або на Аравійський півострів" [Collins 1986: 202] - у той час подібна "страшилка" була популярна серед правих кіл США. Значення такого роду інтервенції для теорії Коллінза, в принципі сфокусованої на феномені військової експансії мультиетнічні імперій, полягало в тому, що вона повинна була привести до "надмірного розширення значного масштабу з 'перескоком' через дві або більше внутрішні етнічні території за межами російської етнічного ядра" [Collins 1986: 202]. Однак все це вже мало місце і після вторгнення до Афганістану. Спочатку проникнення радянських військ у цю країну здійснювалося з території середньоазіатських республік, причому до складу військового контингенту входили і резервісти неросійського походження. Влада СРСР були стурбовані стали їм відомими планами комуністичного керівництва Афганістану перетворити цю країну на федерацію радянського типу, де етнічні республіки таджиків і узбеків межували б з відповідними частинами Радянського Союзу. Радянські лідери, очевидно, побоювалися, що транскордонна ідентифікація етнічно спорідненого населення двох країн підірве позиції центральної влади в Москві (і в Кабулі).
Найвразливіше місце в концепції Коллінза - надмірне акцентування в ній військово-територіальних аспектів державної політики. Безсумнівно, та обставина, що Радянський Союз оточували ворожі сусіди (і навіть ворожі союзники), сприяло напрузі його господарських ресурсів і - в кінцевому рахунку - занепаду центральних владних інститутів, який представляє, згідно Коллінзу, передумову імперської дезінтеграції. Проте безпека країни не вимагала такої дорогої ціни. В епоху ядерної зброї орієнтація Радянського Союзу на дорогі танкові армії в дусі другої світової війни обумовлювалася свідомим вибором його керівництва, а не необхідністю. Під час кожної з двох найважливіших періодів реформ в післявоєнній історії країни радянські лідери - М. Хрущов і М. Горбачов - здійснювали масштабні скорочення збройних сил, причому без жодного збитку для державної безпеки

Сенс теорії Хантінгтона, сформульований ним у статті «Зіткнення цивілізацій», зводиться до наступного. Видима геополітична перемога атлантизму на всій планеті - з падінням СРСР зник останній оплот континентальних сил - насправді зачіпає лише поверхневий зріз дійсності. Стратегічний успіх НАТО, що супроводжується ідеологічним оформленням, - відмова від головної конкурентної комуністичної ідеології - не зачіпає глибинних цивілізаційних пластів. Хантінгтон всупереч Фукуямою стверджує, що стратегічна перемога не є цивілізаційна перемога; західна ідеологія - ліберал-демократія, ринок і т.д. - Стала безальтернативною лише тимчасово, оскільки вже незабаром у незахідних народів почнуть проступати цивілізаційні та геополітичні особливості, аналог «географічного індивідуума», про який говорив Савицький.
Відмова від ідеології комунізму та зрушення в структурі традиційних держав - розпад одних утворень, поява інших і т.д. - Не приведуть до автоматичного рівнянню всього людства на універсальну систему атлантистских цінностей, але, навпаки, зроблять знову актуальними більш глибокі культурні пласти, звільнені від поверхневих ідеологічних кліше.
Лохаузен, як і Тіріар, передбачав геополітичний крах СРСР, створення в майбутньому нового євразійського блоку, континентальної імперії, тому що певні обмеження, що диктуються марксистською ідеологією, були б у цьому випадку зняті.

3,4 СНД: освіта, установчі документи, мета, принципи

8 грудня 1991 відбулася подія історичної ваги, одне із самих значних в XX ст., - Розпався Радянський Союз, утворилося Співдружність Незалежних Держав (СНД).

У Заяві від 8 грудня 1991 р, глави державРеспубліки Білорусь, РРФСР, України як причини «розпуску» СРСР і утворення СНД назвали наступні: 1) переговори про підготовку нового Союзного договору зайшли в глухий кут; 2) об'єктивний процес виходу республік зі складу Союзу РСР і утворення незалежних держав став реальним фактором; 3) недалекоглядна політика Центру привела до глибокої економічної і політичної кризи, до розвалу виробництва, катастрофічного зниження життєвого рівня практично всіх верств житті суспільства; 4) зростання соціальної напруженості в багатьох регіонах колишнього Союзу РСР супроводжувалося міжнаціональними конфліктами з численними людськими жертвами; 5) усвідомлення лідерами республік відповідальності перед своїми народами і світовим співтовариством; 6) назріла потреба в практичному здійсненні політичних та економічних реформ у знову утворених державах.

У преамбулі Угоди про створення СНД від 8 грудня 1991

У цьому документі позначені цілі, завдання і принципи, покладені в основу створення СНД. Зокрема, вказувалося на історичну спільність народів і сформованих між ними зв'язків; прагнення побудувати демократичні правові держави: намір розвивати свої відносини на основі загальновизнаних принципів і норм міжнародного права.

Угода про створення СНДвідразу ж була ратифікована парламентами Білорусі, Росії та України. 10 грудня 1991 білоруський парламент абсолютною більшістю голосів (при одному проти і двох тих, що утрималися) підтримав позицію керівництва своєї республіки про створення Співдружності. Конституційною більшістю був також денонсований Союзний договір 1922

10 грудня 1991 Верховна Рада України без обговорення ратифікував Угоду про створення СНД, але з досить істотними застереженнями. Серед найбільш радикальних застережень слід відзначити дві. Перша стосувалася необхідності створення Україною власних збройних сил, а друга - створення нею самостійної економічної системи шляхом запровадження власної грошової одиниці, створення незалежних банківської та митної систем, розвитку своїх системтранспорту та зв'язку. 12 грудня 1991 президенти п'яти країн Центральної Азії - колишніх республік СРСР - Казахстану,Киргизстану,Таджикистану, Туркменістану та Узбекистану - виступили із заявами, в якому позитивно оцінили підписану

в Білорусії Угоду. Разом з тим вони зазначили, що дана акція виявилася для них несподіваною. Президенти наполягали на праві кожної зреспублік СРСР взяти участь у процесі вироблення рішень і документів у Співдружності й на їх визнання в якості його засновників. Лідери п'яти республік закликали провести нараду голів суверенних держав для

розгляду питань формування Співдружності.

21декабря 1991 присутні в Алма-Аті глави 11 з 15 колишніх республік СРСР - Азербайджану, Вірменії, Білорусії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану та України - підписали Декларацію, в якій не лише підтвердили основні цілі та принципи СНД, а й внесли ряд дуже важливих уточнень.Зокрема, вперше в документах про створення СНД було сказано, що це утворення не є ні державою, ні надгосударствен-освітою. Сторони заявили також, що СНД відкрита за згодою всіх її учасників для приєднання до неї держав - членів колишнього Союзу РСР, а також інших держав, що поділяють цілі і принципи Співдружності. Було підтверджено також, що з утворенням СНД Радянський Союз припиняє своє існування.

Учасники зустрічі підписали також Протокол до Угоди про створення СНД, прийнятому 8 грудня 1991 У ньому вони констатували, що «Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація (РРФСР). Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан та Україна на рівноправних засадах і як Високі Договірні Сторони утворюють Співдружність Незалежних Держав».

Таким чином, можна стверджувати,що у Співдружності Незалежних Держав не одна, а дві дати народження - 8 грудня 1991 р. і 21 грудня 1991 Що стосується установчих документів, на основі яких виникло і діє Співдружність, то їх налічується три: 1) Угода про створення СНД від 8 Грудень 1991; 2) Протокол до Угоди про створення СНД від 21 грудня 1991 р.; 3) Алма-Атинська Декларація від 21 грудня 1991

22января 1993 р. в Мінську на засіданні Ради глав держав СНД було затверджено Статут Співдружності. Його підписали лідери семи держав - Вірменії, Білорусії, Казахстану, Киргизстану, Росії, Таджикистану і Узбекистану. Російська Федерація ратифікувала Статут СНД 15 квітня 1993 Протягом чотирьох наступних років він був ратифікований національними парламентами і набув чинності для Азербайджану, Вірменії, Білорусії. Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану і Узбекистану. Лише Туркменістан і Україна Статут СНД ні тоді, ні в наступні роки не підписали.

Статут СНД є головною правовою базою для діяльності Співдружності. Його положення спрямовані на посилення доцентрових тенденцій в СНД, на його консолідацію. Статут сприяє зміцненню на території колишнього СРСР зони стабільності та активного співробітництва в політичній, економічній, гуманітарній та інших галузях.

В установчих документах СНД. а також у його Статуті позначені цілі створення Співдружності;- Здійснення співробітництва у політичній,економічної, екологічної, гуманітарної, культурної та інших областях;

- Всебічне та збалансоване економічний і соціальний розвиток держав-членів в рамках загального економічного простору, міждержавна кооперація і інтеграція;

- документами НБСЄ;

- Співробітництво між державами-членами у забезпеченні миру і безпеки, здійсненні ефективних заходів зі скорочення озброєнь і військових витрат, ліквідації ядерної та інших видів зброї масового знищення, досягнення загального і повного роззброєння;

- Сприяння громадянам держав-членів у вільному спілкуванні, контактах і пересування в Співдружності;

- Взаємна правова допомога і співробітництво в інших сферах правових відносин;

- Мирне розв'язання суперечок та конфліктів між державами Співдружності.

Стаття 3 Статуту СНД присвячена принципам, на основі яких будують свої відносини держави - члени Співдружності для досягнення названих цілей. У Статуті СНД позначено чотирнадцять принципів, десять з яких повторюють основні принципи сучасного міжнародного права.

Першим новим принципом міжнародного права в Статуті СНД названий принцип верховенства міжнародного права в міждержавних відносинах. Мова йде про примат міжнародного права у відносинах між державами. Термін «верховенство» може ввести в оману. Так, в день підписання Статуту СНД, 22 січня 1993, президент Туркменістану С. Ніязов заявив, що проголошуване в ст. 3 Статуту «верховенство міжнародного права в міждержавних відносинах» дає можливість втручатися у внутрішнісправи суверенних країн, скасовувати прийняті ними двох - або тристоронні угоди. Звичайно ж, це не так.

Другий новий принцип, зафіксований у Статуті СНД, свідчить: врахування інтересів один одного і Співдружності в, загалом, надання на основі взаємної згоди допомоги у всіх областях їх взаємин. У загальному міжнародному праві немає такого загальновизнаного принципу. Колись у відносинах між країнами соціалізму був подібний принцип, який формулювалося як принцип соціалістичної взаємодопомоги. Відповідно до цього принципу здійснювалося політичне, економічне, військове та інше співробітництво між країнами соціалізму.

Звичайно, зараз і мови не може бути про те, щоб якимось чином відродилося соціалістична співдружність. Разом з тим слід вітати те, що країни СНД заклали в якості основи розвитку своїх відносин принцип взаємодопомоги. Це повинно було багато в чому надати допомогу державам СНД у швидкому подоланні виникаючих на їхньому шляху труднощів, більш ефективній взаємодії з метою формування правової держави, створення ринкової економіки, всебічного розвитку демократії - всього того, про що йдеться в конституціях країн Співдружності. На жаль, цей принцип не знайшов належного втілення в практиці взаємодії країн СНД.

Третій новий принцип, позначений у Статуті СНД, говорить про об'єднання зусиль і надання підтримки один одному зметою створення світ-нихусловій життя народів держав-членів Співдружності, забезпеченні їх політичногоекономічного і соціального прогресу. Засуті, даний принцип є продовженням попереднього. Тільки тут більш конкретно виражені цілі, заради яких об'єднують свої зусилля країни СНД.

Останній, четвертий, новий принцип, сформульований у Статуті СНД, говорить про духовне єднання народів країн СНД, яке грунтується на повазі їх самобутності, тісну співпрацю у збереженні культурних цінностей та культурного обміну. Дійсно, духовне єднання - це капітал, накопичений століттями, протягом яких спільно жили народи колись єдиної держави. У той же час кожен народ Співдружності має свою самобутність, свої культурні цінності, які держави СНД зобов'язалися поважати, зберігати і примножувати.

Історія

Співдружність Незалежних Держав створена 8 грудня 1991 року в садибі Віскулі (Біловезька пуща, Білорусь) як господарський, політичний та економічний союз Білорусі, Росії та України. 21 грудня на умовах Алма-Атинської угоди приєднались ще вісім колишніх республік СРСР (Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан). 23 жовтня 1993 року до СНД приєдналася Грузія. 26 серпня 2005 року зі складу СНД вийшов Туркменістан. Україна є співзасновницею СНД, але Статут організації Україною досі не ратифіковано, тому формально Україна залишається лише спостерігачем і не є членом СНД. 14 серпня 2008 парламент Грузії прийняв рішення залишити СНД, і, згідно зі Статутом СНД, 18 серпня 2009 Грузія офіційно перестала бути членом Співдружності^[1].

Основними причинами нежиттєздатності та нестабільності СНД є:

1. Нерівноправність відносин між країнами СНД, а також претензії РФ на політичне, економічне, інформаційне та соціокультурне домінування.

2. Намагання РФ розглянути весь пострадянський простір як зону "легітимних" життєво важливих її інтересів.

3. Несумісність вимог РФ щодо координації зовнішньої й економічної політики країн СНД з повним ігноруванням нею інтересів і пріоритетів країн-партнерів.

4. Постійні спроби РФ сформувати в рамках СНД новий військово-політичний блок чи систему колективної безпеки (для кого і проти кого?).

5. Стратегічний курс РФ на розбудову наддержавних структур СНД під її контролем і прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичний блок.

 

5. Проблема Україна — СНД має три основні аспекти: політичний, економічний і воєнний.
Розвал СРСР одразу поставив на одне з чільних місць питання безпеки. Між українською та російською сторонами з цього питання були суттєві розходження. Якщо Україна робила ставку на побудову в республіці власних збройних сил на основі підпорядкування та реформування частин колишньої Радянської армії, то російська сторона чинила опір цим процесам, сподіваючись зберегти бодай частину збройних сил колишнього СРСР у формі Об´єднаних збройних сил СНД, бажаючи тим самим відновлення в новій якості контролю старого центру. Саме з метою поширення російського впливу в пострадянському просторі 20 березня 1992 року без участі України було підписано угоду про створення Об´єднаних збройних сил СНД.
Наступним кроком у спробах створити регіональну структуру безпеки стало обговорення цього питання під час зустрічі глав держав СНД у Ташкента 15 травня 1992 року. Тоді ж відбулося формальне укладення Договору про колективну безпеку за участю Росії, Вірменії, Казахстану, Узбекистану (у лютому 1999 р. Узбекистан заявив про припинення свого членства в Договорі), Таджикистану та Киргизстану. Незабаром, у грудні 1993 р., до Ташкентського договору приєдналася Білорусь, а пізніше постало питання про залучення до об´єднання Молдови та Грузії.
Новою спробою активізувати процес інтеграції у воєнній сфері стало підписання в лютому 1995 р. Алматинської угоди про створення Об´єднаної системи протиповітряної оборони держав-учасниць СНД-Україна підписала цю угоду із застереженням: «Із врахуванням національного законодавства України», а в квітні заявила, що буде виконувати угоду лише в галузі військово-технічного співробітництва.
Вбачаючи в запропонованому Статуті значне звуження суверенітету країн співдружності, а також модернізовану модель союзного договору 1922 p., Україна відмовилася його підписати в січні 1993 р.
Нові перспективи в міждержавних економічних відносинах у межах СНД було відкрито Договором про створення (24 вересня 1993 року) Економічного Союзу (EC). Трохи пізніше — у квітні 1994 р. до нього на правах асоційованого члена приєдналася Україна. Основні принципи побудови і напрями діяльності ЕС СНД були розроблені в травні 1993 р. на засіданні глав держав-учасниць співдружності в Москві. В ухваленій Декларації вказано на рішучість йти шляхом «глибокої інтеграції», створення спільного ринку для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, трудових ресурсів на спільному економічному просторі цих держав. Економічний союз планувалося створювати поетапним поглибленням інтеграції, координації дій у проведенні реформ через міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі; митний союз; валютний союз.
Серед причин, які стимулювали участь України в EC СД, однією з принципових є глибока інтегрованість економіки України в економічний простір СНД (і насамперед Росії), яка, незважаючи на розрив зв´язків, продовжувала існувати
ПНа країни СНД припадає левова частка зовнішньоторговельного обігу України — 65,5% імпорту та 55,8% експорту в 1995 р.
Водночас пасивна інтеграційна стратегія, тобто цілком добровільна відмова від активної ролі у важливих базових структурах СНД, по-перше, суттєво посилює позицію Росії, по-друге, значно послаблює вплив України на прийняття в межах ЕС СНД тактичних та стратегічних рішень.
Аналізуючи ставлення та підходи української дипломатії до визначальних, принципових питань побудови СНД та її механізмів, дослідники виділяють такі характерні особливості позиції України:
1) підкреслене піклування про збереження національного суверенітету, опір становленню наднаціональних структур, які б створювалися за моделлю колишніх союзних органів;
2) еволюційний характер економічної інтеграції, поступальне сходження від найпростіших форм інтеграції (вільна торгівля, митний союз) до більш складних і високих (спільний ринок, економічний і валютний союз);
3) пріоритет національних економічних інтересів, гарантування економічної безпеки держави;
4) розвиток і поглиблення відносин з країнами СНД не можуть і не повинні здійснюватися за рахунок згортання взаємозв´язків і дистанціювання із розвинутими країнами світу;
5) недопущення домінування однієї з країн у спільно створюваних міждержавних організаціях і об´єднаннях;
6) характер і глибина участі України в спільних заходах не повинні суперечити Конституції

За час перебування в СНД Україна апробувала різні тактичні моделі поведінки. На першому етапі (1991— 1994) її позиція ґрунтувалась на принципі «балансу інтересів» і передбачала економічну взаємодію з країнами СНД та прогресуюче політичне відмежування від Росії.

Негнучкість української зовнішньополітичної лінії в СНД не дала змоги Україні зміцнити власні позиції в межах цього об´єднання, зумовила значні збитки від втрат російських, пострадянських ринків товарів і сировини.
На другому етапі (1994—1997) в основу тактичної лінії української політики в межах СНД було покладено активізацію двосторонніх відносин між пострадянськими державами. Це аргументувалося тим, що СНД є аморфною, недієздатною структурою, правова база якої невизначена та суперечлива, а СНД дублює та відтворює на новому рівні традиційні імперські відносини центр — провінції. За цих обставин новоствореним пострадянським державам, переконувала українська дипломатія, доцільно будувати якісно нові взаємини на рівноправній двосторонній основі.
Приваблива формула на практиці не дала бажаного ефекту. На тому етапі українські відносини з країнами СНД не змогли вийти за межі дипломатичного зондування. Тим більше, що спроба України зменшити сировинно-енергетичну залежність від Росії за рахунок туркменського газу та азербайджанської нафти закінчилася невдачею
10 жовтня того ж року під час саміту Ради Європи в Страсбурзі Україною, Азербайджаном, Грузією та Молдовою було засновано консультативний форум ГУАМ. У спільній Декларації акцентувалося на необхідності розвитку чотиристороннього співробітництва для зміцнення стабільності й безпеки в Європі, де основоположними принципами є повага до суверенітету, територіальної цілісності, непорушності кордонів держав, співробітництво, демократія, верховенство закону й повага до прав людини. Декларація констатувала спільність геополітичних інтересів та підходів, поступове політичне зближення і практичне співробітництво між країнами в багатьох галузях на міжнародній арені і в торговельно-економічній сфері.
Підґрунтям для утворення ГУАМ стали невдоволення його засновників власним статусом на пострадянському економічному та політичному просторі, їх зацікавленість у поглибленні та розширенні економічного співробітництва, бажання посилити свої позиції в стосунках з Росією, потреба розв´язати на свою користь територіальні проблеми, якими були для Грузії — Абхазія, для Азербайджану — Карабах, для Молдови — Придністров´я, для України — Севастополь і Крим.
19 вересня 2003 року у Ялті, під час саміту глав держав-учасниць СНД, президентами Білорусі, Казахстану, Російської Федерації та України було підписано Угоду про формування Єдиного економічного простору (ЄЕП), яку 20 квітня 2004 року ратифікувала Верховна Рада України. Цей документ окреслив наміри держав-учасниць щодо реформування економічних взаємовідносин. 15 вересня 2004 року в Астані (Казахстан) відбувся саміт глав держав-учасниць Єдиного економічного простору.
Ідея створення ЄЕП викликала гостру дискусію в українському суспільстві. Прихильники ЄЕП стверджували, що передбачені в ньому механізми можна буде використати як інструмент:
- відновлення перерваних розпадом СРСР господарських зв´язків, пожвавлення роботи тих галузей промисловості, підприємств, які зупинилися чи перебувають у стагнації;
- збереження ринків Росії та інших країн СНД для українських товарів;
- зміцнення економіки України, підвищення рівня життя її громадян;
- забезпечення Україні доступу до дешевих російських енергоносіїв;
- сприяння вступу України до ЄС.
Аргументація опонентів ЄЕП вибудовувалася на таких положеннях:
1. Після розпаду СРСР економічні зв´язки у межах радянського геополітичного простору штучно ніхто не розривав, вони припинились природно, Такі зв´язки не припинялись, і тому проблеми їх відновлення не існує.
2. Закритість російського ринку і перехід України в 1997 р. на світові ціни на енергоносії зумовили переорієнтацію українських підприємств на ринки в інших регіонах. Унаслідок цього окреслилась стабільна тенденція обмеження українського експорту до Росії та країн СНД і розширення у торгівлі з іншими країнами.

5. Рівень життя й економічної демократії у країнах ЄЕП приблизно однаково низькі. Тому членство в ЄЕП віддалить розвиток України від значно вищих європейських стандартів.
На думку фахівців, ймовірним є ризик згортання окремих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що може перетворити окремі регіони України на зони соціального лиха.
Участь України в митному, економічному або валютному союзах у межах ЄЕП спричинить значні проблеми в її переговорах із СОТ, Євросоюзом, унеможливить створення зони вільної торгівлі ЄС — Україна, що перекриє вільний доступ українських товарів до євроринку, позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.