Початок Реформації в Німеччині

Причини

Протягом усього Середньовіччя церква відігравала визначальну роль у житті суспільства, ідеально вписуючись в панівний на Заході феодальний лад. Церковна ієрархія була повним віддзеркаленням світської ієрархії, подібно до того, як у світському феодальному суспільстві вибудовувались різні категорії сеньйорів і васалів — від короля (верховного сеньйора) до лицаря, так і члени кліру сходили вниз за феодальними ступенями від Папи(верховного первосвященика) до парафіяльного кюре.

Як великий феодал, церква в різних державах Європи володіла до 1/3 обсягу всієї оброблюваної землі, на якій використовувала працю кріпаків, застосовуючи ті ж методи й прийоми, що й світські феодали [1]. Узурпувавши таким чином готові форми феодального суспільства, отримуючи від них незліченні плоди, як організація, церква одночасно формувала ідеологію феодального суспільства, маючи завданням обґрунтування закономірності, справедливості та богоугодності цього суспільства. Монархи Європи, у свою чергу, йшли на будь-які витрати, щоб отримати від кліриків вищу санкцію на своє панування.

Феодальна католицька церква, що була ідейною санкцією середньовічного суспільства, могла існувати й процвітати доти, доки панувала її матеріальна основа — феодальний лад. Але вже в XIV-XV століттях, спочатку в Середній Італії і Фландрії, а з кінця XV століття — і по всій Європі, почав формуватися новий соціальний клас, що поступово захопив у свої руки економіку, а потім почав прагнути до політичної гегемонії, — буржуазія. Новому класу, що претендував на панування, потрібна була нова ідеологія. Власне, вона не була такою вже й новою: буржуазія не збиралася відмовлятися від християнства, але їй було потрібне зовсім не те християнство, яке обслуговувало старий світ; нова релігія повинна була відрізнятися від католицизму перш за все простотою та дешевизною: меркантильній буржуазії гроші були потрібні не для того, щоб кидати їх на вітер, будуючи величні собори і проводячи пишні церковні служби, а для того, щоб, вкладаючи їх у виробництво, створювати й примножувати свої підприємства.

Відповідно до цього ставала не тільки непотрібною, а й просто шкідливою, вся дорога організація церкви з її Папою, кардиналами, єпископами, монастирями й церковним землеволодінням. У тих державах, де склалася сильна королівська влада, що йшла назустріч національній буржуазії (наприклад, в Англії чи Франції), католицька церква особливими декретами була обмежена у своїх претензіях і цим на деякий час врятована від загибелі. У Німеччині, наприклад, де центральна влада була примарною, і Римська курія отримала можливість господарювати, як у своїй вотчині, католицька церква з її нескінченними поборами і здирництвом викликала загальну ненависть, а непристойна поведінка первосвящеників багаторазово цю ненависть посилювала, адже їхні настанови для простих людей, пов’язані з невибагливістю та утриманням від розкоші, йшли в розріз з їхнім власним життям. Не останню роль відіграла також торгівля індульгенціями, безсоромний продаж яких викликав обурення щирих вірян.

Крім економічного і національного гніту передумовою Реформації послужили гуманізм і змінене інтелектуальне середовище Європи. Критичний дух епохи Відродження дозволив по-новому поглянути на всі явища культури, в тому числі й на релігію. Акцент Відродження на індивідуальність і особисту відповідальність допоміг критично переглянути церковну структуру, а мода на давні рукописи та першоджерела звернула увагу людей на суперечності між першохристиянством і сучасною церквою. Люди з пробудженим розумом і мирським світоглядом ставали критично налаштованими до тодішнього релігійного життя в особі католицької церкви.

Попередники

Економічний тиск, помножений на утиски національних інтересів, викликав ще в XIV столітті протест проти авіньйонських пап в Англії.

Виразником невдоволення мас тоді став Джон Вікліф, професор Оксфордського університету, що проголосив необхідність знищення всієї папської системи і секуляризації монастирсько-церковної землі [2]. Вікліф з огидою ставився до «полону» та розколу і після 1379 року почав виступати проти догматизму римської церкви з революційними ідеями.

У 1379 році він зазіхнув на авторитет Папи Римського, висловивши у своїх творах ідею про те, що Христос, а не Папа Римський, є главою церкви. Він стверджував, що Біблія, а не церква, є єдиним авторитетом вірянина, і що церкву треба будувати за образом Нового Завіту.

Щоб підкріпити свої погляди, Вікліф зробив Біблію доступною людям їхньою рідною мовою. До 1382 року він завершив перший повний переклад Нового Заповіту англійською мовою. Миколай Герфордський завершив переклад більшої частини Старого Заповіту англійською мовою в 1384 році. Таким чином, вперше англійці мали повний текст Біблії своєю рідною мовою.

Вікліф пішов ще далі і в 1382 році виступив проти догмату про передіснування, хоча римська церква вважала, що сутність елементів змінюється при незмінній зовнішній формі. Вікліф стверджував, що речовина елементів залишається незмінною, що Христос є духовно присутнім під час цього таїнства і його можна відчути вірою. Прийняти погляд Вікліфа означало визнати, що священик не може впливати на спасіння людини шляхом заборони їй приймати тіло і кров Христа під час євхаристії.

Хоча погляди Вікліфа були засуджені в Лондоні й у Римі, його вчення про рівність у церкві було застосоване до економічного життя селянами і сприяло селянському повстанню 1381 року. Студенти з Чехії, що навчалися в Англії, перейняли його вчення й привезли до себе на батьківщину, де воно стало підґрунтям для ідей Яна Гуса [3].

Чехія тоді переживала засилля німецького духовенства, яке прагнуло придбати ділянки на Куттенберзьких копальнях [4]. Ян Гус, пастор Віфлеємської каплиці, що навчався в Празькому університеті і близько 1409 року став його ректором, читав твори Вікліфа і засвоїв його ідеї. Проповіді Гуса припали на час підйому чеської національної свідомості, виступів проти влади Священної Римської імперії в Чехії.

Гус пропонував реформу церкви в Чехії, подібну до тієї, яку проголошував Вікліф [5]. Прагнучи спинити народне невдоволення, імператор Сигізмунд I і Папа Римський Мартін V ініціювали церковний собор у Констанці, на якому Ян Гус і його сподвижник Ієронім Празький були проголошені єретиками і спалені на багатті. Єретиком проголосили й Джона Вікліфа [6].

Лютеранська реформація

Реформація в Німеччині

Початок Реформації в Німеччині

У Німеччині, яка на початок XVI століття все ще залишалася політично роздробленою, невдоволення церквою поділяли практично всі стани: селян розоряла церковна десятина і посмертні побори, продукція ремісників не могла конкурувати з продукцією монастирів, яка не оподатковувалася, церква розширювала свої земельні володіння в містах, погрожуючи перетворити городян у довічних боржників [7].

Все це, а також величезні суми грошей, які Ватикан вивозив з Німеччини [8], і моральний занепад духовенства, послужило приводом до виступу Мартіна Лютера, який 31 жовтня 1517 року прибив до дверей Віттенберзької Замкової церкви свої «95 тез». У них доктор богослов’я виступав проти продажу індульгенцій і влади Папи над відпущенням гріхів. У своєму вченні він проголошував, що церква і духовенство не є посередником між людиною і Богом. Він оголосив помилковими претензії папської церкви на те, що вона може давати людям за допомогою таїнства «відпущення гріхів», «порятунок душі» шляхом особливих повноважень від Бога, якими вона нібито наділена. Основне положення, яке висунув Лютер, наголошувало, що людина досягає «спасіння душі» (або «виправдання») не через церкву та її обряди, а за допомогою віри, дарованої їй безпосередньо Богом [9].

Також Лютер спростував авторитет Святого Переказу, тобто постанов церкви і папських декретів, відводячи роль єдиного джерела релігійної істини Святому Письму [9].

Папство спочатку не виявило особливої занепокоєності його виступом. Сутички між різними чернечими орденами не були рідкісним явищем, а отже й цього разу Папа вважав це «чернечою сваркою». Однак Лютер, заручившись підтримкою Фрідріха, курфюрста Саксонського, не поступався надісланим папським емісарам, у той же час зобов’язуючись не поширювати свої ідеї за умови, що мовчання будуть зберігати і його противники [10].

Однак події на Лейпцизькому диспуті змусили його перервати мовчання. Висловивши підтримку Яну Гусу і недовіру церковному собору, що засудив його, Лютер прирік себе на прокляття і розрив відносин з церквою. Наступним кроком було те, на що до цього практично ніхто не наважувався: 10 грудня 1520 року на очах великого натовпу громадян Лютер спалив Папську буллу, в якій засуджувалися його погляди.

Тут у справу втрутилася світська влада. Новообраний імператор Священної Римської імперії Карл V викликав Лютера на імперський сейм у Вормсі з метою переконати його відмовитися від своїх поглядів. Це нагадувало події сторічної давнини, коли подібну спробу зробив імператор Сигізмунд відносно Гуса. Лютеру дали два дні, щоб відповісти на питання про те, чи готовий він відмовитися від своїх переконань. Наприкінці другого дня Лютер, стоячи перед імператором, оточеним верховними світськими і духовними правителями Німеччини, відповів: «На тому стою. Не можу інакше. Хай допоможе мені Бог».

Шляху назад більше не було. Згідно з Вормським едиктом, Лютер був оголошений поза законом на території Священної Римської імперії.

Другий етап Реформації

Після Вормського едикту почалися перші репресії проти прихильників Лютера. Так, папський легат Джіроламо Алеандер, який і сприяв прийняттю імператором цього рішення, після сейму попрямував до Нідерландів, де за його намовою спалили двох ченців, які стали першими мучениками Реформації.

Фрідріх Мудрий вирішив не залишати свого професора без захисту. Для цього група людей курфюрста по дорозі з Вормса викрала Лютера, причому сам Фрідріх не знав, де перебуває Лютер, щоб не брехати, якщо імператор Карл V його запитає про це [11]. Лютера помістили у віддалений замок Вартбург, де про його перебування знав тільки секретар курфюрста Георг Спалатін. У Вартбурзі Лютер зайнявся перекладом спершу Нового Завіту, а потім і всієї Біблії німецькою мовою.

Разом з цим у Німеччині виступ Лютера на Вормському рейхстазі сколихнув широкі народні маси, які, виходячи зі своїх станових інтересів, по-різному трактували вчення Лютера.

За відсутності Мартіна в місті Віттенберзі розгорнувся бюргерський рух, на чолі якого стали Андреас Карлштадт і Габріель Цвіллінг. Учасники цього руху вимагали негайних радикальних перетворень, зокрема засуджували католицькі меси, схвалювали ліквідацію чернечих обітниць і вихід ченців з монастирів [12], часто при цьому висловлюючи своє невдоволення у формі погромів католицьких храмів. На противагу «тілесному заколоту» Цвіллінга і Карлштадта, Лютер запропонував ідею «духовного заколоту» (мирного шляху Реформації), яка не отримала широкої підтримки серед населення [12].

Протягом цього часу у Лютера були вагомі підстави сподіватися на втілення своєї ідеї «духовного заколоту»: імперське правління всупереч папській буллі 1520 року і Вормському едикту 1521 року не забороняло реформаторські «нововведення» остаточно і безповоротно, переносячи остаточне рішення на майбутній рейхстаг чи церковний собор. Рейхстаги відкладали розгляд справи до скликання церковного собору, лише забороняючи Лютеру друкувати нові книги.

Однак слідом за рухом радикального бюргерського угруповання, що супроводжувався стихійними виступами народних мас, у країні відбувся виступ імперського лицарства. У 1523 році частина лицарів на чолі з Ульріхом фон Гуттеном і Францом фон Зіккінгеном, незадоволені своїм становищем в імперії, підняли повстання, проголосивши себе продовжувачами справи Реформації.

Завдання піднятому Реформацією руху Гуттен бачив у тому, щоб підготувати весь німецький народ до такої війни, яка приведе до піднесення лицарства і перетворення його на панівну політичну силу у визволеній від римського засилля імперії [9]. Дуже швидко лицарське повстання було придушене, але воно показало, що прагнення Лютера здійснити Реформацію мирним шляхом вже не здійсняться. Доказом цього стала Селянська війна на чолі з Томасом Мюнцером, що розгорілася незабаром.