У Донецьку на будівлі, в якій жив П.Байдебура з 1948 по 1971 роки, встановлено меморіальну дошку. 4 страница

Полин

О, бачу: мчить червлений Вершник, мчить!

Жупан – мов полум'я палає дике...

Коли ж ти спинишся, хоча б на мить,

Бездольний Вершнику? Чи - так довіку?..

(Засинає).

Сюр!.. Сюр!.. Сюр!..

 

Оцвіття

– Доброго ранку, Василю Петровичу!

– Доброго здоровля! Давно, давно не було вас у наших краях. Приїхали?

– Та на якийсь тиждень-два. А це – дай, думаю, зайду подивлюся, чи не придбали часом чогось новенького?

– Так, так. Дещо є. Хоч ми тепер, як кажуть, і на громадських засадах, але...

– О! Є, е... А де ж це ваша красуня, щось не бачу?

– Кам'яна Баба? Тут таке діло. Приїздив улітку на канікули Петро Босоніг. Студент-художник. Ви, мабуть, його знаєте. Малював її, малював, а потім каже: "Щось у мене тут діло не в'яжеться... Дозвольте, каже, повезти її на старе місце, у степ. Ще там попробую, може, щось вийде..."

– І як, вийшло?

– А вийшло. Добряча картина вийшла. Я просив, щоб і нам копію зробив.

– Що ж він там таке намалював?

– Так, знаєте, особливого нібито й нічого, а... Високе небо, а внизу, знаєте, отак – степ, скільки око візьме. І могила. А на могилі – наша Баба...

– А під могилою, мабуть, скіфи із кимось б'ються?

– Ні, самий степ. Та який степ! Наш, донецький. Хомутівський нібито.

Квіти по ньому – і дрок, і звіробій, нечуйвітер, і... Різнобарвне так... Дивишся – аж пахнуть наче. Бовваніє вдалині терикон. А над Бабою – пасмуга дугою. Від реактивного. Та ще в ногах у Баби пшеничний колос викинувсь... Це, казав, буде моя дипломна робота.

– Химерний, химерний хлопець. Боюсь тільки, що перепаде йому на захисті за той скіфський диплом. А Бабу чому ж не повернув назад?

– Не треба, казав. Там, каже, саме їй і місце. Хто схоче, хай, мовляв, піде подивиться. Бабі, каже, потрібна і Бабина обстановка, антураж відповідний. Я б її, каже, поставив і не там, а он аж ген па тому териконі, щоб усій було видно ще здалеку... А власне, казав, на териконі, коли б я був не маляр, а скульптор, я б... Це ж скільки, пита, тому териконові, із сотню буде? Я б, каже, висік і поставив на ньому з найкращого мармуру на високому п'єдесталі здоровенну... Краплю. Краплю Поту! Ото був би пам'ятник! І чхав би я, каже, після того на ярлик модерніста, чи ще якогось "іста"... Отакий хлопець.

– Химерний, химерний. Тож запрошуйте до свого храму.

– Ет, я й не туди... Забалакався, даруйте. Заходьте, заходьте, прошу!

Пооцвіття

Мамо Оксано,

А Зірка – велика у нашім дворі!

Мамо, й понині – лиш коник озветься в душі,

Я бачу себе

На отім

Кам'янім

На прадавньому нашім порозі

І вірю,

Що Зірка та – пахне!

 

Робота з текстом 1. Як ви розумієте назву легенди "Скіфська сережка"? 2. Яку таємницю степу нам розповіли квіти? 3. Чому полин посивів? 4. Яку пісню проспівала Кам'яна Баба Хлопцю. Що хотів передати автор цими рядками? 5. Що оживило Бабу? 6. Як Камяна Баба повернулася з музейного подвір’я до степу? Що їй не подобалося у місті? 7. Визначте тему легенди 8. Яка ідея цього твору? 9. Хто є продовжувачем народних традицій у легенді "Скіфська сережка"?

 

Поміркуй… 1. Що називається пейзажем? Чи можна стверджувати, що пейзажі у творі відображають внутрішній світ героїв? 2. Опишіть, як ви уявляєте картину, намальовану Хлопцем? 3. Доведіть, що Скіфська Баба має душу. 4. Чому окремі розділи тексту названо «вінками»?

 

 

Попрацюй у парах 1. Порівняйте героїнь твору: Дівчина та Скіфка. 2. Складіть діалог «Що сказала б Скіфська кам’яна Баба хлопцеві, якби вміла говорити?».

 

Дівчина	Скіфка
Риси характеру, портрет

 

 

Спробуй, чи креативний ти! Складіть вірш за кінцевими словами рядочків: _________________ край _________________ свою _______________ віддай _______________ люблю

 

 

§10. Євген Летюк. Поезії «Гончар», «Гостеві»

 

Євген Летюк – соловей Донбасу

Г. Кривда

 

Євген Летюк – це поет, прозаїк, перекладач, критик, публіцист, громадський діяч. «Євген Летюк – соловей Донбасу» – так назвали його друзі. Євген Миколайович Летюк народився 13 квітня в 1929 році в хліборобській сім'ї. Євген Летюк був поетом, журналістом. Люди старшого покоління пам’ятають його по газеті «Комсомолец Донбасса». А коли о 1973році повинна була з’явитись довгоочікувана газета «Вечерний Донецк», Євген Летюк був обраний відповідальним секретарем редакції. І був ним не тільки за призначенням, але й за покликанням.

Перша збірка поезії вийшла під назвою «Завжди сімнадцять». Сплинуло багато років, але назва збірки стала поетичним кредом Євгена Летюка на все життя. А далі були книги: «Хто там зорі ворушить?» (1960); «Чолом собі, світе» (1962) та інші. Поет дуже любив свою землю, людей, був співцем краси рідної природи. Багато рядків поета міцно увійшли до народного лексикону на почесних правах афоризмів. Наприклад: «В нас же каску ті і носять, хто йде в бій і у забій» («Каска»); «Шахтар схиляється у лаві, та не схиляє голови» («В лаві») та інші. Про любов поета до шахтарської землі дружина поета М.Іванова писала: «Чому так трепетно і пристрасно співав свою пісню шахтарському братству Євген Летюк?». Що ріднило його з Донбасом? У повоєнних 50-х наш суворий край став другою батьківщиною поета, оскільки після закінчення Київського технікуму приїхав працювати геологом. Звідси і знання нелегкої гірничої праці не з розповідей, а з власного досвіду.

Остання книжка поета «З повними відрами» стала немов його заповітом. Поет передає в ній свої уявлення про добро і зло, про призначення людини. Євген Летюк пішов із життя у віці 47 років 22 вересня 1976 року. Похований на Мушкетівському кладовищі Донецька. На його могилі пам’ятник – розгорнута книга, що символізує життєвий шлях людини, яка тут спочиває: ішов до людей усе життя із розгорнутою книгою своєї душі.

 

Зарубай собі на носі Епітет – поетичне означення. Порівняння – зіставлення предметів на основі їх подібності. Алітерація – повторення одного і того ж чи близьких за звучанням приголосних. Анафора – синтаксична фігура, коли віршовані рядки чи строфи починаються одними і тими самими словами, часом словосполученнями. Афоризм – крилатий вислів.

Гончар

Неговіркий, сміятися не вміє. Лиш зрідка кидає слова круті. Подивишся – відразу зрозумієш: Горшки і справді ліплять не святі,   Якось ліниво, наче від принуки, Сідає вранці він за звичний круг. І тільки руки, Дивовижні руки, Неначе птиці, пурхають навкруг.   Хапають швидко місиво оладка, І глина нагрівається в руці, І виростають на кругу доладні, Горшки й макітри, глеки й куманці.

Нервові пальці, мов чутливі вальці, І мнуть, і місять, й форми стережуть, Оті невтомні гончареві пальці, Що ремесло про давнє бережуть.   Оті, що тільки не говорять, Оті, що всі ми любим діло їх, Оті, що майстра із людини творять – Великого, єдиного на всіх.   Місити глину, звісно, міг би кожен, Крутити круг – таким нема числа, Та тільки той змінити горщик може, Хто осягнув священність ремесла.

 

 

Робота з текстом 1. Про що розповідається у вірші? 2. Яким ви уявили майстра? 3. Якими художніми засобами поет розкриває образ майстра? 4. Який основний мотив вірша? 5. Без чого була порожньою хата? 6. На скільки частин (строф) можна поділити твір? 7. Чи може бути кожна строфа самостійним уривком?

 

 

 

	Поміркуй… 1. Кого з вас зацікавила професія гончара? 2. Що допомагає створити із людини майстра? 3. Що служить сировиною для виготовлення виробів гончарем? 4. Що бережуть гончареві пальці? 5. Розкажіть про роботу гончарів за поданими малюнками та використовуючи подані прислів’я:
	· Ремесла у гончара не віднімеш. · Гончар без круга, мов рослина без цвіту · Ремесла у гончара не віднімеш. · Гончар без круга, мов рослина без цвіту. · Тільки-но глини накопав, а вже хоче горщики робити. · Горщик не боїться горнила. · До родичів ходи рідко, в гончарню – частіше. · Глиняна боклага – у жнива – наснага. · Не шукай у великій макітрі крупинку. · Був би горщик та було б у горщику, а покришка найдеться.

 

 

Спробуй, чи креативний ти! 1. Розгадайте кросворд: 1) Що служить сировиною для виготовлення виробів гончарем? 2) Що бережуть гончареві пальці? 3) У чому труть мак? 4) Як треба ставитися до праці майстра? 5) Що за посуд виготовляють гончарі для каші? 2. Напишіть твір-мініатюру « А Кухлик розказав… ».

 

Гостеві

 

Люди ми прості, І хати в нас прості. Тільки судити по цьому – зажди. Хочеш-заходь хоть сьогодні у гості, Хліба і солі ми знайдем завжди. Тільки дивися: До себе повагу В чарку гостинну на дно не клади. Знай в балачках помірковану міру, Зважуй слова свої, звички свої.

Втратити легко до себе довіру, Важко по тому здобути її. Як би на серці не грало від браги, Вузлик на пам’ять собі зав’яжи: Тільки людина, що варта зневаги, Може зневажити звичай чужий. Звичаї люди століттями творять, Слід лиш навчитися їх примічать: Перш ніж дізнатись, про що в нас говорять, Треба дізнатись, про що в нас мовчать.

 

Робота з текстом 1. На скільки частин-строф можна поділити вірш «Гостеві»? 2. У чому проявляються особливості гостинності? 3. Як звичаї впливають на стосунки між людьми?

 

Поміркуй… 1. Чи є гостинність важливою рисою сучасної людини? 2. Поясніть значення слів: зневага, довіра, поміркована міра. 3. Продовжіть думку «Гостинність – це…».

 

Спробуй, чи креативний ти! 1. Напишіть твір-роздум « Тільки людина, що варта зневаги, може зневажити звичай чужий ».

 

 

§11. С.В.Жуковський. «Рідний край». Удосконалення вміння виразно читати вірші

 

Донеччино, мій білий світ,
Освідчуюсь тобі в любові.

С.Жуковський

 

Донецький поет Станіслав Віталійович Жуковський народився 18 липня 1938 року в місті Севастополі. Після школи їде на Донбас і вступає до професійного училища, набуває спеціальність помічника машиніста паровоза, починає писати вірші. Після закінчення навчання відбуває строкову службу на Балтійському і Північному флотах.

Після закінчення служби повертається на Донбас, працює на Єнакієвському металургійному заводі помічником машиніста і машиністом. Згодом переходить на журналістську роботу. У різні роки працював в періодичних виданнях мм. Єнакієвого і Донецька. З 1974 по 1982 рік обіймав посаду старшого редактора суспільно-політичної редакції видавництва «Донбас». У 1981 році поета прийняли до Спілки письменників України.

З 1982 року – відповідальний секретар правління Донецької письменницької організації, а з 2001 р. – голова Спілки. Станіслав Жуковський автор поетичних збірок «Прагнення краси» (1977); «На перехрестях долі» (1980); «Вітер часу» (1983); «Колія» (1986); «Заповітний степ» (1988); «Освідчення в любові» (1991).

С.В.Жуковський нагороджений державними відзнаками. У 1995 році він став лауреатом літературної премії ім. В.Сосюри.

 

Запам’ятай! Літерату́рна пре́мія і́мені Володи́мира Сосю́ри – премія, встановлена Донецьким обласним фондом культури. Вручається, починаючи з 1993 року. Присуджується поетам, прозаїкам, драматургам, літературним критикам, краєзнавцям, які пропагують життя та творчість Володимира Сосюри. Виразне читання – це не тільки мистецтво виконання художнього тексту, а й предмет навчання цього мистецтва. Засоби логіко-емоційної виразності і читання: мовні такти, паузи, логічні наголоси, мелодика, темп, емоційне забарвлення тексту

 

Пам’ятка декламатору 1. До читання повторіть напам’ять про себе текст. 2. Перед декламуванням займіть зручну й правильну позу (з урахуванням принципів позамовних засобів). 3. Назвіть автора й твір, який будете читати. 4. Під час декламування вміло використовуйте пластику і міміку. 5. Не поспішайте під час читання, регулюйте своє дихання, набираючи повітря рівними частинами під час пауз. 6. Намагайтеся відповідним темпом і настроєм передати картини, що виникають у вашій уяві під час читання твору. Пам’ятайте, не варто надто голосно читати твір, оскільки майстерність у читанні визначається насамперед темпом, інтонацією, дотриманням пауз, використанням позамовних засобів.

 

Рідний край

Хлібами степ до обрію пропах,

Над ним зоря, немов свіча вечірня.

О, краю мій, загублений в степах,

Моя любов тобі лишилась вірна.

 

Можливо, десь і кращі є краї,

І там, либонь, по-іншому стрічають.

Я ж в простори закоханий твої,

В тополі, що поля твої вінчають.

 

Тут виріс я і вперше покохав,

Тут довелося труд мені пізнати.

І спів колосся. І тихий шепіт трав

Мене учила розрізняти мати.

 

Тут серед тиші вихлюпну в слова

І почуття, і думи сокровенні…

Мій рідний край, як пісня степова,

Що кличе й кличе в простори зелені.

 

Робота з текстом 1. Які враження, почуття, емоції викликав у вас цей вірш? 2. Яким настроєм перейнятий ліричний герой? 3. Визначте тему і головну думку вірша. 4. Які картини виникли у вашій уяві, коли ви слухали вірш?

 

Читаємо самостійно

 

Спливає вечір Спливає вечір в теплу ніч І розливає синь, як повінь Але для мене, певна річ, Ця райська ніч, неначе сповідь.   Як я живу в краю оцім, Де в небі спалахи і грози? І пахнуть млосно чебреці, Дощі чекаючи в тривозі.   Війне із півночі вітрець, І листям затремтять тополі І блисне Сіверський Донець Під срібним місяцем у полі.   Люблю поля… Люблю людей, З якими хліб ділю і воду. І по житті мене веде Палка закоханість в природу.

Земля, оспівана Бояном Володимиру Сосюрі Безкрайній степ і сині гони Запахнуть вугіль і чебрець. Іду до шахти навпростець – Безкрайній степ і сині гони. Тримають небо терикони, Птахів під сонцем острівець. Безкрайній степ і сині гони, І пахнуть вугіль і чебрець. Земля, оспівана Бояном, Несу в собі твій пломінь-жар. Я твій орач і твій шахтар, Земля, оспівана Бояном. Що нам серця словами ранив Солодкими, немов нектар. Земля, оспівана Бояном, Несу в собі твій пломінь-жар. Освідчуюсь тобі в любові, Мов наречений в сяйві літ. Донеччино, мій білий світ, Освідчуюсь тобі в любові. У дні похмурі й веселкові, Коли сніги і квітне цвіт. Освідчуюсь тобі в любові, Мов наречений в сяйві літ.

 

Попрацюй у парах 1. Випишіть з поезії С.Жуковського «Рідний край» приклади різних видів лексики (таблиця 1). 2. Визначте художні засоби і впишіть до таблиці 2.

Таблиця 1

Нейтральна лексика	Емоційно-забарвлена лексика

Таблиця 2

	Художній засіб
«рідний край», «тихий шепіт трав», «простори зелені», «веселі усмішки», «під срібним місяцем у полі»
«І розливає синь, як повінь», «ця райська ніч, неначе сповідь», «над ним зоря, немов свіча вечірня»
«Димком попахує гірким», «спливає вечір в теплу ніч», «хлібами степ до обрію пропах»

 

 

Спробуй, чи креативний ти! 1. Складіть асоціативний малюнок «Рідний край» 2. Подивіться на картини і скажіть, які спільні риси світобачення ви знаходите у поетичній творчості С.Жуковського і картинах художників Архипа Куїнджі і Ганни Чепки? 3. Складіть усний твір «Яким мені уявляється Станіслав Жуковський за його віршами» або власний вірш про рідний край.

 

«Степ». Архип Куїнджі	«Осінь». Архип Куїнджі
«Осінь Донбаса». Ганна Чепка	«Місто троянд». Ганна Чепка

§12. Остап Вишня. Тема шахтарської праці
в усмішці «Доісторичний струмент»

 

А ми сміємося і будемо сміятися разом із своїм дотепним, талановитим народом

Остап Вишня

 

Остап Вишня … Під таким ім’ям увійшов у літературу незрівнянний сміхотворець Павло Михайлович Губенко, видатний майстер слова.

Родина Губенків не була заможною. Батько працював прикажчиком у поміщицькому маєтку і мріяв дати освіту всім дітям. У шестилітньому віці Павлушу віддали до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати. Як згадує сестра, часто читав на піддашках, у самотині, і довго опісля ходив задуманий. Брав книжки з собою, коли бігав із хлопцями до лісу, на річку, в поле. А як умів розповідати їм прочитане! Або ще краще - казки, що їх придумував сам. Після закінчення навчання аж до 1917 р. працював фельдшером у лікарні. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята. Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розвеселити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові Губенкові бути лікарем. Любов Остапа Вишні до всього живого, до світу природи є незаперечною ознакою його натури. Тож рибалити і полювати він ходив скоріше для того, щоб назбирати побільше смішних історій, щоб побути в колі друзів. Величезним успіхом користувались його «Усмішки сільські», «Мисливські», «Закордонні» та інші. За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися. До останніх днів життя (помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.) він віддавав талант і натхнення своїм читачам.

 

Зарубай собі на носі Комічне – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного – потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Форми комічного: · гумор (використання дотепності та гри слів); · сатира (критика недоліків, суперечностей); · іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою); · сарказм («зла іронія», що має руйнівну силу). Фейлетон – невеликий літературно-публіцистичний твір сатиричного, викривального жанру на злободенну тему. Гумореска – невелика оповідь про якусь смішну пригоду чи рису характеру людини. Власне, це синонім тих же усмішок. Усмішка – різновид фейлетону та гуморески, введений в українську літературу Остапом Вишнею. Зараз вживають терміни «народні усмішки», «усмішка-жарт», «усмішка-нарис» та ін. Ознаки:лаконізм, влучність, дотепність, іронічність, обов'язкова присутність автора (в ліричних відступах, окремих репліках оповідача) створюють загальну викривальну тональність такого твору.

 

В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські тощо.

Усмішка «Доісторичний струмент» була вперше надрукована в газеті «Молодь України» 1 серпня 1944 року.

ДОІСТОРИЧНИЙ СТРУМЕНТ

Юрко Лоза, машиніст врубової машини і комсомолець, русявий і веселий хлопець, коли зустрічав було пенсіонера Івана Федоровича Вернигору, потомственого й почесного вибійника, що «всього тільки» 54 роки пропрацював на шахті,- так Юрко Лоза (між іншим – рекордист!) підкидав кашкета й гукав весело:

— Старикам почот!

— Здоров, здоров! – одказував Іван Федорович й привітно усміхався.

Юрко підбігав до Івана Федоровича, тис йому міцно руку і обов'язково закидав:

— Ні, хоч що ви там собі кажіть, дєдушко, а врубова машина – не обушок... Доки ви своїм обушком тяпляп, – я своєю врубівкою тонну та тонну, тонну та тонну. Так чи не так?

— Такто воно так, а проте не кепкуй, Юрку, з обушка. Обушок своє діло зробив... Та ще подекуди й робить... Тільки ви, молодь, щодо обушка – слабка гайка...

— Ну, вже й слабка...

— А що, скажеш, – не слабка?

— Доісторичний струмент...

— Історичний який знайшовсь!? А спробуй доісторичним, як воно в тебе вийде?!

Отак було Юрко з Іваном Федоровичем при зустрічі обов'язково потримаються...

А треба вам по секрету сказати, що Іван Федорович дуже Юрка любив, а Юрко, як не зустріне днів зо два Івана Федоровича, – обов'язково постукає у його вікно:

— Чому вас не видно, дєдушка? Обушка нагострюєте, чи що?

— Ні, з врубівкою твоєю цілуюся!.. Це так було до війни...

А як німці захопили шахту, Юрко Лоза нищив фашистську погань, бувши комсоргом у партизанському загоні, а Іван Федорович цілими днями сидів біля вікна, сумно дивився на вулицю і, коли повз його двір проходила ворожа каска, люто стискав кулаки...

І завжди біля нього на лаві лежав його старий і вірний товариш - обушок...

Ганна Петрівна, дружина Івана Федоровича, поралася біля печі, прибирала в хаті... І все мовчки, все мовчки. Іноді тільки глибоко зітхала.

Сумною, чорною завісою обіп'яло Донбас, а разом із ним і ту шахту, де ціле життя пропрацював Іван Федорович Вернигора і де становив рекорди машиніст врубової машини, комсомолець Юрко Лоза.

Одного осіннього вечора до хати Івана Федоровича вскочив захеканий Юрко:

— Заховайте!

Іван Федорович миттю одімкнув у присінку чуланчика й упхнув туди Юрка.

Ганна Петрівна присунула до дверей чулана діжку з водою.

Тількино вони приховали Юрка – грюк у двері... Влетів до хати розлютований гітлерівець:

— Де партизан?

— Нема в нас ніякого партизана, – одказав Іван Федорович.

Фашист одіпхнув Івана Федоровича й ударив прикладом Ганну Петрівну...

Огледівши хату, він вискочив у присінок, перекинув діжку з водою й рвонув двері до чулана.

Іван Федорович вхопив обушок, вийшов у сіни, і, коли гітлерівець, націлившись, присів вибити двері прикладом, Іван Федорович махнув обушком так, як він махав ним у забої 54 роки підряд...

Був живий німець колись...

І не в Дрездені, і не в Мюнхені догнивав він, а в старому, давним-давно забутому шурфові, куди спровадив його Іван Федорович укупі з урятованим Юрком...

Як відбудували після фашистської навали шахту, Івана Федоровича щоранку можна було бачити біля прохідної, – 73 роки його не лякали, і обушок на його плечі аж вилискував...