Правовідносини власності виникають, змінюються та припиняються на підставі певних юридичних фактів, які називають підставами набуття права власності. Поряд із підставами існують і способи набуття права власності. Вказані поняття не слід ототожнювати: підставами набуття права власності (які йменуються ще титулами власності) є наприклад, договір купівлі-продажу, заповіт, рішення суду; способами набуття права власності є передання речі, державна реєстрація правочину або права тощо. Для договорів, які потребують нотаріального посвідчення та у певних випадках державної реєстрації, факт їх укладення служить не тільки підставою, а й способом набуття права власності.
Набуття права власності у однієї особи в переважній більшості пов'язане з припиненням права власності в іншої, що часто обумовлене проблематикою правонаступництва. Дії з набуття права власності мають бути правомірними та добросовісними.
Це стосується:
а) способів набуття права власності;
б) процедури набуття права власності;
в) особи-набувача.
Статтею 328 ЦК встановлюються принципові засади набуття права власності. Ними є передусім відкритість (невичерпність) переліку підстав його виникнення. Це означає, що право власності може набуватися у будь-який спосіб, що не суперечить закону. Зокрема, найбільш поширеною підставою набуття права власності, як і набуття цивільних прав взагалі, є правочини. Інші перелічені у гл. 24 ЦК підстави набуття права власності деталізують вказане загальне правило. Не менш важливою є й презумпція законності набуття права вчасності, тобто право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або якщо незаконність набуття права власності встановлена рішенням суду.
Можна визначити такі різновиди підстав набуття права власності. Це, по-перше, передбачені ЦК (або іншими актами цивільного законодавства). Зокрема, положення статей 329-345 ЦК встановлюють можливість набуття права власності залежно від певних, визначених ним обставин, що мають юридичне значення. По-друге, які звичайно вважаються такими, хоча й не передбачені ЦК, зокрема відділення плодів; прирощення рухомих речей до нерухомих; змішання. По-третє, такі юридичні факти, які одночасно є підставами припинення цього права у іншої особи, наприклад, реквізиція та конфіскація.
Виходячи з ЦК, можна зазначити, що право власності може набуватися на:
а) майно, якого раніше не існувало, а відтак воно не мало власника (на нову річ, у тому числі на плоди та виготовлену продукцію, побудову тощо);
б) майно, яке хоча й існувало, але права власності на нього ні в кого не було, або власник якого невідомий, або від якого власник відмовився чи втратив право власності;
в) майно, яке перебуває у власності певної особи (до цієї групи можна віднести правочини; таку подію, як смерть особи з відповідним набором юридичних фактів, необхідних та достатніх для набуття права власності спадкоємцями; реорганізацію юридичної особи).
Існують класифікації підстав набуття права власності на первісні й похідні та загальні й спеціальні. Критерієм, завдяки якому стає можливим поділ правонабуття на первісне та похідне, має бути правонаступництво.
До первісних належать підстави, за допомогою яких право власності на річ виникає вперше чи незалежно від права попереднього власника на цю річ, чи незалежно від його волі. Похідні підстави мають місце тоді, коли право власності одного суб'єкта встановлюється на підставі права попереднього власника.
До первісного набуття права власності слід віднести: набуття права власності на новостворене майно, в тому числі на об'єкти незавершеного будівництва (ст. 331 ЦК), перероблену річ (ст. 332 ЦК), безхазяйну річ (ст. 335 ЦК), рухому річ, від якої власник відмовився (ст. 336 ЦК), знахідку (ст. 337 ЦК), бездоглядну домашню тварину (ст. 340 ЦК), скарб (ст. 343 ЦК), привласнення загальнодоступних дарів природи (у тому числі лов риби та полювання на дикого звіра - ст. 333 ЦК), а також на плоди (ч. 2 ст. 189 ЦК), набуття права власності за набувальною давністю (ст. 344 ЦК), визнання права власності на самочинне будівництво (ст. 376 ЦК).
До похідного набуття права власності можна віднести: набуття права власності за договором (ст. 334 ЦК), у разі приватизації державного майна та майна, що є в комунальній власності (ст. 345 ЦК), унаслідок спадкування (ст. 1216 ЦК), переходу майна при реорганізації та перетворенні юридичної особи (ч. 2 статті 104, 107-109 ЦК).
Судове рішення само по собі є не підставою набуття права власності, а одним із елементів юридичного складу. Наявність судового рішення не позбавляє необхідності здійснювати державну реєстрацію права власності.
Залежно від того, чи належать способи набуття права власності до всіх власників, існує їх класифікація на загальні (загальноцивільні) та спеціальні. Так, наприклад, виготовлення продукції, отримання доходів і правочини є загальними підставами набуття права власності для всіх власників. Спеціальними ж підставами буде набуття права власності держави на скарб, що є пам'яткою історії та культури (ч. 4 ст. 343 ЦК) або комунальної власності на безхазяйне майно (ст. 335 ЦК) тощо.
Стаття 399.ЦК Припинення права володіння
1. Право володіння припиняється у разі:
1) відмови володільця від володіння майном;
2) витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;
3) знищення майна.
2. Право володіння припиняється також в інших випадках, встановлених законом.
Враховуючи різну природу фактичного володіння та титульного володіння, ці різні види володіння припиняються у різних порядках. Правила цієї статті присвячені визначенню переліку загальних підстав припинення володіння, але слід мати на увазі, що перелічені у статті підстави переважно стосуються припинення не права володіння, а фактичного володіння. Відмова володільця від володіння майном не є загальною підставою припинення права володіння, оскільки особа, яка володіє майном на підставі договору, не може, за загальним правилом, в односторонньому порядку відмовитись від володіння. Оскільки відповідно до положень ЦК одностороння відмова від зобов´язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Повернення наймачем майна наймодавцю за договором, укладеним на певний строк, не є, за загальним правилом, підставою припинення зобов´язання і не припиняє його прав та обов´язків за договором.
Для припинення володіння особи, якій належить право на чужу річ, відмова від володіння також не є загальним правилом, зокрема, шляхом вчинення відмови не припиняється емфітевзис.
Відмова володільця від володіння майном, вчинена у формі певних дій, які позбавляють його можливості фактичного тримання речі, є загальною підставою припинення фактичного володіння. Оскільки фактичне володіння розглядається у ЦК не як право, до правил відмови від нього не можуть бути застосовані правила, зокрема, про відмову від права власності.
Власник не у всіх випадках може (має право) витребувати майно від володільця за допомогою речово-правових засобів. Якщо між власником (чи уповноваженою ним особою) та володільцем існують зобов´язально-правові відносини, власник може повернути своє майно за допомогою спеціальних правил зобов´язального права згідно з природою зобов´язання, що існує між сторонами. В інших випадках власник може повернути від незаконного володільця своє майно у випадках, встановлених правилами про повернення майна з чужого незаконного володіння. Таким чином, право висунути вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння за власником зберігається завжди доти, поки не було припинено його право власності на певне майно, але витребуваним воно може бути лише у певних ситуаціях, тому і фактичне володіння у таких ситуаціях буде зберігатися.
Знищення майна є підставою припинення всіх видів володіння — і титульного, і фактичного. Титульне володіння, що виникло в силу договору або одностороннього правочину, припиняється в силу неможливості його виконання у зв´язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає (ст.607 ЦК). Фактичне володіння припиняється в силу того, що неможливо здійснити фактичне тримання майном — об´єктом володіння.
Згідно ч.2 цієї статті наведений перелік не є вичерпним, він має бути доповнений тими підставами, що випливають з природи відносин, що виникають з приводу володіння, а також загальними підставами припинення речових прав. Також фактичне володіння втрачається згідно з ч. І ст.397 та ст.400 ЦК, якщо володілець втрачає фактичну владу на річчю (не може здійснити тримання) та протягом строку позовної давності не скористається правом вимагати повернення собі майна від недобросовісного володільця відповідно до ст.400 ЦК.
Поєднання в одній особі володільця і власника припиняє право володіння, оскільки правомоччя власника охоплюють ті повноваження, якими наділений володілець як особа, яка має окреме від права власності речове право.
