Філософія освіти Григорія Сковороди

Українське Просвітництво у більшості учених насамперед асоціюється з ім’ям Григорія Сковороди (1722-1794), хоча його ідейно-теоретичну спадщину дослідники пов’язують із античною (Сократ, Платон, Арістотель, Плотін), середньовічною (отці церкви), і німецькими просвітницькими та містичними ідеями.

Спробуємо з’ясувати, які світові та українські культурні здобутки впливали на формування філософії освіти Г. Сковороди. Що, за Г. Сковородою, “пізнання” і як воно сприяє пошукам стежини до щастя? Яким він уявляв навчально- виховний процес української системи освіти і в чому вбачав зміст реформ даної галузі. Чи міг Г. Сковорода ознайомитися з ідеями Просвітництва? Коли він навчався у Києво-Могилянській академії, то ідеї раннього Просвітництва уже були відомі та впроваджувалися у навчальний процес. Але він на п’ять років покидав навчання в академії після того, як вивчив класичні і європейські мови, основи поетичного мистецтва та риторики. Він подорожував європейськими університетами тоді, коли в Києво-Могилянській академії поступово зростає зацікавлення до ренессансного арістотелізму, наукових здобутків європейських учених. Є припущення, що мандрівник у середині XVIII ст. найдовше перебував у Німеччині та Угорщині. Тоді ж німецькі мислителі шукали шляхи до об’єднання нації, зокрема, через розвиток наукового знання. Вважалося, що розповсюдження освіти обов’язково допоможе вирішити соціальні проблеми. М Кашуба відзначає: “Характерний для Просвітництва культ розуму поєднувався у вольфіанстві з християнською вірою, усім символам – таємницям релігії вони намагалися дати раціональне тлумачення”. У 30-х роках XVIII ст. в Німеччині виникають нейтральні щодо політики таємні організації, основна мета яких – розповсюджувати ідеї рівності та всесвітнього братерства, справедливості та релігійної толерантності. Це німецьке масонство було дуже популярним серед освічених людей.

Відомо, що, після перебування за кордоном, Г. Сковорода прийняв рішення не повертатися до навчання у Києво-Могилянській академії. Залишившись “вічним студентом”, він розпочав практику домашнього вчителя.

Г. Сковорода у “сродній праці” зосередив увагу на філософії людини, її прагненні до щастя. Він пише, що “Єстли строиш дом, строй для обєих существа твоєго частєй – души и тѣла. Єстли украшаєшь и одѣваєш тѣло, нє забывай и сєрдца. Два хлѣба, два домы и двѣ одежды, два рода всєго єсть, всєго єсть по двоє, затѣм что єсть два чєловѣка в чєловѣк одном и два отца – небесный и зємный, и два миры – пєрвородный и врємєнный, и двѣ натуры – божєствєнная и тѣлєсная, во всємь-на-всємь…”.

Підтримаємо Є. Харьковщенка, який радить специфіку і оригінальність релігійно-філософської творчості Г. Сковороди “…визначити у контексті києвохристиянської софійної спадщини. Саме софійне вчення надає ідеям українського мислителя внутрішньої єдності…”. Такі софійні мотиви можемо простежити у творі “Разговор о премудрости”, де йдеться про те, що Софія Премудрість просякає усе суще, надає йому сенсу і впорядкованості, несе йому лад, порядок і красу.

Яким, за Сковородою, має бути пізнання? Що потрібно людині знати, аби віднайти стежину до щастя? Філософ-письменник пройнявся фундаментальною філософською традицією України, але не втратив самобутності, знайшовши власне місце. Він не сприймав філософію як зібрання текстів, творів чи фоліантів. Йому дуже хотілося створити таку філософію, де б розуміння світу дало підстави для моральної поведінки (“Разговор пяти путников о истинном щастии в жизни”). А значить, потрібно не лише читати тексти, що надруковані, але й занурювати їх у контекст життя філософа, контекст його вчинків та справ. Лише таким чином можна розкрити сенс його доробку. Відомо, що Г. Сковорода написав багато діалогів філософського змісту, але категорично забороняв їх друкування, про що писав у листах приятелеві М. Ковалинському. Жодна його книжка не була видана за життя. Натомість, філософ розробив власну модель життя, протягом якого прагнув пізнати себе. Він переконаний і неодноразово підкреслює, що Бог не персоналізований, бо він всередині нас.

Бог створив світ, який людині потрібно пізнати, а відповідно й пізнати самого Бога. Це і є шлях до самопізнання. Саме тому, на думку С. Кримського: “… своє життя Сковорода будує як книгу, а книги розуміє як моделі життя”. Адже філософ переконаний,що книжки слід розуміти як символи життя того, хто їх створив.Друкована ж книжка створює матеріальні маски думок. А все матеріальне – тлін, солома. Сам світ мислитель називав книгою.Але Біблію радив розуміти не як книгу у семантично-предметному аспекті, а як окремий світ мудрості, що розкривається у таємних символах вічного Буття Бога та життя людини. Ймовірно, тому у своїх творах цитує понад три тисячі віршів з Біблії.

Г. Сковорода вважав, що людина народжується двічі. Перше –фізичне народження – тілесне “тварі”, світу “обітельного”. Друге ж народження людини – духовне – таке, що показане у Біблії. Найвищі духовні досягнення людина переживає при своєму другому народженні. Через пізнання та усвідомлення своєї духовної природи, свого призначення вона народжується вдруге. Мисленник намагався: «узгодити Біблію з досягненнями сучасної йому науки, відкидаючи у ній усе, що суперечило цій науці, за виразом Сковороди, - як “взор историальный”. Тому, у символічному світі Біблії філософ намагався осягнути приховані вищі моральні істини. Центральним поняттям у філософії Г. Сковороди є поняттяпро Бога, в якому перетинаються інтелектуальна тамістифікуюча сторони пізнавального процесу. На думкуА. Калюжного, “Тому Григорій Савич, з одного боку, виділяєкогнітивне, або розумове пізнання, яке дає змогу пов’язуватиречі між собою, дає змогу людині встановити концептуальнізв’язки між речами, які існують у самій людині і поза нею. А зіншого боку – пропонує кордоцентричне, інтуїтивне пізнання,яке називає пізнанням себе, що дає змогу проникнути доглибини основного духовного предмета, до таємницісуб’єктивної мислячої істоти”.Оригінальність вчення Г. Сковороди про “внутрішнюлюдину” полягає в тому, що культурний ідеал для нього –внутрішнє переживання, страждання і радість. Він не закликаєдо пошуку граничних і безсумнівних засад у людськомурозумові. Розуміння самого себе можливе завдяки моральномувдосконаленню та духовному поступові людської особистості.Тобто, шлях самопізнання, на думку Г. Сковороди, є процесомреального наближення людини до Бога внаслідок заглибленостів себе.

Як і чому, на думку Г. Сковороди, учитель повинен навчатимолодих людей, аби наставити їх на шлях істини й щастя?Насамперед, людина повинна зосередитися на власномупокликанні і зробити його справою свого життя. Адже метаосвіти – формування людини як вищою мірою духовної істоти.Весь освітній процес спрямований у Г. Сковороди на те, щобдопомогти учневі у пошуках і віднайденні самого себе, своєївнутрішньої божественної сутності, “внутрішньої людини”.Важливими для духовного зростання, на думку філософа, єзнайомства з ученими людьми. Сам мисленник мав багато такихзнайомств як на Батьківщині, так і за кордоном, чому сприялознання іноземних мов. Та особливо важливо, за Сковородою, в процесі духовного становлення людини вивчати античнуспадщину.Які ж засоби філософ радить застосовувати задля досягненнядуховних вершин? Як доводить Я. Стратій, ними можуть бутинасамперед знання грецької і римської літератур. Адже, засловами Г. Сковороди, антична спадщина дихає високимидумками, промовляє серцем і грудьми, сприяє духовномузростанню індивіда, допомагає йому в прагненні до осягненнявершин самопізнання, власної потаємної глибинної сутності.Людина не може досягти багатства і внутрішньої гармонії,якщо буде заклопотана пошуками поза собою якихось благ. Атому, стверджує, що основна мета виховання – навчити учнясамоаналізу, що допоможе йому стати на правильний життєвийшлях і розвивати здібності відповідно до обраного фаху. Лишетоді іскра Божа потрапить в темну безодню серця, людинапреображається в нову, “внутрішню”, котра вміє жити запокликом Святого Духу, виконувати його настанови, знайти такусправу, задля якої вона народилася і призначена Богом. УГ. Сковороди – це мить, коли людина відшукала свій справжній життєвий шлях, здобула душевну рівновагу і щастя.Якщо людина не навчена самоаналізу й обирає справу задлязбагачення, прибутків, престижу, то вона навіть серед таких благприречена бути незадоволеною і страждати. І жодне інакшенавчання, ні наполеглива праця не допоможуть їй уникнути тихстраждань. Прагнення збагачення та посад у “несродності” зісвоєю працею здійснює негативний вплив не лише на людину,але й на суспільство. Наука ж може сприяти самовдосконаленню лише у “сродності”: “…Наука приводит всовершенство сродность. Но если не дана сродность, тогда наука что может совершить? Наука есть практика и привичка и естьдочь натуры. Птица может научится летать – не черепаха”. Метуосвітнього процесу Г. Сковорода розумів як пізнання істини таморальне самовдосконалення, вінцем якого має стати внутрішнєй духовне перетворення людини, що передбачає життя і працю запокликанням – це і є абсолютна відповідність моделівсезагального божественного світу.Найважливіше в освітньому процесі – осягнення людськогорозуму внутрішнім божественним світлом, що й стало причиноюутворення, за Я. Стратій, в українській мові поняття “освіта”,що замінило зовнішнєпоняття “наука”. Філософ високо цінувавроль людського знання у розвиткові світу. Саме людині уВсесвіті потрібно відвести основну роль, панівне місце завдякиздатності до самопізнання. Адже уміння людини бути щасливоюспрацює і на суспільне благо. Головне – визначити своє місце уВсесвіті. А для цього потрібно опанувати знання, нагромадженілюдством. Тому, на думку філософа, саме освіта може стати засобом для подолання у суспільстві духовної неволі,насильства, тощо.

Г. Сковорода не лише міркував про те, якою має бути освіта, учому сенс пізнання. Він практично долучився до освітньогопроцесу в ролі вчителя. Яким же він був?У своїй педагогічній практиці філософ-педагог усі свої зусилля докладав, аби допомогти учневі віднайти себе, власнувнутрішню божественну сутність. Але здійснював це незасобами примусу та покарання. Важливими для Г. Сковородибула любов і довіра учнів. Щоб домогтися цього, уважнопридивлявся до духовного стану дітей, до рівня розвитку їх здібностей. А згодом, у потрібний момент, давав новий імпульсдля подальшого їх удосконалення.

За часів викладання Г. Сковороди у Харківському колегіумі,разом із ним працювали переважно кияни, яких запрошувализ Києво-Могилянської академії та частково Московськоїслов’яно-греко-латинської, котрі й принесли в навчальнийпроцес новий дух. У В. Микитася читаємо: ”Ученики-семінаристи поважали Сковороду як учителя і намагалися непропускати його лекцій; до їхніх характеристик-оцінок вінпідходив диференційовано і справедливо. У списку учнів “школи синтаксими” за 1763-ій рік Г. Сковорода давав учням такіхарактеристики-оцінки: “весьма остр”, “остр”, “зверок острой”,“горазда понят”, “очень понят”, “весьма понят”, “не понятен”,“не годен”, “не очень понят”, “весьма не понятен”, “туповат”,“туп”, “очень туп”, “самая бестолковица”. Для нього неіснувало кастових пріоритетів. Г. Сковороді навіть пропонувалиприйняти чернецтво й очолити колегіум чи стати йогопрефектом. Але від усього того Г. Сковорода відмовився.1753р. початкуючий вчитель читає у Переяславськомуколегіумі, що був відкритий за зразком Києво-Могилянськоїакадемії, курс поетики. Там він написав міркування про поезіюта методичні рекомендації щодо викладання такого курсу. Алекерівництво колегіуму не оцінило таке новаторство. Учителеві порадили дотримуватися традиційного викладання. Г. Сковордане погодився із консерватизмом і його було звільнено з роботи.На жаль, ні курс сковординівських переяславських лекцій, ністудентські конспекти з поетики, риторики і “добронравія” невіднайдено. Для розвитку української філософії освіти, методвиховання і навчання Г. Сковороди, пронизаний гуманізмом, патріотизмом, демократизмом, індивідуальним підходом доучнів, був досить важливим. Адже він у вихованніпріоритетними визнавав такі якості, як чесність, справедливість,відвертість, скромність, безкорисливість… особливо значнуувагу надавав прикладам із життя. Бо, як відомо, неможливоробити добро, якщо не знаєш лиха.

Г. Сковорода – видатна постать у розвиткові філософії освітиУкраїни. Сам, здобувши добру освіту, постійно займаючисьсамоосвітою, зумів вибрати зі світової культури найкраще, щовиробило людство, поєднати ці знання із українськимикультурними досягненнями й сформувати власну філософію.

Цій філософії присвятив усе своє життя і довів як треба жити,щоб бути щасливим. Цю ж філософію запропонував своїм учнямяк особистий приклад і власне досягнення. Та найосновнішим єте, що Г. Сковорода був дійсно українським просвітником, якийзумів випередити час і власним життям показати перспективиподальшого розвитку особистості. Дивлячись на Г. Сковороду,учні бачили мислителя, живий приклад для практичноговтілення вчення про те, як стати справжньою людиною.Для України Г. Сковорода заклав основи філософії освітимайбутнього, яку розумів як складний процес, у котрому маєприділятися належна увага як до “зовнішнього”, світському знанню, так і знанню “внутрішнього”, що полягає не лише увивченні святих текстів, але й в умінні знайти себе в суспільстві,обрати власний життєвий шлях. Важливуроль у такомускладному процесі, на думку філософа-педагога, повиненвідіграти учитель, який належними знаннями, життєвимдосвідом, власним прикладом повинен допомагати учневінавчатися.

Г. Сковорода – український просвітник, але його просвітавийшла далеко за межі ХVIII ст. і вказала шлях до щастя людямусіх часів і всіх земель.