Літературна мовна норма - усталені, загальноприйняті правила, регламентації, взірці вживання мовних засобів у писемній і усній формі спілкування.
Літературна норма репрезентується в шкалі оцінювань: правильності, доречності й естетичної гармонійності.
Результатом визнання літературних норм є їх кодифікація у словниках і граматиках, що фіксують усталені мовні явища.
Розрізняють такі типи літературних норм: орфоепічні, морфологічні, орфографічні, лексичні, синтаксичні, стилістичні, пунктуаційні, акцентуаційні.
Орфоепічні норми регламентують правила вимови звуків, звуко-сполук та граматичних форм слів. Вивчення правильної вимови спрямовується на подолання помилок, серед яких насамперед виокремлюють фонематичні та фонологічні.
Фонематичні помилки - це порушення, пов'язані зі змішуванням фонем, із заміною однієї фонеми іншою.
Фонетичні помилки - це суто вимовні недогляди, що виявляються у вимові різних варіантів звуків, наприклад: вимова [лʼ] замість [л]: лекція - лекція, телеграма - телеграма; вимова [і] замість [и]у словах іншомовного походження: директор - діректор, тираж - тіраж, симпозіум - сімпозіум, циркулярний - ціркулярний.
З орфоепічними нормами тісно пов'язані акцентуаційні, що визначають правильне наголошування слів.
Наголос - це виокремлення одного із складів слова засобом посилення голосу.
В українській мові наголос вільний і рухомий, тобто може падати на будь-який склад слова і змінювати своє місце в однокореневих словах або у формах одного й того ж слова: збитки - збитковий, приймальня - прийми, будувати - будую, багаж -багажем.
Наголос може виступати засобом розрізнення лексичного (семантичного) значення слова: характерний і характерний, прошу і прошу, а також граматичного: сестри і сестри.
Дотримання норм наголошення й вимови є одним із важливих показників культури усного професійного спілкування. Як відомо, в українській літературній мові є чимало слів, у яких мовці порушують усталений літературний наголос, тобто акцентологічні норми.
Лексичні норми регламентують правила слововживання. Їх фіксують насамперед словники: «Словник української мови» в 11-ти томах (1971-1980 pp.), «Новий тлумачний словник української мови» (1998 p.), «Великий тлумачний словник сучасної української мови» (2001 p.), «Український орфографічний словник» (2002 p.), «Російсько-український словник ділового мовлення» (автор Шевчук СВ., 2010 p.).
Відхилення від норм слововживання у мовній практиці зумовлені кількома чинниками:
· незнанням точного лексичного значення слова, наприклад: Часопис «Вечірній Київ» відсвяткував свій ювілей. Часопис - періодичне друковане видання у вигляді книжки; журнал. Отже, у цьому реченні слід вживати слово газета, а не часопис;
· невмінням вибрати із синонімічного ряду найточніше слово, тобто незнанням синонімічного багатства мови, яке є «одним із невичерпних джерел урізноманітнення вислову».
Граматичні норми визначають правильне вживання граматичних форм слів та усталену побудову речень, словосполучень.
Морфологічні нор ми «передбачають вживання у мовленні повнозначних змінних слів, граматична оформленість яких відповідає нормі української літературної мови».
Стилістичні норми регулюють вживання мовних засобів відповідно до мовного стилю. Для офіційно-ділового стилю характерні сталі словосполучення - мовні штампи, що зазнають суржикового викривлення під впливом російської мови.
Норма
брати (взяти) участь, укладати (підписувати) договір, порядок денний, давати згоду, схвалювати, підтримувати, погоджуватися, я вважаю, на мою думку, завдяки підтримці,навчальний відділ, військова доктрина воєнні дії
Порушення норми
приймати участь, заключати договір, повістка денна, давати добро, я рахую, дякуючи підтримці, учбовий відділ, воєнна доктрина, військові дії, пристрасті розпалюються (розгоряються)
Орфографічні норми встановлюють одноманітність написання слів відповідно до усталених норм. Вони визначають правила написання слів разом, окремо, через дефіс; вживання великої і малої літери; способи переносу слів з одного рядка в інший; вживання апострофа; правила правопису слів іншомовного походження; прізвищ, географічних назв; правила написання морфем тощо.
Пунктуаційні норми - це система правил, що регулюють вживання розділових знаків: крапки, трьох крапок, знака оклику, знака питання, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, лапок, дужок, абзацу. Свідоме засвоєння пунктуаційних норм сприяє виробленню умінь і навичок безпомилкового вживання розділових знаків. Наприклад:
Мовні норми характеризуються історичною і соціальною зумовленістю, стабільністю, хоча з розвитком літературної мови вони можуть змінюватися. Тому в межах норми співіснують мовні варіанти, що виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове функціонування старого й нового в мові.
У словниках українського літературного слововживання розрізняють акцентні варіанти (помилка і помилка, договір і договір, завжди і завжди), лексичні (телефонна трубка і слухавка, масштаб і вимір, карта і мала), морфологічні (стіл, а в родовому відмінку стола і столу).
У літературній мові ці варіанти «не порушують самої норми, а роблять її більш точним інструментом добору мовних засобів у стилістичному плані».
Культура писемного й усного мовлення всіх, хто послуговується українською мовою як засобом спілкування, полягає у тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами й послідовно дотримуватися їх.
