МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
Харківський національний університет внутрішніх справ
Факультет права № 6
Кафедра кримінально-правових дисциплін
ТЕКСТ ЛЕКЦІЇ
З дисципліни Кваліфікація корупційних злочинів
За темою: 1. «Поняття корупції та корупційного злочину. Види корупційних злочинів». Лекція 2
Галузь знань 0304 Право (08 Право)
Спеціальність 7.03040101 Правознавство (081 Право)
Ступень вищої освіти СПЕЦІАЛІСТ, МАГІСТР
М. Харків
Рік
| СХВАЛЕНО Науково-методичною радою Харківського національного університету внутрішніх справ _______________________ Протокол № _______ (дата, місяць, рік) | ЗАТВЕРДЖЕНО Вченою радою навчально-наукового факультету права та масових комунікацій ХНУВС _______________ Протокол № ___ ______________ _______________ (підпис) (П.І.Б.) |
| ПОГОДЖЕНО Секцією Науково-методичної ради ХНУВС з ___________ дисципліни _______________________ Протокол № _______ (дата, місяць, рік) ________________________ __________________________ | ЗАТВЕРДЖЕНО На засіданні кафедри кримінально-правових дисциплін ФПМК ХНУВС ________________ Протокол № ___ _________________________ _________________________ (підпис) (П.І.Б.) |
| Рецензенти: Храмцов О.О.доцент кафедри кафедри кримінально-правових дисциплін Харківського національного університету ім. В.Н Каразіна, к.ю.н., доцент. Литвинов О.М. начальник кафедри кримінального права та кримінології факультету з підготовки слідчих Харківського національного університету внутрішніх справ, д.ю.н., професор. | |
| Розробники: к.ю.н., доцент Кундеус В.Г. – Харків: Харківський національний університет внутрішніх справ, 2016. |
© Харченко В.Б., Кундеус В.Г., 2016
© Харківський національний університет внутрішніх справ, 2016
1.
План лекції:
1. Суб’єкт корупційних злочинів. Поняття службової особи.
2. Види службових осіб як суб’єктів корупційних злочинів.
Література:
Основна:
1. Кримінальний кодекс України: Закон України Закон № 2341-III від 05 квітня 2001 року // Відомості Верховної Ради України (ВВР). – 2001. – № 25-26. – Ст. 131.
2. Кримінальна конвенція про боротьбу з корупцією № ETS173 від 27 січня 1999 року// Відомості Верховної Ради України. – 2007. – № 47-48.
3. Про запобігання корупції: Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII
4. Про засади антикорупційної політики в Україні (Антикорупційна стратегія) на 2014-2017 роки від 14 жовтня 2014 р. № 1699-VIII
5. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України від 13 травня 2014 р. № 1261-VII
6. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо визначення кінцевих вигодоодержувачів юридичних осіб та публічних діячів від 14 жовтня 2014 р. № 1701-VIII
7. Про державну службу: Закон України від 16 грудня 1993 р. № 3723-ХІІ
8. Про службу в органах місцевого самоврядування: Закон України від 7 червня 2001 р. № 2493-ІІІ
9. Про очищення влади: Закон України від 27 січня 2015 р. № 132-VIIІ
10. Про утворення Національного антикорупційного бюро України: Указ Президента України від 16 квітня 2015 р. № 217
11. Про Національну раду з питань антикорупційної політики: Указ Президента України від 14 жовтня 2014 р. № 808
12. Про Національну антикорупційну стратегію на 2011-2015 роки: Указ Президента України від 21 жовтня 2011 р. № 1001
13. Про Стратегію сталого розвитку «України 2020»: Указ Президента України від 12 січня 2015 р. № 5/2015
Додаткова:
1. Дем’янчук Ю.В. Порівняльний аналіз протидії корупції в країнах Європейського Союзу / Ю.В. Дем’янчук // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. – 2014. – № 3. – Т. 27(66). – С. 113–118. – (Серия «Юридические науки»).
2. Мельник М.І. Антикорупційне законодавство України: досвід застосування та проблеми вдосконалення / М.І. Мельник // Юридична Україна. – 2003. – № 6. – С. 64–69.
3. Камлик М.І. Корупція в Україні / М.І. Камлик, Є.В. Невмержицький. – К.: Знання; КОО, 1998. – 187 с.
4. Чубенко І.В. Генезис поняття корупції / І.В. Чубенко // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2009. – № 1(87). – С. 113–117.
5. Мезенцева І. Визначення предмета корупційних злочинів / І. Мезенцева // Вісник Національної академії прокуратури України. – 2014. – № 5(38). – С. 76–81.
6. Кимлик Р.В. Склад злочинів, пов’язаних з корупцією / Р.В. Кимлик // Порівняльноаналітичне право. – 2014. – № 1. – С. 263–265.
України “Про очищення влади” від 16 жовтня 2014 р. № 1025
Текст лекції
Суб’єкт корупційних злочинів. Поняття службової особи.
Суб’єктом корупційних злочинів може бути як загальний, так і спеціальний суб’єкт злочину.
Загальний суб’єкт злочину (фізична, осудна особа яка вчинила злочин у віці 16 років), входить до складу таких злочинів:
1) підкуп працівника підприємства, установи чи організації (ч. 1 ч.2 ст. 354 КК)
2) підкупу службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ч. 1, ч. 2 ст. 368-3 КК);
3) підкупу особи, яка надає публічні послуги (ч. 1 ст. 368-4 КК);
4) пропозиція або надання неправомірної вигоди службовій особі (ст. 369 КК);
5) зловживання впливом (ч. 1 ст. 369-2 КК).
Спеціальним суб’єктом злочинує:
1) працівник підприємства, установи чи організації, який не є службовою особою, та особа, яка працює на користь підприємства, установи чи організації.
2) службова особа (ст.ст. 191, 210, 262, 308, 312, 313, 357, 364, 368, 368², 410КК України);
3) службова особа юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст.ст. 364-1, ч.ч. 3 і 4 ст. 368-3 КК України);
4) особа, уповноважена на виконання функцій держави (ч.ч. 2 і 3 ст. 369-2 КК України);
5) особа, яка надає публічні послуги (ч.ч. 3 і 4 ст. 368-4 КК України);
6) особа, уповноважена на виконання функцій держави або місцевого самоврядування (ст. 368-2 КК України);
Службова особа, як суб’єкт корупційних злочинів.
1) службова особа корупційних злочинів, передбачених ст.ст. 191, 210, 262, 308, 312, 313, 357, 364, 410 КК);
2) службова особа корупційних злочинів, передбачених ст.ст. 368, 368-2, 369 КК;
3) службова особа юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст.ст. 364-1, ч.ч. 3 і 4 ст. 368-3 КК України).
Поняття службової особи.
Відповідно до ч. 3 та ч. 4 ст. 18 КК «Суб’єкт злочину» службовими особами є:
1) особи, які постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням здійснюють функції представників влади чи місцевого самоврядування.
2) особи, які постійно чи тимчасово обіймають в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах чи організаціях посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій.
3) особи, які виконують такі функції за спеціальним повноваженням, яким особа наділяється повноважним органом державної влади, органом місцевого самоврядування, центральним органом державного управління із спеціальним статусом, повноважним органом чи повноважною службовою особою підприємства, установи, організації, судом або законом.
4) посадові особи іноземних держав (особи, які обіймають посади в законодавчому, виконавчому, адміністративному або судовому органі іноземної держави, а також інші особи, які здійснюють функції держави для іноземної держави, зокрема для державного органу або державного підприємства);
5) іноземні третейські судді, особи, уповноважені вирішувати цивільні, комерційні або трудові спори в іноземних державах у порядку, альтернативному судовому;
6) посадові особи міжнародних організацій (працівники міжнародної організації чи будь-які інші особи, уповноважені такою організацією діяти від її імені);
7) члени міжнародних парламентських асамблей, учасником яких є Україна;
8) судді і посадові особи міжнародних судів.
Загальною ознакою для службової особи, згідно КК, є те що вона може здійснювати функцією представника влади, або займати відповідні посади, як постійно, так і тимчасово або виконувати такі обов’язки за спеціальним повноваженням за умови, що зазначені функції чи обов'язки покладені на неї правомочним органом або правомочною службовою особою.
Зайняття певної посади або доручення тимчасово виконувати відповідні обов'язки повинно бути оформлено відповідним рішенням (наказом, розпорядженням, постановою тощо).
До представників влади чи місцевого самоврядування належать, фізичні особи (працівники державних органів та їх апарату, органів місцевого самоврядування), які наділені Законами України повноваженнями висувати загальнообов’язкові вимоги (незалежно від відомчої чи іншої належності чи підпорядкування адресата) та забезпечувати їх реалізацію примусовими заходами.
Це, зокрема – народні депутати України, депутати Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутати місцевих рад, судді, прокурори, слідчі, оперативний склад СБУ, працівники ПОЛІЦІЇ і податкової служби, інспектори державних інспекцій, лісничі, військові коменданти, члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення та інші.
Закон пов’язує визнання особи представником влади не за посадою, яку вона обіймає, а за наявністю у неї владних повноважень. Тому представником влади може бути і рядовий працівник державного апарату (наприклад, міліціонер) або рядовий представник громадської організації (наприклад, член громадського формування з охорони громадського порядку під час виконання ним обов’язків з охорони цього порядку).
Члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення мають спеціальні владні повноваження, а отже, виконують функції представників влади.
Організаційно-розпорядчі обов'язки – це обов'язки по здійсненню керівництва галуззю промисловості, трудовим колективом, ділянкою роботи, виробничою діяльністю окремих працівників на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності. Такі функції виконують, зокрема, керівники міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, державних, колективних чи приватних підприємств, установ і організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів (начальники цехів, завідуючі відділами, лабораторіями, кафедрами), їх заступники, особи, які керують ділянками робіт (майстри, виконроби, бригадири тощо).
Адміністративно-господарські обов'язки – це обов'язки по управлінню або розпорядженню державним, колективним чи приватним майном (установлення порядку його зберігання, переробки, реалізації, забезпечення контролю за цими операціями тощо). Такі повноваження в тому чи іншому обсязі є у начальників планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, завідуючих складами, магазинами, майстернями, ательє, їх заступників, керівників відділів підприємств, відомчих ревізорів та контролерів тощо.
Необхідно зауважити, що службовою особою може бути і директор приватного підприємства, організації, який є водночас його власником, а також директор товариства з обмеженою відповідальністю, який згідно зі ст. 140 ЦК України виступає його одноособовим засновником. У ст. 3 Закону України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. визначено, що господарське товариство, крім повного і командитного товариства, може бути створене однією особою, яка стає його єдиним учасником. Майно приватного підприємства є власністю такого підприємства, а не власністю його власника. Власник приватного підприємства, як і одноособовий власник господарського товариства, які є одночасно і їх керівниками (виконавчим органом), не є власником належного такому підприємству чи товариству майна, а отже, здійснюючи дії по управлінню чи розпорядженню майном такого підприємства чи товариства, він виконує адміністративно - господарські обов'язки.
Разом з тим, якщо приватне підприємство чи господарське товариство, у якого один засновник, не має найманих працівників і господарська діяльність ним здійснюється безпосередньо його власником, який одночасно є його керівником (виконавчим органом), то в цій частині її діяльності така особа не виконує організаційно-розпорядчих обов'язків, а отже, не повинна визнаватись службовою особою.
Працівники підприємств, установ, організацій, які виконують професійні (адвокат, лікар, вчитель тощо), виробничі (наприклад, водій) або технічні (друкарка, охоронник, тощо) функції, можуть визнаватися службовими особами лише за умови, що поряд із цими функціями вони виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки.
Наприклад, лікар, який зловживає своїми обов’язками при видачі листів непрацездатності або викладач, який ставить позитивні оцінки на екзамені за незаконну винагороду. В цьому випадку вони вчиняють юридично значущі дії, здатні породжувати, змінювати чи припиняти правовідносини, що дозволяє визнати ці дії організаційно-розпорядчими чи адміністративно-господарськими, а осіб, які їх вчиняють службовими.
Фізична особа підприємець може бути визнана службовою особою лише тільки у випадку виконання нею організаційно-розпорядчих обов'язків. Це можливо у випадку, наприклад, коли така особа наймає працівників на умовах трудового договору. За таких обставин вона може набувати повноваження керівництва трудовим колективом (найманими працівниками): право ставити перед ними певні завдання, визначати розмір заробітної плати, розпорядок робочого дня, застосовувати дисциплінарні стягнення тощо).
Як вже зазначалося особа, яка є службовою особою, може займати посаду чи здійснювати функції постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням.
Відносно співвідношення понять «тимчасово» та «за спеціальним повноваженням», то очевидно, що при покладенні на особу певних обов'язків навіть «спеціальним повноваженням» такі обов'язки виконуються нею певний час, тобто тимчасово. Різниця полягає у способі, формі та порядку покладення на особу обов'язку (завдання) виконувати певні обов'язки певний час.
Обіймання особою певної посади чи доручення тимчасово виконувати службові обов'язки має бути оформлено відповідним (усним або письмовим) рішенням – наказом, розпорядженням, постановою, протоколом, довіреністю тощо. Для визнання особи службовою не має значення, чи обіймає вона відповідну посаду за призначенням або внаслідок виборів, отримує за виконання службових обов'язків винагороду чи виконує їх на громадських засадах.
Під поняттям «спеціальне повноваження» необхідно вважати:
1) тимчасове здійснення функцій без обіймання певної посади, які нею (посадою) обумовлюються, або
2) виконання певних обов'язків особою, яка виконує їх на підставі законодавчих та інших нормативних чи розпорядчих актів (наприклад, наказу, розпорядження тощо), що є правовою підставою для виконання таких функцій та обов'язків.
Так, народні засідателі (присяжні) не обіймають посад представників влади, однак під час виконання своїх обов'язків у суді тимчасово здійснюють функції представників влади в силу спеціального повноваження, передбаченого кримінально-процесуальним законодавством.
Члени громадських формувань з охорони громадського порядку під час її здійснення мають спеціальні владні повноваження, а отже, виконують функції представників влади. У зв'язку з цим за наявності в їхніх діях ознак перевищення влади або службових повноважень вони притягуються до відповідальності за відповідною частиною ст. 365 (п. 18 ППВСУ «Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень» № 15від 26 грудня 2003 р.). Такі особи, згідно з наведеним роз'ясненням ППВСУ, виконують функції представника влади тимчасово.
