Зв’язок між здоров’ям населення та соціальною диференціацією.

Різноманітні дослідження підтверджують, що соціально-економічні відмінності є значущими факторами нерівності щодо здо ро в’я і ризику смерті. Так, особи з вищими доходами зазвичай мають більше матеріальних, фінансових та інших ресурсів для забезпечення кращого харчування, лікування та відпочинку; водночас високі заробітки часто поєднуються із надмірними психологічними навантаженнями, за тяжними стресами, що не сприяє збереженню здоров’я. Так само вищий освітній рівень передбачає кращу обізнаність щодо основних принципів здорового способу життя, але не дає абсолютної впевненості у тому, що особи з вищою освітою будуть реально дотримуватися цих принципів, наприклад відмовляться від тютюнопаління чи вживання алкоголю.

Скорочення нерівності щодо здоров’я не відбудеться без підвищення освітнього рівня населення, збільшення питомої ваги вищих освітніх груп та зменшення частки низь кок валіфікованих, без „переливання” молодих поколінь у сферу висококваліфікованої праці. Виграють від цього не лише нижчі освітні групи, а все населення. Перспективи зростання середньої тривалості життя населення в Україні тісно пов’язані зі зменшенням соціаль ної нерівності, формуванням нових страт економічно активного населення та набуттям ними тих якісних характеристик, що визначають середній клас. Є підстави вважати, що такі показники і характеристики, як чисельність середнього класу, висока консистентність його основних характеристик (залежність-поєднання високого рівня освіти з високими доходами), оптимальна «відстань» диференціації між соціально-економічними статуса ми та переважання висхідної соціальної мобільності над низхідною, відкритість середніх і вищих страт є не лише основними критеріями належної якості соціально-економічної структури, а й необхідною передумовою і головною базою позитивних зрушень у стані здоров’я і смертності населення.

 

7. У межах соціальної структури відбувається постійне переміщення як індивідів, так і груп — з однієї страти в іншу, а також і в межах тієї самої страти. Соціальна мобільність виявляється під час руху індивідів та груп від одного соціального статусу до іншого.

Вертикальна соціальна мобільність — переміщення з однієї страти в іншу. Розрізняють висхідну соціальну мобільність (наприклад, доцент став професором чи завідувачем кафедри) і низхідну (доцент став таксистом чи сміттярем);

Горизонтальна соціальна мобільність — перехід із однієї соціальної групи в іншу, але в межах однієї страти (наприклад, перехід з однієї сім'ї в іншу, таку саму за своїм соціальним статусом, або переїзд з одного місця проживання в інше без зміни свого соціального статусу, як-от: доцент Львівського університету стає доцентом Дніпропетровського університету).

Також розрізняють індивідуальну соціальну мобільність і групову (групова, як правило, є наслідком серйозних соціальних зрушень, таких як революції чи економічні перетворення, іноземні інтервенції або зміни політичних режимів та ін.).

Прикладом групової соціальної мобільності може бути падіння соціального статусу професійної групи вчителів, які свого часу

посідали дуже високі позиції в нашому суспільстві, або зниження статусу політичної партії, яка через поразку на виборах чи внаслідок революції втратила реальну владу. Згідно з образним висловлюванням Сорокіна, випадок низхідної індивідуальної соціальної мобільності нагадує падіння людини з корабля; а групової — корабель, що затонув із усіма людьми, які були на борту.

Пітірім Сорокін описав своєрідні канали вертикальної мобільності, які функціонують у кожному суспільстві, яким би закритим воно не було. Він вважав, що між стратами завжди існують своєрідні "ліфти", якими індивіди їдуть нагору-вниз, такі, наприклад, як:армія, церква, школа, освіта, власність,сім'я і шлюб.

В процесі трансформації суспільства в Україні виникло значне майнове розшарування населення. Якщо у 1990 році середній прибуток 10% найзаможніших громадян України в 4 рази перевищував відповідний показник 10% найбідніших, то в 1999 році – у 12 разів. Найбільш помітні зміни відбулися в положенні тих, хто належав до середнього класу. Цей статус зберегла лише частина, а більшість значно знизила рівень свого життя. Все це призвело до того, що маргіналізація перетворилася в одну з гострих соціальних проблем. При “класичному” підході до маргіналізації її головною ознакою визнається розрив соціальних зв’язків в широкому розумінні цього слова.

Маргінал — це індивід, який втратив свій попередній соціальний статус і виявився нездатним адаптуватися до того соціокультурного середовища, в межах якого він змушений функціонувати. Наприклад, інженер, який втратив роботу за спеціальністю і змушений торгувати на базарі, але не адаптувався на новому місті, відчуває приниження в своєму новому соціальному стані. Від старих культурних цінностей і звичок він відмовлятися не може і не хоче, а нові сприймати не бажає. Так само у маргінальній ситуації опинилися і представники нижчого класу, які поповнили ряди "нових українців": у них є проблеми з тим, як пристойно себе поводити, розмовляти, одягатися відповідно до вимог нового соціального статусу.

8. Кожне суспільство має дбати про задоволення різноманітних потреб своїх членів, про передачу своєї культурної спадщини наступним поколінням Безпека людини, її освіта, здоров’я, господарська діяльність, родинні стосунки та ін.. – всі ці явища суспільного життя відбуваються згідно з певними установками (приблизно так перекладається з латини слово «інститут».

Соціальні інститути – це стійкі види соціальних взаємодій, які склалися історично, самовідтворюються і задовольняють певні життєво важливі потреби людей. Поняття «соціальний інститут» запровадив Герберт Спенсер, який виділив основні соціальні інститути:

- сімейний – відповідає за опіку і виховання дітей, їх соціалізацію, впорядкування сімейного життя(сім’я, материнство, батьківство, шлюб, опіка);

- обрядовий – встановлює звичаї, обряди, регулює щоденну поведінку людей;

- політичний – відповідає за організацію й розподіл влади в суспільстві (держава,армія, суд,партії, вибори та ін..)

- релігійний – згуртовує суспільство, встановлює моральні норми, і принципи людського життя;

- економічний – регламентує соціальні відносини в сфері виробництва, розподілу і споживання матеріальних благ та послуг (власність,гроші, ринок, трудова діяльність тощо).

Ця класифiкацiя безумовно спрощує реальну ситуацiю. Бiльш повнi класифiкацiї, крiм названих, додають ще чотири iнституції - це:

Медична система, головна функцiя якої - лiкування хворих та охорона здоров'я.

Наука - функцiя якої - здобуття знання про природу i соцiальний свiт.

Правова система, головна функцiя якої - встановлення соцiального контролю.

Вiйськова система, функцiя якої - напад або захист вiд нападу зовнiшнiх ворогiв суспiльства.

Кожен соціальний інститут виникає і функціонує, виконуючи певну соціальну потребу. Якщо інститут не здатний ефективно справлятися із цією потребою, настає його криза, виникає необхідність в інших інститутах(криза загальноосвітньої школи привела до появи інституту репетиторів;з розвитком капіталістичних відносин змінювались етичні норми в суспільстві, що зробило зайвим інститут дуелі).

9. Медицина як соціальний інститут – самостійна робота.

10. Головною особливістю соціального життя є взаємодія індивідів, соціальних груп у межах відповідних соціальних інститутів.

На думку німецького соціолога М. Вебера соціальна дія — це будь-яка дія людини, що орієнтована на мотиви інших людей. При цьому вона, щоб називатися соціальною має володіти двома обов'язковими рисами: свідомою мотивацією та орієнтацією на інших людей.

Під соціальною взаємодією розуміється форма соціальної комунікації чи спілкування, що являє собою систему соціальних дій щонайменше двох осіб чи соціальних груп (спільнот), або індивіда і соціальної групи. У процесі її реалізується соціальна дія партнерів, відбувається взаємне пристосування дій кожного з них, одностайність у розумінні ситуації, усвідомленні її смислу дій, певний ступінь солідарності між ними.Соціальна взаємодія є одним із джерел суспільних явищ, оскільки завдяки їй поведінка людини стає соціальною дією.

Види соціальної взаємодії класифікують:
— за кількістю суб'єктів взаємодії: між двома людьми, між індивідом і групою, між групами;
— за характером взаємовідносин суб'єктів взаємодії: односторонні та двосторонні, солідарні (узгоджені) та антагоністичні (ворожі);
— за терміном: короткочасні й довгочасні;
— за наявністю (відсутністю) організованості: організовані та неорганізовані;
— за свідомістю взаємодії: усвідомлені та неусвідомлені;
— за «матеріальністю» обміну: інтелектуальні (ідейні), почуттєві (емоційні) та вольові ;- - за статусними системами: економічна; професійна; сімейна; демографічна; політична; релігійна;

- за видами дії: фізична, вербальна, жестова.