Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період.

Історію людства можна класифікувати через обмежену кількість базових типів суспільств.

За ознакою писемності, усі суспільства поділяються на дописемні, що

вміють говорити, але не вміють писати, і писемні, що володіють алфа-

вітом і фіксують звуки на матеріальних носіях.

За критерієм числа рівнів управління і ступенем диференціації (розшарування) суспільства поділяються на прості, де немає керівників та підлеглих, багатих та бідних і, складні, де не просто з'являються керівники і підлеглі — вони складають протилежні великі групи чи класи: пануючий і непануючий.

Якщо за основу класифікації суспільства брати спосіб добування засобів існування, або спосіб виробництва, то усі суспільства можна поділити на: суспільство мисливців і збирачів, суспільство скотарів і землеробів (або аграрне суспільство), індустріальне суспільство (де існу промисловість) постіндустріальне суспільство (де переважає не промисловість, а інформатика і сфера обслуговування) та інформаційне суспільство (як більш висока стадія постіндустріального).

Відповідно до типології суспільств у термінах мови, виділяються такі

суспільства, як французьке, німецьке, англійське, українське тощо, а у термінах релігії — суспільства можуть розділятися на мусульманське, християнське, іудейське і т.д.

У середині XIX ст. К.Маркс запропонував свою типологію суспільств, яка отримала назву формаційної теорії розвитку суспільства. Підставою для неї служать два критерії: спосіб виробництва і форма власності. Згідно цієї типології людство послідовно пройшло чотири суспільні формації: первісну, рабовласницьку, феодальну і капіталістичну. П'ятою була проголошена комуністична, яка мала наступити у майбутньому.

4. Для визначення сучасного суспільства американський соціолог Деніел Белл запровадив термін «постіндустріальне суспільство».

Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству. У сфері послуг такого суспільства зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення і саме там виробляється значно більше половини ВВП.

Воно виробляє як аграрні, так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. Крім надвиробництва, йому властиві ускладнення соціальних зв´язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, динамічна міжособистісна комунікація, велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості.

Серед інших характеристик сучасного суспільства:

— рольовий характер взаємодії (очікування та поведінка людей зумовлюються їх суспільним статусом і соціальними функціями);

— поглиблений розподіл праці;

— формальна система регулювання відносин (на основі писемного права, законів, положень, договорів);

— складна система соціального управління (відокремлення інституту управління, соціальних органів управління та самоврядування);

— секуляризація (набуття світських ознак) релігії;

— виокремлення різноманітних соціальних інститутів.

Під цей критерій потрапляють, зокрема, США(на сферу послуг припадає 80% ВВП США), країни Євросоюзу (сфера послуг - 69,4% ВВП), Австралія (69% ВВП), Японія (67,7% ВВП), Канада(70% ВВП), Росія (58% ВВП).

Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти. У зв´язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань посідають дедалі важливіші місця. Термін цей запровадив японський вчений І. Масуда.

Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. Зростає не лише економічне значення інформаційного сектора, але й його соціальна та політична вага. Стратегічними ресурсами і головними чинниками розвитку цього суспільства є розумовий капітал, концентрація теоретичного знання, обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації. Принципом управління виступає погодження, а ідеологією — гуманізм.

Характерними рисами інформаційного суспільства, є:

§ збільшення ролі інформації і знань в житті суспільства;

§ зростання числа людей, зайнятих інформаційними технологіями, комунікаціями і виробництвом інформаційних продуктів і послуг;

§ зростання інформатизації та ролі інформаційних технології в суспільних та господарських відносинах;

§ створення глобального інформаційного простору, який забезпечує ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задоволення їхніх потреб щодо інформаційних продуктів і послуг

Над розробкою концепції постіндустріального суспільства плідно працювали такі вчені: Збігнєв Бжезінський, Елвін Тоффлер, Реймон Арон, Кеннепг Боулдінг, Уолт Ростоу та ін.

Щоправда, деякі з них вживали власні терміни для назви нового типу суспільства, який приходить на зміну індустріальному. Кеннет Боулдінг називає його "постцивілізація". Збігнєв Бжезінський віддає перевагу терміну "технотронне суспільство", підкреслюючи тим самим вирішальне значення у новому суспільстві електроніки і засобів комунікації. Елвін Тоффлер називає його "суперіндустріальним суспільством", позначаючи ним складне мобільне суспільство, яке базується на високо передовій технології і пост матеріалістичній системі цінностей.

Елвін Тоффлер у 1970 р. писав: "Мешканці Землі розділені не тільки за расовою, ідеологічною чи релігійною ознаками, але також, у певному сенсі, і в часі. Вивчаючи сучасне населення планети, ми виявляємо незначну групу людей, які все ще живуть мисливством і рибальством. Інші, їх більшість, покладаються на сільське господарство. Вони живуть приблизно так само, як жили їхні предки сотні років тому. Ці дві групи разом становлять близько 70 % населення Землі. Це люди минулого.

Понад 25 % населення земної кулі живуть у промислово розвинутих країнах. Вони живуть сучасним життям. Вони продукт першої половини XX ст. сформовані механізацією і масовою освітою, виховані на спогадах про аграрно-промислове минуле своєї країни. Вони — люди сучасного.

Решта 2—3 % населення планети не можна назвати ні людьми минулого, ані людьми сучасного. Бо у головних центрах технологічних і культурних змін, в Нью-Йорку, Лондоні, Токіо про мільйони людей можна сказати, що вони живуть у майбутньому. Ці першопрохідці самі того не усвідомлюючи, живуть так, як інші будуть жити завтра. Вони розвідники людства, перші громадяни суперіндустріального суспільства".

Можемо доповнити Тоффлера тільки в одному: сьогодні, майже через 40 років, у суспільстві, яке він називав суперіндустріальним, проживає уже понад 40 % людства.

Перехід від індустріального до постіндустріального суспільства визначається такими чинниками:

зміною у сфері економіки: перехід від економіки, орієнтованої на товаровиробництво до економіки, що орієнтується на сферу послуг та інформації. Причому, йдеться, насамперед, про висококваліфіковані послуги, такі як розвиток і загальна доступність банківських послуг, розвиток засобів масової комунікації і загальна доступність інформації, охорона здоров'я, освіта, соціальна опіка і тільки у другу чергу — послуги, що надаються окремим клієнтам. У середині 90-х рр. XX ст. в сфері виробництва й у сфері обслуговування та надання інформаційних послуг було, відповідно, зайнято: в США — 25 % і 70 % працюючого населення; в Німеччині — 40 % і 55 %; в Японії — 36 % і 60 %); що більше — навіть у виробничій сфері у країнах з постіндустріальною економікою представники інтелектуальної праці, організатори виробництва, технічна інтелігенція і адміністративні кадри складають близько 60 % усіх зайнятих;

зміною в соціальній структурі суспільства (поділ за професійною ознакою приходить на зміну класовому поділу). Наприклад, Деніелл Белл вважає, що в постіндустріальному суспільстві зникає клас капіталістів, а його місце займає нова правляча еліта, яка володіє високим рівнем освіти і знань;

центральним місцем теоретичного знання у визначенні основних векторів розвитку суспільства. Основний конфлікт, таким чином, у цьому суспільстві пролягає не між працею і капіталом, а між знанням і некомпетентністю. Зростає значення вищих навчальних закладів: університет заступив промислове підприємство, чільну інституцію індустріальної епохи. Вища школа має за нових умов щонайменше два головних завдання: творити теорії, знання, які стають головним чинником соціальних змін, а також виховувати радників та експертів;

створенням нових інтелектуальних технологій (серед іншого, наприклад, генна інженерія, клонування, нові агротехнології та ін.).

Соціальна структура — це стійкий зв’язок елементів у соціальній системі. Основними елементами соціальної структури суспільства є індивіди, що займають певні позиції (статус) і виконують певні соціальні функції (ролі), об’єднання цих індивідів на основі їхніх статусних ознак у групи, соціально-територіальні, етнічні та інші спільноти.

Соціальний статус (від лат. status — стан) — позиція людини чи групи в суспільстві, яка визначається соціальними ознаками (матеріальне забезпечення, фах, кваліфікація, освіта, політичні можливості тощо) і демографічними особливостями (стать, вік та ін.).

Соціальну структуру суспільства утворює сукупність пустих статусів, тобто не заповнених людьми. Чим розвиненіше суспільство, тим більше в ньому статусів. В сучасному суспільстві одних тільки професійних статусів біля 40000, сімейно-шлюбних відносин понад 200, багато сотень політичних, релігійних, економічних, демографічних.

Соціальна структура виражає об’єктивний поділ суспільства на спільноти, класи, верстви, групи і т.ін., вказуючи на різне положення людей відносно один одного за багатокількісними критеріями.

У соціальній структурі суспільства розрізняють: класово-стратифікаційну структуру (класи, соціальні верстви, стани, або страти, та ін.); соціально-етнічну структуру (родоплемінні об'єднання, народності, нації); соціально-демографічну структуру (статево-вікові групи, працююче та непрацююче населення, співвідносна характеристика здоров'я населення); професійно-кваліфікаційну структуру (виробничі об'єднання, трудові колективи, установи, організації, фірми, науково-дослідні інститути тощо).

Соціально-територіальна структура. В її основу покладено ознаку території. Все суспільство на земній кулі можна поділити на окремі великі соціальні організми – країни. Це буде одна структура. Кожну з країн окремо можна поділити за територіальною ознакою ще на дрібніші частини: регіони, адміністративні області, на мешканців міста і села тощо. Зрозуміло, що такий поділ виділяє певну частину населення тієї чи іншої країни, в якої можуть бути свої специфічні проблеми разом з загальними, спільними для всього населення країни. Загальний поділ населення на мешканців міста і села у світі вказує на процеси урбанізації. Так, у 1800 р. у містах мешкало лише 2% населен­ня світу, на початку ХХ ст. – 10%, у 1980 р. – 41,3%, у 1990 р. – 55%, а прогноз на 2000 рік – 66%. Зрозуміло, що тут, перш за все, постає проблема: як все меншою кількістю виробників сільськогосподарських харчових продуктів нагодувати все зростаючу частину бажаючих їсти? Це не тільки економічна, але й соціальна проблема. Зараз у містах мешкають: у Японії – 80% населення, у Німеччині – 90%, у США – 75%, у Великобританії – 76%, в Ізраїлі – 89%. У колишньому СРСР на 1989 р. у містах мешкало 66% населення. На Україні в містах мешкає 65% населення, але ця кількість різна по регіонах. Так, якщо у Південно-Східному і Східному регіонах у містах мешкають відповідно 82 і 89% населення, то у Північно-Західному та Південно-Західному – відповідно 45 і 41%. У Києві в 70-80-х рр. корінні жителі становили лише 37% усього населення, тих, що переселилися з інших міст – 27%, з села – 36%. Зменшення сільського населення є загальнолюдською тенденцією сьогодення.

Соціально-демографічна структура. Усе населення певної країни можна поділити за ознакою статі на жінок і чоловіків, за ознакою віку – на дітей, підлітків, молодь, дорослих та пристарілих. Співвідношення цих показників весь час змінюється. Однією з причин цього може бути нестабільність народжуваності, на що хибно впливають розторгнення шлюбів. Статистика розлучень в Україні вказує, що жінки віком від 25 до 29років розлучаються частіше, ніж чоловіки того ж віку (відповідно 43,9% і 25,1%). А це ж саме той вік, коли найкраще народжувати дитину! Звідки ж тоді може зростати народжуваність?

Соціально-професійна структура. Усе населення можна поділити за професійною ознакою: шахтарі, медики, освітяни, науковці, металурги тощо. Зрозуміло, що у всіх цих групах населення можуть бути свої специфічні проблеми, для вирішення яких вони можуть вдатися до різних соціальних дій: демонстрацій, страйків тощо.

Соціально-етнічна структура. Усе населення країни можна поділити за етнічною ознакою. Кожен етнос окремо може мати свої особисті соціальні проблеми, і такий поділ дає можливість соціологу вивчати ці проблеми і намічати шляхи їх вирішення. Так, в Україні кримські татари мають проблему їх територіальної автономії, яка не існує для представників інших етносів, таких, наприклад, як росіяни або євреї, які живуть на всій території і не концентруються десь в одному місці.

Соціально-політична структура. Вона складається з представників окремих політичних партій і означає поділ суспільства за політичною ознакою. Так, можна поділити населення України на членів і прихильників кожної з існуючих політичних партій, а також в окрему групу попадуть люди, які індиферентні до будь-якої з партій і самі є безпартійними.

Знаходячись в одній із вказаних вище структур, індивід разом з тим посідає в ній певне місце.

У марксистській соціології провідне місце відведено соціально-класовій структурі суспільства. Соціально-класова структура суспільства, за цим напрямом, являє собою взаємодію трьох основних елементів: класів, суспільних прошарків і соціальних груп. Ядром соціальної структури є класи.

6. Сукупнiсть членiв суспiльства, якi мають приблизно однаковий статус (за ознаками багатства, влади, та престижу) деякi захiднi соцiологи називають соцiальним класом, iншi - соцiальною верствою (стратою).

Соціальна стратифікація - це ієрархічно організована структура соціальної нерівності, що існує в певному суспільстві в певний історичний період.

Автором терміну є американський вчений, колишній мешканець Росії, Пітірім Сорокін. Поняття "стратифікація" він запозичив з геології. У цій науці цим терміном позначають горизонтальне залягання різних шарів геологічних порід. Стратифікацію можна уявити як геологічне нашарування різних скельних порід земної поверхні. В такому разі кожне суспільство можна розглядати як ієрархію "прошарків" — з привілейованими нагорі й знедоленими внизу.

Стратифікація має такі основні виміри (критерії):

• прибуток, власність;

Дохід — кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари, відрахування від прибутку, аліменти тощо) за певний час: місяць, рік. Доходи витрачаються на підтримування життя індивіда та його сім’ї, а залишки їх нагромаджуються й перетворюються на багатство у вигляді грошей, рухомого чи нерухомого майна. Багатство може передаватися в спадщину, а отже, його можна мати не працюючи, а тому багаті можуть працювати, а можуть не працювати. Бідні ж мусять працювати, бо заробітна плата для них є основним джерелом доходів.