Культура України у 17-18 ст.

Українська революція 1648—1676 pp., поступальний розвиток буржуазних відносин, перебування українських земель у складі різних іноземних держав, загальноєвропейські ідеї та процеси періоду пізнього ренесансу, доби реформації, часів просвітництва наклали помітний відбиток на розвиток української культури.

Наприкінці ХУІІ—XVIII ст. відбуваються значні зміни у сфері побутової культури. Поступова еволюція господарчого розвитку (модернізується український плуг, з’являється примітивний культиватор, для виготовлення тканини дедалі більшого поширення набуває горизонтальний верстат, запроваджується примітивна механізація, що базувалася на використанні енергії вітру та води)

Розширення торгівлі та майнова диференціація стимулювали появу нових засобів пересування (з’являються різновид мажі — хура, англійські та німецькі карети, коляски-полукаретки). Виникають вуличні, рядові, радиальні, шнурові та інші види регулярних поселень. Дедалі частіше зводять хати-мазанки, для будівництва яких широко застосовувалася глина.

Побут: одяг населення свідчив про майнову диференціацію, розвиток нових форм промислового господарювання.

Розвиток товарно-грошових відносин у XVIII ст. зумовив посилення процесу заробітчанства в інших місцевостях, залучення жінок та дітей до процесу виробництва, зростання економічної незалежності дітей від батьків, що стимулювало розпад традиційної великої сім'ї.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспільстві. У середині XVIII ст. Характерною рисою шкільництва було те, що сільські громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкільні приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрівні дяки. На період Гетьманщини припадає перша спроба в Україні запровадити обов'язкову освіту, що, безумовно, збільшило кількість письменних серед населення.

Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні відігравали середні навчальні заклади — колегіуми, які були засновані в Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релігійного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра І одержала статус і права академії. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гізель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін.)» зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Ба-ранович, М. Довгалевський та ін.)» утворився осередок щодо розробки теорії українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович, М. Довгалевський, Г. Кониський та ін.).

На Правобережжі та західноукраїнських землях., хоча по селах працювали дяківські школи, наступ католицизму призвів до закриття багатьох братських шкіл та занепаду тих, що продовжували існувати, зокрема Львівської та Луцької. Офіційна влада підтримувала лише єзуїтські та уніатські школи, які стали засобами асиміляції українського населення.

Однією з фундаментальних засад розвитку освіти, науки та культури в цілому було книгодрукування. Наприкінці XVII— XVIII ст. в українських землях діяло 13 друкарень у Києві, Чернігові, Львові, Луцьку, Кременці, Умані та ін.

Значним зрушенням у видавничій справі стало запровадження гражданського шрифту (Єлисаветграді 1764 p.), після чого кирилицею друкувалися тільки церковні видання, а «гражданкою» — світські. Цей крок звільнив світську літературу з-під впливу церкви, а також сприяв розвиткові народної літератури та мови.

Культурний значною мірою ускладнювався мовною політикою російського та польського урядів. В Польщі 1696 р. було видано закон, який виключав українську мову з адміністративного вжитку, зберігши її лише у церковній сфері, царський уряд. У 1720 р. заборонили книгодрукування українською мовою в Києво-Могилянській академії, а з другої половини XVIII ст. на Лівобережжі та Слобожанщині всі освітні заклади під тиском влади поступово перейшли на російську мову.

У XVIII ст. певні зрушення відбулися в науковій сфері. Предметом наукових студій українських вчених стали астрономія, математика, медицина, географія.

Інтенсивно розвивається в цей час медицина. Багато лікарів-українців (І. Полетика, М. Кружень, П. Погорецький, Н. Максимович, І. Руцький, М. Тереховський та ін.) одержали вчений ступінь доктора медицини. Перша в Україні польова аптека з'явилася 1707 р. у м. Лубнах, а вже 1787 р. в Єлисаветграді відкривається перша медична школа.

На зламі XVII і XVIII ст. посилюється процес перетворення історичних знань в історичну науку.. Найяскравішими серед історичних творів. були фундаментальні козацькі літописи — «Літопис Самовидця» літописи Г. Грабянки та С. Величка. Ці праці розширили поняття «український народ», до якого зараховував усі суспільні класи та верстви, тоді як його попередники обмежувалися тільки козацтвом; чіткіше, ніж у інших історичних творах, окреслив поняття «Україна» (

Філософська традиція цього періоду була репрезентована плеядою українських вчених-мислителів — С. Явор-ський, Ф. Прокопович, І. Гізель, Г. Щербацький та ін. Серед них і Г. Сковорода.

Піднесенню української літератури в цей час сприяв поступовий перехід від винятково релігійних ідеологічних засад до світських. У 1798 р. було видано поему І. Котляревського «Енеїда», що поклало початок новій добі в розвитку української літератури.

Виразних національних рис набуває театр. У межах традиційної шкільної драми виникають невеличкі п'єси — інтермедії, що свідчило про розвиток українського театрального мистецтва в руслі європейської традиції. Розвивається і вертепна драма.

Зріс професіоналізм музичного мистецтва. Найвідомішими осередками музичної освіти були Глухівська співацька школа та Києво-Могилянська академія, у стінах яких здобули музичну освіту найяскравіші зірки Дмитро Бортнянський (1751 —1825), Максим Березовський (1745—1777) та Артемій Ведель (1767—1808).

Характерною рисою розвитку культури в цей період було використання в архітектурі та мистецтві стилю бароко.

У європейському бароковому стилі виконані Успенський собор Почаївської лаври, церква св. Юра у Львові.

Отже, наприкінці XVII—XVIII ст. у розвитку культури України відбулися помітні зрушення. Характерними рисами культурного процесу в українських землях цієї доби були урізноманітнення форм культурного життя та методів і засобів художнього самовиразу; підвищення рівня освіти; поступове витіснення у сфері культури релігійних підвалин світськими; помітний вплив європейських культурних процесів та тенденцій; деформування та гальмування культурного розвитку після втрати національної державності.

51. Діяльність П.Орлика. Бендерська конституція і «Вивід прав України»

Після смерті гетьмана І. Мазепаи, козацька рада 1710 р. обирає гетьманом в еміграції П. Орлика. Новий гетьман походив з чесько-польської родини, що свого часу осіла в Литві, був людиною високоосвіченою, що дало йому можливість зробити швидку кар'єру. Починав він з посади писаря в канцелярії Київського митрополита, але завдяки природному розуму в 34 роки став генеральним писарем і найближчим радником І. Мазепи.

Новообраний гетьман уклав зі своїми виборцями та запорозькими козаками договір, який дістав назву «Конституція прав і вольностей Війська Запорозького», або Бендерська конституція. Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання основної помилки І. Мазепи, суть якої — у відсутності надійної соціальної опори для здійснення об'єднання в межах однієї держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки оптимальної формули консолідації українського суспільства.

Характерною рисою Бендерської конституції є органічне поєднання традиційності й новаторства. У Конституції наголошувалося на обмеженні самовладдя гетьмана, яке виявлялося в посиленні впливу на внутрішню та зовнішню політику членів загальної Ради, у підвищенні ролі військового генерального суду, який позбавляв гетьмана права «карати своєю приватною помстою та владою», у чіткому розмежуванні військового скарбу і особистих фінансів гетьмана та ін. За оцінками фахівців, гетьману відводилася роль, рівнозначна сучасній президентській.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького парламенту — загальної Ради. До складу цього представницького політичного органу мали входити вся старшина (генеральна, полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від полків.

Надзвичайно важливими були пункти, які стосувалися повернення Запорозькій Січі традиційних вольностей і прав та гарантували запорожцям гетьманську підтримку. Планувалося очищення території Запорозького Низового війська від «городків та фортець московських» і від «московської посесії», повернення Січі міста Трахтемирова та збереження за запорожцями прав на «Дніпро увесь згори від Переволочної вниз». Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті конституції підтвердив права та привілеї, свого часу надані Києву та іншим українським містам. Одним із основних елементів Бендерської конституції є помітне обмеження соціальної експлуатації. З цією метою П. Орлик планував ревізію захоплених старшиною земель, відміняв обтяжливі для народу оренди, відкупи, ярмаркові податки, військові постої та ін.

Бендерська конституція мала на меті консолідацію українського суспільства, розширення демократичних засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних прав і вольностей та особливого статусу, підтвердження прав українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Єдиний недемократичний пункт цього документа, який стверджував виняткові права православ'я в Україні, також був спрямований на ідею суспільної єдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена на основі узагальнення попереднього історичного досвіду, була спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації національно-державницьких планів.