Становлення і розвиток рекреаційного лісівництва

Загальні поняття про рекреаційне лісівництво

Лісівництво як навчальна дисципліна висвітлює питання, які стосуються теоретичних основ різних систем і способів головних рубок лісу та їх технологічних особливостей, способи сприяння природному поновленню, біологічні основи і технологію рубок догляду за лісом, підвищення продуктивності та якості лісів лісівничими способами, ведення господарства у приміських лісах рекреаційного призначення. Об’єктом лісівництва є ліс, і не лише існуючий, а й майбутній, який ще необхідно виростити. Ліс – це насамперед складна біологічна система, а тому лісівництво базується на знанні законів природи лісу, його змін у просторі і часі, а також врахуванні економічних і виробничих умов, їх змін і потенційних можливостей. Лісівництво є теоретичною основою лісового господарства, яке займається розробкою методів активного впливу на ліс з метою оптимізації використання лісових ресурсів, підвищення продуктивності і якості лісів.

Сучасне лісівництво можна поділяти також і за функціонально-цільвим принципом, наприклад лісівництво рекреаційне, лісівництво плантаційне, лісівництво грунто- і водозахисне, лісівництво, пов’язане із забрудненням навколишнього середовища і заходами його подолання. В сучасних реаліях винятково важливе значення набуває розробка питань протирадіаційного лісівництва. Рекреаційне лісівництво – це галузь лісівничої науки, яка вивчає комплекс питань: санітарно-гігієнічні функції лісових екосистем та вплив приміських лісів на повітряний басейн і мікроклімат міст, функціональне призначення лісів зелених зон, питання рекреаційних навантажень і рекреаційної дигресії лісів, класифікацію лісопаркових ландшафтів, види, методи і способи ландшафтних рубок, формування лісопаркових ландшафтів у насадженнях різного породного складу, заходи щодо підвищення стійкості рекреаційних лісів.

Становлення і розвиток рекреаційного лісівництва

Лісівництво – галузь знань з багатовіковою історією, яка виникла з практичних потреб і тривалий час формувалась на основі практичного досвіду. Зародження лісівничих знань відбувалось ще у Стародавній Греції та Римі. За три століття до нашої ери Теофраст одну із книг присвятив лісовим рослинам. Римський поет Вергілій сформулював деякі положення про догляд за лісом. Ще більшу увагу приділяв лісівництву Пліній Старший, який вважав ліс вищим даром людині.

Проте, науковий інтерес до лісівництва особливо посилився у ХVІІІ ст. в Західній Європі і Росії. Він пов’язаний з іменами К. Ліннея (Швеція), який присвятив одну із своїх робіт спеціально лісорозведенню; Дюгамеля де Моно (Франція), який описав у багатотомному творі всі галузі лісової справи; Г. Котти, Ф. Пфейля, Г.Л, Гартіга (Німеччина), які розробили важливі питання лісівництва, його класичні постулати. Постулати класичного лісівництва відображають насамперед постійність і неперервність лісокористування, канонізацію певних способів рубок і відновлення лісу, включають фундаментальні підходи до оцінки природних умов росту і формування лісу.

Видатний російський вчений М.В. Ломоносов розкривав важливі ідеї і проблеми лісівництва – взаємозв’язок грунту і лісу, роль різних деревних порід у грунтотворенні та ін.

Відомі мандрівники, географи, ботаніки, історики С.П. Крашенінніков, В.Н. Татищев, А.А. Нартов заклали основи наукового пізнання лісів.

У другій половині ХІХ ст. у ряді країн Європи було організовано вищі лісові навчальні заклади, які відіграли велику роль у розвитку лісівництва і лісогосподарської освіти. В Росії у Царському Селі відкрився у 1803 р. Лісовий інститут (на сьогодні Сект-Петербурзька лісотехнічна академія); в Німеччині – Тарандська лісова академія (1816, на сьогодні Лісогосподарський факультет Дрезденського технічного університету), Еберсвальдська лісова академія (1830, нині НДІ лісового господарства); у Франції – Вище лісове училище (1824, Нансі); у Швеції – Вища лісова школа (1828, Стокгольм); у Чехословаччині – Лісовий факультет Вищої сільськогосподарської школи (1816, Брно) та Інститут лісівництва і деревини (1807, Зволен); в Угорщині – Лісогосподарський і лісопромисловий інститут (1808, Шопрон). На початку ХІХ ст. почала розвиватись лісогосподарська освіта у США, на початку ХХ ст. – в Канаді.

Для вивчення лісів важливе значення мали досліди в лісництвах навчальних закладів. В Росії першим таким лісництвом було Лисинське під Петербургом, одне із найдавніших у світі, виділене ще в 1787 р. У 1843 р. На півдні Росії формується степове Великоанадольське лісництво, в якому почало розвиватись наукове степове лісівництво.

Лісівництво входило до складу навчальних дисциплін інституту сільського господарства у Маримонті (Польща) з 1816 р. Пізніше (1840), після приєднання Варшавської лісової школи, цей вуз став іменуватися Ново-Олександрійським інститутом сільського господарства і лісівництва, спадкоємцем лісового відділення якого є нинішній лісогосподарський факультет Національного аграрного університету.

З початку ХХ ст. лісівництво, особливо під впливом ідей і наукових праць Г.Ф. Морозова все більше перетворюється у струнку науку, фундаментом якої стають досягнення природничих наук. Накопичений практичний досвід та експериментальні дослідження лісівників.

У розвитку лісівництва помітну роль відіграли сучасники Г.Ф. Морозова В.Д. Огієвський (1861-1921) та Н.С. Нестеров (1860-1926), який продовжив стаціонарні дослідження М.К. Турського і заклав ряд нових багаторічних експериментів.

У післяреволюційний період значний внесок у розвиток лісівничої науки зробили Г.М. Висоцький (1865-1940) своїми працями із степового лісорозведення, гідрокліматичної та ґрунтозахисної ролі лісів; М.Е. Ткаченко (1878-1950) – автор оригінального курса “Загальне лісівництво” (1939, 1952, 1955); В.М. Сукачов (1880-1967), який сприяв прогресу лісового господарства своїми фундаментальними працями в області лісової типології, що отримали широке визнання у наукових колах; П.С. Погребняк (1900-1976) – учень Г.М. Висоцького, який заклав основи лісівничо-екологічної типології. Ці видатні діячі науки створили свої наукові школи, в яких сформувались відомі вчені-лісівники, які розвинули сучасну лісівничу науку.

Розвиток лісівництва у другій половині ХХ ст. пов’язаний із створенням численних лісових вузів та факультетів, мережі науково-дослідних інститутів та дослідних станцій. Велику дослідницьку роботу у галузі лісівництві провели науковці Національного лісотехнічного університету, Українського науково-дослідного інституту лісового господарства і агролісомеліорації, Українського науково-дослідного інституту гірського лісівництва, лісогосподарського факультету Національної аграрної академії, Інституту екології Карпат та багатьох інших навчальних закладів і науково-дослідних установ.

На сьогодні у галузі сучасної української лісівничої науки відомі такі вчені, як Б.Ф. Остапенко, А.Й. Швиденко, Г.І. Редько, С.М. Стойко, С.А. Генсірук, М.А. Голубець, Г.Т. Криницький, В.І. Парпан, А.М. Гаврусевич, І.Ф. Калуцький, А.А. Строчинський, О.І. Пилипенко, А.В. Цилюрик, М.І. Гордієнко, В.Є. Свириденко, О.Г. Бабіч, О.А. Калініченко, Л.І. Копій, О.С. Мігунова та ін.

Друга половина ХХ ст. та початок ХХІ ст. ознаменовані бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, посиленням антропогенного впливу на довкілля, в тому числі на лісові екосистеми. В зв’язку з цим перед сучасним лісівництвом постали нові проблеми, що стосуються охорони, відтворення, збереження середовище стабілізуючих функцій та раціонального використання лісів, що зазнають інтенсивного антропогенного впливу.