Хуан Гріс «Чоловік у кафе»
У мистецтві й літературі сюрреалізму поєдналися речі й несподівані образи, парадоксальні, контрастні і часто безглузді (Ґійом Аполлінер, Луї Арагон, Поль Елюар, Андре Бретон, Пабло Пікассо, Рене Магрит, Сальвадор Далі, Леонора Керрінгтон), Володимир Куш.
Сюрреалізм в українській культурі
В українській поезії риси сюрреалізму мали вірші Василя Хмелюка, частково Богдана-Ігора Антонича, з 1950-их роках найсильніші в поезії і прозі Емми Андієвської (творення «надреальної» мови), Юрія Тарнавського і письменників молодого покоління. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реальних речей і нелогічні сполучення предметів. З українських митців риси сюрреалізму мають твори Михайла Андрієнка, скульптура пізнього Олександра Архипенка (геометричні форми, що уподібнюють постаті), рухомі скульптури (мобілі) К. Мілонадіса, картини В. Бачинського, С. Лади і кераміка С. Ґеруляк.
Варто зауважити, що відомий український мистецтвознавець Дмитро Горбачов вважає, що риси сюрреалізму присутні й у творчості Тараса Шевченка[1].
Критики
Сюрреалізм як усе декадентське мистецтво має антидемократичний і антигуманістичний характер; він є виявом розкладу буржуазного мистецтва.
Контрольні запитання:
1. Яким чином відбувався розвиток освіти, науки та техніки, ядерної фізики.
2. Основні представники психології та література 20-30 х років ХХ ст.Кого ви можете назвати?
3. Назвіть визначальні риси екзистенціалізму.
4. Яким чином екзистенціалізм і сюрреалізм прояви вилися в Україні?
Домашнє завдання:
1.Особливості культури ХХ ст. Філлософські концепції та їх вплив на громадянське та культурне життя.
2.Розвиток освіти, науки та техніки. Ядерна фізика. Психологія. Література.(Представники, їх відкриття та досягнення).
3.Характеристика модерністських напрямків.(сорреалізм,абстракціонізм, кубізм, фонізм, модернізм, екзистенціалізм).
Література
· Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. К.: Знання, 2000. — 359 с.
· Энциклопедия культур Deja Vu
· Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
· «Філософський словник» / За ред. В. І. Шинкарука. — 2.вид., перероб. і доп. — К.: Голов. Ред. УРЕ, 1986
ЛЕКЦІЯ
ТЕМА: «Розвиток української та зарубіжної культури в другій половині ХХ ст.»
План
1.Сучасна зарубіжна література.
2.Музика. Театр. Живопис і скульптура. Кінематографія.
3.Українська культура повоєнного періоду.
4.Основні напрями розвитку медицини в Україні.
5. Розвиток українського кінематографа, театру, музики.
У другій половині XX ст. змінюється суспільна культурна атмосфера у світі. Пом'якшення клімату, бурхливий розвиток науки і техніки позначилися на всіх сферах життя і мистецтва. Важливою подією 60-х років став вихід людини в космос, що змусило світ замислитися над долею цивілізації. З освоєнням зоряного простору людство почало пов'язувати нові проекти перетворення дійсності. У.Еко назвав 60-і роки "пробудженням від важкого сну з кривавими картинами й сценами численних убивств". Однак світові не вдалося розв'язати всі свої проблеми. Духовне піднесення заступив трагізм загрози екологічної кризи та ядерної катастрофи. Найбільшою подією кінця XX ст. став крах соціалістичної системи, що привело до зміни географічних та економічних кордонів, пошуків нових засад співіснування різних держав; цей процес триває нелегко, що пов'язано зі складністю зміни суспільних форм і свідомості, однак головний результат XX ст. - усвідомлення людством згубності насильства у всіх його проявах і взаємозалежності всіх на планеті.
Світовий прогрес другої половини XX ст. визначився передусім розвитком західної цивілізації, що мала як переваги, так і недоліки. З одного боку, люди отримали сучасну техніку, поліпшились умови життя, а з іншого - цивілізація почала поглинати особисті інтереси, негативно впливаючи на моральний стан суспільства. Посилюється загальна відчуженість, дійсність перетворюється "на механічний театр-маріонеток, де режисером виступила пані Машина" (А. Камю). Урбанізація призводить до знеособлення людини, яка почуває себе "дуже незатишно у холодному Всесвіті"(У.Еко).
Кінець XX ст. викликав занепокоєння у багатьох представників культури. Відчуженість людини, зміна суспільних устоїв, бурхливий розвиток цивілізації, відмова від колишніх ідей поставили нові запитання: що буде з людиною і світом, куди прямує суспільство, як відновити моральні цінності? Тому центральним явищем літературного процесу другої половини XX ст. став перехід до постмодернізму, який філософ А.М. Фуко назвав "хворобливим дитям літератури кінця віку, сповненим лихих передчуттів, катастрофічності, страху перед дійсністю".
Постмодернізм (лат. past - префікс, що означає наступність; фр. moderne - сучасний, найновіший) - загальна назва окреслених останніми десятиліттями тенденцій у мистецтві, головними рисами яких є показ зруйнованої свідомості, деформованої дійсності, задушливої атмосфери епохи.
З'явившись у 1917 році, термін поширився наприкінці 60-х спершу для означення стильових течій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації та техніцизму, а невдовзі - у літературі таживописі. Популярності постмодернізму сприяли міркування філософів Ж.Дерріди, Ж.Батея, Ж.- Ф.Ліотара.
На Заході поява постмодернізму була зумовлена переважно вичерпністю індустріального суспільства - виникненням мультинаціональних монополій, комп'ютерної цивілізації, загрозою екологічної та ядерної катастроф, а також необхідністю оновлення модернізму. В літературах країн Східної Європи, на думку українського літературознавця Г. Сиваченко, це явище, крім того, виникло і як одна з небагатьох можливостей для письменника зберегти власну мистецьку й людську позиції, відстояти, бодай у такий спосіб, власний погляд на світ за умов потужного політичного та ідеологічного пресингу.
Постмодернізм - явище досить широкого масштабу, що виникає на основі тотальних технологій та ідеологій, проте не обмежується їх запереченням. Думка філософа Ж.Бодрійяра про те, що реальність "агонізує", стала крилатою серед постмодерністів. А.-М.Фуко ще в 60-х роках висунув питання: "Чи не вмерла вже сама людина?"
Герой літератури постмодернізму - людина, що загубилась у повсякденному бутті, втратила зв'язок із Всесвітом, гостро переживає власну відчуженість і втрату духовних орієнтирів. Вона не відає, куди йти, у що вірити, навіть про що думати й що відчувати, оскільки її думки й почуття здеформовані під впливом трагічної дійсності. Постмодернізм в образно-символічній формі відтворює загальній абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв'язків у світі, падіння людства у безодню, де немає шансів на спасіння.
Твори постмодернізму відрізняються особливою поетикою. Автор взаємодіє з текстом, як з цілим світом. Розуміння "тексту як світу" зумовлює численні ремінісценції, підкреслену цитатність, які, з одного боку, відтворюють дійсність у розбитих образах колишньої культури, а з іншого - нагадують про необхідність об'єднати "розірвані шматки реальності" в цілісну картину, віднайти втрачений зв'язок між подіями, думками, почуттями.
Надзвичайної актуальності в літературі постмодернізму набув прийом естетичної гри. Гра письменників з реаліями буденності та літературними архетипами (прообразами) порушує глибинні зв'язки, замість морального підґрунтя - плазма бездуховності. У багатьох творах життя постає страшним театром, якимось апокаліптичним карнавалом. Літературна гра дає можливість переосмислити дійсність, більше того - переграти певні ситуації,, щоб знайти відповіді на складні питання. А коли гра поєднується зі сміхом, вона перетворюється на протистояння загальному абсурду. Відомий теоретик і практик постмодернізму італійський учений і письменник У.Еко вважає, що, "коли вже минуле неможливо знищити, оскільки його знищення веде до німоти, його слід-переосмислити іронічно, без наївності", позбавляючи людину страху від жахливого буття.
Сюжет у постмодерністських творах, як правило, розпадається на велику кількість мікросюжетів, відступів, коментарів тощо. Текст є своєрідним колажем думок, почуттів, ситуацій, ремінісценцій; Мета такого "роздрібнювання" оповіді - показати втрату цілісності у самій дійсності, дисгармонію існування людини у світ. Однак усі мікросюжети об'єднуються в творчій уяві оповідача. Він постає як Творець і водночас як персонаж більшої, ніж "текст", реальності - життя. Письменник сподівається, що особистість зможе подолати власну відчуженість і стати об'єднуючою силою не лише у "тексті", а й у світі.
Характерною ознакою постмодернізму є поєднання комічного і фантастичного. Пародія, гротеск, художнє передбачення допомагають авторам оволодіти логікою абсурду, зазирнути за межу реального, протиставити суцільному хаосу "сміх життя".
Нерідко представники постмодернізму застосовують елементи різних напрямів і течій - реалізму, натуралізму, "потоку свідомості", експресіонізму, сюрреалізму та ін., які активізують пошук засобів боротьби з трагічністю буття.
Постмодернізм - це складний і багатомірний рух сучасної думки, її своєрідна реакція на зміни у світовій цивілізації. За словами американського дослідника Дж.Гассана, це "зусилля зрозуміти наше історичне сучасне, осягнути взаємовплив мов", знання і влади в нашу епоху, поєднати й підтримати реальні категорії нашої екзистенції". На думку Г.Сиваченко, постмодернізм - це значною мірою усвідомлена праця з іншою матерією, з простором культури, що є категорією не менш реальною.
Постмодернізм розвивається у жанрах фантастичної притчі, роману-сповіді, антиутопії, оповідання, міфологічної повісті, соціально-філософського і соціально-психологічного роману та ін. Жанрові форми можуть поєднуватись, відкриваючи нові художні структури. Визнаними "майстрами постмодернізму є У.Еко, Кобо Абе, Д.Фаулз, І.Кальвіно, В.П'єцух, А.Бітов, Ю.Андрухович та ін.
У другій воловині XX ст. активізується жанр наукової фантастики, який у своїх кращих зразках поєднується з прогностикою (прогнозами на майбутнє) та антиутопією. Письменники-фантасти намагаються усвідомити загальні тенденції розвитку цивілізації, показати вплив наукових досягнень на життя людини, попередити про небезпечність перетворення особистості на "гвинтик" державної машини, про відповідальність людства за долю Всесвіту. Фантастична оповідь дедалі більше отримує символіко-алегоричний характер, містить широкі філософські узагальнення (Дж. Ацдайк, К.-А.Портер, Дж.-Р.Толк'єн, Р.Шеклі, Р.Бредбері, С.Лем, А. і Б.Стругацькі та ін).
У цей період у прозі, поезії, драмі посилюється тенденція до поглиблення інтелектуалізму.
Інтелектуалізм (лат. intellectus - розум, пізнання, intellectualis -розумовий, розсудливий) - умовна назва стильової домінанти твору або літературної течії, роду, жанру, пов'язаних з відчутною перевагою інтелектуально-розмислових елементів образного мислення над емоційно-чуттєвими.
Інтелектуалізація літератури другої половини XX ст. виявляється в посиленні уваги до складних філософських проблем (людина і світ, природа і цивілізація, техніка і культура, прогрес і мораль тощо), а також у схильності персонажів, оповідача, ліричного героя до розумових рефлексій, самоаналізу, у розбитті драматизму процесу мислення, у тяжінні до певних розумових абстракцій. Розвиток і протиборство ідей, понять стає рушійною силою сюжету. У цей період інтелектуалізм визначив розвиток притчі, філософського роману, драми ідей, філософської лірики.
У передвоєнний час виникає, а після Другої світової війни активно розвивається екзистенціалізм. Екзистенціалізм (лат. existentiel - існування) - напрям у філософії і течія модернізму, в якій джерелом художнього твору є сам митець, що виражає життя особистості, створюючи художню дійсність, яка розкриває таємницю буття взагалі.
Джерела екзистенціалізму містились у працях німецького мислителя XIXст. Е.-С.К'єркегора. Теорія сформувалася в працях німецьких (М.Хайдеггер, І889-1976; К.Ясперс, 1883-1969) та французьких (А.Камю, 1913-1960; Ж.-П.Сартр, 1905-1980) філософів та письменників. М.Хайдеггер уважав, що мистецтво не можна аналізувати, інтерпретувати, його потрібно тільки переживати. Правда, яку несе твір, завжди суб'єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається в художньому творі "запереченню", вона "переборюється", підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця. Ці положення по-різному розвивають представники екзистенціалізму. Для Г.Марселя характерне дещо містичне розуміння цих постулатів, для Ж.-П.Сартра - соціально-політичне. К.Ясперс розумів мистецтво як спосіб формування в людини потреб свободи, передусім політичної.
Екзистенціалізм у художніх творах відбиває настрої інтелігенції, розчарованої соціальними та етичними теоріями. Письменники прагнуть збагнути причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце висуваються категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Представники цієї філософії стверджували, що єдине, чим володіє людина, це її внутрішній світ, право вибору, свобода волі. Екзистенціалізм поширюється у французькій (А.Камю, Ж.-П.Сартр та ін.), німецькій (Е.Носсак, А.Деблін), англійській (А. Мердок, В.Голдінг), іспанській (М. де Унамуно), американській (Н.Мейлер, Дж.Болдуїн), японській (Кобо Абе) літературах. В Україні проявився у 1920-х роках у творчості В.Підмогильного, пізніше - у спадщині І.Багряного, Т.Осьмачки, В.Барки, В.Шевчука та ін.
У другій половині XX ст. розвивається "новий роман" ("антироман"), який, на думку Д.С.Наливайка, виникає як заперечення екзистенціалізму.
Антироман - жанровий різновид французького модерного роману 1940-1970-х pp.
Термін уперше запровадив Ж.-П.Сартр у передмові до роману Н.Саррот "Портрет невідомого" (1947). Представники цього жанру (Н.Саррот, А.Роб-Грійє, M Бютор, К.Симон та ін.) відтворювали розірвану свідомість особи, стан її почуттів та вражень. В антиромані нема "відображеної дійсності", комфорту, сюжетних колізій, зав'язки чи розв'язки, нема героя; його вмотивованих вчинків, емоцій. В естетиці антироману важливе місце посідають прийоми безгеройної та безфабульної розповіді. Кожний із письменників використовує свою манеру письма, вдаючись то до зображення містичної влади речей над людьми (А.Роб-Грійє), то до "напіврозмовй", потоку свідомості, внутрішньої діалогічності підсвідомого (Н.Саррот), то до мозаїки сприймань, схоплень, роздумів (М.Бютор). Протиставляючи себе майстрам класичного роману в аспекті змалювання сучасної людини й шукаючи нових засобів виразності, "нові романісти" досягли неабиякої майстерності, проте деякі письменники, як Ф.Соллерс, Ж.Рікардо, зазнали творчої поразки, відмовившись від показу духовного світу людини.
Значним явищем театрального авангарду другої половини XX ст. с так званий "театр абсурду". Цеп термін набув свого поширення, завдяки монографії англійського літературознавця М.Ессліна ("Театр абсурду" - 1961). М.Есслін об'єднав драматургів другої половини XX ст. за певними типологічними ознаками, а саме: відсутність місця й часу дії, руйнування сюжету і композиції, ірраціоналізм, парадоксальні колізії, сплав трагічного і комічного. У драмі "театру абсурду" нічого не відбувається, а те, що діється, - абсурдне й незрозуміле, - чиниться невідомо чому й задля чого. М. Есслін, уводячи новий термін, підкреслював, що саме поняття абсурду щодо явищ сучасної драматургії не вміщується в його словникове значення "безглуздя" чи "нісенітниця". Воно має глибокий морально-філософський сенс, і "театр абсурду" слід розглядати не як щось негативне, а як відображення суттєвих духовних тенденцій нашого часу, від творення стану сучасної людини, що знаходиться у розладі зі світом, природою, іншими людьми, із самою собою.
Найталановитішими представниками "театру абсурду" є С.Беккет, Е.Йонеско, Е.Олбі, М.Фріш, С.Мрожек, Г.Грасс, Дж.Релбер, А.Копіт та ін., хоча самі драматурги заперечують свою приналежність до будь-якого напряму чи школи. Різні дослідники неодноразово робили спробу "винаходу" нового терміну щодо явищ, які криються за поняттям "театр абсурду". Серед них: "театр обурення" (Р.Брустайн), "театр протесту і парадоксу" (Дж.Веллворт), "театр насмішки" (Е.Жакар) тощо. Невизначеність терміну, втім, не заперечує усталених тенденцій у сучасній драматургії, яка продовжує пошук нових шляхів у мистецтві.
Помітним явищем у світовому процесі другої половини XX ст. став "магічний реалізм".
"Магічний реалізм" - напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності.
Найбільш розвинувся в латиноамериканській літературі (А.Карпент'єр, Ж.Амаду, Г.Гарсіа Маркес, М.Варгас Льоса, М.Астуріас та ін.). Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, культурні, свідомі, підсвідомі та ін.), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г.Гарсіа Маркеса "Сто років самотності" (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки. На думку А.Карпент'єра, специфіку латиноамериканського "магічного реалізму" зумовлює прихильність письменників до барокових форм, які дозволяють створити дивовижний і яскравий світ, "де поєднались усі раси й культури і зустрілись усі епохи". Автори намагаються осмислити історичний ДОСВІД людства у широкому міфологічному і культурному контексті, не зосереджуючись на окремих фактах чи подіях, а висвітлюючи загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.
У другій половині XX ст. розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття все "більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г.Белль, Е.-М.Ремарк, В.Биков, Н.Думбадзе та ін.). У художній прозі помітне місце посідає філософська та політична публіцистика.
Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту - поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно (Б. Пастернак, У. Фолкнер та ін.). Цей принцип допомагає письменникам відтворити багатогранність сучасної епохи.
Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень, що виявляється в зображенні подій різних країн і народів від глибокої давнини до наших днів. Світ неначе отримує втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз'єднання реальних зв'язків і стосунків (Ч.Айтматов, Е.Хемінгуей та ін.). Однак синтетизм оповіді часто порушується - і в змісті, і в композиції, і в стилі твору, що засвідчує відсутність гармонійної єдності в навколишній дійсності.
Як зауважив О.Звєрєв, реалістична література XX ст. відбила розпад Всесвіту на окремі світи, показала драматизм існування людини, у якої не залишилось "іншого реалізму особистого життя - самотнього, жахливого, безнадійного, але все-таки справжнього" у загадковому і таємничому бутті.
Таким чином, літературний процес другої половини XX ст. визначається передовсім переходом від модернізму до постмодернізму, а також потужним розвитком інтелектуальної тенденції, наукової фантастики, "магічного реалізму", авангардистських явищ тощо. Загалом мистецтво другої половини XX ст. відрізняється особливим драматизмом, але, як писав Е.Хемінгуей, "надія приходить нізвідки, і в цьому її сила". У літературі останнього часу висловлюються сподівання на повернення світові втрачених ідеалів, відновлення порушених зв'язків, подолання відчуженості.
Луї́ Араго́н (фр. Louis Aragon); 3 жовтня 1897, Париж — 24 грудня 1982) — французький письменник, критик і громадський діяч, комуніст. Був одним із головних представників сюрреалізму у французькій поезії. Вроджений Луї-Марі Андріе (фр. Louis-Marie Andrieux).
Народився в Парижі.
З 1950 член ЦК Компартії Франції. На перших творах позначились формалістичні впливи («Селянин Парижа», 1926). Зв'язок з робітничим рухом у Франції і успіхи соціалістичного будівництва в СРСР мали вирішальний вплив на формування передового світогляду Арагона.
В 1930 бере участь у Міжнародній конференції революційних письменників у Харкові. Після відвідання Радянського Союзу пише поему «Червоний фронт» (1930), збірку поезій «Ура, Урал!» (1934). стає активним прихильником комуністичних ідей, починає боротьбу за створення мистецтва і літератури соціалістичного реалізму («Комуністи мають рацію», 1933; «За соціалістичний реалізм», 1934). Створює великий цикл соціальних романів — «Реальний світ» («Базельські дзвони», 1934; «Багаті квартали», 1936, та ін.). Був редактором «Юманіте». В роки другої світової війни — учасник Руху Опору (зб. «Ніж у серце», 1941; «Французька зоря», 1945; оповідання «Рабство і велич французів», 1945). З великою любов'ю пише про робітничий клас, викриває ворогів трудящих, показує розклад бурж. суспільства (нариси «Комуністична людина», 1946—53; зб. віршів «Знову ніж у серце», 1948; поеми «Очі і пам'ять», 1954, «Незакінчений роман», 1956; роман-епопея «Комуністи», 1949—51). Поряд з цим значне місце в його творчості посідають ліричні твори.
Літературно-критичні й теоретичні праці А. — «На захист французького роману», «Справжня воля культури», про Гюго, Стендаля та ін.
Творчості рад. письменників присвячена кн. «Радянські літератури» (1955).
Арагон багато зробив для популяризації української літератури у Франції: Т. Шевченкові він присвятив нарис «Українське інтермецо», високу оцінку дав «Вершникам» Ю. Яновського, з яким був особисто знайомий ще з 30-х рр. 1958 вийшов роман «Страсний тиждень».
Арагон — член Всесвітньої Ради Миру, один з керівників Національного Комітету письменників Франції, директор тижневика «Леттр Франсез».
Відзнаки і нагороди
Міжнародна Ленінська премія «За зміцнення миру між народами», 1957.
Твори:
Український переклад — Червоний фронт. X., 1932; Поезії. К., 1950;
Українське інтермецо. «Вітчизна», 1958, № 1;
Російський переклад — Собрание сочинений. В 11 т., т. 1—7… М., 1957—59.
Ві́льям Ка́тберт Фо́лкнер (англ. William Cuthbert Faulkner; *25 вересня 1897, Нью-Олбані, Міссісіпі, США — †6 липня 1962) — американський письменник, прозаїк, лауреат Нобелівської премії з літератури (1949).
Вільям Фолкнер народився 25 вересня 1897 р. в Нью-Олбані (штат Міссісіпі) в родині працівника університету. Його предки емігрували з Шотландії у вісімнадцятому столітті. Його прадід, Вільям Кларк Фолкнер, був полковником у Громадянській війні, а також автором відомого у той час роману «Біла троянда Мемфіса» (1881). Сім'я для Фолкнера була дуже важливою. Старший син Маррі Чарлза Фолкнера й Маррі Фолкнер, Вільям Катберт пізніше стає главою родини. Вже з дитинства він виявив великі здібності до літературної творчості, писав вірші, але його справді письменницька кар'єра починається тільки після короткого навчання в Королівських Військово-повітряних силах Канади, незадовго до перемир'я в Першій світовій війні (1918). Рік він навчається в Університеті штату Міссісіпі, працює різноробочим, і нарешті публікує томик віршів. Належав до літературного напрямку «південної готики» і разом з американською письменницею Фланнері О'Коннор його називали найяскравішим представником цього напрямку.
Коли йому було сімнадцять, Фолкнер знайомиться з Філіпом Стоуном (Philip Stone), чий вплив на ранню творчість письменника буде найпомітнішим. Стоун був на кілька років старшим, й походив із однієї з найстаріших родин Оксворду. Він захоплювався літературою, й вже встиг отримати ступінь бакалавра в Єльському університеті та університеті штату Міссісіпі. В стінах останнього Стоун вступив у братство Sigma Alpha Epsilon. Там він знайшов підтримку своєму бажанню стати письменником. Вражений Фолкнерівськими віршами, Стоун був одним з перших, хто виявив талант молодого письменника й побачив його творчий потенціал. Стоун став літературним наставником молодого Фолкнера, й познайомив його з Джеймсом Джойсом. Саме Стоуну Фолкнер надсилав свої вірші з наміром їх опублікувати. Проте видавці постійно відхиляли ці запити. Молодший Фолкнер перебував під сильним впливом історії своєї родини й регіону, де він жив. Штат Міссісіпі наклав свій відбиток на його почуття гумору, відчуття трагічного становища чорних і білих американців, й на його характеристику південних образів. Неможливість приєднання до лав армії Сполучених Штатів (Фолкнер був занизьким — 166 см), його зараховано до резервних одиниць Британських Збройних сил. Незважаючи на його заяву, що він був там, на сьогодні критики стверджують, що він ніколи не був членом Британських повітряно-військових сил, й ніколи не служив на фронті за часів Першої світової. У 1928 році Фолкнер змінив своє прізвище з оригіналу Falkner. Однак, за однією з версій, це була помилка складача. Коли опечатка з'явилася на титульному аркуші першої книги, Фолкнера запитали, чи хоче він щось змінити. На що він нібито відповів: «У будь-якому випадку мені підходить». 1925 р. Фолкнер їде до Нового Орлеана, де знайомиться з відомим письменником Шервудом Андерсоном, який, зацікавившись творчістю Фолкнера, радить літературному початківцю зосередити увагу на прозі, після чого він пише романи «Солдатська нагорода» (Soldiers' Pay,1925) і «Москіти» (Mosquitoes, 1927). Влітку 1927 року Фолкнер пише свій перший роман із серії книг про вигадану країну Yoknapatawpha County, під назвою «Прапори в пилу» (Flags in the Dust). Цей роман багато в чому спирався на традиції й історію Півдня, в яку Фолкнер був занурений ще змолоду. Він дуже пишався своїм романом, й вважав, що він є набагато кращим за два попередні його твори. Однак видавничий дім Boni & Liveright не прийняв його. Це стало шоком для автора, але після дозволу Фолкнера на редагування тексту його літературним агентом Беном Уоссоном (Ben Wasson), роман «Сарторіс» (Sartoris, 1928) було опублікувано. Це перший з п'ятнадцяти творів, об'єднаних в епічний цикл-сагу про життя американського Півдня за 200-літній період. Восени 1928 року, коли Фолкнеру було тридцять років, він почав роботу над романом «Галас і шаленство» (The Sound and the Fury). Він почав його з написання трьох коротких історій про групу дітей з прізвищем Компсон, але скоро автор відчув, що створені ним характери більше підходять для великого роману. На відміну від «Прапорів в пилу», тут Фолкнер використовує більш експериментальний стиль, вперше реалізується основний творчий принцип прози Фолкнера «подвійного бачення» для розкриття одної і тої ж самої події чи характеру за різних аспектів. Критики одностайно визнають твір «великою книгою сторіччя». В описі процесу написання тексту Фолкнер пізніше скаже: «Одного разу я ніби замкнув двері між мною й книжними нотатками. Я сказав собі, що тепер можу писати». Після її завершення, Фолкнер наполіг, щоб книгу не редагували й не додавали розділових знаків для ясності. 1930 р. Фолкнер пише роман «На смертному ложі» (всього за 6 тижнів), а вже через 3 тижні побачив світ роман «Святилище».
В 1929 році Фолкнер одружується на Естель Олдхем (Estelle Oldham). Естель привезла з собою двох дітей від попереднього шлюбу, і Фолкнер вирішив утримувати родину за рахунок прибутків від письменництва. Починаючи з 1930 року, Фолкнер посилає деякі з своїх оповідань до різних національних журналів, а на отримані гроші купує будинок в Оксфорді, який він називав «Rowan Oak».
Однак до 1932 року Фолкнер потрапив у скрутне матеріальне становище. Він попросив свого агента Бена Уоссона продати права на його недавно завершений роман «Світло в серпні» (Light in August) для журнала за $5,000, але видання не прийняло пропозицію. Тоді MGM Studios пропонує Фолкнеру стати сценаристом в Голлівуді. І хоча на той момент письменник не був шанувальником кіноматографу, все ж прийняв пропозицію, і прибув на роботу в Калвер-Сіті, Каліфорнія, в травні 1932 року. Там він працював з режисером Говардом Гоуксом (Howard Hawks), з яким він добре ладнав, оскільки обидва любили випивку й полювання. Фолкнер працюватиме сценаристом довгі роки 1930-х і 1940-х рр.
Вільям Фолкнер був письменником-резидентом в Університеті Вірджинії з лютого по червень 1957 р. і знову в 1958 році. Він отримав серйозні травми під час кінної їзди в 1959 році. Помер він інфаркту міокарда у віці 64 років 6 липня 1962 року в санаторії в Бухалі (Byhalia, Mississippi). Похований разом зі своєю родиною на цвинтарі Святого Петра в Оксфорді, разом з другом сім'ї з таємничими ініціалами Е. Т.
Творчість
Від початку 1920-х до Другої світової війни, коли Фолкнер виїхав до Каліфорнії, він опублікував 13 романів й безліч оповідань. Саме цим доробком Фолкнер заробив собі репутацію, що зробила його пізніше лауреатом Нобелівської премії (Фолкнер отримав нагороду у віці 52 років). До його найкращих романів належать: «Шум і лють» (1929), «Коли я помирала» (1930), «Світло в серпні» (1932), «Авесалом, Авесалом» (1936). Фолкнер також є творцем низки оповідань. Перша збірка оповідань «Ці 13» (These 13, 1931) містить найвідоміші його історії: «Троянда для Емілії», «Червоне листя», «Після заходу сонця», «Сухий вересень». Автор включив багато своїх історій і новел у Yoknapatawpha County. Три романи «Гамлет» (The Mansion The Hamlet), «Місто» (The Town) і «Особняк» (The Mansion) — утворюють трилогію «Сноупс» (Snopes Trilogy) про місто Джефферсон та його околиці.
Фолкнер був відомий своїм експерементальним стилем з увагою до інтонації й ритму. На відміну від сучасника Ернеста Хемінгуея, Фолкнер набагато частіше використовував прийом «потоку свідомості», й писав у більш експресивній, тонкій, складній манері, з елементами готики й гротеску.
В інтерв'ю газеті The Paris Review в 1956 році Фолкнер зазначав: «Дозвольте письмениику писати про операції чи цегляну кладку, якщо він зацікавлений в техніці. Не існує механізму написання, ярлика чи шаблону. Молодий письменник був би дурнем, якби слідував теорії. Вчіться на своїх власних помилках; люди вчаться тільки на них. Справді хороший митець вірить, що ніхто не є настільки досконалим, щоб щось йому радити. Це, до певної міри, марнославство. Незважаючи на те, скільки він захоплюється визнаним авторитетом літетратури, він хоче перевершити його». Перу письменника наледать дві збірки віршів, які були опубліковані у невеликих виданнях «Мармуровий фавн» (The Marble Faun, 1924), «Зелене гілля» (A Green Bough, 1933), й колекція злочинно-фантастичних оповідань «Лицарський гамбіт» (Knight's Gambit, 1949). Багато книг Фолкнера перекладаються французькою мовою і викликають захоплення багатьох європейських письменників і критиків. 1946 р. виходить друком збірник вибраних творів письменника, що приносить йому всесвітнє визнання.
Критика
Творчість Фолкнера розглянули різні критики й з різних точок зору. Його роботи були цікавими для дослідників, не читачів. Особливо цікавилися Фолкнером представники «нового критицизму» (The New Critics). Кленс Брукс пише The Yoknapatawpha Country, а Майкл Мілгейт The Achievement of William Faulkner. Окрім того, до праць письменника застосовували й інші методи — феміністичну, психоаналітичну критику. Роботи Фолкнера розглядають в літературній традиції модернізму та Відродження Півдня (Southern Renaissance).
Нагороди
Фолкнеру присуджується Нобелівська премія з літератури «за визначний і художньо унікальний внесок у сучасну американську прозу». 1949 р. Фолкнер ненавидів ту славу й визнання, яке йому принесла нагорода. Його відраза була настільки велика, що його 17-річна дочка дізналася про Нобелівську премію батька тільки тоді, коли її викликали в кабінет директора в один з шкільких днів. Фолкнер пожертвував частину грошей від премії на створення фонду для підтримки й заохочення нових письменників-фантастів.
Окрім Нобелівської нагороди, Вільям Фолкнер є володарем двох Пулітцерівських премій за романи «Притча» (A Fable, 1954) й «Викрадачі» (The Reivers, 1962).
Він також двічі виграв U.S. National Book Award за Collected Stories (1951) й A Fable (1955). У 1946 році він був одним з трьох фінлістів першої премії Ellery Queen Mystery Magazine Award, й посів друге місце в Rhea Galati. Фолкнер представляв США на міжнародній письменницькій конференції в Бразилії, а 1955 р. здійснив кругосвітню подорож як офіційний представник американського уряду. Поштова служба США 3 серпня 1987 року випустила 22-центову марку на честь письменника.
Пла́сідо Домі́нґо (ісп. Plácido Domingo; *21 січня 1941, Мадрид) — іспанський співак (тенор).
Походить з сім'ї співаків іспанської оперети, яка у 1950 переселилася з Мексики. Навчався у Мехіко і там же в 1961 дебютував в національній опері в ролі Альфреда в опері «Травіата» Дж. Верді. В 1962-65 співав в опері Тель-Авіва. В 1966 розпочав міжнародну кар'єру, співаючи у провідних театрах світу — Метрополітен опера в Нью-Йорку, Ла Скала в Мілані та Ковент Гарден в Лондоні.
Володіє красивим тембром (високий баритон) і віртуозною вокальною й акторською майстерністю. Разом з Лучано Паваротті вважається найліпшим тенором на зламі століть.
З 1970-х років Пласідо Домінґо іноді виступав також як диригент, його дебют в цьому амплуа пройшов у 1973/74 в Нью-Йорку, де він диригував оперою «Травіата».
В 1990 разом з Хосе Каррерасом i Лучано Паваротті виступив у концерті «Трьох тенорів» на відкритті Чемпіонату світу з футболу 1990 в Римі.
З 1993 є організатором міжнародного конкурсу вокалістів Operalia, що виявляє і продюсує молодих талантів.
В 1996 зайняв посаду художнього директора Національної опери у Вашингтоні, а з 2000 року — в Опері Лос-Анжелесу.
Записав велику кількість компакт-дисків, а також знімався у музичних фільмах.
В 2002 р. Пласідо Домінґо виконав новий гімн мадридського «Реалу» — «Himno del Centenario del Real Madrid» — у супроводі 82 музикантів.
Джерела
Амон Р. Пласідо Домінго. Геній світової сцени / Пер. з ісп. — М.: Азбука, Азбука-Аттикус, 2012. 325 с.
Премія Бірґіт Нільсон
У 2009 Пласідо Домінґо названий першим лавреатом премії імені шведської оперної діви Бірґіт Нільсон. Грошова частина нагороди складає один мільйон доларів (792 тисячі євро), відтак премія Нільсон стала найбільшою в області класичної музики.
Бірґіт Нільсон незадовго до кончини (вона померла в 2005 році) сама вибрала Домінго першим одержувачем своєї премії, але до дня оголошення лауреата його ім'я трималося в таємниці. Нагорода присуджена іспанцеві за "видатні досягнення в оперному мистецтві", "легендарну кар'єру, що охоплює 40 років" і "виконання 130 ролей" (стільки не доводилося співати жодному тенору в історії).
Нільсон і Домінґо виступали разом кілька разів. Вперше вони вийшли на сцену разом в опері "Тоска" в Метрополітен-опера в 1969 році. Бірґіт Нільсон вважалась одним з найкращих вагнерівських сопрано XX століття. Востаннє вона публічно виступала в 1984 році.
Луча́но Паваро́тті (італ. Luciano Pavarotti; *12 жовтня 1935, Модена — †6 вересня 2007) — італійський тенор, один з найпопулярніших сучасних оперних виконавців. Належав до групи трьох тенорів. Широко відомий своїми телевізійними концертами та гуманітарною діляльністю, гроші від якої перераховував на користь біженців та Червоного хреста.
Ранні роки
Лучано Паваротті народився 12 жовтня 1935 року у місті Модена на півночі Італії у небагатій родині Фернандо Паваротті (італ. Fernando Pavarotti) та Адель Вентурі (італ. Adele Venturi). Батько майбутнього тенора був пекарем та співаком, мати — працювала на фабриці з виробництва сигар.[1] Незважаючи на невеликі статки, Паваротті завжди згадував своє дитинство з великою ніжністю.
За словами Паваротті, його батько мав хороший тенор, однак через свою нервовість ніколи не розглядав можливості зробити кар'єру професійного співака. Друга світова війна змусила родину Паваротті виїхати з міста у 1943 році. Увесь наступний рік сім'я знімала невеличку кімнату на фермі за містом, де в юного Паваротті виник інтерес до рільництва.
Знайомство зі світом музики для Паваротті почалося із записів його батька, багато з яких були копіями популярних тенорів того часу Беньяміно Джиглі (італ. Beniamino Gigli), Джованні Мартінеллі (Giovanni Martinelli), Тіто Скіпа (італ. Tito Schipa) та Енріко Карузо (італ. Enrico Caruso). Приблизно у віці 9 років Паваротті почав співати у місцевому церковному хорі разом зі своїм батьком. Також в юні роки він брав кілька уроків співу у професора Бонді та його дружини, які не справили великого впливу на його манеру співу.
Великою пристрастю в дитинстві Паваротті був футбол. Після закінчення школи (італ. Schola Magistrale) майбутній співак дуже хотів зробити кар'єру професійного голкіпера, але мати переконала його стати вчителем у народної школи. У подальшому Паваротті викладав два роки у початковій школі, проте любов до музики перемогла, і він вирішив співати професійно. Зваживши всі ризики такого рішення, Лучано домовився зі своїм батьком, що той підтримуватиме його матеріально і забезпечить житлом, але, якщо до 30-річного віку він не досягне жодного успіху, то повинен буде повернутися до заняття, яке приноситиме хоча б якийсь прибуток.
Лучано почав серйозно займатися співом 1954 р. у віці 19 років у класі Арріго Пола (італ. Arrigo Pola), відомого викладача і професійного тенора, який, зваживши на бідність родини Паваротті, погодився навчати молодого Лучано безкоштовно. Незадовго до початку занять Пола з'ясував, що його учень має абсолютний слух. Десь у той самий час Паваротті зустрічає Адуа Вероні (італ. Adua Veroni), яка теж була оперною співачкою. Вони побралися 1961 року. Після того як Пола відбув до Японії на 2½ роки, Паваротті стає учнем Етторе Кампогалліані (італ. Ettore Campogalliani), який також навчав подругу дитинства, а тепер уже відому оперну співачку Міреллу Френі (італ. Mirella Freni). Протягом усього цього часу Паваротті продовжує працювати неповний робочий день учителем, а згодом страховим агентом, щоб мати засоби до існування.
Шість років навчання не принесли нічого матеріального, окрім участі в кількох концертах у малих містах. Жоден з них не був оплачений. Коли на голосових зв'язках Лучано почало розвиватися потовщення, яке «загрожувало» голосу, він вирішив припинити співати.
Кар'єра
Ті — 1970-ті
Паваротті почав свою кар'єру тенора з концертів у невеликих регіональних будинках опери. Його дебют відбувся у ролі Рудольфо в опері «Богема» (італ. «La bohème») на сцені муніципального театру міста Реджіо Еміліа (італ. Reggio Emilia) у квітні 1961 року. 23 лютого 1963 року він також дебютував у тій самій ролі на сцені Віденської державної опери. Протягом березня і квітня 1963 року Паваротті продовжував виступати у Відні в ролі Рудольфо, а також Дуки в опері «Ріголетто» (італ. «Rigoletto»). Того ж року відбувся дебют Паваротті в Лондоні на сцені Королівської опери, де він замінив Жузеппе ді Стефано в ролі Рудольфо.
Незважаючи на відносний успіх, який Паваротті мав на початку своєї кар'єри, ранні ролі не принесли йому тієї зіркової слави, що супроводжувала його пізніше. У 1963 році він приєднався до Джоан Сутерленд (англ. Joan Sutherland), котра якраз шукала для свого турне по Австралії молодого тенора, вищого від неї ростом. Лучано Паваротті, маючи кремезну статуру і зріст вищий за 1,80, пасував їй ідеально. За два місяці вони виконали разом близько сорока різних партій. Пізніше Паваротті говорив, що техніка дихання, якої його навчила Сутерленд, дуже допомогла йому у його подальшій кар'єрі.[2]
Американський дебют Паваротті відбувся в лютому 1965 року на сцені Оперного Театру Флориди (англ. Florida Grand Opera) в опері «Лючія з Ламмермуру» (італ. «Lucia di Lammermoor») Ґ. Доніцетті, де він співав разом з Джоан Сутерленд. Оскільки тенор призначений на цю роль захворів, Сутерленд рекомендувала молодого Паваротті, пояснюючи, що йому добре знайома ця партія.
Невдовзі, 28 квітня, Паваротті дебютував на сцені міланської Ла Скали у «Богемі», поставленій відомим Франко Зефіреллі, де Паваротті заспівав дуетом зі своєю давньою знайомою Міреллою Френі в ролі Мімі. Диригував Герберт фон Караян (нім. Herbert von Karajan), який і запросив співака. Після турне по Австралії Паваротті повертається до Ла Скали, де 26 березня 1966 року додає до свого репертуару роль Тебальдо з «Капулетті та Монтеккі» (італ. «I Capuleti e і Montecchi»), виконавши цю партію у парі із Джакомо Арагаллом (італ. Giacomo Aragall) в ролі Ромео. Того ж року, 2 червня, він вперше виконав партію Тоніо в опері «Дочка полку» (фр. «La fille du régiment») Доніцетті на сцені лондонського Ковент Гарден. Ця роль принесла йому славу «Короля високих До» («Синьйора 9 До»), після того як він взяв усі дев'ять «До» другої октави в арії «О, друзі, яка святкова днина!» (фр. «Ah! mes amis, quel jour de fête!»).
20 листопада 1969 року у Римі відбувся інший великий тріумф, коли Паваротті заспівав дуетом з Ренатою Скотто (італ. Renata Scotto) в опері «Ломбарді в першому христовому поході» (італ. «I Lombardi alla prima crociata»). Запис цього дуету так само як і дует Паваротті з Арагалом у «Капулетті та Монтеккі» продавався на рівні записів популярних виконавців. До інших ранніх комерційних записів також належать арії з «Дона Себастьяно» (фр. «Don Sébastien, Roi de Portugal») Доніцетті; дуети зі Сутерленд у «Еліксирі любові» (фр. «L'elisir d'amore») Верді та «Пуританах» (італ. «I puritani») Белліні; дует з Фіоренцою Коссотто (італ. «Fiorenza Cossotto») у «Фаворитці» (італ. «La favorita») Доніцетті.
Найбільший успіх у США Паваротті мав 17 лютого 1972 року на сцені Метрополітан Опера (англ. Metropolitan Opera) в Нью-Йорку, коли на арію «Яка доля» з «Дочки полку», завісу піднімали 17 разів. Паваротті неодноразово був нагороджений американською премією «Греммі» (англ. «Grammy»). Багато з його дисків стали золотими та платиновими за кількістю продажів.
31 липня 1976 року Паваротті сольно дебютує на Фестивалі у Зальцбурзі, де йому акомпанує Леоне Маджіера. Пізніше він виступатиме на цьому фестивалі у 1978 році, сольно та в ролі італійського співака в опері «Кавалер троянди» (нім. «Der Rosenkavalier»), 1983 в «Ідоменео» (італ. «Idomeneo»), а також 1985 і 1986 — сольно.
У 1977 році, після 14-річної перерви, Паваротті повертається на сцену Віденської державної опери, де під диригуванням Караяна виконує партію Манріко у «Трубадурі» (італ. «Il travatore»).
Ті — 1990-ті
На початку 80-х Паваротті засновує міжнародний конкурс молодих виконавців (англ. The Pavarotti International Voice Competition). З переможцями першого конкурсу 1982 року він виконав окремі фрагменти «Богеми» та «Еліксиру любові». Другий конкурс відбувся 1986 року і з його переможцями Паваротті також виконує окремі фрагменти «Богеми» та «Бал-маскараду» (італ. «Un ballo in maschera»). На святкування 25-річчя своєї кар'єри Паваротті запрошує переможців цього конкурсу до Італії, де вони виконали «Богему» в його рідному місті Модені, а також у Генуї. Цей тур був продовжений у столиці Китаю — Пекіні, де Паваротті вперше виступив перед 10000-ою аудиторією у Великій народній залі, подарувавши слухачам усі славетні 9 «До» другої октави, а публіка, у свою чергу, вітала його оваціями стоячи. Із переможцями третього конкурсу 1989 року він виконує «Еліксир любові» та «Бал-маскарад». Переможці п'ятого конкурсу супроводжували співака на його гастролях у Філадельфії 1997 року.
В середині 80-х Паваротті повертається до співпраці з Віденською державною оперою та Ла Скалою, в яких він, свого часу мав найбільший успіх. У Відні Паваротті виконує Рудольфо із «Богеми» в дуеті із Міреллою Френі в ролі Мімі під диригуванням Карлоса Кляйбера; Неморіно — у «Еліксирі любові»; Радамеса у «Аїді» під диригуванням Лорана Маазеля (фр. Lorin Maazel); Рудольфо у «Луїзі Міллер»; Густаво у «Балі-маскараді», диригент — Клаудіо Аббадо (італ. Claudio Abbado); востаннє Паваротті співає у Віденській опері 1996 року з «Андреа Шеньє» (фр. «Andrea Chénier»).
У 1985 році на сцені Ла Скали Паваротті, Марія К'яра (італ. Maria Chiara) та Лука Ронконі (італ. Luca Ronconi), під керівництвом Маазеля виконали «Аїду». Арія «Celeste Aida» у його виконанні отримала двохвилинні овації. 24 лютого 1988 Німеччина, Берлін Паваротті встановлює новий рекорд Книги Гінесса: у Дойче Опера після виконання «Еліксіру любові» на прохання глядачів завісу піднімали 165 разів. Того ж року тенор знову співає в «Богемі» з Міреллою Френі у будинку Опери Сан-Франциско. В 1992 році Паваротті востаннє з'являється на сцені Ла Скали в новій постановці «Дона Карло» Франко Зефіреллі під диригуванням Ріккардо Муті. Цей виступ був негативно оцінений критиками та частково глядачів, після чого Паваротті у Ла Скалі більше не виступав.
Нову хвилю світової слави Паваротті принесло виконання арії «Nessun Dorma» з опери Джакомо Пучіні «Турандот» 1990 року. Компанія BBC зробила її темою для своїх трансляцій Чемпіонату світу із футболу в Італії. Ця арія була такою ж популярною як поп-хіт і стала візитною карткою співака. Під час фіналу чемпіонату, три тенори: Пласідо Домінго, Хосе Каррерас та Лучано Паваротті, за диригуванням Зубіна Мета, виконали арію «Nessun Dorma» на території давніх купалень Каракалли в Римі, і копій цього запису було продано більше, ніж копій будь-якої іншої класичної мелодії за всю історію музики, що також зафіксовано у Книзі рекордів Гінесса. Так Паваротті виніс оперу на вулицю до людей. Він сольно виступив у лондонському Гайд-парку, де зібрав 150-тисячну аудиторію; у червні 1993 — у Центральному парку Нью-Йорка великого тенора зібралося послухати понад 500 тис. людей і ще більше, ніж мільйон глядачів дивилися цей концерт по телебаченню. У вересні того ж року відбувся відкритий концерт на Марсовому полі в Парижі, у присутності понад 300 тис. слухачів. За традицією, концерти трьох тенорів також відбулися і на наступних чемпіонатах світу з футболу у Лос-Анжелесі 1994 року, у Парижі — 1998 та Йокогамі — 2002.
Разом з популярністю у професійних колах шоу-бізнесу зростала слава Паваротті як «Короля змін». Будучи непостійною артистичною особою, Лучано Павротті міг скасувати свій виступ в останній момент, спричиняючи тим самим значні збитки концертним залам та будинкам опери. Прикладом може послужити співпраця Паваротті з Ліричною оперою Чикаго, що тривала понад 15 років. За 8 останніх років співак скасував 26 із 41 концерту, що були заплановані в Ліричній опері, однак після того як Паваротті скасував репетиції прем'єри сезону, сказавши, що його біль сідничого нерва вимагає двомісячного лікування, директор — Ердіс Крейнік (англ. Ardis Krainik) розірвала угоду.[3][4]
У 1998 році Паваротті нагороджено премією «Легенда Греммі», яку було видано лише 15 разів від часу її заснування (1990 р.), аж донині (2007 р.)
Ні
2001 року Центр Кенеді у Вашингтоні нагороджує Паваротті знаком пошани. У 2002-му співак припиняє 36-річну співпрацю зі своїм менеджером Гербертом Бресліном (англ. Herbert Breslin). У відповідь Бреслін у 2004-му році видає книгу «Король і я».[5] У цій книзі Бреслін розкритикував акторські здібності Паваротті, а також повідомив світові сенсаційну новину: Паваротті не вміє читати ноти і заучувати партії з аркуша. 2005-го в інтерв'ю Джеремі Паксману із BBC, співак спростував те, що не вміє читати ноти, однак визнав, що має деякі труднощі з розучуванням оркестрових партій.
1 грудня 2004-го у віці 69 років, після майже 40 років на сцені, Паваротті вирушає у свій прощальний тур по 40 містах світу. В рамках цього туру тенор відвідав Україну. В червні 2005 року він змушений скасувати концерт «Трьох тенорів» у Мехіко через ларингіт. На початку 2006-го року співак знову скасовує концерти, заплановані в США, Канаді та Великобританії, через операцію спини.
10 лютого 2006 року, під час церемонії відкриття Зимових Олімпійських ігр в італійському Турині, Лучано Паваротті востаннє виходить на сцену і дарує слухачам свою «Nessun Dorma».
Кіно та телебачення
У березні 1977 року Паваротті з'являється у прямих телевізійних трансляціях з Метрополітан Опера, в ролі Рудольфо із «Богеми», чим приносить безпрецедентну популярність телевізійним трансляціям опери. У 1978 році Лінкольн Центр у Нью-Йорку (англ. Lincoln Center) транслює його сольні виступи. З 1978 по 2004 таких трансляцій було записано понад 20, більшість з яких доступна на DVD.
У 1982 році Паваротті знявся у романтичній комедії «Так, Джорджіо» (англ. «Yes, Giorgio»), яка викликала негативну оцінку серед критиків. Того самого року він з'являється в телевізійній адаптації опери «Ріголетто», у постановці Жан-П'єра Поннелля (фр. Jean-Pierre Ponnelle).
1985 року в Мілані у Ла Скалі було зроблено відеозапис «Аїди», де Паваротті виконує партію Рамадеса. Також зберігся запис «Богеми», зроблений 1988 року в Будинку Опери Сан-Франциско.
Особисте життя
Лучано Паваротті був двічі одружений. У першому шлюбі з Адуєю Вентурі він прожив понад 34 роки і мав трьох дочок: Лоренцу (італ. Lorenza), Крістіну (італ. Cristina) та Джуліану (італ. Giuliana). Після того як 1996 року в пресі були надруковані компрометуючі фотографії з відпочинку Паваротті та його колишньої помічниці Ніколетти Мантовані (італ. Nicoletta Mantovani) на острові Барбадос, Адуя Вентурі подала на розлучення. У січні 2003 року Мантовані народила через кесарів розтин двійню: хлопчика і дівчинку. На жаль, хлопчик помер, ще в утробі матері, дівчинка — вижила, її назвали Аліче (італ. Alice). 13 грудня 2003 року Паваротті одружується з Мантовані, чим викликає різку критику з боку Римо-католицької церкви.
У липні 2006 року, під час прощального туру, лікарі діагностують рак підшлункової залози. Співак до останнього боровся із недугою, навіть після операції він ще сподівався записати новий диск та продовжити світові гастролі, однак 6 вересня 2007 року менеджер співака у своєму листі до рідних і близьких написав:
«Маестро провів довгу і виснажливу битву з раком підшлункової залози, яка, зрештою, забрала його життя. Характеризуючи його життя і творчість можна сказати, що він лишався оптимістом аж до останього подиху.»
— Террі Робсон
Перед смертю Римо-католицька церква подарувала Лучано Паваротті прощення гріхів, а також уділила таїнство Соборування. Церемонія прощання з великим тенором відбулася в соборі міста Модена, у ній взяло участь близько 800 осіб з числа членів сім'ї, друзів, оперних співаків та популярних виконавців, урядовців Італії та інших країн, а також Державний секретар Ватикану кардинал Тарчізіо Бертоне (італ. Tarcisio Bertone) та архієпископ Модени Беніто Коккі (італ. Benito Cocchi), який зачитав спеціальне послання від Папи Римського. Відома болгарська оперна співачка сопрано Райна Кабаіванска виконала молитву «Слався, Маріє» («Ave Maria»), а італійський тенор Андреа Бочеллі — «Слався справжнє тіло» («Ave Verum Corpus»).
Віденська державна опера та концертний зал у Зальцбурзі вивісили 6 вересня чорні прапори. Королівська опера у Лондоні та багато інших будинків опери в усьому світі опублікували жалобні ноти в цей день.
Гуманітарна діяльність
Щорічно Лучано Паваротті проводив у своєму рідному місті Модена благодійні концерти «Паваротті і друзі», запрошуючи співаків різних жанрів. Гроші від цих концертів перераховувалися у фонди допомоги дітям війни та жертвам серед мирного населення після воєн у Боснії, Гватемалі, Косово та Іраку. Після війни у Боснії маестро заснував та фінансував будівництво «Музичного центру Паваротті» в Мостарі, щоб надати боснійським артистам можливість розвивати свою майстерність. За ці заслуги чільники міста Сараєво нагородили його у 2006 році титулом почесного громадянина міста.
Після руйнівного землетрусу у Спітаку (Вірменія) 1988 року, що забрав життя понад 25 тис людей, Паваротті, як і багато інших західних виконавців, провів благодійний концерт, кошти від якого були перераховані жертвам землетрусу.
Маестро був близьким другом принцеси Діани Уельської. Вони разом збирали пожертви для постраждалих від протипіхотних мін. Лучано був запрошений на її похорон, однак він відмовився співати через «клубок у горлі».
1998 року Паваротті був оголошений Послом Миру від ООН і використовував своє ім'я та популярність, щоб привернути увагу суспільства до таких глобальних проблем як: погіршення екології, голод, бідність, ВІЛ/СНІД, порушення прав дітей, дитяча й материнська смертність. Своїми благодійними концертами Паваротті зібрав понад 1,5 млн. американських доларів. Це найбільша кількість пожертв за всіх часів, зібрана однією людиною. За це 2001 року Управління Верховного комісара ООН з питань біженців нагороджує Паваротті Медаллю Нансена.
За свою співпрацю із Червоним хрестом Паваротті був нагороджений премією за заслуги перед людством.
Ім'ям співака названо астероїд.
Паваротті та Україна
13-го квітня 2005 року у Києві відбувся концерт Паваротті в палаці «Україна». З огляду на свій стан здоров'я Паваротті співав сидячи. Маестро виконав партії з опер, неаполітанські пісні і твори зі свого «золотого» репертуару, зокрема легендарну «Granada» й «O'sole mio». Останній твір маестро присвятив українській публіці. Партнеркою тенора виступила молода співачка, його землячка з Модени, Кармелла Реміджіо. А за диригентським пультом Симфонічного оркестру Національної філармонії стояв Леон Магієра. Він же акомпанував Паваротті на роялі під час концерту. Фінал концерту італійський тенор розділив з українським тенором номер один Володимиром Гришком. На біс вони виконали «Заздоровницю» з опери «Травіата». Причому Паваротті не лише співав, а й диригував залою.
«Приголомшена концертом. Паваротті володіє фантастичною школою вокалу. Попри вік, його тембр голосу і далі зачаровує слухачів. Кожна фраза, слово — виконується вигострено, майстерно. Притому, що тенору співати сидячи набагато важче, аніж стоячи. Лучано знає свої сильні та слабкі сторони й дуже вміло обходить співочі «рифи».
Марія Стефюк, солістка Національної опери України,
«Він небо прихиляв до молодих співаків-артистів, коли підходиш ти до людини, мега-зірки, бачиш усмішку, і ця усмішка тебе не опалює ревнощами, що ти теж тенор. Я впевнений, що маестро Паваротті не пішов від нас, його голос заснув.»
Володимир Гришко.
Захаров Марк Анатолійович (рос. Марк Анатольевич Захаров; 13 жовтня 1933, Москва) — радянський і російський режисер театру і кіно. Народний артист СРСР (1991). Лауреат Державної премії СРСР (1987), Державної премії Росії (1992, 1996). Академік Російської акдемії мистецтв (2000). Батько Народної артистки Росії Олександри Захарової.
Народився 13 жовтня 1933 р. З 1973 р. — художній керівник Московського театру «Ленком».
На його честь названо астероїд 5359 Маркзахаров.
Художественный руководитель театра "Ленком" с 1973 года. Режиссер, театральный педагог, сценарист. Народный артист СССР (1991), лауреат Государственной премии СССР (1987) и Государственных премий РФ (1992, 1997, 2001), лауреат премии имени К.С. Станиславского, премии "Триумф" (2005), многократный лауреат премии "Хрустальная Турандот".
Фільмографія
Поставив телефільми:
· «Звичайне диво» (1978),
· «Той самий Мюнхгаузен» (1979),
· «Формула кохання» (1984) та ін.
Співавтор сценарію української стрічки «В'язень замку Іф» (1988).
Ла Ска́ла (італ. Teatro alla Scala або La Scala) — оперний театр у Мілані (Італія), один з провідних оперних театрів світу.
З історії театру
Будинок театру побудований у 1776—78 роках архітектором Джузеппе Пермаріні.
Перша вистава (опера Антоніо Сальєрі «Визнана Європа» / «L'Europa riconosciuta») відбулася 1778 року.
Починаючи від XIX століття Ла Скала стає міжнародним центром оперного мистецтва. Багато видатних опер виникло з призначенням постановки на цій сцені. Зокрема тут відбулися прем'єри таких опер, як «Пірат» (1827) і «Норма» (1831) Белліні, «Лукреція Борджа» (1833), «Оберто» (1839), «Набукко» (1842), «Отелло» (1887) і «Фальстаф» (1893) Верді, «Мадам Баттерфляй» (1904) і «Турандот» Пуччіні.
Під час Другої світової війни театр був зруйнований і відновлений у первісному виді інженером Л. Секкі. «Ла Скала» знову відкрили в 1946 році. Остання велика реставрація проводилась в 2001—2004 роках.
В театрі Ла Скала співали й видатні українські співачки — Соломія Крушельницька, Марія Стефюк, Вікторія Лук’янець, Лев Сибіряков.
| Илья́ Серге́евич Глазуно́в — советский и российский художник-живописец, педагог. Основатель и ректор Российской академии живописи, ваяния и зодчества И. С. Глазунова. Академик РАХ (2000). Народный художник СССР (1980). Лауреат Государственной премии Российской Федерации (1997). Полный кавалер ордена «За заслуги перед Отечеством». |
Родился 10 июня 1930 года в Ленинграде. Отец — Глазунов Сергей Федорович, историк. Мать — Глазунова Ольга Константиновна.
Пережил блокаду Ленинграда. Отец, мать, бабушка и другие родственники погибли в блокаде. В 12-летнем возрасте вывезен из осажденного города через Ладогу по «Дороге жизни».
Жил в деревне Гребло под Новгородом. После снятия блокады вернулся в Ленинград. Учился в ленинградской Средней Художественной школе, в ЛИЖСА имени И. Е. Репина у народного художника СССР профессора Б. В. Иогансона (1951—1957).
В 1956 году женится на Нине Александровне Виноградовой-Бенуа.
В начале февраля 1957 года в Центральном Доме работников искусств в Москве состоялась первая выставка работ Глазунова, имевшая большой успех.
В 1977 году выставка, содержащая картину «Дороги войны» (дипломная работа 1957 года), была закрыта как «противоречащая советской идеологии». Картина была уничтожена. Впоследствии художник написал авторскую копию.
C 1978 года преподавал в МХИ.
В 1981 году — организовал и стал директором Всесоюзного музея декоративно-прикладного и народного искусства в Москве.
С 1987 года — ректор Всероссийской Академии живописи, ваяния и зодчества
Личная жизнь
Вдовец.
· Супруга — Нина Александровна Виноградова-Бенуа (1933 — 24 мая 1986), покончила жизнь самоубийством[1].
o Сын — Иван Глазунов, художник, автор полотна «Распни его!», картин из жизни русских святых, пейзажей русского севера.
o Дочь — Вера Глазунова, художник, автор картины «Великая княгиня Елизавета Федоровна перед казнью в Алапаевске».
Творчество
Ранние живописные работы середины 1950-х — начала 1960-х годов выполнены в виртуозной академической манере, отличаются психологизмом и эмоциональностью. Иногда заметно влияние французских и русских импрессионистов и западно-европейского экспрессионизма. («Ленинградская весна», «Ада», «Нина», «Последний автобус», «1937 год», «Двое», «Одиночество», «Метро», «Пианистка Дранишникова», «Джордано Бруно»)
· Дипломная работа «Дороги войны», изображающая отступающую советскую армию в 1941 году (1957). Не сохранилась до наших дней; художником позднее исполнена авторская копия.
· Автор цикла графических работ, посвященных жизни современного города. Цикл начат в студенческие годы. На листах того времени, исполненных чёрным соусом, художник изображает личные переживания своего лирического героя на фоне улиц и интерьеров Ленинграда. («Двое», «Размолвка», «Любовь»). В более поздних графических листах художник изображает наступление урбанизации на старую архитектуру и человека.
· Автор живописного полотна «Мистерия ХХ века» (1978). В картине представлены наиболее выдающиеся события и герои прошедшего столетия с его борьбой идей, войнами и катастрофами.
· Автор живописного полотна «Вечная Россия», представляющего историю и культуру России за 1000 лет (1988).
· Автор исполненных в графически стилизованной манере произведений, посвящённых русской старине (циклы «Русь», 1956, «Поле Куликово», 1980, и др.)
· Автор серии работ на темы основных произведений Ф. М. Достоевского (триптих «Легенда о Великом Инквизиторе»).
· Создал живописные панно «Вклад народов Советского Союза в мировую культуру и цивилизацию» (1980 год, здание ЮНЕСКО, Париж).
· Автор картины «Внуки Гостомысла: Рюрик, Трувор и Синеус» (см. С.Перевезенцев. «Россия. Великая судьба». — М. — 2005 — с.38.).
· Создал серию портретов советских и иностранных политических и общественных деятелей, писателей, людей искусства (Сальвадор Альенде, Индира Ганди, Урхо Кекконен, Федерико Феллини, Давид Альфаро Сикейрос, Джина Лоллобриджида, Марио дель Монако, Доменико Модуньо, Иннокентий Смоктуновский, космонавт Виталий Севастьянов, Леонид Брежнев, Николай Щелоков).
· Автор серии работ «Вьетнам», «Чили» и «Никарагуа».
· Театральный художник (создал оформление к постановкам опер «Сказание о невидимом граде Китеже и деве Февронии» Н. Римского-Корсакова в Большом театре, «Князь Игорь» А. Бородина и «Пиковая дама» П. Чайковского в Берлинской опере, к балету «Маскарад» А. Хачатуряна в Одесском оперном театре и т. п.)
· Создал интерьер советского посольства в Мадриде.
· Участвовал в реставрации и реконструкции зданий Московского Кремля, в том числе Большого Кремлевского Дворца.
· На последних выставках в московском Манеже (2010) и санкт-петербургском Манеже (2011) выставил новые полотна «Раскулачивание», «Изгнание торговцев из Храма», «Последний воин», а также ряд новых пейзажных этюдов с натуры маслом, выполненных в свободной технике; также зрители увидели лирический автопортрет художника «И снова весна».
Общественная деятельность
· В начале 1960-х годов Глазунов создал патриотический клуб «Родина», который вскоре был ликвидирован.
· В 1970-е годы Глазунов выступил против Генерального плана реконструкции Москвы, угрожавшего практически полным разрушением исторической части города. Вместе с единомышленниками создал альбом, посвященный «старой» Москве и отражающий утраты, понесённые в результате градостроительной деятельности коммунистического руководства. Вместе с известным композитором Вячеславом Овчинниковым ему удалось собрать подписи выдающихся деятелей науки и культуры под письмом в Политбюро ЦК КПСС. Генплан был выставлен на обозрение в Манеже и раскритикован возмущенной общественностью. После чего план был отозван, а при ГлавАПУ Москвы был создан общественный с
