Розділ 4. Місця ув’язнення у південній частині Російської імперії як складова державного господарства держави.

Місця ув’язнення злочинців-союзники адміністративного апарату в Російської імперії в кінці 18 перш полов 19 ст.

Наприкінці ХПІІ століття історія Східної Європи збагачується соціально- культурним феноменом Південної України.Оповиті мереживом російських військових залог, землі Дикого степу швидко перетворилися на осердя процесів державної колонізації. Минуле безжально поглинуло звичний для тубільців архаїчний спосіб життя.

Хвиля за хвилею казенні поселення захоплювали все нові обшири Запорозьких Вольностей та Ногайського степу. А масова роздача рангових дач обертала мешканців колись вільних земель у кріпацьку залежність.

Експансія Росії у Північному Причорномор 'ї вирішила більшість військово- порубіжних проблем південного краю. Тут знаходять прихист економічні агенти з багатьох європейських країн.

Виникає особливий спосіб життя обивателя Південної України. Його досвід виходить за звичні рамки патримоніальної держави. Соціально-економічний розвиток краю демонструє переваги приватної ініціативи.

Перспективи господарського освоєння нових земель очевидні для Петербургу. Держава докладає чималих зусиль для адміністративного облаштування краю. Передусім цього вимагають фіскальні інтереси казни.

Центрів міського сформовано ще украй мало. Адміністративний апарат змушений розмінуватися по фортецях, шанцях та селищах. І навіть тут його супроводжує головний засіб державного примусу - в ’язниці, які нарівно із привілеями строкатому населенню визначали хід колонізаційних процесів у південному краї.

Місця ув ’язнення завжди були скромним союзником адміністративного апарату у провадженні державної політики. їх розміряне та планомірне життя перебувало на маргінесі суспільних інтересів. Увагу публіки привертали лише екстраординарні випадки із життя арештантів[17]

Олександрівський острог.

На загал зрозуміло, що історію в’язничної системи Запорізького регіону слід починати із укорінення на землях Війська Запорозького Низового елементів централізованої держави, які було запроваджено через будівництво фортець Дніпровської лінії, зокрема, Олександрівської - родоначальниці міста Запоріжжя. [18]

До цього у Запорозьких Вольностях панувало козацьке звичаєве право, для якого характерними були фізичні розправи - повішання, скалічення, тортури та просте побиття. Спеціальні місця ув’язнення не були обов’язковим елементом ані самої Січі, ані паланкових центрів. Заарештованих могли тримати у глибоких сирих ямах або в так званих військових пушкарнях, де часто і проводилися «кваліфіковані» допити обвинувачуванихЛише після появи на Запорожжі російських військових залог спеціальнітюремні приміщення міцно входять до правового побуту краю[19]

Зміцнюючи позиції Росії у давньому протистоянні із Туреччиною на півдні сучасної України, імператриця Катерина II у 1770 році доручає Сенату зводити нову Дніпровську фортифікаційну лінію.[20]

Ця прикордонна лінія мала складатися з сімох фортець - трьох для розміщення гарнізонів у один батальйон (Петровська, Кирилівська, Олександрівська) та чотирьох фортець для напівбатальйонів у дві роти (Захар’ївська, Олексіївська, Григорівська, Микитинська)'.

В будівництві укріплень Дніпровської лінії разом з інженерними командами було задіяно і зсильнокаторжний контингент. Не дивно, що серед перших будівель головної Олександрівської фортеці значився під 1775 роком острог[21], який цілком імовірно, за аналогією з острогом іншої лінійної фортеці, міг зватися «тюремная изба».

У 1774 році за Олександрівською фортецею значилося 130 колодників, незначну частину яких складали жінки та діти. Наприкінці 1779 року кількість колодників становила тут 167 осіб, а в 1782 році – 262.

Для порівняння: на будівництві Петровської лінійної фортеці у 1775 році перебувало 350 колодників, у 1779 році їх кількість скоротилася до 62 осіб, а в 1782 році - зросла до 251 особи.

Нерівномірний розподіл зсильнокаторжних по флангових фортецях Дніпровської лінії у перші роки існування тої, скоріш за все, пояснювався дефіцитом дешевої робочої сили. Подальше збалансування частки колодників слід пов’язувати із наполегливим бажанням представників російської адміністрації завершити розбудову найважливіших фортець лінії як форпостів заселення краю.[22]

Колодники, без перебільшення, ставали піонерами багатоликої державної колонізації, що інтенсивно провадилася у Південній Україні в останній чверті XVIII століття.

Взаємозв’язок державної колонізації із карною політикою уряду змістовно підтверджує відомий епізод з передісторії повітового Олександрівська, коли вивільнені від карного переслідування держави «колодники» і «каторжники» у період між 1775 та 1797 роками становили вагому частку у прирості народонаселення Олександрівського форштадту (згодом - посаду)[23]. Дана категорія першопоселенців осідала на р. Московка, між тогочасним містом і фортецею, утворюючи поселення з невеликих землянок і мазанок - Невінчаний куток. Своєю сумною назвою поселення завдячувало практиці відлучення зсильнокаторжних від «святих таїнств», у тому числі, вінчання

Наочним символом поступового одержавлення побуту Запорозьких Вольностей стають Олександрівська фортеця та утворений при ній форштадт.

Форштадт мав окреме місце ув’язнення, яке функціонувало паралельно із фортечним острогом.

З 1785 року Олександрівський форштадт переходить в розряд цивільних поселень і перетворюється на посад. Мешканці Олександрівського посаду нарівно із рештою сільських та міських обивателів Новоросійського краю були обтяжені етапною повинністю, що протягом багатьох десятиліть викликало нарікання місцевих жителів.

У зв’язку із набуттям в 1785 році Олександрівським форштадтом статусу посаду не стрічається будь-яких відомостей про зміни у порядку в’язничного тримання в цьому населеному пункті. Так само не маємо інформації стосовно подальшої долі форштадтної в’язниці.

Зі свідчень городничего Норова можна припустити, що до 1806 року в’язні («колодники») трималися в сінях поліції[24]. Це було типовим явищем для провінції.[25]