Розділ ІІІ “Пенітенціарна теорія і практика в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

3.1. “Пенітенціарне законодавство в кінці ХІХ - початку ХХ ст.”

В кінці ХІХ ст. формуються теоретичні основи виконання кримінальних покарань у вигляді позбавлення волі та з’являється нова галузь юридичних знань “тюрмознавство”. “Статутом про тих,що утримуються під вартою” 1890 р. тривалий час визначався тюремний режим, який був головним засобом фізичного і морального пригнічення ув‟язнених. До 1890 р. як і раніше збереглася велика різноманітність найменувань місць позбавлення волі. В Статуті знов повторювалися давно знайомі назви: фортеці, гауптвахти, тюремні замки, виправні арештантські відділення та ін., але з'явилися і новіші назви місць позбавлення волі, як, наприклад, виправні притулки для неповнолітніх. Як і раніше Статут розмежовував умови утримання в арештантському будинку осіб вищих станів з усіма іншими. Він вимагав, щоб, за можливості арештовані цих соціальних груп утримувалися, не змішуючись між собою. Занепад покарання у вигляді заслання на каторжні роботи у кінці ХІХ ст. історично пояснюється не тільки загальним браком коштів, але й тим, що таке покарання все більше суперечило із загальноєвропейською тенденцією і гуманізацією умов відбування покарань, пов'язаних з позбавленням волі. Вагоме місце в тюремній політиці ГТУ відводило просвітницький або духовно - моральній роботі серед ув‟язнених. У дореволюційній Росії православними священиками був накопичений багатий досвід релігійно-морального виховання ув‟язнених. Цей досвід міг би використовуватися в наступний час релігійними конфесіями та Департаментом виконання покарань у питаннях етичного виховання засуджених до позбавлення волі. Однак з часом церква втрачає своє повідне значення виховного центру, поступаючись місцем школі та бібліотеці. В 1884 р. намічаються заходи з розвитку тюремних шкіл. З часом відбувається удосконалення засобів, форм і методів впливу на свідомість ув'язнених, розширюється коло осіб, які залучаються до роботи з арештантами. Також постійно проводяться читання церковно-історичного та релігійно-морального змісту. Новою формою роботи центральної тюремної адміністрації стало надання допомоги у працевлаштуванні та соціальній реабілітації осіб, які звільнялися з місць позбавлення волі. Так, з цією метою 1.09.1895 р. було затверджене “Положення про Піклування про будинки працелюбності та робітні будинки”, що створювалися під патронатом імператриці Олександри Федорівни. Питання трудового використання ув‟язнених посідали одне з провідних місць у тюремній політиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. Даний принцип отримав подальший розвиток у Кримінальному Уложенні 1903 р., яке вводило його до характеристики кожного виду позбавлення волі, яке застосовувалося законом.

Центральна влада намагалася удосконалити організацію системи стимулювання праці в місцях позбавлення волі. Можна констатувати, що інститут працевикористання засуджених до позбавлення волі в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. одержав докладне правове регулювання в систематизованих правових актах, перш за все в “Статуті про засланців”, “Інструкції доглядачу губернських тюремних замків”, “Зводі установ і статутів про тих, що утримуються під вартою”, “Загальній тюремній інструкції”.

Сама праця певним чином стимулювалася – арештанти отримували за виконані роботи заробітну платню, хоча і меншу порівняно із зарплатою вільнонайманих робітників. До 1915 р. у Російської імперії не існувало єдиного нормативного акту, який би регулював умови відбування покарання у вигляді позбавлення волі. З метою усунення цих проблем у 1912 р. був зроблен проект “Загальної тюремної інструкції” – нормативного акту, що визначав єдині засади управління тюремними установами та організацію тюремного режиму. Підсумовуючи етапи розвитку пенітенціарного законодавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. необхідно вказати, що воно в умовах проведення реформи російської пенітенціарної системи набуло цілісності. Нарешті було запроваджено диференційований підхід до організації виконання позбавлення волі щодо різних категорій в‟язнів у залежності від спрямованості їх злочинів. “Статут про тих, що утримуються під вартою” 1890 р. та “Загальна тюремна Інструкція” 1915 р. стали віховими нормативними актами, що знаменували поступальний розвиток вітчизняного пенітенціарного законодавства в напрямку чіткого формального визначення уніфікованих умов виконання і відбування покарання у вигляді позбавлення волі. Загальна тюремна інструкція 1915 р. акумулювала в собі досягнення російського пенітенціарного законодавства і новітні наукові розробки в галузі тюрмознавства. Вона стала першим єдиним цілісним документом режимного характеру, де було вичерпно регламентовано виконання кримінального покарання у вигляді позбавлення волі.[14]

3.2 “Проблеми діяльності тюремних установ в Україні в кінці ХІХ - початку ХХ ст. ”

Основні положення тюремної реформи 1879 р. поетапно втілювались у життя до жовтня 1917 р. Однак система управління тюремними установами продовжувала залишатися дуже ускладненою. Крім ГТУ Міністерства юстиції в управлінні місцями ув‟язнення приймали участь МВС, градоначальники, губернські правління, поліція, губернські жандармські управління. Тюремні будівлі, що після 1879 р. перейшли у відання ГТУ за кількістю міст виявилися недостатніми і вже в 1881 р. число ув'язнених більш, ніж на 24 % перевищували число арештантських місць. Тюремні будівлі були вітхими, а більшість в'язниць була побудована виключно по казармовій системі, у багатьох не було одиночних камер. Переповнення в‟язниць було розповсюдженим явищем. Це не могло не вплинути на якість функціонування місць ув‟язнення (хвороби, дисциплінарні проступки, втечі). На території України в кінці ХІХ ст. функціонувало декілька виправних арештантських відділень: у Катеринославі, Києві, Керч-Єникалі, Одесі, Кам‟янець-Подільську, Полтаві, Сімферополі, Харкові, Херсоні. У передреволюційний період і наступні роки арештантські відділення, що знаходились на території України, переважали по країні за кількістю ув‟язнених. Незважаючи на те, що закон від 6.01.1886 р. вперше організував постановку робіт в місцях позбавлення волі запровадження праці в пенітенціарних установах на практиці ускладнювалося багатьма факторами.

У тюремних будівлях були відсутні приміщення, пристосовані для якого-небудь виду праці, не малося ніякого попереднього досвіду, були відсутні інструменти та сировина, не було попиту на арештантську працю. Роботи в середині в‟язниці майже не застосовувалися, в наслідок цього наприкінці ХІХ ст. у країні спостерігався розвиток зовнішніх (наружних) робіт засудженими до позбавлення волі. У системі комплексних заходів правового та психолого-педагогічного характеру важлива роль відводилася формулюванню законослухняної особистості. З цією метою в місцях позбавлення волі наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. широкого розповсюдження набули недільні школи, у яких крім вивчення загальноосвітніх предметів проводилися заняття з вивчення прав та обов‟язків вірнопідданих, Закону Божого.[15]

В кінці ХІХ ст. у країні гостро постало питання про збільшення виправних закладів для неповнолітніх. Створенню будь-якого притулку зазвичай передувала організація в тих або інших губерніях так званих товариств виправних притулків і землеробських колоній, які займалися збором засобів для утримання цих установ і фактично здійснювали керівництво ними. В містах вони переважно носили назву “притулків”, у сільській місцевості – “колонії”. Такі товариства виникли в 1874 р. у Києві, у 1886 р. – Одесі, у 1889 р. – Сімферополі та ін. Майже до 1917 р. ініціатива створення виправних закладів походила від приватних осіб і товариств. Розгромлене в перші дні лютневої революції ГТУ було швидко відновлено і почало видання циркулярів губернським комісарам (які замінили губернаторів) і громадським градоначальникам. У той же час у справи управління місяцями ув‟язнення в тому або іншому обсязі почали втручатися різні місцеві громадські організації (Ради робочих і солдатських депутатів, громадські комітети). Вони претендували на наглядову роль щодо тюремної адміністрації і певною мірою впливали на її діяльність.[16]