Компетенція Союзних органів згідно з Союзним договором 30 грудня 1922 р.

Ст.1. Компетенція Союзних органів

- представництво Союзу у міжнародних відносинах;

- зміна зовнішніх кордонів СРСР;

- укладення договорів про входження до складу Союзу нових членів;

- оголошення війни і укладення миру;

- укладення зовнішніх державних позик;

- ратифікація міжнародних договорів;

- встановлення системи зовнішньої і внутрішньої торгівлі;

- встановлення основ і загального плану всього народного господарства Союзу;

- регулювання транспортних і почтово-телеграфних справ;

- встановлення основ організації збройних сил СРСР;

- утвердження єдиного бюджету, встановлення монетної, грошової і кридитної системи, а також системи загальносоюзних, республіканських і місцевих податків;

- встановлення загальних початків землеустрою і землекористування4

- встановлення основних законів про працю;

- встановлення загальних початків народної освіти4

- встановлення загальних заходів у галузі охорони здоров`я;

- встановлення системи мір і вагів;

- організація загальносоюзної статистики;

- основне законодавство щодо союзного громадянства, іноземців;

- право загальної амністії.

 

Питання до документа

Які повноваження мали союзні органи згідно з Союзним договором?

 

Запам’ятайте дати:

1921 р. Повстання в Кронштадті.

Березень 1921 р. Запровадження нової економічної політики (непу).

30 грудня 1922 р. Проголошення СРСР.

 

Домашнє завдання:

1. Які причини зумовили перехід радянського керівництва до непу? Назвіть складові нової економічної політики.

2. Які заходи непу було здійснено в промисловості, у сфері торгівлі й фінансів, у сільському господарстві?

3. Як ставилися до непу в партійному керівництві та у ВКП (б) в цілому?

4. З’ясуйте результати і наслідки непу. Чи виправдав неп сподівання радянського керівництва?

5. Які реформи в державному управлінні та партійному апараті пропонував здійснити Ленін в останніх своїх працях?

6. З’ясуйте, яким чином відбулося утворення СРСР.

9. Чому і між ким виникла гостра боротьба за лідерство у партії більшовиків після усунення Леніна від активної політичної діяльності?

10. Які опозиційні групи і коли виникали у ВКП (б)?

11. Який рік уважається роком утвердження тоталітарного режиму в СРСР і чому?

 

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Соціально-економічні перетворення.

З метою перетворення СРСР на індустріальну державу, створення матеріальної бази нового суспільного ладу, зміни соціально-класової структури на користь робітничого класу як авангарду соціалістичного будівництва у грудні 1925 р. ХІV з’їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію. Передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі терміни (приблизно 10 років) рівня розвитку економічно розвинутих країн світу. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками).

Якщо до 1929 р. індустріалізація відбувалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 рр. – по 45%. Ці плани явно були нереальними. Вони стали наслідком волюнтаризму, політичного свавілля, нерозуміння економічної ситуації. Щорічний приріст промислової продукції щорічно складав 15,7%. Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок легкої і харчової та сільського господарства.

Селяни подають заяви про вступ до колгоспу (1930 р.)

Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. Зокрема, завдання з видобутку вугілля підвищили з 27 до 80 млн тонн (фактично було піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні – з 2,4 до 6,6 млн тонн (фактично – 4,3 млн).

Поряд з цим “пролетарська” держава безсоромно експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися і справжній ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у “світле майбутнє”. Матеріальні стимули, які наочно продемонстрували свої переваги в період непу, були замінені моральними, політико-ідеологічними. ндустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом, тобто не за рахунок нових технологій, а шляхом будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Були збудовані “Запоріжсталь”, “Азовсталь”, Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводи тощо. Наприкінці першої п’ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського – 20,3%, місцевого – 9,9%. З середини 30-х років більш чітко виявлявся курс на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військово-промислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Суттєво скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система управління економікою.

Політика прискореної індустріалізації призвела до тяжких соціально-економічних і політичних наслідків. По-перше, вона здійснювалася за рахунок сільського господарства. Для селян збільшувався продподаток, заборонялося вільна торгівля. По-друге, індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, результатом якої мало стати забезпечення промисловості дешевою робочою силою, а країни – дешевими продуктами харчування.

Іншою складовою сталінського курсу була так звана соціалістична колективізація сільського господарства. За більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний із переходом селянства до колективного виробництва. Сталінське керівництво прагнуло завдяки колгоспам повністю підпорядкувати сільське господарство державі, отримати кошти для індустріалізації і ліквідувати дрібнотоварний селянський уклад, який, на думку більшовиків, був джерелом капіталізму на селі, ліквідувати “куркульство як клас”. Курс на колективізацію сільського господарства був визначений у 1927 р. на XV з’їзді ВКП(б). Єдиною формою організації виробництва на селі повинні були стати колгоспи й радгоспи. Все це мало здійснитися за три-чотири роки. Тих, хто виступив проти “лінії партії”, оголосили “ворогами народу” і репресували (М. Бухарін, М. Риков, О. Томський, О. Чаянов, К. Кондратьєв та ін.).

У 1929 р. на Заході почалася світова економічна криза, яка призвела до падіння цін на хліб. У таких умовах більшовицькому керівництву для отримання промислового устаткування потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на суцільну колективізацію. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце. Тут колективізацію планували закінчити восени 1931 р. – навесні 1932 р. місцеве керівництво скоротило цей термін ще більше. Менш ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства.

Прискорення темпів колективізації означало фактичне оголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи. У хід йшли погрози, наклеп, примус. Той, хто не вступав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця.

Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося все для того, щоб убити одвічне прагнення селянина мати власну землю та продуктивно працювати на ній. Для того, щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”, при чому поняття “куркуль” окреслювалося дуже приблизно. До цієї категорії відносили тих, хто використовував найману робочу силу, мав у господарстві будь-який двигун. Тому до “куркульства” могли потрапити інваліди першої світової війни і революції,вдови і малодітні сім’ї. Якщо у 1929 р. влада визнала в Україні куркульськими майже 72 тис. селянських господарств, то 1932 р. було розкуркулено близько 200 тис. господарств, тобто туди потрапила частина середняцьких і навіть бідняцьких господарств, які після революції одержали землю і не бажали розставатися з нею. Жертвами репресій у процесі розкуркулювання стали понад 1 млн осіб. Більше половини з них було депортовано на Північ і до Сибіру. У 1932 р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їх державними кріпаками. У ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів, що негативно вплинуло на подальший розвиток сільського господарства.

З метою забезпечення високих темпів колективізації, більшовики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25-тисячники, - як правило, російські робітники, комсомольці, солдати і молодші командири, які пройшли спеціальні курси для проведення колективізації. Їм доручалося керувати новоствореними колгоспами, хоча більшість з них не мала уявлення, як вести сільське господарство.

В Україні та на Північному Кавказі колективізація наштовхнулася на сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили майно, яке підлягало усуспільненню, відбувалися “бабські бунти”, коли селянки вдиралися у колгоспи і забирали здане зерно, коней, реманент, били місцеву адміністрацію. Нерідко бунти переростали у відкриті збройні повстання. Для боротьби з ними залучалися міліція, війська НКВС, Червона армія і навіть авіація. У Чернігові червоноармійці приєдналися до повстанців.

Опір селянства змусив Сталіна дещо пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті “Правда” з’явилася його стаття “Запаморочення від успіхів”, в якій він переклав вину за “перегиби” на місцеву владу. Селянам дозволили покинути колгоспи. Вихід з них став масовим явищем. Проте вже у вересні 1930 р. наступ на селян-одноосібників поновився через введення непомірного оподаткування. Проти тих, хто очолював вихід з колгоспів, застосовувався терор. Розпочалася руйнація сільськогосподарського виробництва. Селяни, не бажаючи здавати до колгоспу худобу, почали її різати, що ускладнило проблему з тягловою силою у господарстві. В той же час виробництво тракторів було явно недостатнім. Індивідуальні господарства руйнувалися, а колгоспи були слабкими. У зв’язку з цим наростали кризові явища в сільському господарстві: зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та інших сільськогосподарських продуктів. Така ситуація зберігалася до середини 30-х років ХХ ст.

До цих негараздів додалася посуха, що 1931 р. охопила південні регіони республіки. Але не вона була причиною голоду. Він припав на 1932-1933 рр. Щоб забезпечити виконання плану заготівель проти колгоспів і селянських господарств застосовувалися жорсткі заходи: тотальна конфіскація продовольства, райони, які не виконували план, переводилися на блокадне положення, для вилучення зерна у селян надсилалися війська і міліція.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п’яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. 7 cерпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону соціалістичної власності” згідно з якою за “присвоєння” навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу – 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було чимало жінок і дітей. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю у 1932 р., стала безпосередньою причиною голодомору. План хлібозаготівель був надмірний. У 1932 р. лише 1,5 тис. колгоспів виконали його, а решта – 23 тис. не виконали. Тоді розпочинається примусове вилучення хлібних ресурсів. Цим займалися надзвичайні хлібозаготівельнікомісії. На Україні її очолював голова уряду СРСР В. Молотов, на Кубані – Л. Каганович, на Поволжі – П. Постишев. Результатом їх діяльності став голод у цих районах. Він розпочався восени 1932 і тривав до літа 1933 р. За невиконання планів знімали з роботи голів колгоспів, що тягнуло за собою засудження, конфіскацію майна, вислання, а іноді і розстріл. Під час голоду держава не тільки не зменшила планів заготівель, а й домагалася їх стовідсоткового виконання. До тих, хто не виконував план здачі зерна, застосовувалися натуральні штрафи. Спочатку вилучали такі продукти харчування, як м’ясо, сало, картопля, а потім і продукти тривалого зберігання (сухофрукти, соління (консерви), квасоля, цибуля тощо). Причому сплата натуральних штрафів не йшла у залік з виконання хлібозаготівель. Таке становище можна визначити як терор, оскільки людей взагалі позбавляли продуктів харчування.

Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Аби компенсувати нестачу у колгоспах робочої сили, у порожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На Україну переселялися селяни з центральних регіонів Росії. Їм видавали спеціальні харчові пайки, дозволяли оселятися у спорожнілих хатах.

Отже, внаслідок колективізації село стало колгоспним. На кінець 1937 р. було колективізовано 96% селянських господарств. На селі утвердилася командна економіка з повним підпорядкуванням колгоспів державі, що призвело до тривалої дезорганізації і деградації аграрного сектора. Фізично й економічно було ліквідовано куркульство як клас. Страшним наслідком колективізації став голодомор 1932-1933 рр. Держава, отримавши кошти для реалізації індустріалізації, забезпечила індустріальний стрибок. Незважаючи на заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази села, зменшення податкового тиску на колгоспи, ефективність господарювання наприкінці 30-х років залишалася низькою. Командно-адміністративна система управління сільським господарством фактично стала гальмом для його розвитку. 1.2 Доба великого терору

Наприкінці 20-х років ХХ ст. після розгрому різних “ухилів” та “опозицій” у партії та зміцнення влади Сталіна накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка означала повернення до методів “воєнного комунізму” та масового терору. Радянський Союз, зберігаючи зовні атрибути демократії, фактично перетворювався на тоталітарну державу, що базувалася на монополії більшовиків на політичну владу, ідеологію, керівництво економікою.

Згортання ліберального курсу виявилося у переслідуванні старої інтелігенції. Влітку 1928 р. у Москві відбувся судовий процес над спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займалися шкідницькою діяльністю: дезорганізовували виробництво, руйнували шахти. “Шахтинська справа” була сфабрикована Державним політичним управлінням (ДПУ) з метою звалити на старих спеціалістів відповідальність за невміння партійного керівництва управляти промисловістю. Сталін використав цей судовий процес для обґрунтування тези про посилення класової боротьби у міру будівництва соціалізму і необхідності проведення репресивної політики.

Далі репресії торкнулися ієрархії Української автокефальної православної церкви. Заарештували не тільки єпископів, але і рядових священиків, що призвело до самоліквідації церкви у 1930 р.

 

Зазнали репресій представники суспільних наук, зокрема, історики М. Яворський, С. Семковський, В. Юринець. Атаки велися проти провідників політики українізації насамперед проти М. Скрипника, М. Хвильового. “Чистка” української інтелігенції набула масового характеру. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. Таких же втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності.