Робітничий та демократичний рухи

Економічна криза 1920-1921 рр. дала могутній поштовх до активізації робітничого руху. Значною спонукою до його розгортання стала ліквідація мінімальних соціальних програм, впроваджених демократами у попередні роки ("справедливий курс").

Найбільшої сили страйковий рух досяг улітку 1922 р., коли він майже одночасно розгорнувся в текстильних центрах Нової Англії, у вугільній промисловості й на залізничному транспорті. Загалом страйковий рух початку 20-х рр. був менш успішним, ніж у перші післявоєнні роки. Поразка великих страйків потягла за собою остаточну втрату завоювань перших післявоєнних років, унаслідок чого США у 20-ті рр. були країною з найвідсталішим соціальним законодавством серед країн Заходу. Тільки бурхливе піднесення економіки: зростання зайнятості та заробітної плати вгамувало боротьбу робітників за свої права.

Економічна криза 1920-1921 рр. дала новий імпульс і розвиткові демократичного руху. Одним із важливіших його напрямків став негритянський рух. Тяжке економічне становище негритянського населення, жорстока расова дискримінація, терор куклукскланівців — усе це викликало опір негрів, очолюваних найбільшою негритянською організацією — Національною асоціацією сприяння прогресу кольорового населення, створеною ще у 1909 р. Одним із її керівників був визначний негритянський вчений, письменник, громадський і політичний діяч Вільям Дюбуа.

Одночасно розгорнувся негритянський рух під гаслом "Назад в Африку", що його очолив Маркус Гарві. На початку 20 х рр. рух Гарві залучив мільйони негрів. Але невдовзі Гарві відмовився від своєї радикальної платформи. Разом із ним до ідеї повернення охололи й широкі маси негритянського населення, які збагнули, що розв’язання негритянського питання полягає не в спробах здійснення гасла "Назад в Африку", а в боротьбі за покращання становища негрів у самих Сполучених Штатах.

1.5 Особливості стабілізації у США. "Процвітання"

Сполучені Штати раніше від інших високорозвинених країн вступили в період стабілізації. У 1922-1929 рр. відбувався бурхливий розвиток промислового виробництва. Наприкінці цього періоду США виробляли 44% промислової продукції капіталістичного світу, тобто більше, ніж Великобританія, Франція, Німеччина, Італія та Японія разом узяті.

Важливим поштовхом до зростання виробництва стало поширення конвеєрного методу масового виробництва.

Вперше з найбільшою ефективністю ці методи було використано на автомобільних заводах Генрі Форда в Детройті. Впровадження нових технологій привело до побільшення виробництва. Окремим підприємцям було не під силу створення великих підприємств. Тому дедалі більшу роль почали відігравати акціонерні товариства й корпорації — своєрідні форми колективного бізнесу. Масова поява акцій сприяла розвитку фондового ринку.

Найбільш інтенсивно розвивалися автомобільна, машинобудівна, електротехнічна, хімічна, авіаційна та деякі інші галузі. У кожній з них домінували 3-4 найбільші компанії. До 1929 р. корпорації об’єднували майже половину фабрик і заводів країни. Кількість банків у США зменшилася за 1920-1929 рр. з 30 до 24 тис., а їхні капітали збільшилися на 21 млрд доларів.

США значно збільшили експорт товарів, активно наступаючи на позиції своїх суперників. Економічне піднесення 20-х рр. мало ряд особливостей: суднобудування, виробництво залізничного обладнання, текстильна і вугільна галузі занепадали. Виробничі потужності в машинобудуванні та металургії не були повністю завантажені. Сільське господарство переживало затяжну кризу. У країні було 2-3 млн безробітних. З кожним роком зростав обсяг продажу в кредит, за рахунок майбутніх доходів населення, що свідчило про звуження внутрішнього ринку та загострення проблем збуту. Хоча тоді було поширене гасло: «Реклама плюс кредит – процвітання назавжди!».

В країні дуже нерівномірно розподілялося національне багатство. Заробітна плата звичайних працівників не збільшилася, тоді як прибутки великих підприємців-монополій виросли більш як втричі. Лише заможні, ще більше багатішали, купували дорогі машини, будинки, яхти.

Нестабільною була і фінансова система. У 20-ті рр. на Нью-Йоркській фондовій біржі — найбільшій у світі — відбувався справжній бум, викликаний небувалим підвищенням курсу акцій. Це залучило на ринок цінних паперів значні фінансові ресурси. Всі прагнули купити акції лише для того, щоб потім їх продати. Коли ж цей спекулятивний бум досяг вищої точки, почалось обвальне падіння акцій, а згодом і криза.

Сталися зрушення і в політичному житті країни. На виборах 1924 р. у боротьбу вступила нова сила. Окрім Демократичної та Республіканської партій, у виборах брав участь Прогресивний блок, який підтримував сенатора-республіканця від штату Вісконсін Р.Лафоллета. Він балотувався як незалежний кандидат у президенти. Його підтримували Американська федерація праці — АФТ, соціалістична партія та кілька громадських організацій. Рух на підтримку Лафоллета був найбільшим в історії США масовим народним політичним виступом, що вийшов за межі двопартійної системи. Лафоллет зібрав на виборах 4,8 млн голосів і незабаром його блок розпався.

Президентом США було обрано К.Куліджа. Новий уряд проголосив девіз: "Справа Америки — бізнес". Нова політика сприяла ростові прибутків монополій, знижуючи з податки для корпораці. Кулідж двічі відхиляв законопроект про допомогу фермерам. Економічне та політичне життя країни знаходилося під контролем сімейств фінансової олігархії — Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Меллона, а також чиказької, бостонської та клівлендської фінансових груп. Найважливіші посади в кабінеті Куліджа обіймали представники фінансового капіталу. Міністром фінансів був "алюмінієвий король" Ендрю Меллон, міністром торгівлі — Герберт Гувер, близький до Моргана підприємливий ділок.

Перемога республіканців на виборах 1928 р. привела в Білий дім нового президента Г.Гувера. Велику роль відігравали обіцянки уряду подолати злидні та забезпечити кожному громадянину гарне життя. На міжнародній арені США проводили політику експансії, називаючи її "політикою ізоляції". США були арбітром у вирішенні проблеми репарацій у повоєнній Європі, так як запропонований ними 1924 році план Даусса ставив країну у вигідне економічне положення. 1929 р. було розроблено ще один план, план Юнга, який сприяв більшому проникненню американського капіталу в Європу.

США брало участь у боротьбі за панування в Китаї, та разом з іншими державами знищували національно-визвольний рух в Китаї. Також країна чинила фінансово-економічний натиск на країни Латинської Америки. Ввела збройну інтервенцію, в Центральній Америці та басейні Карибського моря.

У роки стабілізації загострилася боротьба між США та Великобританією за контроль над ринками та сировинними ресурсами. Американські монополії дедалі відчутніше тиснули на англійських конкурентів. Посилилось і морське протистояння.

США були єдиною з великих держав, яка відмовлялася визнати СРСР. Одначе республіканська адміністрація не перешкоджала діловим колам США в розвитку економічних і торговельних відносин з Радянським Союзом. Незважаючи на відсутність договірно-правової основи радянсько-американської торгівлі, її обсяг у другій половині 20-х рр. невпинно зростав. У 1930 р. США вийшли на перше місце з-поміж імпортерів товарів до Радянського Союзу (головно машин і промислового обладнання). І тільки у 1933 р. США і СРСР установили дипломатичні відносини. Це відбулось саме в той момент, коли сталінський режим показав своє справжнє хижацьке лице (міліони людей в України, Північному Кавказі, Казахстані вмирали від Голодомору).

1.6 Велика депресія Крах на Нью-Йоркській біржі 29 жовтня 1929 р. («чорний вівторок») сповістив про початок небувалої за глибиною і руйнівною силою економічної кризи. За один день загальна сума падіння ціни акцій складала 10 млрд дол. До літа 1932 р. промислове виробництво у США скоротилося майже вдвічі проти 1929 р. Тисячі банків, промислових і торгових компаній збанкрутували. Але великі корпорації, які поглинули багато дрібних і середніх фірм, утрималися завдяки допомозі уряду.

Криза призвела до небаченого зростання безробіття. На околицях міст виросли "гувервілі" — селища з халуп, у яких жили безробітні та їхні сім’ї, позбавлені житла. Біля благодійних пунктів за мискою юшки вишиковувалися довгі черги голодуючих. Сотні тисяч людей блукали країною в безнадійних пошуках роботи, серед них було чимало розорених фермерів.

Розгорнувся масовий рух безробітних, які організували два "голодні походи" на Вашингтон. Вони вимагали забезпечення роботою, введення системи соціального страхування і видачі допомоги безробітним, припинення звільнень, збереження заробітків працюючим, визнання права на організацію профспілок. Для придушення виступів уряд застосовував війська і поліцію, але рухи не припинялись.

Безробіття вперше в історії сягнуло астрономічної цифри — 17 млн осіб. Недарма криза залишилася в історичній пам’яті американців символом національної трагедії. Початок і швидке розростання її дошкуляли американцям ще й тим, що, повіривши в нескінченне "процвітання" 20-х рр., вони виявилися морально непідготовленими до біди. Криза викликала спочатку не активну протидію, а розгубленість. Становище погіршувалося через відсутність у країні системи соціального забезпечення, що було результатом панування індивідуалістичної моралі. Тому криза економіки стала й кризою американського індивідуалізму. Погляди американців звернулися до держави, втручання якої здавалося єдиним засобом виживання.

Характерно, що найбільші масові рухи, які з’явилися в роки кризи, вимагали державного регулювання. Безробітні вимагали створення державної системи страхування з безробіття, ветерани Першої світової війни — державної підтримки, фермери закликали Вашингтон покласти край зниженню цін на їхню продукцію. Криза припала майже повністю на час президентства республіканця Гувера. Він обійняв посаду 4 березня 1929 р. за півроку до початку кризи і залишив Білий дім рівно через 4 роки, коли криза вже проминула свій пік. За іронією долі Гувер був одним із найпослідовніших прихильників індивідуалізму. На його думку, найбільше, на що могла піти держава, — це стати координатором приватної ініціативи і незалежним арбітром у боротьбі конкуруючих соціальних і політичних груп. Гувер, крім того, вважав, що причини кризи полягають у розладі світового господарства після війни, американська ж економіка цілком здорова і не потребує сильнодіючих ліків.

Дальше поглиблення кризи показало, що цих заходів не досить, однак адміністрація Гувера пішла навіть на згортання її скромних програм. Коли ж у бюджеті Федерального уряду утворився дефіцит і становище стало безвихідним, Гувер погодився видавати державні позички штатам і приватним корпораціям для допомоги громадянам.

І сама криза, і неспроможність політики президента її здолати, не могли не викликати падіння впливу республіканської партії, яка після громадянської війни тривалий час домінувала на політичній арені країни. Їх опоненти — демократична партія — отримали унікальний шанс прийти до влади. У 1930 р. вони зробили перший крок до цього, завоювавши більшість у палаті представників Конгресу.

Запам’ятайте дати:

1922-1929 рр. – період „процвітання (проспереті) в США

29 жовтня 1929 р. – „чорний вівторок”, крах нью-йорської фондової біржі, початок „великої депресії” в США (1929-1933).

апитання і завдання

1. Як змінилося становище США після Першої світової війни?

2. Які особливості політичного та економічного розвитку США у 20-ті рр.?

3. Чим були зумовлено домінування Республіканської партії у політичному житті США в 20-ті роки?

4. Дайте характеристику розвиткові робітничого руху і руху за демократичні права у 20-ті рр. Чому вони зазнали поразки?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 "Новий курс" Ф.Рузвельта
Новим способом виходу з кризи, що і стало у подальшому початком глибоких реформ американського суспільства, стала політика президента Франкліна Рузвельта в 1933-1941 рр., яку запам’ятали в історії як "новий курс".

узвельт, будучи з 1928 р. губернатором штату Нью-Йорк, найбільш населеного і найбагатшого регіону США, здійснив програму державної допомоги бідним, унікальну до того часу. Кандидат від демократів на посаду президента, він казав про необхідність допомоги "забутій людині", маючи при цьому на увазі мільйони бідняків знедолених кризою, він обіцяв американським громадянам "новий курс". Рузвельт не мав повноцінної програми перед виборами, а головною метою своєї кампанії він мав схилити на свій бік усіх невдоволених людей. Крім того, Рузвельт пообіцяв скасувати "сухий закон". Так республіканська партія залишилася позаду перегонів. Рузвельт отримав 22,8 млн голосів, тоді як Гувер — лише 15,8 млн. Демократи завоювали більшість в обох палатах Конгресу.

Новий президент, Рузвельт, обійняв посаду тільки 4 березня наступного року. І саме на цей час випав най екстремальніший етап розвитку кризи. Почалася хвиля банкрутства американських банків. Невдоволені натовпи громадян буквально брали їх в облогу, намагаючись врятувати свої заощадження. У ніч на 4 березня банки Нью-Йорка і Чикаго — фінансових центрів США припинили операції через нестачу готівки. Держава опинилася під загрозою повного паралічу. Банківська криза не дала президентові часу на адаптацію до нової посади, вона спонукала його одразу ж виявити найкращі якості політика: динамізм, рішучість і новаторський підхід. Щоб мати час на підготовку своїх пропозицій і вгамувати пристрасті, Рузвельт закрив усі банки держави, а потім, отримавши від Конгресу необхідні повноваження, здійснив екстрену програму порятунку банківської системи, він допомагав одним банкам і ліквідував інші. Після цього він провів перший етап банківської реформи, складовою якої стало страхування дрібних і середніх депозитів до 5 тис. долларов. Трохи згодом, у 1934 р., була проведена девальвація долара і створена комісія по торгівлі акціями, яка здійснювала нагляд за діяльністю фондової біржі з метою профілактики та припинення спекуляцій з завищеною вартістю. Другою групою заходів, що були проведені на першому етапі «нового курсу», була спроба вийти з аграрної кризи. Центральне місце серед них займав закон про регулювання сільського господарства 1933 р., який був спрямований на підвищення прибутків фермерів за рахунок збільшення цін на їх продукцію. Спеціально для закону створювався складний механізм, яким зменшувалося об’єм виробництва сільськогосподарської продукції, а як компенсацію фермери отримували преміальні з фонду, що був створений за рахунок нового спеціального податку.

Основним серед законів 100 днів був закон про відновлення промисловості (NRА), що був прийнятий влітку 1933 р., його символом став синій орел. Він передбачав створення державного регулювання умов промислового виробництва, регулювання трудових відносин та допомогу безробітним.

Як казав Рузвельт: «Роль держави ускладнюється неминуче, тому що ускладнюється саме життя».

Нововведена програма – одна з найважливіших подій у розвитку Сполучених Штатів Америки. Вона змінила устрій державного апарату країни, змінила ставлення держави до людей. Криза завдала дуже багато зла і шкоди кожному окремому громадянину, підприємцям і бізнесменам. Та натомість введення "нового курсу" Рузвельта додало до законодавства США багато важливих і необхідних законів і постанов, що направлені на поліпшення людини, на соціальний захист громадянина, на підтримку роботи підприємств, банків та бізнесменів.

Незахищені громадяни США Президент покладався на «принцип пилососа» - усі наявні в країні ресурси були кинуті на те, щоб не лише допомогти великому бізнесу, як це завжди робилося раніше, а насамперед відновити купівельну спроможність рядових американців. Вони, у свою чергу, повинні були «розсмоктати» надлишок товарів. До планів Ф. Д. Рузвельта також входило обмеження сваволі монополій. Він мав намір покласти край зловживанням в економічному і соціальному житті, а також припинити марнотратне використання природних ресурсів. Президент у своїх традиційних радіо зверненнях до країни дохідливо роз'яснював ці принципи американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні життя. "Новий курс" означав державне регулювання економіки, втручання держави в приватновласницьку діяльність. Було закрито дрібні банки, заборонено вивіз за кордон золота. Держава регулювала розвиток промисловості, яка ділилася на кілька груп. Між ними повинен був діяти "кодекс чесної конкуренції", який визначав обсяг виробництва, розподіл ринків, рівень заробітної плати. У галузі сільського господарства уряд США стимулював ексцін на сільськогосподарську продукцію.

1.2 "Новий курс" та соціальні реформи для населення
У країні вводилася система надання допомоги вдовам, сиротам та інвалідам, страхування безробітних і пенсійного забезпечення. У 1935 р. Конгрес прийняв акт про трудові відносини (закон Вагнера). Ця подія остаточно закріпила право працівників на організацію профспілок, проведення страйків та демонстрацій, створила також систему регулювання трудових відносин. Для забезпечення розподілу національного прибутку удосконалювалася система оподаткування — було підвищено податки на надприбуток, спадщину і дарчі. Зміни у політиці "нового курсу" зробило більш жорсткою політичну боротьбу. Консервативні сили перейшли до відкритої опозиції до уряду. Вони звинувачували Рузвельта у зраді уряду і тому передвиборча кампанія 1936 р. виявила конфронтації прихильників та противників «нового курсу». Рузвельт переміг, зібравши 27,8 млн голосів проти 16,7 млн, за його суперника Альфреда Лендона. Республіканці мали лідерство у 2 штатах із тодішніх 48. На той виборчий термін їхнє представництво у Конгресі виявилося найменшим за століття. Вибори 1936 р. зробили реформи "нового курсу" необоротними. Одним із серйозних досягнень був закон підписаний президентом 30 червня 1936 року “про встановлення мінімальної заробітної плати та максимальної тривалості робочого дня”. Підприємець повинен був дотримуватись прийнятих державою умов праці, що передбачені статутом, та рівня заробітної плати, встановити 40 – годинний робочий тиждень, не наймати на роботу чоловіків не молодше 16 років, а жінок не молодше 18 років, не використовувати працю ув’язнених, а також підтримувати прийняті норми санітарних умов. Контроль за здійсненням цього закону був закріплений за міністром праці, який мав певні повноваження.
Про міністра праці США

Верховний суд у 1937 р. все ж таки визнав нові закони конституційними, і закон про соціальне забезпечення, і закон Вагнера. Опираючись на закон Вагнера і прихильність президента, профспілки почали штурм двох основних бастіонів антипрофспілкових сил — автомобільної та сталеплавильної промисловості. Тривала боротьба робітників, ознакою якої був "сидячий" страйк на заводі "Дженерал моторс" у Мічигані, і сутичка робітників з поліцією в Чикаго, що призвела до жертв та опинилась у центрі уваги країни. З того часу колективний договір із профспілкою змушені були підписати "Дженерал моторс", "Крайслер моторс" і найбільша сталеварна корпорація "Юнайтед Стейтс стіл". Восени 1937 р. країні починається нова економічна криза, яка ставить під сумнів ефективність економічної політики "нового курсу". Рузвельт 1938 р., запропонував Конгресові прийняти нові реформи. Серед них був закон про працю, що дав право Федеральному урядові встановити мінімальну погодинну ставку заробітної плати і максимальну тривалість робочого тижня, також закон остаточно заборонив дитячу працю.

"Новий курс" був переломним в історії США ХХ ст. Президент Рузвельт розпочав перетворення, які були спрямовані на вихід із кризи і на ріст економіки. Повністю цієї мети досягнуто не було. Економіка країни знаходилась у стані застою впродовж 30-х рр. Залишились недовантаження виробничих потужностей та масове безробіття. Адміністрації Рузвельта не вдалося оволодіти регулюванням ринкової економіки. Але основні важелі для такого регулювання США отримали саме в ті роки. Значно більшу роль відігравали соціальні реформи. Вперше в історії США держава взяла на себе роль гаранта соціальної захищеності американців. Було зроблено вирішальний крок до держави "процвітання". Функції держави надзвичайно розширилися.

Документи, матеріали

Закон про поліпшення становища в сільському господарстві (ААА).12 травня 1933 р.

(Витяг)

Закон про поліпшення тяжкого становища національної економіки через підвищення купівельної спроможності сіль ського господарства, про проведення впорядкування ліквідації акціонерних земельних банків та проведення інших необхідних заходів. Цим засвідчується, що Конгрес проводитиме наведену нижче політику: 1). Встановлювати й підтримувати таке співвідношення між виробництвом і споживанням сільськогосподарських продуктів і такі умови їхнього продажу, що піднесуть купівельну спроможність сільськогосподарських продуктів стосовно предметів, необхідних фермерові, до купівельної спроможності цих продуктів у базовий період. За найближчий період... вважається довоєнний період із серпня 1909 р. по липень 1924 р. Міністр сільського господарства цим уповноважується укладати оптаційні контракти з виробниками бавовни з продажу будь-кому з них такої кількості бавовни, яка не повинна перевищувати різниці, що існує між кількістю бавовни, що виростили, в поточному та минулому році, в усіх тих випадках, коли цей виробник дасть письмову згоду скоротити виробництво бавовни у 1933 р. порівняно з попереднім роком не менш ніж на 30%... Кожному такому виробникові, що погодився на зменшення продукції, міністр сільського господарства надішле, без права подальшої передачі, оптаційний контракт про продаж зазначеному вище виробникові такої кількості бавовни з запасів, що знаходяться в розпорядженні та під контролем міністра сільського господарства, на яку цей виробник бавовни дав згоду зменшити його виробництво...

Питання до документа

1. З якою метою було прийнято закон про регулювання сільського господарства?

2. Який механізи регулювання сільськогосподарського виробництва пропонував закон? Чи виявився він дієвим?

Закон про відновлення національної економіки (NІRА). 16 липня 1933 р.

(Витяг)

Закон про оздоровлення національної промисловості, заохочення здорової конкуренції, організацію корисних громадянських робіт і досягнення деяких інших цілей.... президент може затверджувати кодекси про справедливу конкуренцію для даного фаху або галузі промисловості..., якщо він уважає: 1) що ці асоціації або групи не чинять нікому нерівних обмежень у прийнятті своїх членів і що вони справді є представниками означених у проханні професій, або галузей промисловості, або організацій, що до них входять; 2) що запропоновані кодекси про справедливу конкуренцію не спрямовані на розвиток монополій, або знищення, або придушення дрібного підприємництва. Розділ 7. Всі кодекси про справедливу конкуренцію повинні передбачати: 1) що всі особи, котрі працюють за наймом, мають право на організацію і на укладення договорів про обмеження їхніх спільних дій під час обрання ними своїх представників або самоорганізації з метою ведення переговорів про колективну угоду або вжиття інших заходів взаємодопомоги чи захисту; 2) що жодній особі, котра працює або шукає роботу за наймом, не буде поставлено умовою отримання нею роботи вступ до тієї чи тієї компанійської спілки або відмови від договорів через представників, що були нею самою обрані, і що роботодавці не зможуть втручатися, справляти тиск або в інший спосіб перешкоджати вступові, організації або наданню допомоги робітничій спілці, що була обрана нею за власним розсудом; 3) що наймачі згодні з максимальною тривалістю робочого дня, мінімальним рівнем оплати та іншими умовами найму, що були схвалені або запропоновані президентом...

Питання до документа

1. Назвіть причини появи і наслідки кодексу про справедливу конкуренцію.

2. Які положення мали містити кодекси?

Робота у групах:

Клас ділиться на 2 групи: республіканці та демократи. У дискусії проводиться аналіз реформ США.

Домашнє завдання:

1. Які реформи були проведені Рузвельтом щодо виведення економіки США з кризи?

2. Які наслідки реформ "нового курсу"?

3. Дайте оцінку діяльності Ф.Рузвельта.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ.

1.1 Економічний розвиток. Втрата промислової і торговельної першості.

Кінець XIX - початок XX ст. - період швидкого економічного піднесення США і Німеччини - для Англії обернувся втратою монопольних позицій у світовій промисловості й торгівлі. У 1871-1913 рр. виробництво промислової продукції в країні збільшилося лише в 2,2 раза, тоді як у США воно зросло в 9, Німеччині - у 6, а у Франції - у 3 рази. Наприкінці XIX ст. англійська індустрія посідала вже не перше, а третє місце у світі. Частка Великої Британії у світовій торгівлі скоротилася з 22 % у 1870 р. до 15 % у

1913 р. Головна причина відставання країни полягала у застарілій технічній базі промисловості. Англійська індустрія, сформована переважно у першій половині XIX ст., була не в змозі конкурувати з передовими підприємствами США й Німеччини. Для заміни устаткування були потрібні чималі кошти, але далеко не кожний підприємець був готовий здійснити дорогі технічні нововведення. У цьому і не вбачалось особливої необхідності. Наявність в Англії колоніальних володінь з неосяжними ринками збуту товарів, дешевою робочою силою і сировиною дозволяла одержувати високі прибутки і на застарілій техніці, але технічне відставання вже невдовзі відбилося на обсягах виробництва. США стали випереджати Англію за виплавкою чавуну і сталі. Німеччина виявилася серйозним конкурентом у торгівлі і вже в 90-х рр. почала тіснити Британію на її власних ринках. Англійський текстиль ще утримував першість у світі, але становище металургії і металообробки сильно потерпало від іноземної конкуренції.

Становище ускладнювалося тим, що британський уряд продовжував дотримуватися фритредерської політики. Адже у свідомості багатьох англійців з принципом свободи торгівлі пов'язувалися колишні економічні успіхи країни, її перетворення на «майстерню світу». Але часи індустріальної переваги Англії минали, і безмитне надходження до країни закордонної продукції ставило британських підприємців у невигідні умови.

З кінця XIX ст. англійський капітал у дедалі більших розмірах вивозиться до колоній, вкладається в експлуатацію їх сировинних і аграрних ресурсів, будівництво залізниць, розвиток колоніальної торгівлі. Прибутки від закордонних інвестицій Англії досягли на початок XX ст. 90-100 млн. фунтів стерлінгів на рік, що в п'ять разів перевищувало прибутки країни від зовнішньої торгівлі. Зв'язок із колоніальними окраїнами імперії здійснювався за допомогою фінансових установ. У 1904 р. 50 англійських банків мали 2279 колоніальних відділень, тоді як банки Франції - лише 136, а Німеччини - 70.

Британські верстати охоче купували за кордоном, і навіть США відставали від Англії за обсягом експорту машин. Велика Британія зберігала провідну роль у світовій посередницькій торгівлі, а Лондон, як і раніше, вважався міжнародним фінансовим центром. Англійська буржуазія аж ніяк не почувала себе бідною родичкою поруч із своїми молодими конкурентами. Вона і надалі керувала найбагатшою країною світу.

Наприкінці ХІХ ст. в Англії з'являються перші великі об'єднання підприємців, що досить швидко встановили монопольний контроль над колоніальною торгівлею, суднобудівною і військовою промисловістю. Однак у традиційних галузях британської індустрії (вугільній і текстильній) монополізувати виробництво було складніше. Значну роль тут продовжували відігравати незалежні, часто сімейні фірми.

1.2 Становище країни після Першої світової війни.

Для Британської імперії, як і для інших країн-учасниць, Перша світова війна, за перемогу в якій заплатили своїми життями 900 тис. британців, рішуче позначилася на подальшій долі імперії. Унаслідок війни традиційні британські галузі економіки - вуглевидобувна, металургійна, суднобудівна скоротили своє виробництво. Натомість хімічна галузь, автомобіле-, літако- і машинобудування - галузі, що працювали на війну, перебували на піднесенні. Перебудова британської промисловості проходила боляче для країни. До того ж скоротився експорт британських товарів, Англія втратила традиційні ринки збуту товарів, а нових не набула.

Проте довгоочікуваний мир, що настав у 1918 р., був настільки радісною подією, що тимчасово «згладжував» проблеми. Упродовж двох повоєнних років у Британії спостерігався справжній купівельний бум: населення, прагнучи надолужити згаяне за роки війни, скуповувало практично всі товари, що з'являлися на полицях крамниць. Та, як це завжди буває, гроші скоро скінчилися й товари, які вироблялися у дедалі більшій кількості, уже не розкуповувалися. У 1920 р. розпочалася звичайна у такій ситуації криза перевиробництва, що змінилася застоєм.

При цьому соціального вибуху не сталося. Власне, перед країною найменш гостро, порівняно з іншими європейськими державами, постала загроза комуністичної революції. Натомість у суспільстві, де укорінилися парламентські традиції й законність, загострилася боротьба за соціальну справедливість. Причому обидва табори - працівники і роботодавці, розуміли цю справедливість по-своєму: робітники вимагали від підприємців і держави дотримання їхніх економічних прав, а підприємці - скасування запровадженого у роки війни державного регулювання економіки при збереженні державного субсидіювання.

Чи не головною повоєнною проблемою Британії було ірландське питання - ірландські націоналісти більше не задовольнялися гомрулем (самоврядуванням). На виборах у грудні 1918 р. в Ірландії перемогла націоналістична партія Шін Фейн, а в ірландській столиці Дубліні самопроголошений парламент проголосив Ірландію незалежною республікою.

У 1919 р. в Ірландії розпочалася громадянська війна, в якій провідну роль відігравала Ірландська республіканська армія (ІРА). Проти незалежності виступили уряд Д. Ллойд Джорджа та шість протестантських графств Ольстера.

1921 р. між ворогуючими сторонами було укладено перемир'я й досягнуто домовленостей, за якими Ірландія отримала статус домініону у складі Британської імперії, а шість протестантських графств Ольстера - право проголосувати за вихід зі складу Ірландської республіки і залишитися частиною Сполученого Королівства.

Не уникла Британія й загальноєвропейських повоєнних проблем: промислового спаду, безробіття і, як наслідок, зниження рівня життя більшості населення. Насамперед ці проблеми були пов'язані зі змінами у світовій торгівлі. По-перше, падіння цін на сировину призвело до збідніння британських колоній, а відтак - до скорочення британського експорту в колонії. По-друге, продукція індійських та японських текстильних фабрик через дешевизну робочої сили почала витісняти Англію з її традиційних ринків збуту.

1.2 Внутрішня політика лейбористських та консервативних урядів у 20-30-х рр.

Поворотним пунктом у новітній британській історії стали парламентські вибори, що відбулися у грудні 1918 р.

Лейбористська партія набрала відразу 2,3 млн голосів і отримала 63 місця в парламенті, уперше ставши провідною опозиційною партією. Також ці вибори були першими, в яких взяли участь жінки (ті, яким виповнилося 30 років). Країна стала свідком грандіозної перемоги лідерів, які обіцяли «вичавити» достатньо коштів і цінностей з Німеччини на відшкодування страждань британців у роки війни. Лідер лібералів Д. Ллойд Джордж залишився прем'єр-міністром, але політика його коаліційного уряду надто залежала від консерваторів.

Парламентські уряди лібералів та консерваторів існували в Британії упродовж багатьох століть і здавалося неймовірним, що цьому настане кінець. Почергово то одні, то інші перебували чи біля керма влади, чи у статусі парламентської опозиції.

Коли 1923 р. було сформовано перший лейбористський уряд, знайшлося чимало недалекоглядних людей, які перелякалися, що це знаменує початок революції в країні.

Проте скоро вони самі пересвідчилися в тому, наскільки вони помилялися. Лейбористи заперечували комунізм російського ґатунку і обстоювали винятково конституційний шлях приходу до влади. Прем'єр-міністр Рамсей Макдональд виявився зовсім не диктатором і, до того ж, послідовним прихильником Ліги Націй.

Його уряду судилося проіснувати чотири роки, і 1924 р. до влади повернулися консерватори на чолі зі Стенлі Болдуїном (цей уряд проіснував до 1929 р.).

С. Болдуїн був досвідченим політиком, але виявився недостатньо активним прем'єром. Він щиро вірив у те, що після жахів і страждань Першої світової війни понад усе британці потребують миру і спокійного життя. Відтак не випадково у Локарно міністр закордонних справ О. Чемберлен грав одну з головних ролей у відродженні віри у довготривалий мир у Європі. Ця віра настільки опанувала багатьма британцями, що вони не часто замислювалися над тим, що протока Ла-Манш не може бути перешкодою для ворожої авіації...

Уряд С. Болдуїна прагнув проводити спокійну внутрішню й зовнішню політику, проте саме період прем'єрства С. Болдуїна був неспокійним часом соціальних конфліктів у Британії. Найскладнішою була шахтарська проблема. Для англійців, які непорушно шанують традиції, вугілля було не просто джерелом тепла, воно було невід'ємним атрибутом британського способу життя. Цілі покоління сформувалися з переконанням, що у світі може трапитись що завгодно, але камін, розпечений англійським вугіллям, повинен завжди палати в оселі. Проте з часом шахти стали збитковими, попит на вугілля скоротився через післявоєнну економічну депресію на континенті та конкуренцію з боку нафти.

Британські тред-юніони (профспілки) вважали, що таке становище склалося тому, що приватні власники не дбають про стан вугільної промисловості, а відтак існує єдиний вихід - шахти потрібно націоналізувати. Власники шахт дотримувалися іншої думки - щоб шахти могли успішно конкурувати з новими джерелами енергії, а шахтарі й далі мали роботу, слід подовжити тривалість робочого дня і скоротити заробітну плату. Про те, що в роки війни власники шахт отримували надприбутки, але на модернізацію шахт виручку не витрачали, вони воліли не згадувати.

Ще 1921 р. уряд повернув шахти власникам, чим накликав на себе гнів шахтарів. Упродовж п'яти років держава витрачала чимало коштів платників податків на субсидії власникам шахт, щоб ті не скорочували кількість робочих місць під приводом збитковості шахт. Наприкінці квітня 1926 р. державні субсидії припинилися і власники почали звільняти шахтарів з роботи. Реакція шахтарів була блискавичною - 3 травня вони розпочали грандіозний страйк, який переріс у загально британський і тривав до 12 травня, завдавши найтяжчого у XX ст. удару британській промисловості.

Проте шахти стали яблуком розбрату не лише між шахтарями і власниками шахт, страйк розколов Британію навпіл: по один бік конфлікту стали шахтарі, по інший - середні та заможні верстви.

Шахтарів підтримав Британський конгрес тред-юніонів (БКТ), а власників - уряд С. Болдуїна, через що прем'єр опинився віч-на-віч із загрозою загального страйку. Профспілки інших галузей закликали своїх членів припинити роботу на підтримку шахтарів, які вимагали підвищення заробітної плати і поліпшення умов праці.

Дев'ять днів життєдіяльність країни підтримувалася завдяки участі добровольців, які прибирали вулиці, вивозили сміття тощо, проте майже нікому не спадало на думку вдатися до революції і повалити парламент. Англійці віддавали перевагу вирішенню справ у рамках закону, не перетворюючи трудовий конфлікт в особисту ненависть. Відомий навіть випадок, коли між страйкарями і поліцією було організовано футбольний матч.

Так само повелися й усі без винятку політичні партії, закликавши до порозуміння, щоб протистояння не переросло у громадянську війну.

11 травня 1926 р. Верховний суд країни визнав страйк незаконним і вже наступного дня керівництво БКТ оголосило про його припинення. Страйк шахтарів, які не підкорилися рішенню Генеральної ради БКТ, тривав до кінця листопада.

Крах загального страйку послабив позиції тред-юніонів і вони не відновили свою могутність аж до закінчення Другої світової війни. Проте він змусив парламент прийняти у 1927 р. важливий закон про трудові конфлікти і профспілки. Цей закон завдав тред-юніонам такого удару, від якого вони не отямилися до закінчення Другої світової війни.

Вимоги закону про трудові конфлікти і тред-юніони

- Між оголошенням страйку і його початком має пройти певний час («охолоджувальний період»), щоб роботодавці й працівники спробували порозумітися, уникнувши страйку

- Організатори та учасники незаконних страйків підлягали штрафу чи навіть відповідальності перед судом

- Масове пікетування заборонялося

- Політичні внески тред-юніонів до скарбниці Лейбористської партії заборонялися

- Тред-юніони державних службовців не могли членствувати в БКТ