Етапи формування української діаспори

Традиційно вважається, що початок українській діаспорі поклала група українських переселенців із південно-східної Пряшівщини до Бачки та Банату (територія колишньої Югославії), яка осіла тут у середині XVIII ст. Упродовж др. пол. XIX ст. ці українські поселення, зокрема в Сремі, поповнили вихідці з північної Пряшівщини. Водночас у 1890-1898 рр. близько 8 тис. українських поселенців, переважно з Галичини, прибуло до Боснії.

В історії формування сучасної українсько діаспори чітко простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України: умовні хронологічні рамки першої хвилі охоплюють період з останньої чверті XIX ст. до початку Першої світової війни; другої – час між двома світовими війнами; третьої – період після Другої світової війни; четверта – в часи розпаду СРСР.

У першій хвилі переселень, що відбувалися у формі як міграції (в межах кордонів Російської імперії), так і еміграції, переважали соціально-економічні мотиви; в другій сталось поєднання соціально-економічних і політичних причин; третя хвиля здебільшого мала характер політичної еміграції, четверта – здебільшого носить економічний характер.

Перша і частково друга хвиля переселень диктувалися суворими економічними законами: надлишок робочої сили в одному місці, зокрема в Україні, стимулював її «перекачування» до інших територій чи інших країн, де в ній була потреба. У широкому контексті український міграційний (еміграційний) рух був частиною світового міграційного процесу, що особливо активізувався на рубежі ХІХ-ХХ ст. Першими українськими переселенцями на американський континент стали Василь Єлиняк та Іван Пилипів, які 6 вересня 1891 р. прибули до Канади з села Небилів Калуського повіту і стали історичними родоначальниками українства у цій країні. «Саме вони, за висловом Івана Боберського, видатного громадсько-політичного діяча та журналіста, своїм побутом започаткували першу карту тяглої української історії у цій країні».

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву «другої хвилі» масової української еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей рух, після розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини. Самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини. До кінця 1920-х рр. остаточно викристалізувались як головні центри, так і периферійні осідки української політичної еміграції в європейських країнах. До перших від самого початку належали Польща й Чехословаччина.

Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти все ж не перетворилися в безлику людську масу. Вони виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак – для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема, в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.

Соціологічно міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов'язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець – революція в Росії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цю територію під час подій 1917-1920 рр. Вельми непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України.

По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію.

По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції – із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них мала дещо відмінне обличчя та дуже відмінну історію.

По-третє, значна частина емігрантів, українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно.

По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.

Невдовзі до них додалися Німеччина і Франція. Зате втратила своє значення одного з центрів української політичної еміграції Австрія, зокрема її столиця Відень. На території ряду інших європейських держав – Бельгії, Болгарії, Югославії, Італії, Туреччини, Швейцарії, Фінляндії, Угорщини, Англії тощо – перебували «периферійні» осередки української політичної еміграції. Проміжне становище весь час посідала Румунія. Треба зазначити, що власне українські переселенці до Європи часто ідентифікувалися як росіяни, особливо це стосується Франції.

За словами Жака Шевченка, голови Об'єднання французів українського походження, професора історії, третина французів є або дітьми, або внуками українських іммігрантів. Українців у Франції називають «привидами», яких французька історіографія ігнорувала довгі десятиліття, нагадавши, що 20 % еміграції, яку називають російською, насправді склали українці. 7 жовтня 2006 р. у центрі Парижа з'явилася меморіальна дошка, присвячена українській еміграції, на якій французькою мовою викарбовано:«Ріг Сен-Жерменського бульвару і вулиці Сен-Пер», позначений близькістю до української греко-католицького собору і скверу ім. Тараса Шевченка, з др. пол. ХХ ст. був найважливішим місцем зустрічі української еміграції Франції. Позбавлені чужоземними державами своїх прав, своєї ідентичності, і своєї землі, українці емігрували десятками у Францію, де їхня праця стала незаперечним внеском в її економічну, соціальну, культурну і політичну історію».

Українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України. Попри відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь.