Життєвий світ особистості.

Психологічна наука сьогодні оперує кількома термінами для характеристики індивідуального розвитку. Найчастіше вживається таке поняття, як онтогенез. Онтогенез є індивідуальним розвитком людини як організму із закладеною у ньому філогенетичною програмою. Цією програмою визначається нормальна тривалість життя, послідовна зміна вікових стадій, вирішальних моментів цілісності людського організму: зачаття, народження, дозрівання, зрілості, старіння, старості.

Час життя визначає насамперед інтервал від народження до смерті, тривалість, протяжність існування. Це хронологічні рамки життя, від яких залежать, наприклад, співіснування поколінь, тривалість первинної соціалізації дітей тощо.

Життєвий цикл передбачає, що плин життя має певні закономірності. Його етапи, котрі мають назву віків, циклічно повторюються. Особистість засвоює нові соціальні ролі, виконує їх все більш досконало, щоб поступово залишити. Всі ці цикли сімейних, батьківських, професійних ролей пізніше повторюють нащадки. Зміна поколінь у суспільстві також відбувається циклічно: молодші спочатку вчаться у дорослих, згодом активно і самостійно діють поруч із ними, потім у свою чергу соціалізують нове покоління.

Індивідуальна біографія настільки складна, що її досить умовно можна розчленувати на окремі цикли. Підпорядкувати життя якомусь окремому ритмові майже неможливо. У кожної людини, крім визначеної траєкторії розвитку завжди є також чернетки, гіпотези, варіації і незаплановані імпровізації.

Життєвий шлях завжди переживається як відкритий, незавершений, і не лише тому, що нікому не відомо, коли і як він скінчиться. Адже навіть факт фізичної смерті не є для особистості останньою крапкою. Живуть нащадки, продовжуються справи, залишаються думки, твори, відкриття. У людини є стійка потреба у таких самопроявах, які були б водночас якомога більш вільними, незалежними від зовнішніх обставин і досконалими, довершеними, вичерпаними. Людина шукає таких форм активності, котрі надавали б їй можливість якомога більшої самореалізації, розкриття своїх сутнісних сил.

За певних життєвих обставин, спровокованих гострими переживаннями, хронічними внутрішніми конфліктами, тяжкими захворюваннями, психологічний час особистості за своїми характеристиками починає наближуватись до часу біологічного, втрачаючи чітку лінійність, підпорядковуючись психофізіологічним ритмам, набираючи ситуативного масштабу та польової орієнтації.

Психологічний час є досить асиметричним щодо подій минулого, теперішнього і майбутнього, оскільки перебуває під безпосереднім впливом емоційного життя особистості. Завдяки почуттям виникають певні бажання, прагнення, смисли, встановлюються часові орієнтири. Цей плин емоцій лише на перший погляд виглядає хаотичним.

У залежності від того, як людина на певних етапах життя ущільнює, розширює, звужує, прискорює або вповільнює перебіг власного психологічного часу, вона по-різному бачить довколишній світ і саму себе, перебуває з цим світом у згоді або конфронтації, приймає власну індивідуальність або заперечує її, прагне самовдосконалення або видобуває дедалі складніші психологічні захисти.

Досягнення особистісної гармонії передбачає співрозмірність психологічного і метричного віку, своєчасність включення в особистісний час і часу індивіда, і соціально-історичного часу особи. Міра авторства життєвого шляху є показником творення дедалі гармонійнішої особистісно-часової структури.

По-своєму сприймаючи плин часу і власний розвиток у ньому, людина неминуче забарвлює цим сприйняттям все, що її оточує. Коли психологічний вік менший, ніж паспортний, тоді і весь світ навколо динамічніший, яскравіший, несподіваніший.

Вирішальне значення для переживання психологічного віку має міра власної самореалізації. Якщо людина вважає, що її плани, прогнози, мрії здійснюються, що вона вже встигла достатнім чином себе проявити, що вже має суттєві досягнення, які вона раніше пов'язувала саме з цим віковим етапом, якщо вона вірить у власні сили, її психологічний вік не буде суттєво відрізнятися від віку реального, фактичного.

У науковій літературі поширена думка про те, що спрямованість особистості, її основні та відносно незмінні ставлення до основних аспектів життя (до світу, суспільства, праці, інших людей, до себе) визначаються загальними смисловими утвореннями.

Ціннісно-смислова сфера особистості має сторони:

змістову - ціннісний простір та конкретні феномени: архетипи, індивідуальні ціннісні структури (ціннісні орієнтири, ціннісні норми, ідеали, ціннісні враження, ціннісні уявлення, ціннісні позиції або орієнтації, ціннісні інтроекти й паттерни, смисли, смислові настановлення, цінності та смисл життя), соціальні ціннісні структури;

динамічну (до якої належить макродинаміка сфери в цілому та мікродинаміка окремих феноменів). Динаміка ціннісно-смислової сфери особистості із необхідністю має екзистенціальний аспект (обрання людиною певної моделі буття), який досягає повного виявлення в актуальності екзистенціальної кризи, але не є відсутнім також у некризові періоди життєвого шляху.

Особливе місце серед смислових утворень людини посідають особистісні цінності, тобто усвідомлені узагальнені самовартісні смислові утворення особистості. Психологічна природа особистісних цінностей характеризується тим, що вони завжди є самоцінностями, внутрішнім змістом, потребами людини, тобто зміст певних моральних норм стає для людини значущим як такий, без будь-яких передумов.

Узагальнюючи результати психологічних досліджень, Б. Братусь наголошує на деяких специфічних особливостях смислових утворень:

• смислові утворення можуть існувати як в усвідомленій формі, так, і (що трапляється дуже часто) у неусвідомленій;

• смислові утворення не піддаються прямому, безпосередньому контролю і суть словесним, вербальним впливам.

Розглянемо основні рівні розвитку смислової сфери особистості (згідно з Б. Братусем).

Нульовий рівень — прагматичних, ситуативних смислів, детермінованих предметною логікою досягнення мети в конкретних умовах. Цей рівень некоректно вважати особистісним, оскільки він повністю злитий із ситуацією, виконуючи допоміжну регулятивну роль в її усвідомленні.

Перший рівень — егоцентричний. Визначальним моментом у ставленні до реальності є власні бажання індивіда, його прагнення, вигода, користь, комфорт, престижність тощо. Ставлення до інших залежать від того, допомагають вони чи, навпаки, заважають у здійсненні бажань.

Другий рівень — групо-центрований. У ставленні до реальності визначальним смисловим моментом стає найближче соціальне оточення людини, референтна для нього група. Ставлення до інших істотно визначається належністю людини (чи, навпаки, фактом її не входження) до такої групи.

Третій рівень — просоціальний. Особистісна, смислова спрямованість людини на цьому рівні вже не обмежується складовими референтної групи, до якої вона належить. Індивідуум прагне досягти таких результатів (продуктів праці, діяльності, спілкування, пізнання тощо), які потрібні всім без винятку людям, навіть незнайомим, "далеким".

Тема 11. Загальна характеристика афективної сфери особистості.

План

1. Види емоційних явищ та їх параметри.

2. Особливості та функції емоцій.

3. Фундаментальні емоції.

4. Індивідуальні емоційні прояви.

Література [1, 4, 7, 8, 9, 14, 19, 34, 35, 36, 42, 44, 55, 61].

 

1. Види емоційних явищ та їх параметри. Емоційні явища відрізняються між собою за: якістю, інтенсивністю, тривалістю, усвідомленістю, глибиною, генетичним походженням, складністю, умовами виникнення, функціями, дією на організм. На цій основі виділяють наступні види емоційних явищ:

Види емоційних явищ та їх параметри
ЕМОЦІЯ – це безпосереднє ситуативне, тимчасове відображення пристрасного переживання людиною ставлення до предметів, подій і явищ навколишнього світу, які мають для неї суб’єктивну значимість. Переживання емоцій пов’язане з задоволенням або незадоволенням людиною її актуальних потреб. Емоція – це душевне хвилювання, душевний рух. На біологічному рівні це сигнал до переключення від автоматичної підтримки фізіологічної рівноваги організму до активної орієнтовної діяльності, що виконує функцію пошуку нових умов для адаптації.	Емоцією називається, наприклад, стан насолоди, який переживає людина, слухаючи музику в даний момент.
ПОЧУТТЯ – більш стале і довготривале емоційне явище, яке полягає у своєрідному та стійкому переживанні ставлення людини до оточуючого світу. Почуття мають чітко виражений предметний характер, оскільки людина не може переживати почуття взагалі, вони переживаються по відношенню до певних об’єктів та явищ, формуються в процесі задоволення складних суспільних потреб.	Характеризуються соціальністю – пов’язані з задоволенням суспільних потреб, предметністю – стійке ставлення людини до певних предметів та явищ.
АФЕКТ – психологічний стан, в основі якого лежить сильне, відносно короткочасне емоційне переживання. Це реакція на екстремальну ситуацію. Відмінними рисами афекту є його ситуативність, узагальненість, велика інтенсивність, незначна тривалість, бурхливість.	Характеризується значними змінами в свідомості, втратою самоволодіння, змінами всієї життєдіяльності організму.
НАСТРІЙ – загальний, відносно невеликий за інтенсивністю, емоційний стан людини, що характеризує її життєвий тонус протягом певного часу. Йому властива дифузність, відсутність чіткого зв’язку з обставинами дійсності.	Характеризується підсвідомою та слабкою виразністю. Може бути радісним, сумним тощо.
СТРЕС – сильне емоційне збудження, а також сукупність стереотипних, філогенетично запрограмованих неспецифічних реакцій усього організму, що робить можливим підвищену фізичну активність. Виникає в скрутних, несподіваних та небезпечних ситуаціях.	Сильні стреси порушують вегетатику, дезорганізують психіку, слабкі спонукають до дуже складної діяльності.
ПРИСТРАСТЬ – стійке, глибоке та сильне емоційне прагнення людини до певного об’єкта.	Максимальний інтерес до предмета пристрасті.

 

Специфічною формою взаємодії організму з довколишнім середовищем є емоції, в житті людини визначаються як:

– психічний процес імпульсивної регуляції поведінки людини, що базується на переживанні нею значущості тих чи інших фактів;

– оцінка впливу зовнішнього та внутрішнього середовища з позицій задоволення або незадоволення актуальних потреб людини;

– механізм нагального пошуку поведінки індивіда в визначеній ситуації, що веде до успіху, з одночасним блокуванням безперспективної поведінки.