Протягом століть людство намагалося дати визначення злочину. Першим на науковому рівні це зробив римський юрист Ульпіан, який пов’язав злочин з «дією, що пов’язана з насильством або обманом». Класичним вважається визначення злочину, що було дано в 1791 р. в КК Франції, потім — у КК Наполеона (1810 р.). Це визначення з різноманітними модифікаціями по суті панує і зараз. Ст. 1 КК Франції говорить: «Злочин — це діяння, що тягне за собою ганебне або болісне покарання». Такого роду визначення називаються нормативними або формальними, оскільки вони не розкривають соціальної природи злочину. Проте ще видатний учений і криміналіст Чезаре Беккаріа відзначав, що злочин — це діяння, що спричиняє шкоду суспільству.
Найбільш рельєфно ця позиція і законодавчо, і теоретично проявилася в нашому праві. У ч. 1 ст. 2 КК України дається таке визначення злочину: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». Таким чином, наведене поняття злочину містить вказівку на п’ять обов’язкових його ознак: 1) злочином є тільки діяння (дія або бездіяльність); 2) ця дія може бути вчинена суб’єктом злочину; 3) вона повинна бути винною; 4) зазначена дія має бути суспільно небезпечною; 5) відповідна дія повинна бути передбачена чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов’язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.
Суспільна небезпека злочину полягає в тому, що в результаті злочину (дії або бездіяльності) заподіюється істотна шкода (збиток) або ж створюється загроза заподіяння такої шкоди суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом. Варто зауважити, що суспільна небезпека як ознака злочину — поняття оцінне, і в законі окреслено лише загально, а його конкретизація надана правозастосувачу. Проте при характеристиці суспільної небезпеки закон виокремлює такі поняття, як характер і ступінь суспільної небезпеки злочину. Ці категорії визначають тяжкість злочину (виходячи насамперед з цінності того блага, об’єкта, на який посягає злочин; тяжкості наслідків, що настають у результаті вчинення злочину; способу дії; мотивів вчиненого; форми і ступеня провини) і відрізняють один злочин від іншого. Дія або бездіяльність, яка хоча б формально має ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не має властивості суспільної небезпеки, не може бути визнана злочином (ч. 2 ст. 2 КК).
Оскільки суспільна небезпека — ознака достатньо невизначена, оцінна, вона повинна бути введена в які-небудь законні (нормативні) рамки. Звідси введення ознаки нормативності (протиправності) у визначенні злочину, що означає: тільки те діяння, що прямо передбачено кримінальним законом як злочин, може вважатися злочинним. Відсутність у кримінальному законі конкретної норми, що передбачає кримінальну відповідальність за певне діяння, означає, що воно не визнається злочином і не тягне за собою кримінальної відповідальності.
Таким чином, протиправність — це юридичний вираз суспільної небезпеки, це форма вираження суспільної небезпеки в законі.
Винність означає, що кримінальній відповідальності підлягають тільки особи, винні у вчиненні злочину, тобто ті, які навмисно або з необережності вчинили суспільно небезпечні діяння. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо немає провини, то немає і злочину.
Караність означає, що за будь-який вчинений злочин у законі передбачено конкретний вид і розмір покарання. Проте це не означає, що кожний злочин обов’язково в конкретному випадку тягне за собою застосування покарання.
Вперше в поняття злочину в КК включена ознака суб’єкта злочину, під яким розуміють фізичну осудну особу, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Суб’єкт, що володіє цими ознаками, носить у теорії і на практиці назву загального суб’єкта злочину. Це поняття введено для того, щоб виділити поняття спеціального суб’єкта злочину.
Спеціальний суб’єкт злочину — це особа, яка володіє, крім зазначених загальних (особа фізично осудна, що досягла віку кримінальної відповідальності), спеціальними додатковими ознаками, які її характеризують і визначають кваліфікацію вчиненого нею злочину (ч. 2 ст. 18 КК).
Усі інші види правопорушень відповідно до чинного законодавства називаються адміністративними, дисциплінарними проступками і цивільними протиправними діяннями. Зазначені правопорушення мають менший ступінь суспільної небезпеки, ніж злочин.
Серед загальних положень нового Кримінального кодексу привертає увагу законодавче вирішення питання про класифікацію злочинів залежно від ступеня важкості, що до цього часу в законі мало половинчате вирішення (за цим критерієм КК 1960 р. виділяв тяжкі злочини (ст. 7-1) і злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки (ст. 51). Відповідно до нового КК злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі (ст. 12 КК).
Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК).
Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 3 ст. 12 КК).
Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років (ч. 4 ст. 12 КК).
Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі.
Звичайно, коли йдеться про злочин, мається на увазі його кінцева стадія, тобто в діях особи є всі ознаки складу злочину. Проте життя набагато складніше і задуманий особою злочин може бути усічений на певному етапі. Наприклад, злодій, що намагався проникнути в квартиру, був затриманий, убивця, стріляючи в жертву, лише ранить її і т. ін. Тому питання про відповідальність виникає не тільки при закінченому злочині, але й при підготовці до злочину, спробі його вчинити. У зв’язку з цим і постає питання про стадії вчинення злочину, під якими розуміють певні етапи підготовки і здійснення навмисного злочину, що відрізняються між собою за характером вчинених дій і за моментом припинення злочинної діяльності.
Чинне кримінальне законодавство виокремлює три основні стадії (етапи) навмисної злочинної діяльності: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений злочин.
Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ст. 14 КК). Інакше кажучи, готування — це умисне створення умов для вчинення злочину.
Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі особи (ч. 1 ст. 15 КК). Таким чином, при замаху на злочин об’єкт злочину ставиться вже в реальну, безпосередню загрозу заподіяння йому шкоди. Саме цією ознакою замах відрізняється від готування до злочину, де (на відміну від замаху) ще тільки створюються умови вчинення злочину.
Закінчений злочин має місце там, де діями особи виконані всі ознаки складу злочину, визначені в законі (ч. 1 ст. 13 УК). Інакше кажучи, у поведінці особи є всі ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину — чого бажав, до чого прагнув, того і досяг.
Залежно від моменту закінчення злочину, ознаки якого визначені в диспозиції Особливої частини КК, розрізняють три види закінчених злочинів: а) закінчений злочин із формальним складом; б) закінчений злочин із матеріальним складом; в) закінчений злочин з усіченим складом.
Злочин з формальним складом визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння.
Злочин з матеріальним складом вважається закінченим, коли наступив зазначений у диспозиції статті КК наслідок.
Злочин з усіченим складом має місце там, де закон «переносить» момент закінчення злочину на стадію готування або замаху. Наприклад, відповідно до ст. 114 КК («Шпигунство») злочин визнається закінченим не тільки при передачі відомостей, що становлять державну таємницю, але вже і при їх збиранні.
§ 3. Кримінальна відповідальність
Та її підстави
Кримінальна відповідальність — це правова оцінка державою в особі уповноважених органів злочинного діяння.
Цей вид відповідальності передбачає, з одного боку, обов’язки особи нести відповідальність за свої дії перед державою (суб’єктивна сторона відповідальності), з іншого, — претерплювання такою особою певних обмежень за вчинене (об’єктивна, зовнішня сторона відповідальності).
Іноді в літературі можна зустріти твердження про те, що кримінальна відповідальність рівнозначна покаранню. Проте в ст. 2 КК говориться окремо про кримінальну відповідальність і покарання. Тому не можна ставити знак рівності між цими поняттями. Покарання — це лише одна з форм реалізації кримінальної відповідальності, але далеко не єдина.
Підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, що містить склад злочину, передбачений кримінальним законом (ч. 1 ст. 2 КК). Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності і засуджений за думки, переконання, бажання, настрої, спонукання, що не були виражені в конкретному акті суспільно небезпечної поведінки.
Під складом злочину розуміють сукупність встановлених законом ознак, що характеризують суспільно небезпечні діяння як злочин. Ці ознаки характеризують обов’язкові елементи складу злочину: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкт, суб’єктивну сторону злочину. До речі, термін «склад злочину» (corpus delicti) вперше ввів у 1581 р. Проспер Фарінаций.
Об’єкт злочину — це суспільні відносини, що охороняються кримінальним законом та на які посягає злочинець. Такими суспільними відносинами є: суспільний лад України, її політична та економічна системи, відносини власності, особисті, політичні, трудові, майнові й інші права і свободи громадян, правопорядок у суспільстві.
Нормативний момент у визначенні об’єкта необхідний, оскільки не всі відносини є об’єктами злочину, а лише ті, що поставлені під охорону, тобто ті, які захищаються нормами кримінального права. У науці кримінального права всі суспільні відносини, тобто всі об’єкти класифіковані. При цьому така класифікація має не тільки пізнавальне значення, але й практичне — кодифікуюче і правозастосовче. З цього погляду розрізняють три види суспільних відносин і три види об’єктів: 1) загальний об’єкт злочину; 2) родовий (або спеціальний, груповий) об’єкт злочину; 3) безпосередній (конкретний) об’єкт злочину.
Загальний об’єкт злочину — це всі суспільні відносини, що охороняються нормами кримінального права.
Родовий об’єкт злочину — це частина загального об’єкта, що включає певну групу однорідних суспільних відносин, що охороняються кримінальним законом. Родовий об’єкт має насамперед значення для законодавця при кодификації норм кримінального права. Всі склади злочинів розташовані в КК за певною системою і розділи Особливої частини КК формуються, виходячи саме з єдиного родового об’єкта певних груп злочинів (злочинів проти основ національної безпеки України; злочинів проти життя і здоров’я особистості; злочинів проти власності і т. д.). Родовий об’єкт має і практичне значення — у кожному конкретному випадку вчинення діяння необхідно встановити ту групу суспільних відносин, котрим це діяння заподіює шкоду, а потім вже виходити на конкретну норму КК.
Безпосередній об’єкт злочину — це суспільні відносини, яким конкретний злочин заподіює збиток, завдає шкоду. Наприклад, об’єктом вбивства є відносини з охорони життя людини, а простіше — життя людини. Це частина родового об’єкта злочинів проти життя і здоров’я особистості.
Від об’єкта злочину варто відрізняти предмет злочину. Об’єкт — це завжди суспільні відносини; він завжди є необхідним елементом будь-якого складу злочину. Предмет злочину — це конкретна річ (фізичне утворення) матеріального світу, на яку спрямовано злочин; факультативний (додатковий) елемент складу злочину, який є далеко не в усіх злочинах. Злочини, що мають свій предмет, називаються предметними злочинами. Наприклад, при крадіжці об’єктом злочину є відносини власності, а предметом — майно, річ. Предмет злочину має велике значення для кваліфікації злочину. Якщо предмет зазначений у диспозиції статті Особливої частини КК або прямо випливає з неї, то він повинен бути обов’язково встановлений і його відсутність виключає наявність складу даного злочину.
Об’єктивна сторона злочину — це злочинне діяння (дія або бездіяльність), у результаті якого настають певні суспільно небезпечні наслідки або існує загроза їх настання.
До основних ознак об’єктивної сторони належать: 1) діяння (дія або бездіяльність); 2) наслідки злочину; 3) причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечним наслідком. Перелічені ознаки є основними, обов’язковими ознаками об’єктивної сторони злочину.
Поряд з ними виокремлюють і так звані факультативні (необов’язкові) ознаки об’єктивної сторони. До них належать: спосіб, час, засоби, місце вчинення злочину. Ці ознаки характеризують об’єктивну сторону не всіх, а лише окремих злочинів.
Суб’єктом злочину є фізична осудна особа, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального закону може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Таким чином, суб’єктом злочину може бути тільки людина, що вчинила суспільно небезпечні діяння. Проте не кожна особа, що вчинила таке діяння, може нести кримінальну відповідальність. Суб’єкт злочину — це фізична особа, що в момент вчинення злочину усвідомлювала характер своїх дій і могла ними керувати, тобто осудна, а також досягла віку кримінальної відповідальності.
Чинне кримінальне законодавство виходить із змішаної форми поняття неосудності. У ч. 2 ст. 19 Кримінального кодексу
прямо говориться, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого Кримінальним кодексом, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними (юридична ознака) внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки (медична ознака). До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.
Кримінальний закон виокремлює дві вікові категорії кримінальної відповідальності: а) загальну; б) знижену (ст. 22 КК).
Загальний вік кримінальної відповідальності — з 16 років (ч. 1 ст. 22 КК).
Знижений вік кримінальної відповідальності встановлено із 14 років за злочини, вичерпний перелік яких наведено в ч. 2 ст. 22 КК. До них належать: умисне вбивство (ст. ст. 115—117 КК), згвалтування (ст. 152 КК), крадіжка (ст. ст. 185, ч. 1 ст. 262, 308 КК), грабіж (ст. ст. 186, 262, 308 КК), розбій (ст. ст. 187, ч. 3 ст. 262, 308 КК), вимагання (ст. ст. 189, 262, 308 КК), хуліганство (ст. 296 КК) та інші злочини, що представляють небезпеку. Цей перелік не підлягає розширеному тлумаченню.
Знижений вік кримінальної відповідальності визначається трьома критеріями: 1) можливістю усвідомлювати вже в 14 років суспільну небезпеку і протиправність діянь, зазначених у ч. 2 ст. 22 КК; 2) поширеністю багатьох з цих злочинів саме серед підлітків; 3) великою суспільною небезпекою (тяжкістю) цих злочинів.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується конкретною формою вини (умислом або необережністю), мотивом і метою. При цьому вина є обов’язковою, необхідною ознакою суб’єктивної сторони будь-якого злочину, а мотив і мета — факультативними, тобто необов’язковими і вимагають свого встановлення
тільки там, де про це прямо сказано в законі (диспозиції статті КК) або якщо вони однозначно випливають із змісту складу злочину.
Виною є психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння або бездіяльності, його наслідків, виражене у формі умислу або необережності (ст. 23 КК). Звідси можна дійти висновку, що вина характеризується такими ознаками: а) змістом вини; б) сутністю вини; в) формою вини; г) ступенем вини.
Зміст вини — це відображення у психіці (свідомості) особи об’єктивних ознак вчиненого діяння. Немає злочинів, однакових за змістом вини. Сутність вини визначає соціальну природу вини, що складається з негативного ставлення особи до тих цінностей, благ, що охороняються нормами кримінального права. Форма вини — умисел або необережність. Кожна з цих форм містить ознаки, що характеризують свідомість особи та її волю. Тому перші з цих ознак називаються інтелектуальними, а другі — вольовими. Різноманітне співвідношення інтелектуальних і вольових ознак психічної діяльності особи, що вчинила злочин, дає можливість конструювати різноманітні форми провини та їх види.
Злочин визнається вчиненим умисно, якщо особа, що вчинила цей злочин, усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала суспільно небезпечні наслідки, бажала або свідомо допускала настання цих наслідків. З цього формулювання очевидно, що закон передбачає два види умислу: 1) прямий; 2) непрямий (евентуальний). Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК). Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК).
Злочин визнається вчиненим з необережності, якщо особа, що його вчинила, передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення або, хоча і не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але була повинна і могла їх передбачити. Необережність поділяється на: 1) злочинну самовпевненість; 2) злочинну недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25 КК). Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачати (ч. 3 ст. 25 КК).
Ступінь провини — це категорія кількісна. Вона визначає тяжкість вчиненого злочинного діяння.
Підсумовуючи сказане, зазначимо:
1) підставою кримінальної відповідальності є склад злочину;
2) склад злочину завжди конкретний, немає складу злочину взагалі (є склад крадіжки, грабежу і т. д.);
3) склад злочину завжди знаходить свій вираз у кваліфікації злочину. Встановлюється нібито низка між діянням і тим складом, ознаки якого описані в кримінальному законі. Причому правильна кваліфікація — це не тільки правова, але й моральна оцінка діяння, найважливіша умова дотримання законності;
4) елементами складу злочину є: а) об’єкт злочину; б) об’єктивна сторона злочину; в) суб’єкт злочину; г) суб’єктивна сторона злочину;
5) відсутність у діянні хоча б одного з названих елементів складу злочину виключає кримінальну відповідальність;
Слід зазначити, що закон вказує і на ряд інших конкретних обставин, що виключають злочинність діяння, а значить і кримінальну відповідальність. Йдеться про ті випадки, коли особою вчиняється вчинок, що зовнішньо нагадує собою злочинне діяння. Наприклад, громадянин, захищаючи своє життя, вбиває злочинця, що напав на нього; працівник міліції, затримуючи злочинця, застосовує до нього певне насильство і т. д. Проте закон не визнає їх злочинами, і більше того, вважає суспільно корисними або, принаймні, прийнятними діями. До таких належать:
1) Необхідна оборона (ст. 36 КК);
2) Затримання особи, що вчинила злочин (ст. 38 КК);
3) Крайня необхідність (ст. 39 КК);
4) Фізичний або психічний примус (ст. 40 КК);
5) Виконання наказу або розпорядження (ст. 41 КК);
6) Діяння, пов’язане з ризиком (ст. 42 КК);
7) Виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи або злочинної організації (ст. 43 КК).
 |
