Фінансового контролю в Україні

 

Фінансовий контроль визначають як цілеспрямовану діяльність законодавчого і виконавчих органів публічної влади і недержавних організацій, спрямовану на забезпечення законності, фінансової дисципліни і раціональності в ході мобілізації, розподілу і використання коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів держави з метою найефективнішого соціально-економічного розвитку всіх суб’єктів фінансових правовідносин.

 

Основний зміст фінансового контролю у відносинах, що регулюються фінансовим правом, зводять до такого: перевірка виконання юридичними і фізичними особами фінансових зобов’язань перед державою та органами місцевого самоврядування; перевірка правильності використання державними і комунальними підприємствами, установами й організаціями грошових ресурсів, що перебувають в їх господарському віданні чи оперативному управлінні; перевірка дотримання правил здійснення фінансових операцій, розрахунків і зберігання грошових коштів підприємствами, установами і організаціями на рахунках у фінансових установах; виявлення внутрішніх резервів виробництва — можливостей підвищення продуктивності праці, рентабельності, економії грошових і матеріальних ресурсів і т. д.; попередження і усунення виявлених порушень фінансової дисципліни.

Залежно від критеріїв, взятих за основу, фінансовий контроль поділяється на кілька видів.

Враховуючи час проведення контролю виокремлюють попередній фінансовий контроль, поточний фінансовий контроль і наступний фінансовий контроль.

Попередній фінансовий контроль: здійснюється на етапі розгляду і прийняття рішень щодо фінансових питань; здійснюється на стадії розробки і прийняття законів та інших нормативних актів з фінансових питань; передує витрачанню фінансових ресурсів і прийняттю будь-яких рішень з фінансових (і не тільки фінансових) питань.

Поточний фінансовий контроль — це контроль за безпосередньо оперативною фінансовою діяльністю, а саме — за власне фінансовим процесом. Він полягає в систематичній перевірці дотримання фінансової дисципліни, тобто дотримання вимог фінансових норм і нормативів.

Наступний фінансовий контроль — це контроль за фінансовими результатами діяльності. Він проводиться після здійснення фінансових операцій і, як правило, після завершення певних етапів діяльності з метою з’ясування її ефективності.

За формою проведення фінансовий контроль поділяється на обов’язковий та ініціативний.

Обов’язковий фінансовий контроль здійснюється: в силу вимог нормативних актів; за рішенням компетентних органів держави.

Ініціативний фінансовий контроль здійснюється на підставі власних рішень господарюючих суб’єктів.

За суб’єктним складом органів, що здійснюють фінансовий контроль, його поділяють на такі види: 1) фінансовий контроль органів законодавчої влади і місцевого самоврядування; 2) фінан­совий контроль Президента України; 3) фінансовий контроль органів виконавчої влади загальної компетенції; 4) фінансовий контроль органів виконавчої влади спеціальної компетенції; 5) фі­нансовий контроль фінансових установ; 6) відомчий фінансовий контроль; 7) внутрішньогосподарський фінансовий контроль; 8) гро­мадський фінансовий контроль; 9) аудиторський фінансовий контроль.

Фінансовий контроль здійснюється різними методами. Під методом фінансового контролю розуміють засоби, прийоми і способи його здійснення. Вони дуже різноманітні і обираються не довільно, а залежно від сукупності факторів, насамперед від: 1) суб’єкта контролю; 2) об’єкта контролю; 3) мети і завдань, що стоять перед суб’єктом контролю; 4) підстав виникнення контрольних правовідносин та ряду інших обставин.

Найчастіше застосовують такі методи фінансового контролю — ревізії, перевірки, обстеження, інспекції, спостереження.

Ревізія згідно зі ст. 2 Закону України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26.01.93 — це метод документального контролю за фінансово-господарською діяльністю підприємства, установи, організації, дотриманням законодавства з фінансових питань, достовірністю обліку і звітності, спосіб документального розкриття недоліків, розтрат, привласнень та крадіжок коштів і матеріальних цінностей, попередження фінансових зловживань. За результатами ревізії складається акт.

За змістом ревізії поділяють на фактичні і документальні. Фактична ревізія передбачає перевірку всієї сукупності сторін фінансової діяльності об’єкта перевірки. Документальні ревізії передбачають лише перевірку різних фінансових документів, у тому числі рахунків, платіжних відомостей, чеків, звітів, кошторисів і т. д.

За часом проведення ревізії поділяють на планові та позапланові.

Залежно від періоду діяльності, який аналізується, ревізії поділяють на вибіркові і фронтальні. Вибіркова (часткова) ревізія є перевіркою фінансової діяльності за певний проміжок часу. При фронтальній (повній) ревізії перевіряється вся фінансова діяльність підконтрольного об’єкта за якісно цільний час, наприклад за період з моменту одержання до повного використання бю­джетних коштів університетом в якомусь конкретному році чи за кілька років підряд.

Залежно від об’єкта діяльності, що перевіряється, розрізняють комплексні та тематичні ревізії. Комплексна ревізія — це перевірка фінансової діяльності обраного об’єкта в різних сферах і, як правило, в ній беруть участь ревізори одночасно кількох перевіряючих органів. Тематична ревізія — це обстеження будь-якої однієї сфери фінансової діяльності (наприклад, правильності сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджетів та державних цільових фондів).

Акт ревізії — це письмовий документ, що складається за результатами проведеної ревізії і підписується керівником ревізійної групи, а також керівником і головним бухгалтером об’єкта перевірки. За наявності заперечень чи зауважень по акту ревізії керівник і головний бухгалтер об’єкта перевірки додають до акта ревізії свої зауваження і заперечення. В акті ревізії вказуються мета ревізії, основні результати перевірки, виявлені факти порушень фінансової дисципліни, а також причини, що зумовили дані порушення та особи, які їх вчинили, пропонуються заходи з ліквідації виявлених порушень та міри відповідальності винуватих посадових осіб. В акті ревізії фіксується лише те, що фактично встановлено, при цьому кожне положення повинно бути достатньо аргументованим.

Акт ревізії передається особі (юридичній чи фізичній), яка призначила ревізію, а також у відповідні — по лінії прямих функціональних обов’язків суб’єкта та об’єкта перевірки — фінансові органи.

Строк ревізії, як правило, не повинен перевищувати 30 днів.

Перевірка — це обстеження і вивчення окремих ділянок фінансово-господарської діяльності підприємств, установ, організацій чи їх підрозділів. Результати перевірки оформлюються довідкою чи доповідною запискою.

Обстеження, як і перевірка, також охоплює окремі сторони діяльності підприємств, установ, організацій, але на відміну від перевірки проводиться по значно ширшому колу показників і виявляє фінансовий стан господарюючих суб’єктів, перспективи їх розвитку, необхідність реорганізації чи переорієнтації виробництва.

Інспекція — це перевірка стану фінансів підприємств на місцях, що періодично здійснюється суб’єктами — представниками держави та її окремих органів. Вона, як правило, проводиться з метою загального ознайомлення зі станом справ на місцях та надання оперативної практичної допомоги.

Спостереження — це загальне ознайомлення зі станом фінансової діяльності бюджетної установи, підприємства, відомства. Як правило, спостереження передує в часі застосуванню інших методів фінансового контролю.

Фінансовий контроль в Україні здійснюється органами законодавчої і виконавчої влади, спеціальними органами державного фінансового контролю, а також недержавними спеціалізованими організаціями. Особлива роль у здійсненні державного фінансового контролю належить спеціалізованим органам державної виконавчої влади з управління фінансами, для яких сама фінансова діяльність є основною. Серед них — Міністерство фінансів Украї­ни, в системі якого є спеціальний орган державної виконавчої влади (Державне казначейство України), Державна контрольно-ревізійна служба в Україні та Державна податкова служба в Україні.

Державна податкова служба(ДПС) — це система органів виконавчої влади, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Діяльність ДПС регулюється Законом України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.90 з подальшими змінами та доповненнями.

Система органів Державної податкової служби включає: Державну податкову адміністрацію України, державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, державні податкові інспекції в районах, містах (крім міст Києва та Севастополя), районах у містах. У складі органів державної податкової служби перебувають відповідні спеціальні підрозділи по боротьбі з податковими правопорушеннями — податкова міліція.

Головними завданнями органів державної податкової служби є забезпечення єдиної системи контролю за додержанням податкового законодавства, правильності обчислень, повноти і своєчасності сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством України.

Органи державної податкової служби формують і ведуть державний реєстр фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів, а також Єдиний банк даних про платників податків — юридичних осіб.

Свою діяльність органи державної податкової служби України координують з фінансовими органами, органами державного казначейства України, органами безпеки, внутрішніх справ, прокуратури, статистики, державного митного контролю та контрольно-ревізійною службою, іншими контролюючими органами, установами банків, а також з податковими службами інших держав.

Державна податкова адміністрація України (ДПА України) — центральний орган виконавчої влади, вищий орган у системі органів державної податкової служби України. Утворена відповідно до Указу Президента України від 22.08.96 на базі Головної державної податкової інспекції України. Діє на підставі Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 04.12.90 з подальшими змінами і доповненнями, Положення про Державну податкову адміністрацію України, затвердженого Указом Президента України від 13.07.00.

Державній податковій адміністрації України підпорядковані державні податкові адміністрації в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, яким, у свою чергу, підпорядковані державні податкові інспекції у районах, містах (крім міст Києва і Севастополя), районах у містах, а також міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції.

Основними завдання ДПА України є: здійснення контролю за додержанням податкового законодавства, правильністю обчислення, повнотою і своєчасністю сплати до бюджетів, державних цільових фондів податків і зборів (обов’язкових платежів), а також неподаткових доходів, установлених законодавством (далі — податки, інші платежі); здійснення контролю за погашенням податкової заборгованості платниками податків, інших платежів, у тому числі і тими, майно яких перебуває у податковій заставі; здійснення в межах своїх повноважень контролю за обліком, зберіганням, оцінкою та реалізацією конфіскованого та іншого належного державі майна; прийняття у випадках, передбачених законом, нормативно-правових актів і методичних рекомендацій з питань оподаткування; формування та ведення Державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов’язкових платежів, а також Єдиного банку даних про платників податків — юридичних осіб; роз’яснення законодавства з питань оподаткування серед платників податків, інших платежів; запобігання злочинам та іншим правопорушенням, віднесеним законом до компетенції податкової міліції, їх виявлення, розкриття, припинення, розслідування та провадження у справах про адміністративні порушення; запобігання корупції в органах державної податкової служби та виявлення її фактів; забезпечення безпеки діяльності працівників органів державної податкової служби, захисту їх від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням службових обов’язків; розшук платників податків, які ухиляються від сплати податків, інших платежів (п. 3 Положення про Державну податкову адміністрацію України).

Податкова міліція складається із спеціальних підрозділів по боротьбі з податковими правопорушеннями, що діють у складі відповідних органів державної податкової служби і здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, виконують оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну та охоронну функції.

Податкова міліція відповідно до покладених на неї завдань: приймає і реєструє заяви, повідомлення та іншу інформацію про злочини і правопорушення, віднесені до її компетенції, здійснює в установленому порядку їх перевірку і приймає щодо них передбачені законом рішення; здійснює відповідно до закону оперативно-розшукову діяльність, досудову підготовку матеріалів за протокольною формою, а також проводить дізнання та досудове (попереднє) слідство в межах своєї компетенції, вживає заходів до відшкодування заподіяних державі збитків; виявляє причини та умови, що сприяли вчиненню злочинів й інших правопорушень у сфері оподаткування, вживає заходів щодо їх усунення; забезпечує безпеку працівників органів державної податкової служби та їх захист від протиправних посягань, пов’язаних з виконанням ними посадових обов’язків; запобігає корупції та іншим службовим порушенням серед працівників державної податкової служби; збирає, аналізує, узагальнює інформацію про порушення податкового законодавства, прогнозує тенденції розвитку негативних процесів кримінального характеру, пов’язаних з оподаткуванням.

Державна контрольно-ревізійна служба в Україні створена згідно із Законом України «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» від 26.01.93 і є системою органів виконавчої влади. Державна контрольно-ревізійна служба включає: Головне контрольно-ревізійне управління України, контрольно-ревізійні управління в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, контрольно-ревізійні відділення і групи у районах, містах і районах у містах.

Діяльність державної контрольно-ревізійної служби спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України.

Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є: здійснення державного контролю за витрачанням коштів і матеріальних цінностей, їх збереженням, станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності в центральних органах виконавчої влади, державних фондах, бюджетних установах, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують кошти з бюджетів всіх рівнів і державних цільових фондів; розробляє пропозиції щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм.

Органи державної контрольно-ревізійної служби виконують покладені на них функції з проведення ревізій і перевірок фінансової діяльності, стану збереження коштів і матеріальних цінностей, достовірності обліку і звітності, правильності витрачання державних коштів на утримання органів державної виконавчої влади, здійснення контролю за усуненням недоліків і порушень, виявлених попередніми ревізіями і перевірками, а також розглядають листи, заяви і скарги громадян про факти порушення законодавства з фінансових питань.

Державна контрольно-ревізійна служба в ході виконання покладених на неї функцій координує свою діяльність з місцевими радами та органами виконавчої влади, фінансовими органами, державною податковою службою, іншими контролюючими органами, органами прокуратури, внутрішніх справ, безпеки.

У системі фінансового контролю особливе місце посідає
аудиторський фінансовий контроль, який регулюється Законом України «Про аудиторську діяльність» від 22.04.93.

Аудит — це перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку, первинних документів та іншої інформації щодо фінансово-господарської діяльності суб’єктів господарювання з метою визначення достовірності їх звітності, обліку, його повноти і відповідності чинному законодавству та встановленим нормативам.

Аудит здійснюється незалежними особами (аудиторами), аудиторськими фірмами, які уповноважені суб’єктами господарювання на його проведення. Аудиторські послуги можуть надаватись у формі аудиторських перевірок (аудиту) та пов’язаних з ними експертиз, консультацій з питань бухгалтерського обліку, звітності, оподаткування, аналізу фінансово-господарської діяльності та інших видів економіко-правового забезпечення підприємницької діяльності фізичних та юридичних осіб.

Аудит може проводитися з ініціативи господарюючих суб’єктів, а також у випадках, передбачених чинним законодавством (обов’яз­ковий аудит). Зокрема, проведення аудиту обов’язкове для: перевірки фінансового стану засновників банків, підприємств з іноземними інвестиціями, акціонерних товариств, холдингових компаній, інвестиційних фондів, довірчих товариств та інших фінансових посередників; емітентів цінних паперів; державних підприємств при здачі в оренду цілісних майнових комплексів, приватизації, корпоратизації та інших змінах форми власності; порушення питання про визнання неплатоспроможним або банкрутом.

Аудит проводиться на підставі договору між аудитором (аудиторською фірмою) та замовником.

Особливими контролюючими повноваженнями наділена Рахункова палата. Діяльність Рахункової палати регулюється ст. 98 Конституції України, Законом України «Про Рахункову палату» від 11.07.96 з подальшими змінами і доповненнями та Бюджетним кодексом України.

Рахункова палата — це постійно діючий орган контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Рахункова палата здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких інших органів держави. До складу Рахункової палати входять голова Рахункової палати та члени Рахункової палати: перший заступник і заступник голови, головні контролери та секретар Рахункової палати. Голова Рахункової палати призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Голови Верховної Ради України терміном на 7 років з правом призначення на другий термін.

Рахункова палата має право проводити фінансові перевірки, ревізії в апараті Верховної Ради України, органах виконавчої влади, Національному банку України, Фонді державного майна України, інших підзвітних Верховній Раді України органах, а також на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності у тій частині їх діяльності, яка стосується використання коштів Державного бюджету України.

 

Бюджетна система України

Правові засади функціонування бюджетної системи України, її структура і принципи визначаються ст.ст. 95—98 Конституції України та Бюджетним кодексом України від 21.06.01.

Бюджетна система України — сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного та адміністративно-територіаль­ного устроїв і врегульована нормами права.

Бюджет являє собою план формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду.

Місцевими бюджетами визнаються бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети, бюджети районів у містах та бюджети місцевого самоврядування.

Бюджетами місцевого самоврядування визнаються бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст та їх об’єднань.

Сукупність показників бюджетів, що використовуються для аналізу і прогнозування економічного і соціального розвитку держави, є зведеним бюджетом. Він включає показники Держав­ного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей та міст Києва і Севастополя.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим містить показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського значення.

Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.

Зведений бюджет району включає показники районних бюджетів, бюджетів міст районного значення, селищних і сільських бюджетів цього району.

Зведений бюджет міста з районним поділом містить показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. У разі, коли місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району в місті включає показники бюджетів цих міст, селищ і сіл.

Бюджетна система України ґрунтується на принципах, визначених ст. 7 Бюджетного кодексу України.

Принцип єдності бюджетної системи України — єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджет­них відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю поряд­ку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності.

Принцип збалансованості — повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період.

Принцип самостійності — Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава не несе відповідальності коштами державного бюджету за бюджетні зобов’язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на визначення напрямів використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одна від одної розглядати та затверджувати відповідні бюджети.

Принцип повноти — до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження до бюджетів і витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування.

Принцип обґрунтованості — бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил.

Принцип ефективності — при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів.

Принцип субсидіарності — розподіл видів видатків між державним бюджетом і місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами повинен ґрунтуватися на максимально можливому наближенні надання суспільних послуг до їх безпосереднього споживача.

Принцип цільового використання бюджетних коштів — бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями.

Принцип справедливості і неупередженості — бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.

Принцип публічності та прозорості — Державний бюджет України та місцеві бюджети затверджуються, а рішення щодо звіту про їх виконання приймаються відповідно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим та відповідними радами.

Принцип відповідальності учасників бюджетного процесу — кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.

Для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему, бюджет­ний період становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 1 січня не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду. За особливих обставин відповідно до Конституції України бюджетний період для Державного бюджету України може бути іншим. Особливими обставинами згідно зі ст. 3 Бюджетного кодексу України є: 1) введення воєнного стану; 2) оголошення надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях; 3) оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації, необхідність усунення природних чи техногенних катастроф.

Для здійснення контролю за фінансовою діяльністю органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших розпорядників бюджет­них коштів, проведення необхідного аналізу в розрізі доходів, а також організаційних, функціональних та економічних категорій видатків, забезпечення загальнодержавної і міжнародної порівнянності бюджетних показників застосовується бюджетна класифікація України (ч. 1 ст. 8 Бюджетного кодексу України).

Бюджетна класифікація — це єдине систематизоване згрупування доходів, видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) та фінансування бюджету за ознаками економічної сутності, функціональної діяльності, організаційного устрою та іншими ознаками відповідно до законодавства України та міжнародних стандартів.

Згідно з ч. 3 ст. 8 Бюджетного кодексу України бюджетна класифікація має такі складові: 1) класифікація доходів бюджету; 2) класифікація видатків (у тому числі кредитування за вирахуванням погашення) бюджету; 3) класифікація фінансування бюджету; 4) класифікація боргу.

Доходи бюджету класифікуються за такими розділами: 1) податкові надходження; 2) неподаткові надходження; 3) до­ходи від операцій з капіталом; 4) трансферти (ст. 9 Бюджетного кодексу України).

Податковими надходженнями визнаються передбачені податковими законами України загальнодержавні і місцеві податки, збори та інші обов’язкові платежі.

Неподатковими надходженнями визнаються: 1) доходи від власності та підприємницької діяльності; 2) адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу; 3) надходження від штрафів і фінансових санкцій; 4) інші неподаткові надходження.

Трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.

Видатки бюджету класифікуються за: 1) функціями, з виконанням яких пов’язані видатки (функціональна класифікація видатків); 2) економічною характеристикою операцій, при проведенні яких здійснюються ці видатки (економічна класифікація видатків); 3) ознакою головного розпорядника бюджетних коштів (відомча класифікація видатків); 4) бюджетними програмами (програмна класифікація видатків (ст. 10 Бюджетного кодексу України)).

Класифікація видатків з функціонального погляду має такі рівні деталізації: 1) розділи, в яких визначаються видатки бюджетів на здійснення відповідно загальних функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування; 2) під­розділи та групи, в яких конкретизуються напрями спрямування бюджетних коштів на здійснення відповідно функцій держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування.

За економічною класифікацією видатки бюджету поділяються на поточні, капітальні та кредитування за вирахуванням погашення, склад яких визначається Міністром фінансів України.

Відомча класифікація видатків бюджету визначає перелік головних розпорядників бюджетних коштів. На її основі Державне казначейство України та місцеві фінансові органи ведуть реєстр усіх розпорядників бюджетних коштів.

Програмна класифікація видатків бюджету застосовується при формуванні бюджету за програмно-цільовим методом.

Класифікація фінансування бюджету визначає джерела отримання фінансових ресурсів, необхідних для покриття дефіциту бюджету, і напрями витрачання фінансових ресурсів, що утворилися в результаті перевищення доходів бюджету над його видатками (до цієї категорії належать платежі з погашення основної суми боргу).

Класифікація фінансування бюджету здійснюється за такими ознаками: 1) фінансування за типом кредитора — за категоріями кредиторів або власників боргових зобов’язань; 2) фінансування за типом боргового зобов’язання — за коштами, що залучаються для фінансування дефіциту або профіциту.

Класифікація боргу систематизує інформацію про всі боргові зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим, місцевого самоврядування. Борг класифікується за типом кредитора і типом боргового зобов’язання.

Відповідно до ст. 13 Бюджетного кодексу України бюджет може складатися із загального і спеціального фондів.

Загальний фонд бюджету включає: 1) всі доходи бюджету, крім тих, що призначені для зарахування до спеціального фонду; 2) всі видатки бюджету за рахунок надходжень до загального фон­ду бюджету; 3) фінансування загального фонду бюджету.

Спеціальний фонд бюджету містить: 1) бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно визначених джерел надходжень; 2) гранти або дарунки (у вартісному численні), одержані розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету; 3) різ­ницю між доходами і видатками спеціального фонду бюджету.

Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди визначається Законом про Державний бюджет України. Джерела формування спеціального фонду визначаються виключно законами України. Підставою для рішення відповідної ради про створення спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно Закон про Державний бюджет України.

Згідно зі ст. 14 Бюджетного кодексу України прийняття Державного бюджету України або бюджету Автономної Республіки Крим, міського бюджету на відповідний бюджетний період з дефіцитом дозволяється у разі наявності обґрунтованих джерел фінансування дефіциту відповідного бюджету. При цьому слід враховувати, що бюджет Автономної Республіки Крим та міські бюджети можуть прийматися з дефіцитом виключно у частині дефіциту бюджету розвитку, а затвердження обласних, районних, районних у містах, сільських та селищних бюджетів з дефіцитом не допускається (ст. 72 Бюджетного кодексу України).

Дефіцит бюджету — це перевищення видатків бюджету над його доходами.

Профіцит бюджету — це перевищення доходів бюджету над його видатками. Згідно з ч. 2 ст. 14 Бюджетного кодексу України профіцит бюджету затверджується виключно з метою погашення основної суми боргу.

Джерелами фінансування дефіциту бюджетів є державні внутрішні та зовнішні запозичення, внутрішні запозичення органів влади Автономної Республіки Крим, внутрішні та зовнішні запозичення органів місцевого самоврядування з дотриманням умов, визначених Бюджетним кодексом України.

Запозичення — це операції, пов’язані з отриманням бюджетом коштів на умовах повернення, платності та строковості, в результаті яких виникають зобов’язання держави, Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування перед кредиторами.

Право на здійснення державних внутрішніх і зовнішніх запозичень у межах і на умовах, передбачених законом про Державний бюджет України, належить державі в особі міністра фінансів України за дорученням Кабінету Міністрів України. Ці запозичення не можуть використовуватись для забезпечення фінансовими ресурсами поточних видатків держави, за винятком випадків, коли це необхідно для збереження загальної економічної рівноваги. З метою економії коштів та ефективності їх використання міністр фінансів України має право вибрати кредитора, вид позики і валюту запозичення.

Право здійснювати внутрішні запозичення мають виключно Верховна Рада Автономної Республіки Крим та міські ради. Разом з тим ст. 73 Бюджетного кодексу України передбачає, що для покриття тимчасових касових розривів, що виникають під час виконання загального фонду місцевого бюджету, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи відповідної ради можуть отримати короткотермінові позики у фінансово-кредитних установах на термін до 3 місяців, але в межах поточного бюджетного періоду. Порядок отримання таких позичок визначається Міністерством фінансів України. Зовнішні запозичення можуть здійснювати лише міські ради міст з чисельністю населення понад 800 тис. мешканців за офіційними даними державної статистики на час ухвалення рішення про здійснення запозичень.

Порядок надання гарантій щодо виконання боргових зобов’язань встановлено ст. 17 Бюджетного кодексу України. Так, Кабінет Міністрів України в особі міністра фінансів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим в особі міністра фінансів АРК та міські ради в особі керівників їх виконавчих органів можуть надавати гарантії щодо виконання боргових зобов’язань суб’єктам виключно у межах повноважень, встановлених відповідно законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Гарантії надаються лише на умовах платності, строковості, майнового забезпечення та зустрічних гарантій, отриманих від інших суб’єктів.

Граничний обсяг внутрішнього та зовнішнього державного боргу, боргу Автономної Республіки Крим чи місцевого самоврядування, граничний обсяг надання гарантій встановлюються на кожний бюджетний період відповідно законом про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет. Величина основної суми державного боргу не повинна перевищувати 60 % фактичного річного обсягу валового внутрішнього продукту України.