Шопенгауер. Деякі афоризми житейської мудрості.

Волюнтативна філософія.

Волюнтаризм (лат. voluntas – воля) – філософський напрямок, центрований навколо поняття волі, феномен якої мислиться як вищий принцип буття. Термін уведений Тенісом у 1883, однак об'єктивно волюнтаристичні концепції як альтернатива панлогістському интеллектуализму можуть бути зафіксовані вже в рамках середньовічної схоластики. Відома, зокрема, схоластична суперечка про вихідний принцип творіння: чи Бог створює світ «по розуму своєму» чи «з волі своєї». У рамках цієї дискусії конституюється гостро волюнтаристична позиція Іоанна Дунса Скотта, що оцінює детермінацію креаційного акту з боку яких би то не було основ (у тому числі, і основ розумності) у категоріях обмеження Божественної волі: Бог здійснює світ «з волі своєї», тобто в акті абсолютно вільного, нічим недетерминированного спонтанного волевиявлення, індетермінованого імпульсу, позбавленого яких би то не було основ (від силових до розумних). Подібний волюнтаризм креації позбавляє наявне буття розумної фундованості і, відповідно, статусу унікальної одиничності (як відповідних розумним початкам), породжуючи ідею множинності світів (див. Можливі світи). Стосовно до індивідуально-людської системи відліку волюнтаристичні ідеї фундувались в історико-філософській традиції апеляцією до морального закону: так, наприклад, у Канта вільна воля конституюється практичним розумом на тій єдиній підставі, що поза її презумпцією моральний закон утрачає реальний зміст.

У якості конституйованої філософської течіі волюнтаризм оформляється в 19 ст., породжуючи системно-завершені концепції, у рамках яких феномен волі знаходить статус вихідного принципу буття: світ як сліпа, самодостатня і тотальна «воля до життя», що діє поза раціональними основами і не піддається розумному збагненню («світ як воля і уявлення» у Шопенгауэра), несвідомий духовно-вольовий початок як основа всього сущого, включаючи і людську свідомість, що виступає сліпим знаряддям поза-розумної «світової волі» (Е. Гартман), «воля до влади» як рушійна сила історії (Ніцше).

Характерні для волюнтаризму тенденції антиінтелектуалізму й ірраціоналізму, що детермінують філософські моделі поза-цілевідповідної історичної еволюції, приводять до оформлення загальної песимістичної емоційної тональності В. (Шопенгауер, Э. Гартман). У психологічній сфері волюнтаризм означає інтерпретацію діяльності психіки, виходячи виключно з вольових процесів (Вундт, Теніс, Джемс, Н. Ах). У соціальній сфері термін волюнтаризм вживається – поза рефлексивною експлікацією його змісту – для позначення прагнення соціально активних індивідів і суспільних груп до подолання системно-стійких параметрів і характеристик історичного процесу.

Шопенгауер (Schopenhauer) Артур (1788-1860).

Німецький філософ, основоположник системи, перейнятої волюнтаризмом, песимізмом й ірраціоналізмом. Учився в Геттінгені та Берліні, захистив дисертацію про закон достатньої підстави в Йєнському університеті. У 30-літньому віці Шопенгауер завершив свою основну працю «Світ як воля і уявлення» (1819). Книга не мала успіху, і велику частину тиражу її видавець Ф. Брокгауз відправив у макулатуру. У 1820 Шопенгауер зайняв місце доцента в Берлінському університеті. Але і на ґрунті викладацької діяльності його очікує провал.

Ворогуючи з Гегелем, Шопенгауер призначав свої лекції на ті ж години, що і суперник, однак, у результаті такої конкуренції залишився без студентів. Невдача всіх починань викликала в Шопенгауера різке неприйняття своєї епохи, вороже ставлення до «юрби», не здатної розпізнати справжніх геніїв. Перший успіх відвідав Шопенгауера після його 50-річчя у вигляді премії Королівського норвезького наукового товариства за конкурсну роботу «Про свободу людської волі» (1839).

З 1851 праці Шопенгауера здобувають усе зростаючу популярність. Ріхард Вагнер присвячує йому свій епохальний оперний цикл «Кільце нібелунгів», багато в чому співзвучний філософії Шопенгауера. Досить популярними в Німеччині і за її межами стають «Афоризми життєвої мудрості». Іронічно сприймаючи славослів’я на свою адресу, Шопенгауер до самої смерті займається коментуванням і популяризацією своєї основної праці, сьогоденне визнання якої як філософської класики прийшло значно пізніше. «Світ як воля і уявлення» починається з розгляду тези «світ є моє уявлення». Спираючись на вчення Канта, він доводить, що світ, який дається нам в уявленнях, виступає у формі, що залежить від здатності суб'єкта пізнання. Світ, який він сам по собі, як "річ у собі", не є, однак, щось абсолютно непізнаване. Судячи з його проявів у видимий світ, світ сам по собі є не що інше, як світова воля. Міркуючи про світ як волю, Шопенгауер насамперед обґрунтовує тезу про єдність волі та руху. Вольовий акт суб'єкта і дія його тіла – це не два різних стани, що знаходяться між собою у відношенні причини і наслідку, а та сама дія. Усяка дія тіла є об’єктивований акт волі, а все тіло – це об’єктивована воля.

Але воля виступає, за Шопенгауером, як внутрішня сутність не тільки в явищах психічної природи, у людях і тваринах, але й у явищах неорганічної природи. Сила, що утворює тяжіння, яке тягне камінь до Землі, а Землю – до Сонця, теж може бути пояснена як воля. І не тільки вона, але і сила, що виявляється в магніті, й та, котра утворює кристал, і та, котра рухає і живить рослини, – усі ці сили різні лише в явищах, по своїй же сутності вони виявляються як воля. Якщо раніше поняття волі підводили під поняття сили, Шопенгауер кожну силу прагне пояснити як прояв волі. В основі поняття сили лежить явище, наочне уявлення об'єктивного світу, у якому панують причина і дія. Воля як «річ у собі» зовсім відмінна від кожного свого явища і цілком вільна від усіх його форм. Вона лежить поза сферою закону підстави, нічим не обумовлена і не обмежена, безосновна і безпричинна.

Матерія ж – це цілком причинність. Вага, інерція, непроникність – це споконвічні, непояснювані із самої матерії сили. Нікому ніколи не вдасться відкрити в матерії причину дії магніту. Усі ці сили з'ясовні, лише виходячи зі світової волі. Ця воля єдина, хоча її прояву в часі і просторі незліченні, хоча в матерії вона виявляє себе як множинність окремих воль, що ведуть нескінченну боротьбу один з одним. Усяка сили природи є, за Шопенгауером, лише явище світової волі, що у собі всюдисуща, лежить поза часом і як би незмінно вичікує умов, при яких вона могла б опанувати матерією, витиснувши всі інші сили. Тисячоріччя може дрімати гальванізм у міді і цинку, поки умови, створені людиною, не визволять могутню силу електричного струму. Ми постійно бачимо в природі суперництво, боротьбу, мінливість перемоги. У цьому полягає роздвоєння волі, як тільки вона опановує матерією.

Песимістична, але не скептична й теорія пізнання Шопенгауера. Розум, що постачається зовнішніми почуттями, і розум, що спирається на його самого, за самим своїм характером пристосовані до об'єктного розуміння, до розміщення подій у їхньому розташуванні та послідовності, до відкриття видимих причин явищ. Наука як пізнання причинно-наслідкових зв'язків між явищами обмежена тому в самому об'єкті свого дослідження. Істинна сутність речей ірраціональна за своїм характером і може пізнаватися лише ірраціональною філософською інтуїцією як вираженням безмежної волі до пізнання.

 

На нижчій ступіні розвитку в природі світова воля виявляється як сліпий потяг, темне, глухе поривання. Але чим вище ступінь об'єктності волі, тим більше вона виявляє себе як ідея, а її буття в собі нагадує платонівський світ ідей.

На рівні людини індивід, що представляє ідею, керується мотивами. Безосновність волі якоюсь мірою виявляється у свободі людської волі. Але воля, виявляючись у світі явищ, відразу ж обертається необхідністю, оскільки всяка окрема дія людини випливає з впливу мотиву на характер. Кожна виявлена воля людини – це воля до чого-небудь, вона має об'єкт, мету свого бажання. Істотність же волі в собі полягає у відсутності всякої мети, усяких границь, у нескінченному прагненні, що ніколи не завершується. Така натурфілософія Шопенгауера служить підставою його оригінального вчення про людину, етики й естетики.

Будучи несвідомою, воля абсолютно байдужна до своїх утворів у світі явищ, до живих істот, до людей, вони кинуті нею на сваволю обставин, які випадково складаються. Такий підхід до сутності світу створює фундамент шопенгауерівського песимізму, свідомості споконвічної трагічності життя людини як найбільш досконалого втілення світової волі у світі явищ. Етика песимізму сама по собі означає трагічний розрив із усією попередньою традицією європейської етики. Уся природа – це явище і здійснення волі до життя, але в умовах, коли всяка жива істота вступає в безнадійну із самого початку боротьбу з усім іншим світом за своє існування. Життя людського індивіда є постійна боротьба зі смертю, постійне вмирання, яке переривається тимчасовими життєві процесами – подихом, травленням, кровообігом тощо. Людина як сама досконала об'єктивація волі є й самою нужденною зі всіх істот, вона – суцільний нестаток, сплетення тисяч потреб.

Постійна незадоволеність потреб приводить до того, що життя людини завжди і при всіх обставинах є стражданням. Невпинні зусилля звільнитися від страждань приводять лише до того, що одне страждання змінюється іншим. Над людиною постійно вирує нестаток, турбота про існування. Якщо деяким людям пощастило вигнати страждання в одній формі, воно негайно ж повертається в тисячі інших форм, міняючись згідно з віком і обставинами. Воно приходить до людини у формі незадоволеного статевого почуття, жагучої любові, ревнощів, ненависті, гніву, страху, честолюбства, сріблолюбства, хвороби тощо.

Задоволення ж головних життєвих потреб обертаються лише перенасиченням і нудьгою. Сильніше всього воля до життя виявляється, за Шопенгауером, у статевому потязі. Вираженням волі до життя є також постійна боротьба всіх проти всіх. Сама воля до життя перейнята тим розладом, що характеризує світову волю у світі явищ. Розбрат волі в самій собі виявляється також у війні, в убивстві людьми собі подібних. Несправедлива, зла людина стверджує свою волю до життя шляхом заперечення чужої. Гостре і часте страждання невіддільне від гострого та частого бажання, і тому вже саме вираження особи злих людей носить відбиток жахливого внутрішнього страждання. Поводження всякого суб'єкта визначається його споконвічною, від природи даною егоїстичністю, злостивістю або співстраждальністю. Виховання може лише пом'якшити внутрішню схильність, що йде від уродженої волі. Навіть педагогічне мистецтво Песталоцці, за Шопенгауером, не може з дурня зробити мудреця, з лиходія – добряка.

Держава і право утворюють «намордник», що не дозволяє членам суспільства довести взаємну боротьбу до загального знищення. Шопенгауер одним з перших узяв під сумнів моральність матеріального прогресу суспільства, заговорив про ціну, що людство платить за прогрес, дав етичне обґрунтування консерватизму. Оптимізм, з його погляду, є просте знущання над немислимими стражданнями людства.

Песимістичне вчення Шопенгауера про людину, свободу людської волі, добро і зло, щастя й сенс людського життя. Свобода волі обплутана нестатками й потребами. Закон мотивації діє з такою ж строгістю, як і закон фізичної причинності, і пов'язаний тому з таким же нескоримим примусом. Людям здається, що вони вчиняють з власної волі, насправді ж вони є лише спонукуваними волею істотами. Добро в людських відносинах стає можливим всупереч егоїзмові лише тому, що серед мотивів людської діяльності з'являється жаль. Жаль як відчуття страждання, що не мене осягає, виникає завдяки здатності і властивості людини ототожнювати себе з іншою людиною. Здатність до жалю зовсім не обумовлена світом явищ, вона не ґрунтується на досвіді. Жаль – природне почуття, що, зменшуючи в кожнім індивідуумі зайву активність себелюбності, сприяє взаємному збереженню всього роду.

У цьому природному почутті, а не в операціях розуму, варто шукати причину відрази до вчинення зла. В основі жалю лежить воля до збереження роду. У свою чергу, жаль лежить в основі справедливості і людинолюбства, з яких випливають усі людські чесноти. Відповідно повинне будуватися практичне життя людини. Життя, за Шопенгауером, є пекло, у якому потрібно вміти влаштувати собі вогнетривке приміщення. Дурень женеться за насолодами і приходить до розчарування, мудрець намагається уникати лих. До щастя веде самообмеження, але щастя теж полягає у внутрішньому почутті, а не в зовнішніх обставинах. Мудро живуча людина усвідомлює неминучість лих, тримає у вузді свої пристрасті і ставить межу своїм бажанням.

Філософія Шопенгауера дуже вплинула на формування філософії життя, стала одним з теоретичних джерел поглядів Ф. Ніцше й Е. Гартмана.

Шопенгауер. Деякі афоризми житейської мудрості.

1) Остерігайтеся будувати щастя свого життя на широкому фундаменті – пред'являючи до нього багато вимог: опираючись на такий фундамент, щастя це валиться всього легше, тому що тут відкривається можливість для набагато більшого числа невдач, які й не забаряться трапитися. Таким чином, з будівлею нашого щастя справа складається зовсім інакше, ніж з усіма іншими, які знаходять свою найбільшу міцність у широкому фундаменті. Якнайбільше знижувати свої домагання, у відповідності зі своїми ресурсами всякого роду – ось найнадійніший засіб уникнути великого нещастя.

3) Взагалі це одна з найбільших і найчастіших глупот – коли люди роблять широкі приготування до життя в якій би то не було галузі. Насамперед готування ці бувають розраховані на ціле й повне людське життя, що, однак, дістається на долю далеко не всіх. Потім, навіть при тривалому житті, воно все-таки виявляється занадто коротким для задуманих планів, тому що виконання останніх завжди вимагає набагато більше часу, чим передбачалося; далі, плани ці, як і всі людські справи, сполучені з настільки різноманітними невдачами й перешкодами, що вони дуже рідко доводяться до кінця. Нарешті, хоча б на довершення ми й досягли всього, виявляється, що не були прийняті до уваги й розрахунку ті зміни, які час провадить у нас самих; іншими словами, було упущено з виду, що в нас не може на все життя зберігатися однакова здатність до діяльності й на радість. Звідси трапляється, що ми часто трудимося над речами, які, будучи нарешті досягнуті, перестають уже задовольняти нашим запитам, а також – що ми присвячуємо цілі роки підготовці до якого-небудь задуму, підготовці, що непомітно віднімає в нас тим часом чинники для його здійснення. <...>

Розділ С. «Про наше поводження щодо інших»

21) Щоб пройти свій шлях у світі, корисно взяти з собою великий запас передбачливості й поблажливості: перша охороняє нас від збитків і втрат, друга – від суперечок і сварок. Кому доводиться жити серед людей, той не повинен безумовно відкидати ні однієї індивідуальності, тому що вона адже все-таки встановлена й дана природою, хоча б, отже, індивідуальність ця була найгіршою, самою жалюгідною або самою смішною. <...>

25) Ларошфуко вірно помітив, що важко почувати до кого-небудь одночасно й глибоку повагу, й велику любов. Нам залишається тому вибір – домагатися від людей любові або поваги.

28) Люди вподібнюються дітям у тім відношенні, що, якщо їм спускати, вони стають неслухняними, тому ні для кого не треба бути занадто поступливим і ласкавим.

31) Подібно тому, як людина непомітно для себе носить вагу власного тіла, але почуває всяку сторонню вагу, що він хоче відсунути, точно так же ми не зауважуємо власних помилок і пороків, а бачимо лише пороки й помилки інших. Але зате кожний має в іншому дзеркало, де виразно відображаються його власні пороки, помилки, несприятливі й огидні сторони.

32) Чоловік більш шляхетної категорії думає у своїй юності, начебто істотні й вирішальні відносини між людьми й виникаючі звідси зв'язки ідеальні, тобто засновані на однаковості думок, напряму думок, смаків, розумових чинностей тощо; згодом він довідається, однак, що таке значення належить відносинам реальним, які спираються на певний матеріальний інтерес. Вони лежать в основі майже всіх зв’язків; більшість людей навіть не має ніякого поняття про інші відносини. Із цієї причини на всякого дивляться згідно його посади, заняття, національності, родини, тобто взагалі згідно статусу й ролі, відведеним йому умовністю; залежно від останньої одержує він собі місце й шаблоновий обіг. Що ж представляє він сам по собі й для себе, тобто як людина, у чинності своїх особистих властивостей, - про це запитують, коли заманеться й тому лише у вигляді виключення; кожний залишає це питання осторонь і зневажає ним щораз, як знаходить це для себе зручним, іншими словами – у більшості випадків. А чим більше значення має це питання для людини, тим менше подобається їй таке положення речей, так що вона буде намагатися звільнити себе від підпорядкування йому. Однак воно засноване на тім, що в цьому світі нещастя і потреби істотні й тому переважне значення всюди мають кошти для боротьби з ними.

33) Як паперові гроші замість срібла, так замість щирої поваги й щирої дружби на світі циркулюють їхні зовнішні прояви й можливо природніше скопійовані тілесні вираження. З іншого боку, втім, ще питання, чи існують люди, які б їх дійсно заслуговували. У всякому разі, я більше довіряю хвосту, що виляє, чесного собаки, ніж сотні таких заяв і кривлянь.

Щира, справжня дружба припускає сильне, чисто об'єктивне й цілком припускає дійсне ототожнення себе із другом. Це настільки йде врозріз із егоїзмом людської природи, що щира дружба належить до речей, щодо яких, як про велетенських морських зміїв, залишається невідомим, чи належать вони до області байок або дійсно де-небудь існують. Втім, є різного роду, власне кажучи, звичайно, засновані на найрізноманітніших приховано-егоїстичних мотивах відносини між людьми, які все-таки містять у собі крупицю такої щирої й справжньої дружби й завдяки цьому настільки облагороджуються, що в цьому світі недосконалостей можуть із деяким правом мати ім'я дружби. Вони високо піднімаються над повсякденними зв’язками, які, навпроти, такі, що з більшістю наших добрих знайомих ми не сказали б більше ні слова, якби нам довелося почути, як вони говорять про нас під час нашої відсутності.

37) У своєму образі дій не треба брати прикладом нікого іншого, тому що положення, обставини, відносини ніколи не бувають однаковими й тому що різниця в характері накладає також особливий відбиток на поводження. Після зрілого міркування й ретельного обговорення слід вчиняти згідно своєму власному характеру. Таким чином, і в практичній області необхідна оригінальність, інакше те, що робить людина, не буде відповідати тому, чим вона є.

38) Не заперечуй нічиїх думок, пам’ятай, що якби ми захотіли переконати кого-небудь у всіх безглуздостях, у які він вірить, то можна було б дожити до Мафусаїлових років, не покінчивши із цим.

Треба також утримуватися в розмові від усіх, хоча б самих доброзичливих, виправлень, тому що людей зачепити легко, виправити ж важко, якщо не неможливо. Коли яка-небудь безглузда розмова, при якій нам трапиться бути присутнім, починає дратувати нас, ми повинні уявити собі, що перед нами розігрується комічна сцена між двома дурнями. Хто з'явився в світ, щоб серйозно наставляти його в найважливіших питаннях, той може вважати себе щасливим, якщо йому вдасться піти цілим і неушкодженим.

39) Кому бажано, щоб думка його була зустрінута з довірою, той нехай висловлює її холоднокровно й без пристрасності. Тому що всяка гарячність має своє джерело у волі, тому саме останньої буде приписане наше судження, а не пізнанню, що за своєю природою безпристрасне. Саме: тому що корінний елемент у людині – воля, пізнання ж являє собою щось лише вторинне і додаткове, то скоріше повірять, що думка породжена збудженою волею, чим що саме порушення волі обумовлене цією думкою.

40) Навіть при самім беззаперечнім праві на це не піддавайся спокусі самовихваляння. Тому що марнославство – річ настільки звичайна, а заслуга – настільки незвичайна, що щораз, як ми, на погляд інших, хвалимо себе, хоча б і обхідним шляхом, кожний готовий поставити сто проти одного, що нашими вустами говорить марнославство, якому бракує розуму зрозуміти, наскільки це смішно.

Підозрюючи, що хто-небудь бреше, прикинемося, начебто ми віримо йому; тоді він стає нахабним, бреше ще більше, і маска спадає. Якщо ми, навпроти, зауважуємо, що в чиїхось словах почасти прослизає істина, яку співрозмовник хотів би приховати, треба прикинутися недовірливим, щоб спровокований протиріччям, він пустив у хід ар'єргард – всю істину цілком.

42) На всі свої особисті справи нам доводиться дивитися як на таємниці, і ми повинні залишатися далекими для наших добрих знайомих за межами того, що вони бачать власними очами. Тому що їхнє знання навіть самих безневинних речей може згодом і при відомих обставинах принести нам шкоду. Взагалі розумніше виявляти свій здоровий глузд у тім, про що ми умовчуємо, ніж у тім, що ми говоримо. Перше є справа розуму, останнє – марнославства. Випадок для того й іншого представляється однаково часто, але ми суцільно й поруч віддаємо перевагу скороминущому задоволенню останнього, а не міцній користі, яку приносить перше. Навіть від полегшення, яке інший раз відчуваємо, голосно сказавши трохи словес з самим собою, як це легко трапляється з особами живого характеру, і від нього повинні ми відмовитися, щоб воно не перетворилося у звичку, тому що при цьому думка настільки здружиться й зрідниться зі словом, що поступово й розмова з іншими перейде в голосне мислення, а розсудливість тим часом велить, щоб між нашими думками й нашим мовленням завжди залишалася широка прірва.

Іноді ми думаємо, що інші зовсім не в змозі повірити якому-небудь дотичному для нас факту, тоді як їм навіть не проходить у голову сумніватися в ньому; якщо ж ми вселимо їм цей сумнів, тоді вони й дійсно не зможуть йому більше вірити. Але ми часто видаємо себе просто тому, що вважаємо неможливим, щоб даний факт залишився непоміченим, подібно тому як ми кидаємося з висоти через запаморочення, тобто від думки, начебто тут немає міцної опори, а зусилля втриматися настільки болісні, що краще скоротити страждання; це божевілля й називається запамороченням.

З іншого боку, знов-таки слід знати, що люди, які навіть не виявляють в інших відносинах ніякої особливої проникливості, виявляються чудовими математиками в чужих особистих справах, де вони за допомогою єдиної даної величини вирішують самі заплутані завдання. Так, коли ми розповідаємо їм про яку-небудь раніше бувшу подію, опускаючи всі імена й інший рід вказівок на певних осіб, то слід остерігатися, щоб при цьому не була згадана яка-небудь цілком позитивна й індивідуальна обставина, якою б незначною вона не була, як, наприклад, позначення місця й часу, ім'я якої-небудь другорядної особи або інше що, тільки б воно перебувало в безпосередньому зв'язку із цими даними, тому що тоді в руках у співрозмовника негайно виявиться позитивна величина, за допомогою якої їхня алгебраїчна проникливість відкриє все інше. Справді, що збуджує вплив цікавості настільки тут велике, що в чинність його воля пришпорює інтелект, який починає від цього енергійно працювати аж до досягнення самих віддалених результатів. Тому що наскільки люди несприйнятливі й байдужі стосовно загальних істин, настільки ж ласі вони на істини індивідуальні.

Згідно всьому цьому ми й бачимо, що мовчазність самим настійним чином і за допомогою найрізноманітніших аргументів рекомендувалася всіма наставниками життєвої мудрості; тому я можу обмежитися сказаним. Додам ще тільки дві-три арабські максими, які особливо вдалі й маловідомі: «Чого не повинен знати твій ворог, того не говори своєму другові»; «Якщо я сховаю свою таємницю, вона – моя бранка; якщо я її випущу, я – її бранець». «На древі мовчання росте його плід – мир».

43) Ніякі гроші не бувають поміщені вигідніше, ніж ті, які ми дозволили відняти в себе шляхом обману, тому що за них ми безпосередньо здобуваємо розсудливість.

44) Треба, якщо можливо, ні до кого не вживати ворожості, але гарненько помічати й тримати в пам'яті діяння кожної людини, щоб по них установити їх цінність, принаймні – для нас, і згідно тому регулювати наше стосовно них поводження, постійно зберігаючи переконання в незмінюваності характеру; забути коли-небудь дурну рису в людині – це рівно що кинути із працею добуті гроші. А це правило відгороджує нас від дурної довірливості й дурної дружби.

«Не любити, не ненавидіти» - у цьому половина всієї життєвої мудрості; «нічого не говорити й нічому не довіряти» - інша її половина. Але, саме собою зрозуміло, охоче повернешся спиною до світу, для якого потрібні правила, подібні цьому й двом наступним.

45) Виражати свій гнів або ненависть словами або вираженням особи даремно, небезпечно, нерозумно, смішно, пошло. Не треба, отже, ніколи показувати свого гніву або ненависті інакше як на ділі. Останнє вдасться нам тим повніше, чим повніше уникнемо ми першого. Отрутні тварини зустрічаються тільки серед холоднокровних.

46) Говорити без наголосу — це старе правило світських людей розраховане на те, щоб надавати розуму інших розбиратися в тім, що ми сказали; він працює повільно й перш ніж він упорається із цим, нас уже немає. Навпроти, говорити з наголосом – значить звертатися до почуття, а тут усе виходить навпаки. Іншим людям можна із увічливою міною й у дружньому тоні наговорити навіть дійсних прикростей, не піддаючись від цього безпосередній небезпеці.

Гартман (Hartmann) Едуард (1842-1906).

Німецький філософ, творець «філософії несвідомого». Через хворобу відмовився від бажаної військової кар'єри і зайнявся філософією. Власні філософські погляди розвивав під впливом ідей філософії Гегеля, Шеллінга, Шопенгауера, вчення Дарвіна й ін. Написав ряд робіт із проблем натурфілософії, логіки, естетики, філософії релігії й ін.

Основний твір – «Філософія несвідомого» (1869). Спираючись на філософську традицію, почав спробу доказу, що в основі всього сущого лежить несвідомий початок (що являє собою єдність волі та уявлення), який обумовив виникнення Всесвіту, життя і розвитку. Досліджував роль несвідомого в мисленні, чуттєвому сприйнятті, історії й ін. Здійснив порівняльний аналіз несвідомого і свідомості в людському житті; висунув ідею примата несвідомого і розуміння його як сфери недоступної свідомості. Особливо відзначив, що втрата сфери несвідомого рівнозначна втраті життя. Вважав світовий процес нерозумним, але цілеспрямованим, незважаючи на постійну боротьбу розуму і волі.