Культура як об’єктивоване і особа як індивідуалізоване ідеальне буття людини.

Особистісний і предметний сенс культури розрізняється лише відносно. Культура – інобуття людського духу, представленого у знаках, а тому символічне й саме буття особи у культурі. Культура – ціннісне відношення людини до себе й інших за законами духовності (істини, добра, краси). Цінності культури – це особистісне значення об’єктивованого ідеального буття. Окрема людина може не любити музику чи живопис, але культурна цінність їхня від того не зменшиться (при всій зміні актуальності).

Поза культурою неможливе життя людини й суспільства. Кожне нове покоління починає своє життя не тільки в оточенні природи, але й у світі людських цінностей, створених попередніми поколіннями. Здатності, знання, людські почуття, уміння не передаються новому поколінню в спадщину – вони формуються в ході засвоєння вже створеної культури, Без передачі досягнень людської культури від одного покоління іншому немислима історія: дитина починає думати й говорити, перетворюється в дорослого, по-дорослому мислячу людину, тільки прилучаючись до культури. Якщо людина створює культуру, то культура створює людину.

Культура не пасивне зберігання духовності та цінностей, створених попередніми поколіннями, а й активне творче їхнє використання людством для соціального розвитку. Суспільство здійснює відтворення й удосконалюється тільки успадковуючи й творчо переробляючи накопичені багатства культури. Оволодіння предметним і духовним буттям полягає в засвоєнні прийомів оперування речами, словами й думками. Культура – це не тільки результати людської діяльності, але й історично сформовані способи праці, визнанні прийоми поведінкових актів людини, і манери спілкування, іменовані етикетом, і способи прояву своїх почуттів, і прийоми, а також рівень мислення.

Ідея цінностей. Культура — це світ сенсів і цінностей. Під цінністю мається на увазі значення того або іншого об'єкту матеріальної або духовної реальності, висвітлення його позитивного або негативного значення для людини й людства. Лише для людини речі, явища мають особливий сенс, освячений звичаями, релігією, мистецтвом і взагалі «променями культури». Нас надихають тиша, західна зоря, самітність у місячній ночі або пронизане сонячним світлом листя. Все це сприймається й переживається як щось високе й урочисте.

Інакше кажучи, реальні факти, події, властивості не тільки сприймаються, пізнаються нами, але й оцінюються, викликаючи в нас почуття участі, замилування любові або, навпроти, почуття ненависті чи презирства. Ці можливі задоволення й невдоволення саме й становлять те, що йменується смаком, як ось: гарне, приємне, прекрасне, делікатне, ніжне, витончене, шляхетне, величне, піднесене, таємне, священне й т.п. Ми, наприклад, зазнаємо насолоди при «виді корисного для нас предмета, ми називаємо його гарним; коли ж нам робить приємність споглядання предмета, позбавленого безпосередньої корисності, ми називаємо його прекрасним».

Та або інша річ володіє в наших очах певною цінністю завдяки не тільки своїм об'єктивним властивостям, але й нашому відношенню до неї, що інтегрує в собі й сприйняття цих властивостей, і особливості наших смаків. Адже не дарма ж говорять: «Він мені милий не тому, що гарний, а гарний тому, що милий». Таким чином, можна сказати, що цінність – це суб'єктивно-об'єктна реальність. От чому стверджуючи, що в кожного свій смак, реально про нього все своє життя люди сперечаються, відстоюючи право на пріоритет і об'єктивність саме свого смаку. «Приємним кожен називає те, що доставляє йому насолоду, прекрасним – те, що подобається, гарним – те, що він цінує, схвалює, тобто те, у чому він убачає об'єктивну цінність». Нема чого й говорити про те, наскільки значимі оцінні судженні для розумної орієнтації людини в житті.

Кожна річ, залучена в оборот суспільного й особистого життя або створена людиною, має крім свого фізичного ще й суспільне буття: вона виконує історично закріплену за нею людську функцію й тому має суспільну цінність, наприклад стіл – це не просто дошка, що опирається на чотири ніжки, а річ, сидячи за якою, люди їдять або працюють. Цінності не бувають не тільки матеріальні, але й духовні – вони значимість, а не матерія чи дух.: твори мистецтва, досягнення науки, філософії, норми моральності, деталі машин лише субстрати цінностей. Річ не цінність, ідея також. Поняття цінності виражає суспільну сутність буття людської культури. Якщо щось матеріальне або духовне має цінність, то це значить, що воно так чи інакше включене в умови громадського життя особистості, виконує певну функцію в її взаємовідносинах із природою, соціальною дійсністю, особистостями. Люди постійно оцінюють все, із чим вони мають справу, з погляду своїх потреб, інтересів. Наше відношення до світу завжди носить оцінний характер, навіть коли ця оцінка необ'єктивна, неправильна, не «прогресивна», помилкова, суб'єктивна, навіть реакційна. У світогляді пізнання світу й ціннісне відношення до нього перебувають у нерозривній єдності. Таким чином, поняття цінності тісно пов'язане з поняттям культури.

Культура, трансформуючись, передається, немов по естафеті, від одного покоління іншому. Історія культури була колосальним безглуздям, якби кожне наступне покоління начисто відмітало досягнення попереднього. У культурній спадщині необхідно вдумливо відокремлювати те, що належить майбутньому від того, що вже відійшло в минуле.

Людина – фундаментальна категорія філософії, значеннєвий центр практично будь-якої філософської системи. Складність філософського визначення людини полягає в неможливості однозначного підведення його під яке-небудь більш широке родове поняття, оскільки людина – це завжди одночасно мікрокосмос і мікросоціум. Тим самим філософське збагнення людини завжди розгортається не просто через реконструкцію її сутнісних характеристик, але через осмислення її буття у світі, людського світу, де «людина – це у певному сенсі все» (Шелер).

У рамках історії філософії людина традиційно розумілася в єдності таких її основних модусів, як тіло, душа і дух. При цьому тіло виступає одночасно як елемент природи, відповідно до інтерпретації якої можна говорити про її основні образи в історії філософії і науки (мікрокосм, механізм і організм), і як власне людське тіло, обумовлене не тільки через його біологічні особливості, але і через особливий спектр таких винятково людських почуттів і станів, як сором, сміх, плач і т.п.

Душу також можна розуміти в двох основних ракурсах: по-перше, як життєвий центр тіла, "подих" ("прана", "псюхе"), який є тією силою, що, будучи сама безсмертною, окреслює термін тілесного існування (її основні екзистенціали – це життя, смерть, любов); по-друге, як екзистенціальний початок, що індивідуалізує людину у суспільстві й описується у філософії через проблеми свободи волі, свободи, творчості, гри. Дух втілює в собі фундаментальну сутнісну ідею "людяності" як такої, де видова особливість людини від часу Аристотеля пов'язувалася переважно з властивостями розумності ("розумна тварина") і соціальності ("політична тварина"). Разом з тим, у понятті духу відбивається не тільки феномен "духовності" як інтегративного початку культури і суспільства, але й особистісні характеристики окремої людини, де особисте характеризується через індивідуальне втілення соціально-значимих якостей, переломлених у фокусі "Я", самосвідомості.

Слід однак пам'ятати, що виділення тіла, душі і духу, здійснюване в рамках філософського аналізу, далеко не розкриває всіх сутнісних особливостей людини. Конкретна людина – це практично завжди виключення з загального правила, унікальна цілісність, де в індивідуальному особистісному досвіді досить важко диференціювати тілесний, душевний (щиросердечний) і духовний рівні. Ідея особистості, як і проблема людини, оформляється у філософії і культурі далеко не відразу.

У філософії і культурі Нового часу відповідно до декартівської ідеї cogito відбувається акцентування самосвідомості і зв'язаних з нею процесів індивідуалізації особистості. Одночасно людина втрачає ренесансний універсалізм і гармонійність, різноманіття здібностей редукується до розуму, у той час як тіло механізується і підкоряється загальним природним законам. Пізнання закону, необхідності окреслює межі людської свободи, однак незважаючи на особливі повноваження розуму, людина цього часу задається переважно як пасивний початок, будучи по суті справи похідною від зовнішніх обставин, окремим атомом у визначаючих його поводження природному і соціальному механізмах.

Обґрунтування творчого статусу людини в історії філософії пов'язане переважно з романтизмом і німецькою класикою. Романтики підкреслили ірраціональну природу свободи, завдяки якій людський геній досягає вершин натхнення і творчості. Німецька класична філософія через ідею трансцендентального суб'єкта обґрунтувала світо-творчі можливості людського розуму (Кант, Фіхте), культурно-історичну сутність людської свідомості (Гегель), можливості чуттєвості в створенні справді людських зв'язків і відносин (Фейєрбах). Для некласичної філософії другої половини 19-20 ст. характерна своєрідна антропологічна переорієнтація, зв'язана з усвідомленням кризи людського існування, виявленням її онтологічної бездомності та не вкорінення, визнанням її творчих можливостей і одночасним розумінням неминучих обмеженості і руйнівності її домагань.

Соціологізаторський підхід (марксизм, структуралізм) орієнтований на розгляд людини у контексті більш широких соціальних зв'язків, продуктом яких вона виступає. Кредо цього напрямку можна виразити відомою Марксовою фразою: «Сутність людини не є абстракцією, притаманною окремому індивідові; у своїй дійсності вона є сукупність усіх суспільних відносин». Сучасна філософська ситуація характеризується своєрідною кризою традиційної проблеми людини, визнанням неможливості створення цілісної її моделі. Показово, що розчарування в конструктивних можливостях філософії здійснюється на тлі досить бурхливого розвитку більш прикладних наук про людину (психології, соціології, культурології, етнографії, лінгвістики тощо). З іншого боку, одним з гасел філософії постмодерну стала ідея "смерті суб'єкта", розчинення людини у вітальних, технічних, семантичних та інших процесах. Разом з тим важко припустити існування філософії без її центральної проблеми – проблеми людини. Сучасна кризова ситуація мабуть лише попереджає нові варіанти збагнення природи і сутності людини, нові обличчя культури і самої філософії.

Індивід, індивідуальність (від лат. individum – неподільний) – поняття, використовувані, як правило, для опису і відображення різноманітних іпостасей буття особистості. Поняття "індивід" уперше введене у науковий оборот Цицероном як латинський аналог грецького терміну "атом". Сполучено з уявленням про окремо узятого представника людського роду, суспільства, народу, класу, соціальної групи, як своєрідному соціальному атомі, тобто далі принципово нерозкладному елементі буття соціуму. Використовується також для введення представлення про людину як носії якої-небудь одиничної якості. Наприклад, у соціології "індивід" має властивість бути носієм соціальності. У соціологічних опитуваннях термін "індивід" заміняється терміном "респондент" (лат. respon-sare - відповідати, реагувати) і редукується до його здатності виступати як джерело первинної емпіричної інформації про досліджувані явища і процеси. Як респондента (джерела інформації) індивідові ставляться (приписуються) сутнісні ознаки: бути носієм визначеного типу свідомості (повсякденного - у масових опитуваннях, спеціалізованого, професійного - в експертних і т.д.); мати компетентність, тобто визначеною інформацією і знаннями; мати вироблене відношення ("думка") про предмет опитування, тобто мати визначеними установками; бути включеним у ті або інші соціокультурні контексти, насамперед у нормативні системи, що дозволяє наділяти респондента характеристикою раціональних стратегій поводження; мати індивідуальні риси (рівень інтелектуального розвитку, аналітичні можливості, пам'ять, уява, міра припустимого конформізму і т.д.), що споконвічно оцінюються або як посилюючі або (частіше) як послабляють схематизм раціонального мислення і поводження в конкретних життєвих ситуаціях і в ситуації опитування. В цій соціологічній абстракції індивіда присутнє допущення про неістотність індивідуальних (особистісних) характеристик людини, про наперед заданість людини зовнішньою стосовно неї тотальністю (культурою, соціальними зв'язками і відносинами, середовищем). Аналогічним чином справа стоїть і в інших соціальних дисциплінах. Наприклад, абстракція індивіда як носія економічної функції в економіці, абстракція індивіда як атомарної одиниці електорату в політології і т.д. Поняття "індивід", з одного боку, дозволяє фіксувати насамперед "зовнішні" стосовно його психіки, але визначальні в самій абстрактній формі його суть соціокультурні параметри, а з іншого боку – припускає свою переінтерпретацію в термінах і на основі методологічних і онтологічних допущень тієї або іншої концепції або наукової дисципліни. Поняття "індивід" тією чи іншою мірою припускає як парне собі поняття "індивідуальність", що виражає унікальну своєрідність людини, якої-небудь істоти або явища, відбиває форму подолання індивідом своєї "атомарності", трансформування суспільного буття у форму самореалізації людини і самоактуалізації особистості.

Новоєвропейський індивідуалізм проголосив особливу значимість індивідуальності як противаги тискові традиціоналістських суспільних установлень. М. Лейбніц і И. Ґете трактували "монаду" як якусь "індивідуальність" у структурі буття. Поняття "індивідуальність" також має різну специфіку в психології і соціології. Абстракція "індивідуальність" у психології значною мірою збігається з абстракцією "індивід", задаючи їй дисциплінарна своєрідність. У психології індивід трактується як представник людського роду, що володіє своєрідними психофізіологічними особливостями, стійкістю психічних процесів і властивостей, власною мірою активності і гнучкості в реалізації цих властивостей у повсякденному житті. Поняття "індивід" у психології багато в чому збігається з поняттям "індивідуальність" у соціології, де останнє розуміється як неповторне сполучення природних (психофізіологічних) і соціальних властивостей індивіда. У гуманістичне орієнтованій соціології "індивідуальність" служить одним з понять, що сприяють подоланню редукції особистості до деіндивідуалізованих соціальних якостей людини, уведенню його як активного (індивідуалізованого) агента комунікативних практик і суб'єкта різних культурних просторів і контекстів. У класичній соціології поняття "індивідуальності" необхідно для опису процесів індивідуалізації як процесу і результату сполучення індивідуальних вимог, ціннісних імперативів і нормативних розпоряджень, соціальних чекань визначених дій і т.д., необхідних для ефективного виконання соціальних ролей, зі специфікою стильових особливостей діяльності, спілкування, поводження і мислення конкретних індивідів. У цьому контексті поняття "індивідуальність" служить для персоніфікації здійснення соціальних функцій у процесі індивідуалізації. Останній стає можливим саме завдяки здатності індивідів виконувати однотипні дії з урахуванням специфіки конкретних соціальних і життєвих ситуацій і з урахуванням властивостей самого індивіда (насамперед здатності продукувати творчі версії в стандартизовані схеми діяльності). Крім того, поняття "індивідуальність" необхідно для опису динаміки інноваційних процесів і аналізу ситуацій вибору і прийняття рішень. Індивідуальність людини може розглядатися як якість, формоване на основі успадкованих задатків у процесі соціалізації, навчання і виховання людини, але при цьому одночасно припускає власну трансформацію в ході саморозвитку, самовизначення і самоподолання (тобто в процесі самореалізації) особистості. Розкриття індивідуальності, створення оптимальних умов для її становлення і розвитку починає трактуватися в соціальному знанні як умова нормального функціонування і розвитку сучасних соціокультурних систем.

Особа як категорія філософії. Поняття персональності, індивідуальності характеризують особу як вільну особистість з цінністю її свободи. Особа – сутність людського буття та індивідуальна міра його універсальності.

Структура особистісного буття включає два потенціали особи: “можу” (здібності) і “хочу” (потреби) та їхній взаємозв’язок. “Я” – єдність задатків, здібностей і потреб – ядро структури особистості. Гідність пов’язана з потребою і здібністю себе (свого Я) на лінії самореалізації. Але важлива при цьому міра (масштаб) самореалізації особи, внутрішня досконалість людини. Відповідальність завжди була стратегічною цінністю особи.

Особистість, персона (лат. persona – маска, роль актора) – поняття, вироблене для відображення соціальної природи людини, розгляду його як суб'єкта соціокультурного життя, визначення його як носія індивідуального початку (інтереси, здібності, устремління, самосвідомість і т.д.), що саморозкривається в контекстах соціальних відносин, спілкування і предметній діяльності і спілкуванні.

Для всіх дисциплін соціогуманітарного циклу фундаментальним значенням володіє поняття "людина". Інтеграційний і міждисциплінарний характер цього поняття, його багатозначність робить необхідним вироблення в кожній науці своїх категорій і термінів, що дозволили б позначити специфіку її бачення проблеми. Для соціальної філософії цю специфіку задає соціальність людини, що виступає насамперед як утілення, вираження і продукування соціальне значимих рис, зв'язків і відносин конкретного суспільства, яке утворюють його спільноти, групи й інститути.

Уникаючи найчастіше самого терміну "людина" і заміняючи його терміном "індивід" для позначення одиничного представника людського роду, соціологи зосереджують увагу на основній своїй абстракції – понятті (концепті) "особистість", що спеціально конструюється для "фіксації" соціальних аспектів людського буття. Соціальність людини означає, що він не може підтримувати своє життя і задовольняти свої потреби інакше, чим у визначеній суспільній структурі, адаптуватися до середовища інакше, чим створюючи і змінюючи цю структуру, знаходити своє місце в житті і реалізовувати себе інакше, чим у спілкуванні із собі подібними в інтерсуб’єктивному просторі сформованими і регульованих соціальними інститутами соціальних зв'язків і відносин. Розуміння особистості саме і виражає цілісність стійких властивостей і якостей індивіда, хоча і сформованих на основі його біопсихологічних задатків, але що виростають: а) із системи зв'язків і відносин груп, спільностей і інститутів, у які він був включений і тих, у функціонуванні яких він у даний момент бере участь, б) з його виховання і соціалізованості у певну культуру, в) з його перебування й активності у визначених макро- і мікро-соціокультурних середовищах і ситуаціях. Однак вже обговорення питання про міру соціальності людини викликає істотні розбіжності.

Не можна залишити без уваги і проблему індивідуальності в соціологічних трактуваннях особистості. Саме поняття "індивідуальність" уводиться для позначення того особливого, специфічного, неповторного, що відрізняє однієї людини від іншого. Класична соціологія намагалася винести цю проблематику за межі свого розгляду. Мірою людини виявлялася насамперед міра засвоєного соціально-типового в індивіді, що характеризує сформовані, нормовані і санкціоновані особливості груп, спільнот, інститутів, суспільства в цілому, а не міра його індивідуальності. З цього погляду поняття особистість виявлялося застосовне до кожної людини в будь-якому соціумі і культурі, коли незабаром він індивідуально виявляє їхні значимі риси, а його образ дій і поводження виступали як схвалювані, що заохочуються й очікувані. Під впливом культурології і психології дане трактування піддалося істотному коректуванню.