Історія, культура, цивілізація.

Історія, культура, цивілізація.

Культура як об’єктивоване і особа як індивідуалізоване ідеальне буття людини.

Структура особистісного буття.

Філософія мови.

Історія, культура, цивілізація.

Культурно-цивілізаційний вимір історичного буття людини значно відрізняється від формаційного, бо ж є суттєва відмінність культури і цивілізації як у минулому, так і сьогодні. Цивілізація – це регламент культури (у культурі – твориться, у цивілізації – використовується). Небезпека індивідуальному буттю у розрідженому повітрі цивілізації поза щільних нашарувань культури очевидна, бо чим вищий рівень культури, тим менша питома вага членів суспільства, які її розуміють. Культура і особа уявляють певну єдність: культура - “об’єктивоване”, а особа – індивідуалізоване ідеальне буття людини.

Цивілізація (від лат. – громадянський, суспільний, державний)– досить поширений термін, часто використовується в побуті й науці. Зокрема в побуті він виступає синонімом культури (цивілізована особа – це особа культурна, освічена, ввічлива, вихована). Навпаки, в науці немає єдиної думки щодо визначення цього поняття. Поняття цивілізація вживалося за античних часів як протиставлення греко-римського суспільства варварському оточенню.

У добу Просвітництва поняття "цивілізація", як правило, використовували для характеристики суспільства, заснованого на розумі, справедливості, освіті. З плином часу в поняття «цивілізація» почав вкладатися новий зміст. У XIX ст. термін "цивілізація" вже використовувався для характеристики певної стадії соціокультурного розвитку людства: «дикунства», «варварства» та «цивілізації». Історичний етап, що прийшов на зміну первісному суспільству, Л. Морган і Ф. Енгельс назвали цивілізацією. Суспільна спільність є субстратом тих чи інших своїх рівнів: дикунства, варварства, цивілізації. Останній рівень пов’язаний з розвиненими соціальними інституціями – державою, правом, церквою, сім’єю. Він вимагає попередньо осілості людей, а також письмової мови.

Концепції цивілізаційного розвитку дають підстави виділити такі основні підходи до визначення поняття цивілізація: 1) цивілізація використовується в значенні певного рівня розвитку людського суспільства („пост-варварство” - Л. Морган, Ф. Енгельс); 2) під цивілізацією розуміється певний культурно-історичний цикл у розвитку народів. У даному випадку цивілізація є синонімом культури (А. Тойнбі, М. Данилевський); 3) цивілізація позначає вищий ступінь, заключну стадію розвитку культури, що пройшла свій апогей і стала на шлях занепаду. Такий підхід різко протиставляє цивілізацію і культуру (О. Шпенглер). 4) цивілізація – це етап зрілості, розквіту культури, на якому вони тотожні. Фернан Бродель– французький історик-емпірик ХХ ст. – «Культура – це цивілізація, яка не досягла своєї зрілості, свого соціального оптимуму й не забезпечила свого зростання. А тим часом – і час цей може затятися – сусідні цивілізації експлуатують її тисячами способів, і це природно, хоча й звісно несправедливо».

Цивілізаційний підхід орієнтується на пошук єдиної матриці», домінантної форми соціальної інтеграції. Культурологічний підхід орієнтує на вивчення культури як домінанти соціального життя.

Розрізняють також цивілізаційний та формаційний підходи. У цивілізаційному на перший план висувається природа й рівень соціального прогресу, акцент на безперервність, єдність людського роду, здібність соціального ладу через взаємодією з культурою до самозбереження і стабілізації „базису”. У формаційному – значніша міра дискретності світового процесу, не рівномірний акцент на різні елементи суспільного життя. Це вже у назві приховано – суспільно-економічна формація(СЕФ – поняття надто високого рівня абстракції, тому не покриває навіть реальної економічної структури суспільства). В межах формаційного підходу марксизм „цивілізацією ” позначав загальні риси антагоністичних суспільств, характеризував буржуазне суспільство та вищий тип людської спільності – комуністичне суспільство.

В осмисленні цивілізації і формаційний, і локальний підходи мають як сильні, так і слабкі сторони. Перевагою формаційного підходу є висновок про те, що кожний етап цивілізації має свої культурно-історичні епохи. Однак при цьому не враховувалося, що протягом однієї формації може змінюватися духовна атмосфера в суспільстві та існувати декілька культурно-історичних епох. Наприклад, у рамках первісного суспільства існувало два дуже відмінні типи культури: 1) культура збиральництва і мисливства; 2) культура раннього землеробства і скотарства. У рамках феодальної цивілізації виділяють періоди раннього християнства, готики, ренесансу, бароко і рококо. Локальний підхід, навпаки, не враховує цілісний характер розвитку окремих культур у конкретно-історичний період.

Вперше чітко розрізнив поняття культури й цивілізації Іммануїл Кант. Він визначив культуру як те, що слугує духовному розвитку людства і за своєю суттю є гуманістичним. І. Кант розрізняв поняття "культура виховання" та "культура вміння", їм він протиставляв суто зовнішній "технічний" тип культури, який назвав цивілізацією. Тобто, якщо слідувати за І. Кантом, то культура сприяє самореалізації особистості, а цивілізація створює умови для вільного духовного розвитку людини. Та майже до XX ст. поняття "культура" і "цивілізація" вживалися як синоніми. Дійсно, між культурою і цивілізацією є багато спільного. Вони нерозривно пов'язані між собою, взаємно переплітаються і взаємно пов'язуються.

Одними з перших на це звернули увагу німецькі романтики, які відзначали, що культура "переростає" в цивілізацією, а цивілізація переходить у культуру. Тому цілком зрозуміло, що в повсякденному житті важко розрізнити ці поняття. Цивілізованість з необхідністю припускає наявність деякого рівня культури, що, в свою чергу, містить у собі цивілізованість. Деякі вчені нібито розчиняють культуру в цивілізації, інші ж роблять зворотне, додаючи останній досить широкого значення. Передбачення І. Канта цілком справдилось у XX ст. Бурхливий розвиток техніки призвів до уповільненого розвитку культури. Цивілізація, позбавлена духовної суті, породжує небезпеку самознищення всього живого. Німецький філософ О. Шпенглер у книзі "Занепад Європи" показав розбіжності і несумісності між культурою і цивілізацією.

Книга Шпенглера мала величезний успіх, хоч сама концепція філософа була піддана різкій критиці. Цивілізацію О. Шпенглер вважав ознакою смерті культури, оскільки вона спирається на стереотипи, шаблони, масове копіювання, а не на творчість нового, незнаного. Цивілізація є вершиною культури і одночасно фазою занепаду та розпаду культурно-історичного типу. Культура, на думку О. Шпенглера, як живий і зростаючий організм дає простір для розвитку мистецтв, літератури, творчого розквіту неповторної особистості й індивідуальності. У цивілізації ж немає місця для художньої творчості, у ній панує техніка і бездушний інтелект, вона нівелює людей, перетворюючи їх у безликих істот.

Концепція циклічного культурно-цивілізаційного розвитку А. Тойнбі характеризується тяжінням до емпіризму в поясненні механізму функціонування всіх людських культур. Історичний процес – це коловорот "локальних цивілізацій", заміна однієї цивілізації іншою. "Локальна цивілізація" – це стійка єдність людей, яка виникає в певному регіоні й базується на певних архетипах і спільних духовних цінностях та традиціях. Як наслідок всесвітня історія набуває вигляду мозаїчного панно, складеного багатолінійним розвитком суверенних культур, які розташовані паралельно в часі і співіснують поруч.

Рушійною силою цивілізацій, за А. Тойнбі, є не лише Провидіння, Доля, "генетичний код", а й людський фактор – творча еліта, яка відповідає на виклик природного і соціального середовища і веде за собою пасивну масу. Коли творча маса вироджується, то вона прагне ствердити свою владу насильством. Тоді на арену виходить "внутрішній пролетаріат" – спільнота, яка нездатна ні до праці, ні до захисту батьківщини, але завжди готова до протесту з будь-якого приводу. По-сусідству з'являється "зовнішній пролетаріат" – це народи, які з певних причин не змогли піднятися до рівня цивілізованості. Відокремлення "внутрішнього пролетаріату" від правлячої еліти штовхає його до пошуку союзу з варварами ("зовнішнім пролетаріатом"). Встановлення такого союзу призводить до руйнування і в кінцевому підсумку – до загибелі локальної цивілізації.

Тойнбі показав багато реальних залежностей у розвитку цивілізації. Так, зародження Ренесансу в Італії припадає на ХІІІ-ХІУ ст., а інші європейські народи відчули його вплив пізніше. Основні ідеї Просвітництва – природна рівність усіх людей, неповторність особистості, людина – не засіб, а мета розвитку суспільства та інші – це доробок європейської культури XVIII ст. Під гаслом цих ідей пройшла творчість просвітителів України, Білорусі та Росії. І тільки наприкінці XIX - початку XX ст. ідеї просвітництва починають панувати у Східних культурах (Індії, Китаї, Японії), відбиваючи їхню самобутність. Парламент – феномен розвитку англійської політичної культури, поширившись у всіх країнах світу як елемент демократії, став невід'ємним фактором сучасної цивілізації. Прогрес людства А. Тойнбі вбачав у духовній досконалості і сходженні до єдиної синкретичної релігії.

На відміну від О. Шпенглера, який цілісно розглядав російську культуру, включаючи в неї й інші східнослов’янські культури, в тому числі і українську, А. Тойнбі відводив українському й білоруському культурно-історичним типам місце посередника між західною і східно-християнською локальними цивілізаціями. А. Тойнбі довів, що при всій відмінності і несхожості культур різних народів усі вони належать до єдиної цивілізації і в своєму розвитку рано чи пізно проходять ідентичні етапи, для яких характерні однакові риси, а якщо й мають свої особливості, суть їх – єдина. Роблячи акцент на духовному аспекті "локальних цивілізацій", вчений вважав релігію головним і визначальним її елементом. Усі цивілізації являють собою гілки одного древа" – світової релігії.

Польсько-американський дослідник О. Галецький у своїх працях, так само як і А. Тойнбі, виокремив Україну з російського культурного простору, розглядаючи її як складову європейської цивілізації.

Культура і цивілізація: порівняльний аналіз. Позиції абстрактного відношення: культура і цивілізація тотожні; тотожні цивілізація і матеріальна культура; культура і цивілізація абсолютно протилежні (Бердяєв, Шпенглер, Голосовкер).

Виділимо основні бінарні опозиції, за якими можна встановити відношення культури й цивілізації.

Технологізм – універсалізм. Культура і цивілізація – два найтісніше пов’язаних між собою феномени, які взаємодіють і просякають одне одного, але тим не менше мають функціонально суттєво різні структури. Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці та машині, то культура апелює до духовності й людського духу. Вона виступає також потужним інтеграційним чинником, але лишається особливою. Технологізм – це функціональний раціоналізм і раціональнийфункціоналізм. Культ фахівця й супермена супроти культу мудреця й героя.

Якщо цивілізація заснована на розумі і поклонінні техніці і машині, то культура апелює до духовності і людського духу. Вона виступає могутнім, інтеграційним, фактором. Людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації виявляється суперечливою. Суспільний занепад народів завжди починається через те, що люди усе більше і частіше повторюють відомі досягнення культури й усе менше створюють нові культурні цінності. Більш того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і в такий спосіб бути цивілізованим, але залишатися при цьому некультурним, рабом чужих ідей, знань, цінностей.

Загальне – відмінне. Культура як соціальний феномен (етнічні, професійні чи політичні спільноти) акумулює, закріплює й робить здобутком багатьох поколінь даного співтовариства елементи своєрідності й неповторності духовного життя в гуртовій та індивідуальній діяльності. Нас привертає в культурі різних народів і спільнот якраз те, що відрізняє її від нашої власної культури. саме у неповторності, незамінності, своєрідності різних культур приховується їх найзначніша історична цінність. Це й робить її відносно важкою для засвоєння (треба оволодівати іншою мовою, системою образного й понятійного мислення, звикнути до іншого способу життя, манери поводження від інтимного до державного рівня).

Цивілізація, навпаки, виникає у процесі розчленування суспільства на великі й стійкі соціальні групи (класи) і фіксує момент загального, технологічного. Адже при будь-якій різноманітності буття окремої особи чи спільноти в різні історичні періоди перед людьми виникають подібні за суттю життєво важливі завдання, в яких збігаються принципові характеристики, які вирішуються за допомогою подібних операцій та процедур. Функціонально знаряддя однорідні, при всіх відмінностях їх вигляду, способів застосування. Загальні технологічні моменти поступово організуються в особливу соціальну структуру, систему регулятивних для діяльності і поведінки правил і норм, які ми й фіксуємо в понятті цивілізація.

Користування – творення. Старші брати завжди розумні, але без молодшого „дурника” їм не було б чим користуватися. Все людське життя внаслідок несумісності характеру культури і суті цивілізації постає суперечливим. Суспільний занепад народів завжди починається з того, що люди все більше й частіше відтворюють відомі здобутки культури і все менше створюють нові культурні цінності. Більше того, людина може споживати різні копії культурних цінностей і таким чином бути цивілізованою, але залишатись при цьому некультурною, рабом чужих ідей, знань, цінностей. І хоча наслідування зразку не завжди протилежне творчості (Злобін, 1980, с.133), але це стосується саме культури, а не цивілізації.

Радикальні переоцінки цінностей замовляє цивілізація, а здійснює все ж культура. Культура – діалектична єдність норми і цінності, традиції і новаторства. Культурна цінність – це запрошення до співтворчості, „співавторства”, втілення себе в іншому (Злобін, 1980, с.127). Продуктивний підхід (за результатами) вважається добрим критерієм розрізнення культури і цивілізації. Але за ним важко визначати саму культуру, давати оцінку духовному розвитку людини.

Зовнішнє – глибинно-сутнісне. Сьогодні ствердилась думка, що відносно культури цивілізація виконує роль засобу інституалізації та регламентації її формоутворень. Звичайно, що цивілізація має значний вплив на культуру, вивела її за межі контактних спільнот, поєднала різні культури, асимілювала їх і т.і. Але ж і сама цивілізація немислима без культуротворчого рівня. "Ідеї не можна замінити цивілізацією" (С. Залигін). Цивілізація також пройшла ряд стадій розвитку. Перша форма її аграрно-традиційна, друга - індустріальна. Сучасна цивілізація – постіндустріальна або техногенна. Вона створює умови автономії культури, посилюючи регламент саме з точки зору функціональної віддачі культури, її корисності, ефективності ділової, утилітарної. Це несе у собі також надзвичайну небезпеку. Під зовнішнім Ортега-і-Гассет розумів масу, науку, мистецтва.

Відчуження – освоєння. Культура – соціальна регламентація творчої діяльності; цивілізація – регламент самої культури. Регуляція й регламентація культури та цивілізації різні як стосовно одна одної, так і у межах власного буття. Джерела й закономірності внутрішньої регуляції кожного історичного типу культури і цивілізації також відрізняються. Регламент, покладений законом, зовсім не те, що піднесена до закону регламентація (дорога, а не грати).

Відчуження – гарантією свободи й рівності всіх вважали його Гоббс і Локк. Руссо розглядав його як акт передачі окремих прав від людини до соціуму. Соціум почала обожнювати цивілізація. Саме стосовно такого Бога влучно звучать слова Людвіга Фейєрбаха: „Щоб збагатити Бога, треба розорити людину; щоб Бог зробився всім, людина винна перетворитися у ніщо”. Людині стала чужою її праця, продукти праці, суспільні форми, насамкінець - сама собі стала чужою.

Цивілізація та культура розрізняються також мірою штучності („техногенне”) – природності (генетичне, натуральне); знаком кількості – знаком якості людини. Глибоко цю проблему проаналізував Рене Генон у своїй праці „Під знаком кількості”. Різноманітність етнокультур світу і вражаюча одноманітність сучасної глобально-інформаційної цивілізації. Одноманітність велетенської кількості однотипних речей, послуг, занять, думок, відпочинку, дозвілля. Глобалізує цивілізація, культура глобалізується.

Динамізм без традицій – традиціоналізм гармонії. Витіснення одних родових звичаїв соціальними інститутами й значний утиск інших. Заміна внутрішніх (іманентних) регуляторів зовнішніми (тотальна маніпуляція). Цивілізація діє за принципом ”управління за відхиленнями”: намагання гармонізувати диспропорції, а не забезпечувати пропорції гармонії. Вона надто прискорилась, щоб мати стратегію. Культура діє завдяки єдності принципів, цільових і світоглядних настанов. Єдність досягається інтеграцією цінностей, універсалізацією буття, а не маніпуляцією свідомості.