Постмодернізм у філософії.

Перша умова справжнього філософствування – віра в Розум. Як вимога антидогматизму, як відмова від жорстко-доктринального монологізму. Руйнація системи символічних протилежностей. Відмова від „двоїчного числення світу” за принципом первісних міфологем (бінарних опозицій, особливо: раціональне – ірраціональне, конечне – безконечне; старе – нове; дух – матерія; матеріалізм – ідеалізм). Проти „онтотеології”, доктринальності, догматизму, монологізму. Проти всесвітньої реабілітації посередньості.

Простір культури – багатомірна структура, отже розум (як ідея) означавши перехід з позицій класичного гуманізму на позиції гуманізму універсального, екологічний вимір якого обіймає все людство, природу, Космос, Всесвіт. Це „нова раціональність”, з широкими можливостями комунікації. Натомісць „Картини Світу” – образ Лабіринту (також символ повноти й Ідеї Світу, але не на поняттях змодельований, без готової нитки Аріадни). Прикладом Лабіринту виступають сюжети й події у творах Хорхе Борхеса, де змістовністю світу є мова, а він сам – Бібліотека, Вавілон.

Не існує Загального Дзеркала світоглядної культури, є окремі шматки його, кожен відбиває частку Тексту-Світу й під своїм кутиком. Не існує єдиної піраміди ієрархії (антиієрархічність схожа на анархію). Консенсуальність знань і етнічних культур, але без еклектики. Дискретність, невизначенність, нестабільність, випадковість, розсіювання, а не центрування. І все це створює не хаос, а Хаосмос.

Друга умова філософствування – ідея Істини (протилежної „істині як відповідності”). Відмова від панлогізму, де визнається абсолютна істина. Релятивізм теорії дозволяє істині бути метафізичною навіть стосовно найфундаментальніших категорій („матерії”, „простору”, „числа”, „істини”). Знання не просто кумулятивне, воно спирається на всі більш розширене незнання: ми тім більш освідчені стосовно незнання, чим більше знаємо – це йде ще від Кузанця. Відмова від європоцентризму, етноцентризму, антиієрархічності ідей (культуррелятивізм). Утвердження різноманітності, самобутності, рівноцінності всіх граней творчого потенціалу людства. Обгрунтування плюралізації „істини” навіть конкретної етнічної історії.

Приваблива ідея (у плані створення єдиної універсальної культури, єдиної науки історії, універсальних форм науки, мистецтва, релігії) не означала, що мова тут йде про якийсь усеєдиний світогляд. Скоріше постмодернізм ставить задачу кожному і говорить про необхідність прийняття до уваги інших культурних традицій, світоглядних орієнтирів, духовних світів інших людей. Сам принцип культурної автономності і взаємододатковості духовних традицій тут розуміється як необхідність «взаємного учнівства». Але для цього треба виконати вихідну вимогу: відокремити ідеологію від усіх форм духовної культури, з нового часу уплетену в неї і її регулюючу. Зараз час, коли ідеологія стає метафізикою, філософія — ідеологією, мистецтво — повсякденністю, сама ж повсякденність, не бажаючи залишатися собою, мріє стати релігійним кредо і навіть — зробити людей щасливими.

Цей постійно звучний рефрен розкриває зміст критицизму міркувань представників постмодерна. Тому третьою важливою умовою існування і розвитку нової філософії є уявлення постмодернізму про думку, знання, культуру як ідеологізовані тотальності текстів і лінгвістичних конструкцій. Пояснимо: народжуючись, людина освоює світ не сама безпосередньо, «не діяльнісн» (це неможливо), але за допомогою мови, слів_, текстів, що дісталися їй у спадщину. Мислення, не навчене мислити самостійно, користується словом, текстами, обмежуючи спектр значень заданими трансльованими змістами. Так людина, йдучи на приводі засобів масової комунікації, створює зручний для себе світ, у якому замість дійсних почуттів і думок підставлені підмінні утворення. У результаті він починає жити у фантомному світі псевдодумок, псевдопочуттів, псевдодіянь. Так з'являється «сіра більшість», що сліпо вірить в одну-єдину, спеціально трансльовану для нього істину. З цього приводу Умберто Еко іронічно помітив: «Диявол — це зарозумілість духу, це вірування без посмішки. Це істина, що ніколи не піддається сумніву».

«Наш світ — наша мова» — таким може бути девіз постмодернізму. Це значить, що культура в цілому, як і людська діяльність у її різних формах, не осягають суті речей, а експлуатують мову. Завдання полягає в тім, щоб прорватися в «Задзеркалля» мови, точніше — текстів з метою збагнення «прихованого значення». Так, криза культури розуміється як криза інтелектуалізму в цілому.

Якщо мова масової культури, на якій говорять популісти-політики і поп-зірки («Треба, щоб вони мовчали про те, що не стосується їхньої професії. І якщо ми хочемо, щоб боротьба за свої права та інше не вилилося в кошмар, необхідно, щоб почали говорити інтелектуали»), знаходить прямий відгук у повсякденній свідомості, то постмодернізм руйнує цю мову. Він не просто констатує кризу культури: проблеми і суб'єктивні схильності мислителів – це інструменти аналізу й одночасно модель для улагоджування проблем за допомогою тих або інших форм духовної діяльності. Так з'являються теми політики і влади в концепції історії К. Поппера, ідеології в історії культури М. Фуко, сучасного мистецтва в дослідженнях Ж. Делеза, філософії і культури суспільства в Ж.-Ф.Льотара, науки і її основ у Пригожина, моральності в позитивистски орієнтованої «ліберальної утопії» Р. Рорти. Видимо, ця обставина у певній мірі послужила підставою для розповсюджених тверджень, що постмодерністське мислення «зрушується» у площину дослідження приватних питань культурологии, мистецтвознавства, науки, політики і т.п., що ще більш підсилює за допомогою постмодернізму криза культури, оскільки веде до остаточної дестабілізації існуючого знання.

Дерріда Жак (1930-2005). позиція “деструктивізму”. Більш авторитетно теоретичне обґрунтування критики знакової концепції дав Дерріда. Своїми роботами «Граматологія» (естетизація логіки) і «Психея: винахід іншого» він заклав основи деконструктивістської теорії літературної мови. Його «Позиції» можуть бути названі «підготовчим класом» у школі «нової» постмодерністської філософії. Один з центральних моментів його концепції — критика поняття «центра», або першооснови, субстанції, сутності свідомості як якогось організуючого початку класичної «логоцентричної» філософії. Світ культури і сама людина розглядається Деррідой як нескінченний текст. Нескінченне число інтертекстуалъних зв'язків неминуче веде до принципового полісемантизму будь-якого тексту, до його невизначеності. Звідси Дерріда виводить твердження про принципову метафоричність, художність всякого мислення, у тому числі й філософського.

Центральним поняттям філософії Дерріди є введена ним „деконструкція”: своєрідний симбіоз деструкції і реконструкції. Деконструкція – розблокування процесу розуміння, виявлення внутрішньої суперечливості тексту, зіткненням «залишкових змістів» минулого і сучасних значеннєвих стереотипів. Одне з важливих понять його філософії — поняття сліду. Залишаючи «сліди» один одному, різні тексти знищують причинно-наслідкову спрямованість, породжують значеннєві рухи. Значеннєва невичерпність будь-якого тексту, неможливість остаточного синтезу вимагає при його аналізі включення ігрової установки. Звідси — увага Дерріди до випадкових збігів значень, які проте завжди щось «значать». Це дозволяє йому зруйнувати бінарні опозиції істини і неправди, добра і зла, отрути і ліків, праведності і пороку. Але тільки руйнування принципів класичного філософствування, на думку Дерріди, не здатне до створення принципово нової концепції. Мета інтриги деконструкції — допомогти кращому баченню, більш панорамному («багатосенсовому») прочитанню тих, кого ми начебто б «знаємо зі школи», наприклад, Платона, Гегеля, Маркса, Фрейда, для того щоб наблизитися до розуміння хоча б того, що насправді хотіли вони сказати, що сказали і чим вони як особистості були захоплені в момент «говоріння». Справді, що таке філософська діяльність («думка думки»), як не критична робота думки над собою? Думка повинна досліджувати сформоване знання і спробувати зрозуміти, чи могло сучасне знання, а виходить, і сама дійсність життя мати інші структури.

Льотар Жан-Франсуа (1924-1998). Вчення про новий тип культури (“постмодерн”) на засадах мовних ігор і операціональності. Консенсуальність знань і етнокультур. “Розмовляюча свідомість” у контексті Хаосмосу.

Хоча роботи Фуко мали великий резонанс, але розроблена їм методика аналізу суспільної свідомості, концепція «децентрованого суб'єкта», трактування «волі-до-знання» як волі-до-влади» викликали неоднозначне до себе відношення. Льотар вважав, що викриття знання як «волі-до-влади» здатне лише показати, хто має владу, хто нею користується. Головна проблема не в цьому, а в тім, що відбулася «всесвітня реабілітація посередності» і багато в чому завдяки зусиллям інтелектуалів — письменників, художників, композиторів і самих філософів.

Ж.-Ф. Льотар вважається автором філософського постмодернізму, ідеї і підстави якого викладені в його роботах «Постмодерністське знання» (1982), «Відповідь на питання: що таке постмодерн?» (1982). Він виходить не з утопічних прогнозів і чекань майбутнього прогресу, а з його факту, який уже відбувся: «вічне завтра витончених соціальних і політичних фантазій раптом стало сірим Ранком Понеділка». Технології й ідеології визначили сучасність такою, якою вона стала. Постмодерністська свідомість здатна дати нормативне обрамлення для оцінки нових технологій і критичний масштаб для «видужання» культури. Льотар, на відміну від своїх колег, не аргументує розкладання і непридатність концептуальних структур, що обумовили культуру нового часу, включаючи і сучасність. Але бачить у них же перспективні можливості для виходу з тупика. Таким чином, постмодерн у його розумінні є продовженням і розвитком класичної і сучасної культури і філософії епохи нового часу «модерн».

Він підкреслює, що постмодерн означає не новизну, а обов'язковий плюралізм. Тільки це відрізняє його від модерну XX століття, де плюралізм був, але не у всіх сферах, тоді як зараз він виявляється у всій широті культури і життя. Однак постмодерн не є «попурі, змішання усього і всіх». Скасування єдиних рамок у самій культурі, філософії, мистецтві, науці не означає невизначеності, анонімності, «неуважності». Навпроти, постмодерн точний і рефлексивний: він приймає вже «сталі» значеннєві фігури й множинності, аналізує і захищає їх у культурних відносинах. Постмодерн був укладений у модерні, але тільки схований. Постмодерн живе не запереченням усього попереднього, але — одночасністю неодночасного, практичним здійсненням усього продуктивного, добутого модерном. «Постмодернізм, зрозумілий подібним чином, це не кінець модерну, але модернізм у стані зародження, і стан цей постійний». Мета постмодерністської дослідницької програми — гуманітаризація цього світу, що став «обездушеним» завдяки самій же людині.

На питання, хто винуватий у якості людської «більшості», Льотар відповідає однозначно: інтелектуали і влада. Ті з інтелектуалів, хто відмовляється «від повторного огляду правил, роблять кар'єру на конформізмі мас», задовольняючи спрагу цілісності, властивому кожному життєвому проектові. «Усе дозволено» — це значить: знати для того, щоб забути і не бути прив'язаним до чогось одного, обов'язкового. Мислячий розум мислить для того, щоб установити правила тому, що ще тільки буде створено. Тому постмодерн варто було б розуміти як цей парадокс попереднього майбутнього.

Жиль Делез (нар. 1926) уточнює і по-своєму коректує ідеї Льотара. Прагнучи відійти від споглядальності класичної рефлексії, він намічає рамки «філософії становлення». Для цього необхідно відійти від «незацікавленості чистого розуму» і «увійти» у подію, щоб не калькувати вже існуюче. Філософія, пройшовши пробу поділу суб'єкта й об'єкта, тепер не може розглядати ідею у відриві від матерії, свідомість — від реальності, дух – від буття. Уся дійсність повинна мислитися і як реальне, і як ідеальне. Делез показує їхню тотожність, виходячи з найреальнішого — самої людини і її мови, яка є «матерією» духу.

У методі Декарта і гегелівській діалектиці він бачив лише відблиск лінгвістичного «нарцисизму», здатного розвинути тільки форми риторики, ілюзію тотожності поняття і того, що ним означується (так ми говоримо про «сутність і явище», будучи упевнені, що вони насправді є). У дійсності, говорить Делез, коректніше розрізняти за прикладом Платона — зразки (Ідеї) і копії (Тіні). Ще більш глибоке розходження — між копією і «симулякром»(фантазмом). Зразок тотожний «сутності Однакового» або «якості Подібного». Копія — подоба Подібного. Симулякр – те, що не має ніяких основ у світі реальності; це копія ніколи не існуючого ерзацу.

У сучасному світі панують не зразки і копії, а симулякри, видимості. Занурена у світ симулякрів людина вже не переживає ні Бога, ні «власної субстанції самототожності». Якщо раніш з метою перевірки можна було звернутися до емпірії, то тепер емпіризм — це конгломерат понять, якими маніпулює пізнання, але головне — поняття маніпулюють свідомістю. Саме вони стають «місцем зустрічі» людини «з об'єктом». І з цього «ніде» з'являються всі нові «тут і зараз». «Тільки емпіризм, — пише Делез, — може сказати: поняття і є самі речі у вільному і дикому стані, по той бік антропологічних предикатів». Тому перед Делезом стоїть завдання «зруйнувати поняття» виходячи з «рухливого обрію, із завжди децентрованого центру.

Література.

Аналитическая философия: Становление и развитие. Антология. – М., 1998.

Барт Р. Избранные работы. – М., 1994.

Витгенштейн Л. Философские работы: В 2 т. – М., 1994, ч. 1.

Волчек Е.З. Философия: Учебн. пособие. – Мн., 1998, с. 69-72.

Делез Ж. Логика смысла. – М., 1995.

Делез Ж. Различие и повторение. – СПб., 1998.

Делез Ж., Гваттари Ф. Что такое философия? – СПб., 1998.

Деррида Ж. Позиция. – К., 1996.

Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. – М., 1996.

Історія філософії./Бичко А.К. та ін. – К., 2001, с. 295-304.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс. – М., 2000, с.124-145.

Леви-Строс К. Структурная антропология. – М., 1983.

Льотар Ж.-Ф. Ответ на вопрос: что такое постмодернизм?//На путях постмодернизма. – М., 1995.

Лиотар Ж.-Ф. Состояние постмодерна. – М., 1998.

От структурализма к постструктурализму: современная французская семиотика. – К.: Port-Royal, 1996.

Поппер К. Логика и рост научного знания. – М., 1983.

Рассел Б. Человеческое познание: Его сфера и границы. – К.: Ника-Центр, 2001. – 560 с.

Рассел Б. Словарь разума, материи, морали. – К.: Port-Royal, 1996. – 368 с. (1952 р.)

Спиркин А.Г. Философия: Учебник. – М., 2001, с. 167-216.

Фейерабенд П. Избранные труды по методологии науки. – М., 1986.

Філософія./Бичко І.В. та ін. – К., 1991, с. 151-178.

Філософія./За заг. ред. Горлача М.І. та ін. – Х., 2000, с. 216-231.

Філософія./За ред. Заїченка Г.А., Сагатовського В.М. – К., 1995, с. 128-185.

Філософія./За ред. Надольного І.Ф. – К., 1997, с. 119-124.

Фуко М. Воля к истине: По ту сторону знания, власти и сексуальности. – М.: Кастель, 1996.

Фуко М. Слова и вещи: Археология гуманитарных наук. – М.: Прогресс, 1977. 488 с.

Завдання:

 

1. Назвіть засновників і причини виникнення “аналітичної” філософії.

2. Які школи та їхні представники розробляли ідеї “логічного позитивізму”?

3. Дайте загальну характеристику філософії лінгвістичного аналізу.

4. На яких шляхах намагався подолати обмеженість “аналітичної” філософії постпозитивізм? Назвіть різновиди постпозитивіської думки.

5. Назвіть головне спрямування і основні ідеї французького структуралізму і постмодернізму.

6. У чому полягає сутність позиції деструктивізму Жака Дерріди?

7. Чому Ж. Ліотар вважає “постмодерн” новим типом культури? У чому ця новизна?

8. Принципова відмінність філософії позитивізму і екзистенціалізму.

9. Назвіть переваги і недоліки позитивістського аналітизму у філософії.

10. Чи можливе подолання філософією світоглядності?