Від середини ХХ ст. в Німеччині – феноменологія та герменевтика, у США й Англії – аналітична філософія, у Франції – структуралізм, постструктуралізм і постмодернізм.
Структуралізм – позначення в цілому неоднорідної сфери гуманітарних досліджень, що обирають своїм предметом сукупність інваріантних відносин (структур) у динаміці різних систем. Початок формування структуралістської методології датується виходом у світ "Курсу загальної лінгвістики" Фердинанда де Соссюра (1857-1913). Розглядаючи мову як упорядковану від найпростіших до складних рівнів систему знаків, Соссюр мислить джерело її здатності позначати і виражати щось – тільки у взаємозв'язку кожного елемента з іншими, включеності елементів у певну систему відносин. Слово утримує сенс завдяки відмінності від інших слів. Матеріальний знак нічого не вартий, варте відношення. „Я українець завдяки тому, що знаходжусь у системі відносин, притаманних Україні”. Між знаком і предметом значення не існує природного зв’язку: вибір звуків, буков, слів умовний, довільний. Лінгвіста винна цікавити мова у якості знакової системи у собі самій і для себе. Закономірні зв’язки у мові чисельні: саме вони (їх структури) – предмет аналізу. Була намічена різка антитеза як позитивістському атомізмові, так і еволюційній лінгвістиці, що ігнорує синхронічний аспект вивчення мови на користь діахронічного. Взірцева семіотична структура – природна мова!
Ідеї Соссюра виявилися плідними і для філософії. Соціальні феномени не як речі, не як ідеї, а як знакові структури. Люди вмирають – структури лишаються! І будь-які соціальні стосунки (політичні, моральні, економічні, родинні, масові, безсвідомо-психічні тощо) стали розглядатися як структури. Заснування структуралізму: у 50-х роках роботи Леві-Стросса визначають новий етап у розвитку методу – власне структуралізму або "французького структуралізму". Клод Леві-Строс (1908-) – етнолог, соціолог, досліджував родинні стосунки примітивних суспільств: інтерпретація правил шлюбу, термінології родинності,тотемізму, ритуалів, масок, міфів як особливого роду мови. Жан Лакан (1901-1981) – дослідженя психічно-безсвідомого як „символічного”. Теза психоаналізу про принципову дешифруємість всіх, включаючи патологію, психічних проявів збагачується застосуванням структуралістських методів і досвіду літературного авангарду. Видозмінюється і фрейдовская концептуальна тріада (Воно - Я - Супер-Я). Функціонування психіки залежить від координації трьох її рівнів - Реального, Уявлюваного і Символічного.
“Нова соціальна філософія” 60-х років ХХ ст. Соціально-мовні феномени у якості знакових структур (текстів) і заснування “дискурсивних практик”. Це вже був постструктуралізм. Основні представники: Л.Альтюссер, Ролан Барт (1915-1980), М.Герен, Фуко, Дерріда, Лакан. Переоцінка класичної і сучасної філософії через віртуальне натомісць речового уявлення. Два віріанти: помірний (правомірна реакція) й епатажний (авінгардистськи-анархічний).
Фуко Мішель(1926-1984): “філософія дискурсивних практик”. Його праці були вирішальні для постструктуралізму. Дискурси – це практики, які далеко не завжди підлягпють суворим правилам науки, а часом мають характер гри. В практиках дискурсів люди формують свою волю до бажань, знань, влади, естетичних і моральних цінностей. Людина і народжуєтьсяв практиці дискурсів, але діє не автоматично, а завдяки власній активності, переоцінкам правил і сталостей. Гасло його: дайте звершитися багатству дискурса й детально освойтеся в ньому. Філософ перш за все кропіткий і всебічний історик: справа філософії показати як у дискурсах кристалізуються й розсіюються слова, речі, структури. Все, що ми знаємо, виробляється в дискурсах. Філософський зміст прихований у дискурсах, які можуть сягнути стадії науковості, розсіюючи надмірно жорсткі структури.
Цілісна концепція постмодернізму з’явилася наприкінці 1970-х. Несприйняття соціальних утопій і ілюзій масової свідомості (спочатку значна іронія була й стосовно них). Плюралізм, визнання множинності життєвих світів – підвалини нової моделі сприймання культури. не свавілля свободи, аздійснення множини можливостей в жорстких межах дисципліни розуму. Виключна роль і відповідальність інтелектуалів. Розходження між постмодернізмом і постструктуралізмом полягає у тім, що постструктуралізм у своїх вихідних формах обмежувався сферою філософсько-літературознавчих інтересів (потай претендуючи на більше), а постмодернізмвже в 1980-і рр. став претендувати на вираз загальної теоретичної надбудови сучасного мистецтва, філософії, науки, політики, економіки, моди тощо.
Другою відмінністю постмодернізму від попередників стало відмовлення від серйозності і загальний плюралізм. У тім, що стосується філософії, наприклад, постмодернізм готовий співробітничати і з аналітичною філософією, і з феноменологією, і навіть із прагматизмом. Мається на увазі насамперед феномен Ричарда Рорті, одного із самих модних філософів 1980-х рр., ідеологія якого сполучила аналітичну філософію, прагматизм і постмодернізм.
Тут, очевидно, справа в тім, що постмодернізмз'явився провідником нового постіндустріального суспільства, що змінило або, принаймні змінює на Заході традиційне буржуазне індустріальне суспільство. У цьому новому суспільстві самим ходовим товаром стає інформація, а колишні економічні і політичні цінності — влада, гроші, обмін, виробництво — стали піддаватися деконструкції.
Принципи постмодерністського світовідчуття сформулював італійський письменник і філософ Умберто Еко у післямові до свого знаменитого бестселера „Ім’я Троянди” (1980). У постмодернізмі панує загальне змішання і насмішкуватість над усім, одним з його головних принципів стала «культурна опосередкованість», або цитата. «Ми живемо в епоху, коли всі слова вже сказані» (С. Аверінцев); тому кожне слово, навіть кожна буква в постмодерністській культурі — це цитата. Умберто Еко: уявіть собі, що ви, культурна й освічена людина, хочете освідчитися в коханні жінці, яку ви вважаєте не тільки культурною й освіченою, але ще й розумною. Звичайно, ви могли б просто сказати: «я безумно кохаю вас», але ви не можете цього зробити, тому що вона прекрасно знає, що ці слова вже були точно так само сказані Ганні Австрійській в романі Олександра Дюма «Три мушкетери». Тому, щоб себе убезпечити, ви говорите: «Як сказав Дюма в «Трьох мушкетерах», «я безумно кохаю вас». Жінка, якщо вона розумна, зрозуміє, що ви хочете сказати і чому ви говорите саме в такий спосіб. Але зовсім інша справа, якщо вона справді така розумна, чи захоче вона відповісти «так» на таке освідчення в коханні?».
Постмодернізм був першим (і останнім) напрямком XX ст., який відкрито зізнається в тім, що текст не відображає реальність, а дає нову реальність, вірніше навіть, багато реальностей, часто зовсім не залежних. Адже будь-яка історія — це історія створення й інтерпретації тексту. Відкіля ж тоді взятися реальності? Реальності просто немає. Якщо завгодно, є різні індивідуальні реальності — недарма постмодернізм розцвів в епоху персональних комп'ютерів, масового відео, Інтернету, за допомогою якого нині не тільки листуються і проводять наукові конференції, але навіть займаються віртуальною любов'ю. Оскільки реальності більше не існує, постмодернізм тим самим зруйнував саму головну опозицію класичного модернізму — неоміфологічну опозицію між текстом і реальністю, зробивши непотрібним болісний пошук границь між ними. Тепер пошук припинений: реальність остаточно не виявлена, є тільки текст. На місце пародії класичного модернізму в постмодернізмі стає пастиш — опера, складена зі шматків інших опер; попурі, ікебана, аранжування, цитата-коллаж.
