Стратегія соціально-економічного розвитку міст

Розроблення стратегій соціально-економічного розвитку міст набули сьогодні особливого значення, оскільки реалізація комплексних заходів, які сприятимуть вирішенню проблем, що стосуються всіх сфер життєдіяльності населення міста, можлива лише при їх наявності. Такі стратегії є основним інструментом механізму міського менеджменту.

За допомогою стратегій координуються зусилля всіх господарюючих суб’єктів міста для досягнення поставлених цілей, стратегії узгоджують діючий організаційно-економічний механізм муніципального управління із змінами, що виникають під час стратегічного планування соціально-економічного розвитку міста.

Основною метою стратегії соціально-економічного розвитку міських поселень є визначення пріоритетних цілей розвитку міського поселення з використанням наявного потенціалу для досягнення бажаних результатів у вирішенні проблем їх розвитку.

Об’єкт соціально-економічної стратегії розвитку міста визначається сферою дії суб’єкта і може бути як частиною міського поселення, так і міста в цілому.

Суб’єкт - це фірма, промислове підприємство, державний орган тощо, або їх об’єднання у межах міської системи.

Розроблення стратегій соціально-економічного розвитку міст передбачає:

– бачення перспективної економічної моделі розвитку міста з визначенням пріоритетних видів економічної діяльності, які здатні забезпечити його збалансований розвиток;

– досягнення узгодженості можливих дій державних, муніципальних, громадських і приватних організацій, що діють у сфері економічної політики;

– створення умов для ефективної життєдіяльності мешканців міста, функціонування підприємств з метою зміцнення його економічного потенціалу;

– реалізація ефективної соціальної та екологічної політики;

– розширення зовнішньоекономічної діяльності як одного із стратегічних орієнтирів розвитку міст;

– формування ринків праці міських поселень у системі заходів стратегії економічного зростання.

Розглядаючи стратегію соціально-економічного розвитку міст як комплексну програму спрямовану на досягнення довгострокової мети, слід зупинитися на визначенні наступних категорій: стратегічна мета, стратегічні напрямки, стратегічні завдання і стратегічні пріоритети.

Стратегічна мета – це орієнтир діяльності владного суб’єкта, основний зміст його розвитку, яка полягає у забезпеченні тривалого всебічного прогресу суб’єкта стратегії і виходить з усвідомлення причин його виникнення і закономірностей розвитку.

Стратегічні напрямки визначають шляхи досягнення мети, виходячи із системних характеристик об’єкту.

Стратегічні завдання – це конкретні цілі на довгостроковий період, що випливають із характеристик об’єкта стратегії та у яких реалізуються стратегічні напрямки.

Стратегічні пріоритети – визначають ступінь важливості окремих стратегічних завдань у формуванні економічної стратегії суб’єкта.

У процесі розроблення і реалізації стратегії розвитку міста ієрархія інтересів має враховуватися на кожному послідовному етапі її життєвого циклу. Основними ланками якого є:

1. Визначення засад, підходів, ідей до формування довгострокових цілей розвитку – концепція розвитку;

2. Визначення стратегічних пріоритетів – стратегічний план розвитку;

3. Визначення можливостей міста і шляхів реалізації пріоритетів – програми розвитку;

4. Розробка системи заходів, які можливі при даних умов та обмежень – проекти розвитку.

Основою будь-якої соціально-економічної стратегії чи-то держави, чи окремого регіону, міста є певна модель соціально-економічного зростання. В основу побудови таких моделей закладаються пріоритети внутрішніх, зовнішніх, змішаних або збалансованих можливостей розвитку міста. Виходячи з цього виділяють чотири типи стратегічних економічних моделей:

I. Економічного зростання з екзогенним технологічним прогресом. Такі моделі не є новими, вони застосовувалися протягом існування СРСР, коли зовнішнім середовищем для міста була територія всього Союзу і місту шляхом адміністрування визначалися всі параметри його розвитку. Сучасні моделі такого типу передбачають прискорений кількісно-якісний розвиток міської територіально суспільної системи за рахунок привнесення до неї передових світових технологій, які торкаються всіх сфер життєдіяльності населення (інформаційні, фінансові, виробничі, підприємницькі, управлінські та інші найсучасніші технології).

II. Економічного зростання з ендогенним технологічним прогресом. Такі моделі з’явилися у 80-х роках ХХ століття, сьогодні у зв’язку із необхідністю стимулювання розвитку слаборозвинених регіонів інтерес до них зростає. Впровадження таких стратегій передбачає: отримання величини ефекту в залежності від масштабу залучених ресурсів у процес отримання нового знання; можливості впливу на темпи довгострокового економічного зростання за допомогою відповідної політики владних структур, від яких безпосередньо залежить стимулювання нагромадження людського капіталу; особливості розвитку економічного простору і вплив на цей простір процесів глобалізації та дезінтеграції.

III. Економічна модель збалансованого розвитку. Згідно з цією моделлю використання всіх видів ресурсів і обсяги виробництва мають бути узгодженими з потребами населення на той чи інший часовий період. З приводу застосування даної моделі є дві діаметрально протилежні думки. Так, одні економісти вважають, що вона є надзвичайно актуальною для міст та взагалі територіальних систем, інші вважають, що без ін’єкцій ресурсів, товарів, інформації, енергії ззовні будь-яка територіально-економічна система приречена на стагнацію.

IV. Економічна модель змішаного типу. Описані вище моделі досить складно реалізувати на практиці у чистому вигляді. Як правило, більшість моделей розвитку є моделями змішаного типу, тобто вони передбачають часткову реалізацію передових світових технологій при створенні і використанні сучасних внутрішніх інформаційних, фінансових, виробничих та інших технологій. Основний наголос при цьому робиться на повноцінне використання саме внутрішніх технологій. При цьому мають здійснюватися заходи, які спрямовуються на узгоджене використання окремих видів ресурсів з масштабами виробництва і з потребами населення у різний часовий період.

На сьогодні особливого значення набуває нова економічна диверсифікована модель змішаного типу. Вона передбачає інвестиційну активність, динамічну конкурентноздатність міської системи, є орієнтованою на розвиток пріоритетних видів діяльності (промисловості, агропромислового комплексу, туризму тощо).

Вперше в Україні така класифікація моделей була запропонована при розробці стратегії соціально-економічного розвитку Тернопільської області, але вона може використовуватися і при визначенні пріоритетних напрямків розвитку міської системи.[1]

Виходячи з наявних в Україні розробок стратегічного розвитку суспільних територіальних систем, можна виділити наступні групи стратегій соціально-економічного розвитку міст:

1. Максималістські стратегії – орієнтовані на максимально можливе використання всіх наявних резервів, як власних, так і залучених, у межах міста і спрямовані на зростання його регіональної, національної, міждержавної ролі.

2. Унікальні стратегії – орієнтовані на вирішення цілком нового, спеціально визначеного суспільством або органами влади для міста завдання.

3. Проміжні стратегії – базуються на реконструктивних заходах косметичного характеру.

4. Мінімалістські стратегії – орієнтуються лише на місцеві ресурси і резерви, спрямовані на виживання міста як системи та збереження його ролі і функцій, здобутих у минулому.

Сучасні моделі мають передбачати прискорений кількісний та якісний розвиток міської системи за рахунок як привнесення передових суспільних технологій, які стосуються всіх сфер життєдіяльності населення міста, так і використання наявного економічного потенціалу міста. Тому ефективним є застосування нової економічної диверсифікованої моделі змішаного типу, яка має бути інвестиційно активною, динамічно конкурентноздатною та орієнтованою на розвиток пріоритетних видів діяльності.

Стратегія соціально-економічного розвитку міста стає важливим механізмом у структурі міського менеджменту, її розроблення гарантує його збалансованість його функціонування і, як результат, ефективний розвиток міста у майбутньому.

 

10.4 Генеральні плани і районні планування у системі управління міським розвитком

Світовий досвід містобудування підтверджує виключно важливе значення довгострокових прогнозів розвитку міських поселень. За їх допомогою вирішуються наступні завдання:

– визначення оптимального розміру міста згідно з конкретними умовами;

– вибір місця розташування нових міських поселень;

– визначення основних напрямків розвитку існуючих міст;

– вибір найзручніших зв’язків місць проживання і праці, виходячи з мінімізації витрат часу на переїзди працівників.

Розв’язання цих завдань потребує, зокрема, розроблення Генеральних планів, які є моделлю узгодженого перспективного соціально-економічного та архітектурно-планувального розвитку міста, основою для регулювання просторового планування його забудови.

Генеральні плани розробляються на 20 – 30 років на основі схем районних планувань і прогнозів населення і трудових ресурсів, матеріальних і духовних потреб мешканців міста, галузевої структури господарства міста, виробничої і соціальної інфраструктури тощо.

До складу Генерального плану входять:

– ескіз генерального плану (основне креслення);

– план існуючого міста (опорний план) і план проектованих обмежень;

– ескіз центральної частини міста;

– схеми інженерного обладнання території: транспорту і зв’язку,

– водо -, тепло - та енергопостачання, каналізації тощо;

– комплекс заходів щодо розвитку житлового будівництва, промисловості, комунального господарства, освіти і культури;

– настанови щодо забезпечення високого технічного та архітектурного рівня забудови міста.

Генеральний план є обов’язковим документом для організацій, які розміщують усі види будівництва на території міста. Нагляд за його здійсненням покладено на міську державну адміністрацію через відділи міського архітектора.

У загальному комплексі Генерального плану виділяються першочергові заходи на найближчі 5 –7 років, виходячи із завдань державної програми соціально-економічного розвитку міста, генеральних планів первинних промислових комплексів і регіональних програм.

Проектні рішення Генерального плану міста передбачають:

– розробку системи планувальних рішень для оптимізації умов життя і містобудівельного середовища в межах основного ядра міста;

– розташування нового житлового будівництва на екологічно безпечних територіях;

– резервування територій для розвитку інфраструктурних об’єктів;

– активну реконструкцію центральної частини міста з метою створення сучасних ділових і громадських центрів;

– розвиток системи громадських, ділових та обслуговуючих зон у межах всіх адміністративних районів міста;

– розвиток історичних і ландшафтних особливостей містобудівельного середовища;

– підвищення якості транспортної та інженерної інфраструктур міст;

– максимальне збереження природно-рекреаційного потенціалу міст, прилеглих територій і зелених зон.

На основі Генерального плану міста розробляються проекти детального планування окремих міських районів, проектні завдання забудови мікрорайонів, проекти міського транспорту, інженерних мереж, озеленення, благоустрою тощо.

Генеральний план має бути перманентним документом, у який періодично вносяться корективи, що зумовлені змінами реального розвитку міста. Процес розвитку міста має ознаки суспільного розвитку, які характерні для постіндустріального інформаційного суспільства. Ці ознаки потребують нових методичних підходів для розроблення генеральних планів, нових орієнтирів просторової організації міського середовища, а саме:

– врахування стратегій соціально-економічного розвитку міст, зокрема існуючих стратегічних моделей;

– визначення пріоритетних видів економічної діяльності у межах обраної стратегічної моделі;

– застосування ускладненого інструментарію оцінки нестабільної демографічної ситуації у процесі прогнозування перспективної чисельності населення міста, який би дав можливість врахувати цілі обраної стратегічної економічної моделі розвитку міста;

– переоцінки міських об’єктів щодо віднесення їх до місто утворюючих і місто обслуговуючих галузей;

– здійснення нового функціонального зонування території міст;

– узгодженість проектних рішень з міським земельним кадастром;

– врахування нової житлової політики у містах;

– санація депресивних територій міста.

У великих містах одночасно із складанням Генерального плану розробляються проекти планування приміської зони, а у містах з чисельністю населення менш як 250 тис. чоловік – схеми планування прилеглого до міста району.

Різноманітністю довгострокового прогнозу, що передбачає найдоцільніше розміщення на території певного регіону, зокрема міста, всіх об’єктів будівництва є районне планування. На відміну від економічних територіальних прогнозів районне планування здійснюється методом перспективного проектування території, який дозволяє врахувати не лише соціально-економічні, демографічні та екологічні умови, а й архітектурно-ландшафтні, санітарно-гігієнічні, технічні, інженерно-геологічні і будівельні особливості. Воно здійснюється на 20 – 30 років.

Головною метою районного планування є прогнозування усіх видів будівництва на конкретній території з обліком найефективнішого використання продуктивних сил території та оптимального розселення населення.

Завдання районного планування полягає в організації території, розвитку транспорту, систем інженерного устаткування, водного і лісового господарства і розробці заходів з охорони природи, поліпшенню санітарно-гігієнічних умов проживання, розвитку системи комунального і культурно-побутового обслуговування і відпочинку населення. Характер цих завдань зумовлює необхідність комплексного підходу до проектних рішень. Проектна організація, що розробляє схему (проект) районного планування, координує роботу інших проектних організацій щодо поліпшення об’єктів забудови і комунікацій у цьому регіоні.

Проекти районного планування великих і курортних міст затверджуються Кабінетом Міністрів України, а інших міст та адміністративних районів – обласними радами народних депутатів.

Затверджена в установленому порядку схема (проект) районного планування є обов’язковим документом, яким мають керуватися місцеві державні адміністрації, підприємства та організації при проектуванні і розміщенні всіх видів будівництва на відповідній території.