Психологія та психофізика сенсорних процесів

Первинний контакт людини з навколишнім світом і власним організмом, який надає їй вихідну інформацію про властивості й стани зовнішнього та внутрішнього середовища, здійснюється за допомогою відчуттів (сен­сорних процесів).

Відчуття — найпростіший пізнавальний психічний процес, який полягає у безпосередньому чуттєвому відображенні індивідом окремих властивостей предметів та явищ матеріального світу, а також внутрішніх станів організму внаслідок впливу подразників на відповідні рецептори.

Продукти відчуття — сенсорні образи — утворюють вихідний, базовий рівень когнітивної сфери людини, на якому формується чуттєва тканина її свідомості.

У психологічній літературі відчуття класифікують за різними підставами. Так, за особливостями локаліза­ції відповідних рецепторів Ч. Шеррінгтон виокремив три основні класи відчуттів:

— інтероцептивні (органічні) відчуття, котрі сигна­лізують за допомогою спеціалізованих рецепторів про перебіг обмінних процесів у внутрішньому середовищі організму;

— пропріоцептивні (кінестетичні) відчуття, які відображають рух та відносне положення частин тіла завдяки роботі рецепторів, розташованих у м'язах, суглобах;

— екстероцептивні відчуття, що виникають під час впливу зовнішніх подразників на розташовані на поверхні тіла рецептори. Часто екстероцептивні відчут­тя поділяють на дві групи — контактні (сигналізують про дотикові та смакові подразники, які безпосередньо діють на рецептори) та дистантні (відображають нюхо­ві, слухові та зорові властивості довколишніх предме­тів, що перебувають на певній відстані від рецептора).

Поширеною є класифікація відчуттів за модальніс­тю, у зв'язку з чим розрізняють зорові, слухові, доти­кові (тактильні), смакові та інші відчуття. Всередині цих модальностей можливе виокремлення таких аспек­тів чутливості: в зорових — відчуття кольору, яскраво­сті, розміру, глибини, форми, руху, швидкості тощо; у слухових — відчуття гучності, висоти, тембру, тривало­сті; у тактильних (шкірна чутливість) — відчуття дотику, тиску, температури, болі тощо; у смакових — відчуття кислого, солоного, гіркого, солодкого та їхніх поєднань.

Основними властивостями відчуттів є їхня якість (особливість сенсорного образу, яка відрізняє його від сенсорних образів іншої модальності), просторова лока­лізація (відтворення у відчуттях місцезнаходження діючого подразника у просторі), тривалість (час, протя­гом якого сенсорний образ не змінює модальності), інтенсивність (кількісна характеристика ступеня яскравості, виразності відчуттів), стійкість (тривалість збереження необхідної інтенсивності відчуттів), емоційний тон (здатність викликати позитивні або негатив ні емоції), адекватність (відповідність відчуття, що виникло, особливостям подразника).

Специфіка сенсорної організації людини виявляєть­ся у феноменах сенсорної адаптації (зміні чутливості аналізатора в бік її зниження або підвищення в процесі тривалої дії подразника), сенсибілізації (підвищенні чутливості нервових центрів унаслідок впливу певного подразника, вправ, компенсаторних процесів) та сине­стезії (виникненні внаслідок подразнення аналізатора відчуття, характерного для певного аналізатора, і до­даткових відчуттів, неспецифічних для нього).

Вивчення закономірностей чуттєвого відображення (насамперед кількісних відношень між величинами фізичних подразників та відчуттів), а також особливо­стей поведінки і діяльності людини під час сприймання та оцінювання сигналів зовнішнього та внутрішнього середовища здійснюється у межах психофізики, де ви­окремлюють чотири основні експериментально-теоре­тичні парадигми: порогову психофізику Г. Фехнера; психофізику прямих (суб'єктивних) оцінок С. Стівенса; психофізичну теорію знаходження сигналу (Дж. Светс, В. Таннер, Т. Бердсолл) і суб'єктну психофізику.

У пороговій психофізиці постулюється існування сенсорного порога, який поділяє всі подразники на ті, що відчуваються і не відчуваються. Із зростанням вели­чини стимулу наступне відчуття виникає після попе­реднього лише тоді, коли приріст стимулу перевищує порогову величину (езр). Відповідно існує положення про наявність абсолютного нижнього (мінімальна вели­чина стимулу, перевищення якої викликає усвідомлене відчуття цього стимулу), абсолютного верхнього (мак­симальна сила стимулу, за якої ще виникає адекватне діючому подразнику відчуття) та диференціального (мінімальна відмінність між двома стимулами, яка зумовлює помітну відмінність у відчуттях) порогів відчуття, що вимірюються в одиницях фізичної величи­ни стимулу. Між величиною нижнього порогу та абсолютною чутливістю зворотна залежність: чим менша величина порога (Р), тим вища чутливість аналізатора (Е) (Е=1/Р).

На основі закону Бугера — Вебера філософ Густав-Теодор Фехнер математично вивів основний психофізичний закон, в якому наголо­шено на існуванні логарифмічної залежності величина відчуття від величини діючого стимулу, та описав його формулою: R=const (lnS - ln S₀ ), де R — величина від­чуття, S — величина діючого стимулу, S₀ — абсолют­ний поріг.

Психофізика прямих оцінок Стенлі-Сміта Стівенса (1906—1973), на відміну від порогової психофізики, ґрунтується на припущенні про здатність людини без­посередньо кількісно (наприклад, за допомогою проце­дур суб'єктивного шкалування) оцінювати величину власних відчуттів. З огляду на це суб'єктивні величини відчуттів виявились пов'язаними з об'єктивними вели­чинами стимулів ступеневою залежністю та були описа­ні у вигляді основного психофізичного закону Стівенса: R=const (S - S₀ )ⁿ, де n – константа.

Відчуття як результат впливу об'єктивної дійсності на органи чуття є джерелом та передумовою пізнаваль­ного ставлення до світу. Існують різноманітні види від­чуттів, проте за обсягом сенсорної інформації для люди­ни найважливішими є зорові, слухові та тактильні. Основні їх властивості (якість, просторова локалізація, тривалість, інтенсивність, стійкість, емоційна забарвле­ність, адекватність) та своєрідність (модальність) забез­печують відображення якісного розмаїття навколишньо­го світу.