Поява та утвердження давньоримської імперської цивілізації як соціокультурна передумова європейської етатистської парадигми публічного права.

Логічним завершенням політичних перетворень Давньоримської імперської держави стало проведення Діоклетіаном нової податкової реформи, яка примножила етатистські основи оподаткування, закладені у податкову систему імператорського Риму Октавіаном Августом. Податкова реформа Діоклетіана була не просто органічною, а основоположною частиною абсолютизації імперських цінностей і пріоритетів у Давньоримській державі, квінтесенцією і найбільш концентрованим підсумком глибоких редистрибутивних перетворень у римському імперському суспільстві, розпочатих Октавіаном Августом.

3. Давньоримський етатистський переворот як квінтесенція світоглядних передумов появи європейської етатистської парадигми публічного права. Заволодіння субстанційною державою публічним правом людини.

Методологічним ключем антропосоціокультурного розуміння правової природи публічно-правової реформи Діоклетіана є, як уже звертав увагу, хоча й з іншого боку, Й. О. Покровський, перетворення громадян Римської імперії у її підданих, названих у відповідності з термінологією етатистської доктрини права суб'єктами – тими, кого субстанційна держава наділяє певними правами.

Це зробило можливою (а з етатистської точки зору навіть необхідною) глибоку якісну трансформацію природи публічного інтересу і публічних потреб у давньоримському соціумі. Якщо впродовж багатьох віків існування республіканської традиції розуміння природи публічного і особливо давньогрецької полісної традиції його розуміння воно в дійсності зводилось до всезагального чи переважаючого інтересу громадян, то з фактичним їх знищенням як соціального феномена у Давньоримській імперії під публічним став розумітися державний інтерес, а ще точніше – потреби субстанційної імперської держави. Місця істинно публічним потребам індивідів Римської імперії, які складали її населення, серед цих потреб не залишилось. З часу Діоклетіана все публічне звелось до державного, а державне – до потреб правлячої владної верхівки людей з імператором на чолі.

Як відзначав С. Вільямс, " точкою відрахунку тепер слугував не встановлений процент чи штраф, а річний розмір загальних потреб держави... "[37]. До речі, саме таке етатистське розуміння публічного продовжує переважати і в середовищі пострадянських учених юристів-фінансистів, переконливим свідченням чого є їх наукові публікації. Повернення до висхідного розуміння природи публічного як всезагального, загально-соціального (природно, на якісно іншому, сучасному рівні знань і пізнання) лише починає торувати собі дорогу в середовищі учених юристів-фінансистів. Етатистське переродження природи публічного у давньоримському соціумі у свою протилежність в імперський період його розвитку відкрила ніким та нічим не обмежені можливості субстанційної держави законно, але, тим не менше, протиправно перетворювати публічне у приватне, в тім числі і публічні фінансові ресурси у приватні фінансові ресурси, що уже само по собі є не просто парадоксом, а абсурдом, анігіляцією соціального. Це переродження публічного у свою протилежність і складає квінтесенцію давньоримського імперського редистрибутивного перевороту.

У чому ж проявились насамперед нові публічні потреби Давньоримської імперської держави та можливості їх задоволення при Діоклетіані? По-перше, в необхідності, виходячи із природи субстанційної держави, утримувати її адміністративно-бюрократичний та репресивний апарат, який різко збільшився та продовжував чисельно зростати. Наявні різні дані про його динаміку в цей історичний період, порівняння давньоримського адміністративно-бюрократичного апарату з аналогічним апаратом інших держав[38]. Проте з філософько-методологічних позицій антропосоціокультурного підходу до проблеми головне полягає в іншому. Якщо у давньогрецьких інструментальних державах-полісах цей адміністративно-бюрократичний апарат на багато порядків був менш чисельним, представляв собою давньогрецьке політичне суспільство і в принципі сам утримував себе, то у Давньоримській імперії адміністративно-бюрократичний державний апарат протистояв суспільству, витрачав на себе внаслідок виконання власних функцій на професійній основі велетенські обсяги публічних фінансових ресурсів у постійно зростаючих розмірах. Перехід від самоуправління суспільством та державою до професійного управління ними, який стався у Давньоримській імперській державі, кардинально змінив природу і властивості та внаслідок цього різко ускладнив функції адміністративно-бюрократичного державного апарату.

По-друге, політичній владі Давньоримської імперії внаслідок сукупності чинників стало необхідним постійно утримувати велетенську переважно професійну армію. Остання потрібна була насамперед для утримання в покорі багаточисленних поневолених народів, власного населення Римської держави, давно набула якості єдиної соціальної опори існуючої влади. Зокрема, радянський історик О. Г. Бокщанін писав, що " секрет імператорської влади" був відкритий ще у громадянську війну 68-70 років I ст. н. е., коли стало очевидним, що здобуття імператорської влади не пов'язане з перебуванням претендента у Римі та підтримкою сенату: з тих пір владик Риму висовувала армія і лише той претендент міг розраховувати на успіх, на чийому боці була підтримка легіонів [39].

По-третє, кардинально змінились економічні й особливо фінансові умови існування Давньоримської імперської держави. До часів Діоклетіана епоха завоювання нових земель та пов'язаний з цим приплив фінансових ресурсів з інших держав припинився. Армія, яка багато в чому забезпечувалась у попередній час за принципом самоутримання, навпаки, стала гостро потребувати постійного державного фінансування. Саме цього вимагав і адміністративно-бюрократичний державний апарат, що розростався за алгоритмом саркоми. Такою ж природою відзначались і ненаситні апетити імператорського двору. Усе це та інші споріднені фактори ввергли імперію Діоклетіана в галопуючу інфляцію [40], яка переросла у її загальну фінансову кризу [41].

Вихід із ситуації, що склалася, Діоклетіан та його оточення вбачали у здійсненні повноцінної податкової реформи. Її головними елементами стали: уніфікація податків; юридичне прикріплення платників до об'єктів оподаткування; перехід на щорічне уточнення чинних та встановлення нових податків (прообраз встановлення щорічного бюджету держави); приведення у відповідність із системою управління держави системи адміністрування податків. Така реформа оподаткування з точки зору Давньоримської імперської держави виявилась ефективною та суттєво продовжила її вік. Відомі радянські історики С. І. Ковальов та О. М. Штаєрман оцінили податкову реформу Діоклетіана як "останнє видиме зміцнення імперії"[42].

Передусім Діоклетіан ліквідував більшість колишніх грошових податків і замінив їх фіксованими натуральними зборами. І. О. Князький пише з цього приводу: "Усе сільське населення імперії було рівномірно обкладено комбінованим подушно-земельним податком (capitatio iugatio). С. Вільямс відзначає, що вперше згадування про capitatio зустрічається у давньоримських документах приблизно біля 290 р. "Первісно це поняття означало, – продовжує він, – тільки податкові зобов'язання рядових жителів імперії в цілому; тепер же вони відносились, хоча й приблизно, до абсолютистського принципу [оподаткування – Г. Р. ], що приховувався за кошторисом бюджету, а саме – до думки, що держава має право вимагати від своїх громадян те, що їй потрібно, у будь-якій формі, якщо тільки ця вимога складена законно та правомірно "[43].

Саме "поєднання в єдину взаємопов'язану систему двох неодмінних об'єктів оподаткування – землі і населення", – акцентує увагу С.Вільямс, – привнесло гнучкість в оподаткування і "виявилось цінною новизною. Iuga і capita, окрім того, що з їх допомогою можна було провести калібрування маєтків, ніяк не співпадали з площею земель та кількістю населення. Вони стали абстрактними, універсальними одиницями податкових зобов'язань, які можна було використати для підрахунку будь-яких видів оподатковуваного майна за єдиною шкалою. Вперше саме оподаткування стало такою ж вимірюваною категорією, як довжина чи вага "[44]. "Цей податок стягувався, – продовжував С.Вільямс, – з одиниці оподаткування, яка створювалась працею дорослого чоловіка та двох жінок. Характерно, що при оподаткуванні не мало значення, стосувалося це вільних чи рабів. Розмір одиниці оподаткування визначався якістю ґрунту й характером сільськогосподарських культур, що культивувались на ньому. З історичних джерел відомо, що в Сирії розміри ділянок були у 20, 40 та 60 югерів орної землі, які прирівнювались до 5 югерів виноградників та до 225 і 445 оливкових дерев. Саме з цих одиниць, які називалися однаково iuga, і стягувався capitatio iugatio"[45].

А. Х. М. Джонс відзначає, що створення справді єдиної системи збору податків у Давньоримській імперії Діоклетіану все-таки не вдалось – надто вже різними були висхідні, стартові умови. Насамперед у різних провінціях країни традиційно збереглась неоднакова система перепису земель – основного об'єкта оподаткування. Окрім того, на результатах податкової реформи позначились особистісні й інші якості конкретних організаторів перепису об'єктів оподаткування. Наприклад, особисто Діоклетіан безпосередньо здійснював керівництво таким переписом у провінції Сирія. Очевидно, саме тому інвентаризацію об'єктів оподаткування у ній ще сучасники вважали зразковою. В Азії, що також належала Римові на правах провінції, iuga виявилась значно меншою, причому тут були враховані лише особливості пасовиськ, а орна земля, виноградники й оливкові плантації не диференціювались. У Єгипті arura (1,27 га) збереглася з таким же поділом залежно від вартості землі, ціни на яку в цілому на той час дуже зросли. В Африці для визначення об'єктів оподаткування був застосований критерій centoria (рівний 200 югерів або 50 га землі) без наступного поділу земель залежно від типу їх використання і якості. У Південній Італії в якості такого критерію збереглась milenna (рівнялась 12,5 югерів або 3,25 га землі).

Усе сільське населення було взяте на облік та поділене на оподатковувані групи (capita). На основі класифікації та систематизації цих даних були складені своєрідні плани валових надходжень податків. Від податків не були звільнені і представники сенаторського стану, зобов'язані сплачувати поряд із поземельним ще й особливий податок грішми – aurum dlebate. Міські жителі у відповідності з цією податковою реформою сплачували раз у п'ять років особливу подушну подать грішми capitatio plebeia [46]. Цим самим принципове завдання податкової реформи – забезпечити державу матеріальними ресурсами від податкових надходжень у незрівнянно більших, ніж раніше, об'ємах та в неінфляційних формах – було виконано. Оскільки у Давньоримської держави постійно виникали не передбачені раніше потреби у податкових надходженнях, Діоклетіаном був передбачений у ході цієї податкової реформи так званий принцип перемінного оподаткування, згідно з яким правитель був наділений правом на власний розсуд збільшувати чи зменшувати ставку податку залежно від потреб поточного моменту. А оскільки потреби держави мали лише властивість постійно зростати, то, за свідченням С. Вільямса, "податок сплачувався у три етапи впродовж року"[47] і виявилось задіяним лише право збільшувати ставки оподаткування та валові податкові надходження від платників податків у засіки держави.

Особливо активно принцип перемінного оподаткування у Давньоримській імперії епохи Діоклетіана застосовувався до непрямого оподаткування. Як резонно зауважив відомий історик-культуролог А. Гійу, на противагу чотирьом правилам оподаткування, сформованим значно пізніше А. Смітом, у Давньоримській імперії найбільшою мірою непрямі податки (природно, прямі податки також) не були рівними для всіх через численні пільги й інші відступи від загальних правил, які надавав особисто імператор; ці податки не були фіксованими та змінювались залежно від обставин; вони не підвищувались тоді, коли їх платник був спроможний сплачувати більше; їх підвищення залежало від свавільного рішення цивільних та воєнних властей, звідки йшли багаточисленні зловживання, які приносили збиток платникові податків і казні[48]. Принцип перемінного оподаткування був успадкований політичною владою Візантії, а відтіля через візантійську політичну культуру перейшов у Російську державу, від якої в свою чергу – через СРСР – і в сучасну Українську державу.

Основоположною тактичною знахідкою Діоклетіана в ході здійснення ним податкової реформи стало юридичне прикріплення платників податків до об'єктів оподаткування. Саме так, а не якось інакше розуміли у Давньоримській імперії правосуб'єктність платника податку. Насамперед були прикріплені до землі колони [49]. М. Ростовцев одним із перших зауважив, що колони прикріплялись до землі не тільки з тієї причини, що вони були неоплатними боржниками власників землі, а насамперед тому, що державі стало необхідним знати, скільки людей проживає і трудиться в того чи іншого possessora для розподілу нею податків[50].

Прикріплялись до землі і вільні селяни. Щоб підвищити результативність подушного податку (capitatio), а також інших обов'язкових зборів, Діоклетіан юридично прикріпив усе селянство до тих місць, на яких воно виявилось зареєстрованим під час перепису. Перший такий перепис відбувся у 289-290 рр., а наступні зазвичай проводились через кожні п'ять років. Діти також реєструвались, хоча й не обкладались податком. Таким чином, усе сільське населення опинилося спадково прикріпленим до землі. Прикріплялись до відповідних об'єктів оподаткування або до яких-небудь інших юридично визначених місць також інші верстви населення: ремісники – до своїх колегій, які відповідали за принципом кругової поруки за систематичне надходження податків від їх членів; куріали прикріплялись до курій, оскільки вони також несли повну матеріальну відповідальність за податки з міщан. Усе це здійснювалося з єдиною метою – забезпечити стабільні надходження податків з населення у державну казну[51].

Інший відомий учений-антикознавець О. В. Федорова з цього приводу резюмувала, що " якщо у попередні століття Рим жив за рахунок того, що грабував інші народи, то тепер він став грабувати самого себе; Римська держава стала на шлях самопоїдання: збираючи податки, правителі не задумувались над тим, звідки візьмуть платники потрібні суми, і чим суворіше стягувались податки, тим більше виснажувались ресурси населення"[52]. А І. М. Дьяконов саркастично підсумував: "Древність закінчується не тоді, коли закінчується рабська експлуатація (вона продовжується і в середньовіччі, і в капіталістичній фазі, і в умовах так званого розвинутого соціалізму). Древність закінчується тоді, коли припиняється особиста свобода "[53].

Податкова реформа Діоклетіана містила в собі і серйозні зміни адміністрування податків. Насамперед структуру раніше розрізнених податкових відомств було приведено у відповідність до адміністративного поділу імперії. В імперському податковому відомстві вперше з'явилась функція планування податкових надходжень по містах, областях, провінціях і державі в цілому, а під цю функцію були створені відповідні організаційні структури. Очолив це відомство префект преторію. До його компетенції належали підрахунок необхідного зерна нефуражного, ячменю, м'яса, масла для харчування армії, цивільних службовців та населення Риму, кількості військового одягу, рекрутів та коней для армії, мулів і биків для забезпечення роботи пошти держави, робочої сили для виконання робіт державного значення тощо. Опісля все це перераховувалось на обсяги потрібних податків з населення імперії, узаконювалось у щорічних указах імператора, які передавались у служби безпосередніх збирачів податків для виконання. Чисельність збирачів податків була збільшена в порівнянні з дореформеним періодом у декілька разів [54].

Сучасники Діоклетіана досить суперечливо відгукувались про його податкову реформу, хоча серед їх думок, котрі дійшли до нашого часу, очевидно, переважають негативні [55]. Подібне неможливо сказати про відгуки сучасників-громадян давньоримських цівітас про їх оподаткування в республіканський період розвитку Риму: там оподаткування справді відзначалось публічним характером, позаяк надходження від податків спрямовувались переважно на публічні потреби громадян. І. О. Князький дійшов висновку, що " податкова політика Діоклетіана, яка була квінтесенцією всіх його соціально-економічних перетворень, неминуче вела до втрати свободи, саме особистої свободи – економічних прав, можливості вільного пересування у вільного населення Римської імперії [насравді воно упрдовж усього імператорського періоду Риму вже не було вільним – Г. Р. ]. З цієї точки зору епоха Діоклетіана і є завершення античності та зоря середньовіччя "[56].

Створена Діоклетіаном податкова система виявилась в умовах абсолютної імперської політичної влади та знищення всіх громадянських свобод довговічною. Вона на століття пережила свого творця і навіть стала частиною соціально-економічної системи Східної Римської (Візантійської) імперії. Відомий знавець ранньофеодальної державності Г. Г. Літаврін показав, що "податна система, яка склалась остаточно при Діоклетіані в принципі декілька століть залишалася незмінною. Через кожні 15 років здійснювався новий майновий опис населення з метою корекції податкового тягаря, хоча практично місцеві чиновники враховували майнові (особливо сприятливі зміни) у господарствах підданих фактично постійно"[57]. На думку І. О. Князького, "Діоклетіан може і повинен вважатися "батьком" податкової системи і пізнього Риму, і перших століть Візантії"[58].

Ми ж, спираючись на всю сукупність вищенаведених історичних та інших фактів, дійшли висновку, що Діоклетіан у співавторстві з Октавіаном Августом є винахідниками першої етатистської доктрини оподаткування у її західній традиції в цілому. Будучи поки що несправедливо забутими своїми нащадками, вони тим не менше залишаються основними натхненниками і соціальними конструкторами давньоримського редистрибутивного перевороту, а також класиками-основоположниками начал сучасної етатистської доктрини публічного права усіх західних субстанційних держав.

Таким чином, давньоримський антропосоціокультурний та редистрибутивний перевороти з точки зору тяглості загальнолюдської історії були в основі своїй, як феномени, так само, як і весь історичний процес, явищами закономірними, проте з точки зору окремо взятої Давньоримської історії – подіями випадковими. Історія Древнього Риму упродовж усього періоду його існування в будь-якій історичний момент могла повернути в іншому напрямі, але у парадигмальних межах уже зробленого антропосоціокультурного вибору. Вихід за ці межі означав би нову зміну антропосоціокультурного вибору. Останнього, як відомо, не сталося.

Квінтесенцію давньоримського антропосоціокультурного перевороту склало витіснення впродовж декількох століть полісної людиноцентристської ментальності населення Древнього Риму його етатистською ментальністю. Внаслідок цього масштаб особистості громадянина Давньоримської імперії у власному її сприйнятті зменшився образно до піщинки у безкінечному Всесвіті держави, тоді як масштаб Давньоримської імперської держави в особі її імператора виріс в очах того ж громадянина до вселенських масштабів. Громадянське суспільство у Древньому Римі зникло. Особистість як соціальне явище також щезла. Демократія вмерла. На вершину соціального життя у Римській імперії піднявся римський плебс, соціально та культурно деградований, зосереджений на суспільному паразитуванні та руйнуванні всього. Підсумком цих фундаментальних ментальних змін стала трансформація Риму за парадигмальними мірками у Схід, хоча його географічні координати залишилися незмінними.

Перетворення громадян Давньоримської імперії у її підданих, названих у відповідності з термінологією етатистської доктрини права суб'єктами – тими, кого субстанційна держава наділяє певними правами та обов'язками, є філософсько-методологічним ключем до розуміння природи давньоримського редистрибутивного перевороту. Воно уможливило, а з етатистської точки зору навіть зробило необхідною глибоку якісну трансформацію природи публічного інтересу і публічних потреб у давньоримському соціумі. Якщо упродовж багатьох віків існування республіканської традиції розуміння природи публічного і особливо давньогрецької полісної традиції його розуміння публічне в дійсності зводилось до всезагального чи переважаючого інтересу громадян, то з фактичним перетворенням громадян у підданих держави у Давньоримській імперії під публічним став розумітися державний інтерес, а ще точніше – потреби субстанційної імперської держави. Місця істинно публічним потребам індивідів Римської імперії, які складали її населення, серед цих потреб не залишилось. З часу Діоклетіана все публічне звелось до державного, а державне – до потреб правлячої владної верхівки людей з імператором на чолі. Це переродження публічного у свою протилежність і складає квінтесенцію давньоримського імперського редистрибутивного перевороту. Принципово важливою складовою цього перевороту стало юридичне прикріплення платників до об'єктів оподаткування. У цьому виявилось давньоримське імперське розуміння правосуб'єктності платника податку.

Людиноцентристська й етатистська доктрини публічного права є не двома різними теоретичними конструкціями одного і того ж соціального явища внаслідок застосування різних філософсько-методологічних установок та підходів до його пізнання, як це зазвичай подається в науковій літературі про публічне право, а виступають адекватними теоретичними моделями, парадигмальними матрицями двох різних, більше того – парадигмально протилежних соціальних конструктів, явищ соціальної дійсності.

[1] Див.: Тойнби А. Дж. Постижение истории: Сборник. – 736 с.; Тойнби А. Дж. Цивилизация перед судом истории: Сборник. – 478 с.; Конрад Н.И. Диалог историков. Переписка А. Тойнби и Н. Конрада / Н. И. Конрад // Конрад Н. И. Избранные труды: История / Н. И. Конрад; [отв. ред. Е. М. Жуков]. – М.: Наука, 1974. – С. 270-282. Також див.: Рашковский Е. Б. Востоковедная проблематика в культурно-исторической концепции А. Дж. Тойнби: (Опыт критического анализа) / Е. Б. Рашковский. – М.: Наука, 1976. – 199 с.; Семенов Ю. Н. Социальная философия
А.Дж. Тойнби. Критический очерк / Ю. Н. Семенов. – М.: Наука, 1980. – 200 с.; Morton S.F. A Bibliography of Arnold
J. Toynbee. – Oxford: Oxford University Press, 1980. – 328 p.

[2] Див.: Гаврилюк Р. А. Методологическая традиция доктрины естественного права. – С. 141-152.

[3] Мак-Нил У. Восхождение Запада: История человеческого сообщества. – С. 349-350.

[4] Див.: Нич К. В. История Римской республики; Курс лекций / Карл Вильгельм Нич; [пер. с нем. Г. Турэ; под ред. и с предисл. Д. П. Кончаловского]. – М.: Типо-лит. Рус. т-ва печ. и изд. дела, 1908. – С. 41-57; Маяк И. Л. Римляне Ранней республики / И. Л. Маяк. – М.: Изд-во МГУ, 1993. – 160 с.; Маяк И. Л. Цензоры / И. Л. Маяк // Советская историческая энциклопедия: в 16 т. / [гл. ред. Е. М. Жуков]. – М.: Изд-во "Советская энциклопедия", 1974. – Т. 15: Феллахи-Чжалайнор. – С. 67-744; Кофанов Л. Л. Обязательственное право в архаическом Риме (VI-IV вв. до н.э.) /
Л. Л. Кофанов. – М.: Юрист, 1994. – С. 117; Гребенюк А. В. Цивилизации античного мира и средневековой Европы. Методологический очерки: в 3 вып. / А. В. Гребенюк. – М.: ТГУ, 1997. – Вып. 3: Античная цивилизация. – 295 с.; Дементьева В. В. Структуры чрезвычайно власти ранней Римской республики (V-III вв. до н.э.): автореферат дис.... д-ра ист. наук: спец.: 07.00.03 «Всеобщая история (соответствующего периода)» / В. В. Дементьева. – М., 2001. – 42 с.; Abbot F.F. A history and description of Roman political institutions. – 3 ed. – New York: Biblo and Tannen, 1963. – 451 p. та ін.

[5] Див.: Азаревич Д. И. Патриции и плебеи в Риме: Историко-юридическое исследование: в 2 т. / Д. И. Азаревич. – СПб.: Т-ва "Обществ. польза", 1875. – 363 с.; 199 с.; Немировский А. И. История раннего Рима и Италии: Возникновение классового общества и государства / А. И. Немировский. – Воронеж: Изд-во Воронежского ун-та, 1962. – 299 с.; Сморчков А. М. Религия и власть в Римской Республике: магистраты, жрецы, храмы / А. М. Сморчков. – М.: Российский государственный гуманитарный университет, 2012. – 607 с., та ін.

[6] Маяк И. Л. Цензоры / И. Л. Маяк // Советская историческая энциклопедия: в 16 т. / [гл. ред. Е. М. Жуков]. – М.: Изд-во "Советская энциклопедия", 1974. – Т. 15: Феллахи-Чжалайнор. – С. 716.

[7] Див.: Куланж Ф., де. Древний город. Религия, законы, институты Греции и Рима / Фюстель де Куланж; [пер. с англ. Л. А. Игоревского]. – М.: Изд-во Центрополиграф, 2010. – С. 9, 10, 225.

[8] Моммзен Т. История Рима [пер. с нем.] / Теодор Моммзен; [подгот. текста и примеч. Ф. М. Лурье]. – СПб.: Лениздат, 1993. – С. 250.

[9] Див.: Трибут // Словарь Античности / сост. Й. Ирмшер, Р. Йоне; [пер. с нем. В. И. Горбушин и др.; под ред.
В. И. Кузищина (отв. ред.) и др.]. – М.: Изд-во "Прогресс", 1989. – С. 587.

[10] Бикерман Э. Государство Селевкидов. – С. 25.

[11] Реале Д., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней: [пер. с итал.] / Джованни Реале, Дарио Антисери. – СПб.: ТОО ТК "Петрополис", 1995. – Т. 2: Средневековье. – С. 287-299; Горфункель А. Х. Философия эпохи Возрождения: [учеб. пособие] / А. Х. Горфункель. – М.: Высшая школа, 1980. – С. 34-35.

[12] Хайдеггер М. Парменид. – С. 104.

[13]Див.: Дитвульф Б. «Итак, отдавайте кесарево кесарю». Налоги в Римской империи / Баатц Дитвульф // Все начиналось с десятины: этот многоликий налоговый мир / общ. ред. и вступ. ст. Б. Е. Лапина; [пер. с нем. Л. А. Козлова и
В. С. Мухина]. – М.: Прогресс, 1992. – С. 76.

[14] Див.: Дитвульф Б. «Итак, отдавайте кесарево кесарю». Налоги в Римской империи. – С. 76.

[15] Див.: Квашнин В. А. Законы о роскоши в Древнем Риме эпохи Пунических войн: [монография] / В. А. Квашнин. – Вологда: "Русь", 2006. – С. 2.

[16] Шапталов Б. Н. Феномен государственного лидерства: экспансия в мировой истории. – С. 123.

[17] Вудс Т. Как католическая церковь создала западную цивилизацию / пер. С англ. В. Кошкина. – М. – ИРИСЭН, Мысль, 2010. – 280с.

[18] Нок А. Д. Обращение. Старое и новое в религии от Александра Великого до Блаженного Августина / Артур Дарби Нок; [пер. с англ. и науч. ред. А. Д. Пантелеева]. – СПб.: Гуманитарная академия, 2011. – С. 210.

[19] Див. Фрэзер Дж. Дж. Золотая ветвь. – С.376-377; Тойнби А. Дж. Исследование истории: Цивилизации во времени и пространстве. – С. 428; Грегоровиус Ф. История города Рима в Средние века (от V до XVI столетия) / Фердинанд Грегоровиус; [пер. с нем. М. Литвинова, В. Линде, В. Савина]. – М.: Альфа-книга, 2008. – С. 26-92.

[20] Величко А. М. Священная империя и святой император (из истории византийских политических идей): [сборник статей] / А. М. Величко. – М.: Юрлитинформ, 2012. – С. 6.

[21] Шершеневич Г. Ф. История философии права / Г. Ф. Шершеневич – СПб.: бр. Башмаковы, 1907. – С. 109-110.

[22] Иеринг Р. Дух римского права / Рудольф фон Иеринг // Иеринг Р. Избранные труды: [пер. с нем.] в 2 т. / Рудольф фон Иеринг. – СПб.: Издательство Р. Асланова «Юридический центр пресс, 2006. – Т. 2. – С. 112, 113.

[23] Иеринг Р. Дух римского права / Рудольф фон Иеринг // Иеринг Р. Избранные труды: [пер. с нем.] в 2 т. / Рудольф фон Иеринг. Т. 2. – С. 291.

[24] Цитовано за: Дитвульф Б. «Итак, отдавайте кесарево кесарю». Налоги в Римской империи. – С. 74.

[25] Див.: Ульпиан (Домиций Улыпиан из Тира) (Domitius Ulpianus) [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.zevg ma.ru/author/390 дата звернення 21/08/2013/)

[26] Брингман К. Налоги и иноземное господство. Иудея во времена Христа / Клаус Брингман // Все начиналось с десятины: этот многоликий налоговый мир / общ. ред. и вступ. ст. Б. Е. Лапина; [пер. с нем. Л. А. Козлова и В. С. Мухина]. – М.: Прогресс, 1992. – С. 94.

[27] Брингман К. Налоги и иноземное господство. Иудея во времена Христа. – С. 95.

[28] Там само.

[29] Дитвульф Б. «Итак, отдавайте кесарево кесарю». Налоги в Римской империи. – С. 83-86.

[30] Цитовано за: Древний Рим: Путеводитель по истории / [Буданова В. П., Токмаков В. Н., Уколова В. И., Чаплыгина Н. А.]; под ред. Будановой В. П. – М.: Изд-во Эксмо, 2002. – С. 391-392.

[31] Див.: Abbot F.F. A history and description of Roman political institutions. – P. 163.

[32] Федорова Е. В. Императорский Рим в лицах / Е. В. Федорова. – [3-е изд., стереотип.]. – Ростов-на-Дону: "Феникс", 1998. – С. 78.

[33] Князький И. О. Император Диоклетиан и закат античного мира: [монография] / И. О. Князький. – СПб.: Алетейя, 2010. – С. 32.

[34] Покровский И. А. История римского права / И. А. Покровский. – [3-е изд., испр. и доп.]. – Петроград: изд. юрид. кн. скл. "Право", 1917. – С. 136.

[35] См.: Драгоманов М. П. Государственные реформы Диоклетиана и Константина Великого / М. П. Драгоманов // Киевского университета известия. – 1865. – № 2. – С. 2.

[36] Там само. – С. 12.

[37] Див.: Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи / Стивен Уильямс; [пер. с англ. И. И. Хазановой]. – СПб. – М.: Евразия; Клио, 2014. – С. 161.

[38] Див., наприклад: Rostovtzeff M. Social and Economic History of Roman Empire. – Oxford: Clarendon Press, 1926. – P. 492, 523-531; Ростовцев М. И. Национальное и мировое государство / М. И. Ростовцев. – М.: Типо-лит. т-ва
И. Н. Кушнерев и К°, 1915. – 1. Власть (коллекция). 2. Государство. – С. 15, 26, 31-33 та ін.

[39] Див.: Бокщанин А. Г. Социальный кризис Римской империи в І в. н.э. / А. Г. Бокщанин. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1954. – С. 76.

[40] Див.: Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи. – С. 156-157; MacMullen R. Roman Government's Response to Crisis AD 235-335. – Yale: Yale University Press, 1976. – P. 209.

[41] Детальніше про це див.: Гиббон Э. История упадка и разрушения Римской империи: в 7 т. / Эдвард Гиббон; [с примеч. Гизо, Венка, Шрейтера, Гуго и др.; пер. с англ. В. Н. Неведомского]. – М., К.Т. Солдатенков, 1883. – Т. 1. – С. 435-452; Крист К. История времен римских императоров от Августа до Константина: [перевод]; в 2 т. / Карл Крист; [ред. Н. И. Диденко]. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – Т. 2. – С. 403-418 та ін.

[42] Ковалев С. И. Очерки истории Древнего Рима: [пособие для учителей] / С. И. Ковалев, Е. М. Штаерман. – М.: Учпедгиз, 1956. – С. 290.

[43] Див.: Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи / Стивен Уильямс; [пер. с англ. И. И. Хазановой]. – СПб. – М.: Евразия; Клио, 2014. – С. 162-163.

[44] Див.: Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи. – С. 165.

[45] Князький И. О. Император Диоклетиан и закат античного мира. – С. 65.

[46] Див.: Джонс А. Х. М. Гибель античного мира / А. Х. М. Джонс; [науч. ред. С. Г. Горяйнов пер. с англ. Т. В. Горяйнова]. – Ростов н/Д: Феникс, 1997. – С. 42-52; Архангельский С. И. Указ Диоклетиана о таксах / С. И. Архангельский // Известия Нижегородского гос. ун-та. – 1928. – № 2. – Нижний Новгород, 1928. – С. 363-369 та ін.

[47] Уильямс С. Диоклетиан: реставратор Римской империи. – С. 166.

[48] Гийу А. Византийская цивилизация / Андре Гийу; [пер. с фр. Д. Лоевского]. – Екатеринбург: У-Фактория, 2007. – С. 148.

[49] Див.: Колон (лат.colonus) // Словарь Античности / сост. Й. Ирмшер, Р. Йоне; [пер. с нем. В. И. Горбушин и др.; под ред. В. И. Кузищина (отв. ред.) и др.]. – М.: Изд-во "Прогресс", 1989. – С. 276.

[50] Rostovtzeff M. Social and Economic History of Roman Empire. – Oxford: Clarendon Press, 1926. – P. 353.

[51] Див.: Архангельский С. И. Указ Диоклетиана о таксах. – С. 365-401; Новицкая К. И. Некоторые вопросы аграрной политики начала домината / К. И. Новицкая // Вестник древней истории. – 1961. – №4. – С. 85-97 та ін.

[52] Федорова Е. В. Люди императорского Рима / Е. В. Федорова. – М.: Изд-во МГУ; СП "Ост-Вест корпорейшен", 1990. – С. 266, 267.

[53] Дьяконов И. М. Пути истории. От древнейшего человека до наших дней. – С. 54.

[54]Див.: Williams S. Diocletian and the Roman recovery. – London: Methuen, 1985. – P. 253-265.

[55] Див.: Лактанций. О смертях преследователей / Луций Цецилий Фирмиан Лактанций; [пер. В. Тюленева]. – СПб.: Алетейя, 1998. – C. X, 7; Либаний. Речь против Флоренция / Либаний // Речи Либания: в 2 т. / Либаний; [пер. с древнегреч., введ. и примеч. С. П. Шестакова]. – Казань: типо-лит. Императорского ун-та, 1914. – Т. 1. – С. 151-167.

[56] Князький И. О. Император Диоклетиан и закат античного мира. – C. 73.

[57] Раннефеодальные государства на Балканах, VI-XII вв. / [ Г. Г. Литаврин, О. В. Иванова, Е. П. Наумов и др. ]; отв. ред. Г. Г. Литаврин. – М.: Наука, 1985. – С. 25.

[58] Князький И. О. Император Диоклетиан и закат античного мира. – С. 72.