Лекція 3. Історичні, соціокультурні та світоглядні передумови появи та утвердження європейської етатистської парадигми
Публічного права
План
1. Історичні передумови європейської етатистської парадигми публічного права.
2. Поява та утвердження давньоримської імперської цивілізації як соціокультурна передумова європейської етатистської парадигми публічного права.
3. Давньоримський етатистський переворот як квінтесенція світоглядних передумов появи європейської етатистської парадигми публічного права. Заволодіння субстанційною державою публічним правом людини.
4. Верховенство принципу права держави на право як соціокультурний код європейської етатистської парадигми публічного права.
Історичні передумови європейської етатистської парадигми публічного права.
У публічного права громадянина давньогрецького полісу та публічного права субстанційної держави, яку спочатку репрезентувала Давньоримська імперія, зовсім різні, здебільшого протилежні історичні, соціокультурні та світоглядні, одне слово, цивілізаційні витоки й передумови. Публічне право давньогрецького громадянина стало закономірним продуктом утвердження й розквіту давньогрецької полісної цивілізації та її культури, що постала як діалектичне заперечення і зняття, антропосоціологічне та світоглядне перетворення мікенської культури архаїчної грецької епохи. Соціум давньогрецького полісу був суверенною громадянською общиною, а полісна держава – її політичною (ієрархічною) організацією. Системоутворюючим цент-ром, найвищою цінністю давньогрецького поліса періоду його зрілості був самодостатній громадянин-особистість із розвинутим почуттям відповідальності за самого себе та свою вітчизну. Період появи, утвердження й існування давньогрецького публічного права громадянина, як і період повноцінного буття полісу, співпадає з 800-200 роками до н. е., тобто, припадає на осьовий час (за термінологією К. Ясперса) людства. Саме тоді склалась та визначала практику регулювання спільних потреб у давньогрецьких полісах класична давньогрецька людиноцентристська доктрина публічного права.
Докорінно іншими, в основному протилежними, були цивілізаційні витоки й передумови появи і утвердження матриці європейського публічного права субстанційної держави та його публічно-правової доктрини. Європейська традиція публічного права субстанційної держави стала неминучим продуктом виникнення й утвердження Давньоримської імперської держави, давньоримської імперської цивілізації в цілому, які утвердилися після занепаду і руйнування полісних соціокультурних, світоглядних і ментальних, цивілізаційних в цілому цінностей, а ще більше – заперечення ідеї та практики суверенного громадянина, людини-особистості та утвердження на їх місці абсолютизованих етатистських цінностей у центрі з власне державою. Це відбулося на зламі часу до нашої ери та часу нашої ери історії людства, після осьового періоду і стало результатом як закономірних, так і випадкових історичних подій, які в сукупності склали зміст тривалої історичної епохи занепаду антропосоціокультурних цінностей та заміни їх цінностями протилежними. Внаслідок усього цього давньоримська імперська держава і заволоділа протиправно публічним правом громадянина античного полісу та давньоримської цівітас.
Після загибелі давньогрецької полісної цивілізації через інерцію антропосоціокульрурного розвитку ще певний час полісний тип соціуму і держави проіснував у Давньому Римі, проте незабаром прийшов у занепад та зник, а на його уламках постала Давньоримська імперська держава. За своєю природою, внутрішніми якостями й зовнішніми ознаками вона виявилась протилежною державам-полісам давньогрецької класичної цивілізації. Більше того – між цими обома історичними феноменами існувала протилежність ментальностей відповідних індивідів, їх соціальних груп, давньогрецького полісного та давньоримського імперського соціумів загалом. Протилежним виявилось і публічне право громадян давньогрецьких полісів та Давньоримської імперської держави. Відмінності між вищезазначеними феноменами виявились настільки глибокими, що на лице достатні підстави для тверджень про те, що у Давньому Римі справді сталися антропосоціокультурний та редистрибутивний перевороти.
Чим же ці перевороти були викликані? Чи були вони неминучими з історичної точки зору? Які найфундаментальніші наслідки цих переворотів? Щоб найбільш істинно відповісти на ці й чимало інших можливих запитань, які неминуче постають при розгляді цієї проблеми, необхідно обрати адекватний для них філософсько-методологічний підхід. Вважаємо, що і в цьому випадку може бути успішно застосована методологія пізнання історичної дійсності А. Дж. Тойнбі[1], надто його формула історичного пізнання історичний виклик – історична відповідь, іншими словами, цивілізаційний підхід до пізнання вищезазначених феноменів. Продуктивність цього методологічного інструментарію нами вже практично випробувана при дослідженні методологічної традиції доктрини природного права[2]. А безпосереднім пізнавальним ключем до істинного розуміння природи і субстанційної протилежності давньогрецького та до певної міри раннього давньоримського полісного і римського імперського типів держав, їх публічного права зокрема, а також права в цілому обрати ментальність відповідних соціумів та їх індивідів.
Давньогрецька ментальність була людиноцентристською, а давньогрецьке право – природним правом. Про це, окрім вище викладеного нами, переконливо пише також американський історик У. Мак-Ніл у своєму всесвітньо відомому бестселері "Сходження Заходу: Історія людського суспільства". Учений показав, що еллінська ментальна традиція об'єктивно є справді першою такою традицією, яка генетично пов'язана із сучасною європейською ментальною традицією зокрема та західною ментальною традицією в цілому. Саме давньогрецькі поліси заклали її начала [3].
Римська цивілізація на перших порах власного існування по цілому ряду сфер суспільного життя інерційно навіть продовжила і примножила досягнення еллінської цивілізації. Насамперед це сталося завдяки давньогрецькій колонізації усього Середземномор'я, особливо Італії. Саме в період Ранньої давньоримської республіки з'явилась держава, яку римляни назвали цівітас, що в перекладі з латини означає громадянство. Чимало дослідників розглядають цівітас як різновид давньогрецького полісу [4], проте це методологічно хибний погляд, адже із самого початку між давньогрецьким полісом та римським цівітас мали місце кардинальні відмінності. Давньогрецький поліс був до певної міри замкнутим, кількісно та якісно обмеженим соціальним простором, а тому відзначався соціальною прозорістю для його громадян та їх невичерпною взаємодією між собою.
Римська цівітас, навпаки, з моменту власної появи багатократно перевищувала усі мислимі для древньогрецьких полісів кількісні параметри і далі продовжувала стрімко зростати за рахунок підкорення нових земель. Тому римське громадянство було якісно іншим, анонімним – тут абсолютна більшість громадян, на противагу ситуації у Давній Греції, не знали особисто одне одного, не могли без посередництва держави вирішувати навіть найпростіші питання власної життєдіяльності, опинились проти їх волі не мірою всіх речей, а засобом державної політики. Від примноження кількості римських громадян за рахунок нових членів цівітас не ставала сильнішою, а лише ще більше затребуваною опинялась древньоримська держава. Унаслідок цього держава по суті підмінила собою громадянське суспільство [5]. Уже з початків у римській цівітас функціонувала цензура як елемент субстанційної державності [6]. Основні повноваження останньої зводились до переписів населення, його майна та нагляду за його настроями. Тим самим іще раз підкреслювався зовнішній характер державної влади у Давньому Римі відносно цівітас. Римським цензорам було надано державою право тлумачити сенс звичаїв предків, використовувати ці тлумачення як правові підстави для суду як окремих індивідів, так і цілих їх груп, а також застосовувати до так званих "правопорушників" широкий діапазон жорстких санкцій, включно до смертної кари[7].
Одвічні принципові відмінності існували між давньогрецьким полісом та давньоримською цівітас і в питаннях оподаткування. Переконливим прикладом цього може бути трибут (від лат. tributum) – найдревніший прямий податок з майна давньоримських громадян, що йшов на утримання армії. Він проіснував до 168 р. до н.е. Починаючи з Давньоримської імперії, трибутом почали називати також прямий податок, що стягувався уже з провінцій Риму. Як відомо, ще Т. Моммзен у своїй відомій "Історії Риму" писав, що в середовищі давньоримського населення завжди панували "старовинні погляди, згідно яких провінції розглядались як своєрідні оброчні статті римського народу"[8]. Трибут у цій якості відомий ще з V ст. до н. е. та називався первісно форосом (pforos), а дещо пізніше – stipendium і йшов на утримання розвартированих у провінціях римських військ [9]. Цицерон називав форос "нагородою за перемогу та штрафом за війну", а Е. Бікерман, який спеціально досліджував цей податок, підкреслював, що "форос був не просто податком, а швидше вічною воєнною контрибуцією "[10].
Тобто, при більш поглибленому аналізі явищ еллінізму та романізму, їх конкретних проявів, особливо при зіставленні еллінського полісного та римського імперського менталітетів стає очевидним, що ці явища докорінно різні. Пануючі в умах багатьох вчених уявлення про органічну єдність і пряму наступність еллінізму романізмом, про існування єдиної античної цивілізації не більше, ніж міф, помилка. Своїми коренями вони сягають далекого минулого і є одночасно, але в різний час у різних пропорціях як наслідком звичайних людських, у тім числі пізнавальних, помилок, так і плодом глибоко продуманої дезінформації. Над появою й утвердженням цього міфу працювали упродовж століть апологети християнства та етатизму, особливо його імперської форми. Значну, хоча по суті допоміжну роль у цьому зіграли деякі другорядні фактори, вплив яких було свідомо підправлено й посилено. Особливо зловіщу роль серед останніх зіграли переклади текстів творів давньогрецьких мислителів як засобів передачі еллінської ментальності на латину через посередництво арабської мови й імперської ментальності як арабських, так і пізніше римських перекладачів цих текстів. Систематичне поширення і сприйняття насамперед у Європі, а пізніше й на Заході в цілому уявлень про еллінізм та романізм як явища органічно єдині почалось з епохи Відродження[11] та продовжується більш чи менш інтенсивно досі.
Сукупність вищезазначених факторів, що породили спотворене сприйняття мислителями пізнішого часу, в тім числі й ученими-юристами, еллінізму та романізму, змусила видатного німецького мислителя ХХ ст. М. Гайдеггера резюмувати: "Той факт, що і по цей день (і сьогодні навіть рішуче, ніж коли-небудь раніше) Захід мислить Грецію по-римськи, тобто, по-латинськи, тобто, по-християнськи (як язичництво), тобто, по-романськи, тобто, по-новоєвропейськи, – це така подія, яка зачіпає осереддя нашого історичного ось-буття" [12]. М. Гайдеггер резонно вважав, що з'ясування того, що є еллінство, і чітке розмежування його з римською імперською традицією та ментальністю в цілому має вирішальне значення для майбутньої долі Європи і Заходу в цілому. Не менш принципове значення має також розрізнення й розмежування природи давньогрецьких інструментальних держав-полісів і публічного права їх громадян, з одного боку, з природою Давньоримської субстанційної імперії та її публічним правом, з іншого боку, які за багатьма своїми властивостями настільки глибокі, що є протилежністю.
