Фактори (ресурси) виробництва, їх характеристика. Плата за ресурси. Обмеженість економічних ресурсів 1 страница

Під економічними ресурсами, або факторами виробництва розуміють усі природні, людські та виготовлені людиною ресурси, що використовуються для виробництва товарів і послуг. До них відносяться земля, сировинні ресурси, техніка і технологія, людські здібності тощо.

Економісти різних часів по-різному підходили до характеристики факторів виробництва та їх структури. Класична політекономія виділяла три фактори виробництва: - праця, земля, капітал. її представник Ж.Б.Сей стверджував, що всі ці три фактори однаковою мірою беруть участь у створенні вартості продукту і вважав справедливим розподіляти доходи пропорційно вкладу факторів у продукт. Представник австрійської школи Е.Бем-Баверк виділяв два фактори виробництва: природу і працю, а капітал вважав проміжним продуктом, створеним їх взаємодією. К.Маркс основну увагу відводив праці як єдиному фактору, здатному створювати вартість. На початку XX ст. англійський економіст А.Маршалл поруч з названими трьома факторами почав виділяти четвертий — діяльність з організації виробництва, яка приносить дохід керуючому виробництвом.

Таким чином, у сучасній економічній науці виділяють чотири фактори виробництва: праця, земля, капітал, підприємництво. Економічне тлумачення цих понять дещо відрізняється від загальноприйнятого їх розуміння, тому слід дати їм визначення як факторам виробництва. Праця — це сукупність фізичних і духовних здібностей людей, які вони застосовують при виробництві тих чи інших благ. Цей фактор характеризується такими показниками: загальна чисельність працездатного населення, чисельність зайнятих у різних сферах економічної діяльності, рівень освіти, кваліфікації робочої сили, продуктивність праці тощо. Поняття земля як фактор виробництва охоплює не лише земельні ділянки як сільськогосподарські угіддя чи ділянки під будівництво, а й усі природні ресурси, які застосовуються у виробничому процесі: родовища корисних копалин, водоймища, ліси, природну сировину тощо. Капітал, або інвестиційні ресурси - це всі засоби виробництва, вироблені людиною. Це поняття охоплює будівлі, споруди, верстати, машини, обладнання, інструменти, напівфабрикати, складські приміщення, транспортні засоби, тобто всі засоби виробництва, що застосовуються для виробництва товарів і доведення їх до споживача. Процес виробництва та нагромадження цих засобів називається інвестуванням. У загальноекономічному розумінні поняття „капітал" охоплює не лише засоби виробництва, але й гроші, покладені в банк, цінні папери (акції та облігації, коштовності тощо). Як економічний ресурс воно означає лише реальний капітал, той, що безпосередньо бере участь у процесі виробництва.

Особливе значення для сучасного виробництва має специфічний економічний ресурс, який називається підприємницькою діяльністю. Підприємець має кілька функцій, які роблять його діяльність винятково важливою:

1) він бере на себе ініціативу поєднання всіх інших ресурсів у єдиний виробничий процес, виступає каталізатором і рушійною силою виробництва;

2) бере на себе відповідальність приймати основні рішення, визначає курс діяльності підприємства;

3) він новатор, постійно турбується про оновлення і вдосконалення виробництва;

4) він - людина, яка йде на ризик, ризикуючи не лише своїм часом, працею та діловою репутацією, але й вкладеним капіталом, як власним, так і своїх компаньйонів.

Посилення ролі підприємницької діяльності у виробництві в сучасний період пов'язане зі зміною умов виробництва та підвищенням складності умов управлінської діяльності під впливом ряду факторів. Головним з них є те, що в сучасній економіці підприємство виступає як відкрита система, на яку впливають умови зовнішнього середовища (політична ситуація в країні, зміни в господарському законодавстві, економічна політика, умови конкуренції, науково-технічні зміни тощо). Сучасна фірма розглядається не лише як економічна, а й як соціальна структура. Це змушує керівників переходити від виробничого раціоналізму до пошуку успіху в зовнішньому середовищі, в налагодженні сприятливого соціально-психологічного клімату в колективі, в знаходженні нестандартних рішень. Від управлінців вимагається вміння орієнтуватися в ситуації, швидко приймати правильні рішення. Бо в іншому випадку навіть добре налагоджене підприємство не зможе втриматись у конкурентній боротьбі. Тоді всі капіталовкладення будуть марними, а підприємство збанкрутує.

Отже, ми розглянули чотири види економічних ресурсів, які можна розділити на матеріальні ресурси (земля і капітал) та людські (праця і підприємництво). Важко визначити, які з них важливіші. Кожний виконує свої важливі функції у виробництві, без яких цей процес виробництва неможливий. Крім того, важливо зазначити, що всі ці фактори виробництва комусь належать, і їх власники повинні отримати доходи від використання цих. факторів у процесі виробництва. Власник праці розраховує на дохід у вигляді заробітної плати, власник капіталу — на дохід у вигляді процента на вкладений капітал, власник земельних ресурсів — на ренту, а підприємець — на дохід у вигляді прибутку (див. Тему 9).

Всі економічні ресурси (фактори виробництва) мають одну загальну властивість: вони або рідкісні, або наявні в обмеженій кількості. Ця рідкісність відносна і означає, що ресурсів, як правило, менше, ніж їх необхідно для задоволення потреб на даному етапі економічного розвитку. Обмежені і природні ресурси, і засоби виробництва, і праця, і підприємницькі здібності, як на рівні суспільного виробництва, так і на рівні окремого підприємства чи домогосподарства. Внаслідок цього обмежені і обсяги виробництва товарів та послуг, тому суспільство в кожний даний момент не в змозі виготовити і спожити весь обсяг споживчих благ, який воно хотіло б отримати.

 

Міжнародний поділ праці

Сутність міжнародного поділу праці. Розвиток міжнародних економічних відносин обумовлений відмінностями у наділеності країн факторами виробництва (економічними ресурсами). Це веде, з одного боку, до міжнародного поділу праці, а з іншого — до переміщення цих факторів між країнами.
Поняття “міжнародний поділ праці” відображує явища та процеси поділу праці між суб’єктами різних країн і на наддержавному рівні.
Міжнародний поділ праці — це процес відособлення різних видів трудової діяльності на міжнародному рівні, які взаємодіють і взаємодоповнюють один одного, складаючи об’єктивну основу міжнародного обміну товарами, послугами та результатами інших видів діяльності. Спочатку розподіл праці зароджується в межах країн, потім охоплює сусідні країни і зрештою весь світ. Міжнародний поділ праці як вищий ступінь суспільного поділу праці є основою міждержавних економічних відносин і об’єктивною умовою загальної економічної взаємозалежності.
До промислового перевороту (кінець ХVІІІ — перша половина ХІХ ст.) міжнародний поділ праці базувався на відмінностях в природно-кліматичних умовах виробництва (клімат, ґрунти, надра, водні і лісові ресурси). Така природна залежність спеціалізації виробництва окремих країн існувала з давен і збереглась до цього часу.
На індустріальній стадії виробництва посилюється спеціалізація, яка ґрунтується на відмінностях країн за іншими факторами виробництва: капітал, праця, підприємницькі здібності, знання.
В економічних взаємовідносинах країн став домінувати принцип порівняльних переваг. Відповідно до цього принципу країни спеціалізуються на виробництві тих товарів, які вони можуть створювати з відносно нижчими витратами порівняно з іншими країнами.
Формуючись на основі технічного та технологічного поділу праці, під дією не тільки економічних, а й політичних сил, міжнародний поділ праці відображає рівень інтернаціоналізації продуктивних сил суспільства, ступінь розвитку продуктивної сили праці, її функціональної розгалуженості та дієздатності. Його основними формами є міжнародна спеціалізація та міжнародна кооперація (рис. 25.1).
Міжнародна спеціалізація в світовому господарстві. Міжнародна спеціалізація виробництва — це форма міжнародного поділу праці, за якої зосередження однорідного виробництва у світі відбувається на основі прогресуючої диференціації виробничих процесів між різними країнами та їх суб’єктами. Іншими словами, відбувається зосередження виробництва одних видів продукції в одних країнах (або на підприємствах одних країн), а інших видів продукції — в інших країнах (чи на їх підприємствах).
Відомі дві історичні форми міжнародної спеціалізації — міжгалузева і внутрішньогалузева. Міжгалузева спеціалізація передбачає зосередження в окремих країнах певних галузей виробництва при відсутності цілого ряду інших галузей. Раніше міжнародна спеціалізація виробництва розвивалась виключно як міжгалузева, прикладом якої є спеціалізація багатьох країн Африки, Азії та Латинської Америки на виробництві мінеральної та сільськогосподарської сировини, а також деяких видів продовольства.

Рис. 25.1. Міжнародний поділ праці та його форми

Певною мірою такий вид спеціалізації отримав розвиток і між розвинутими країнами, відносно невеликими за розміром території та чисельністю населення. Проте їх спеціалізація частково пов’язана також з географічним середовищем і природними умовами, вона більш прогресивна і характеризується виробництвом промислової продукції та напівфабрикатів. Прикладом такої спеціалізації є Швейцарія, яка відома на весь світ випуском годинників, Швеція — постачальник високоякісної сталі та підшипників, Бельгія — чавуну і сталі, Фінляндія — лісоматеріалів і продукції деревообробки тощо. Високорозвинуті країни орієнтують своє виробництво не тільки на національні, а й на міжнародні економічні потреби. Виготовлена ними продукція споживається в усіх частинах світу. Водночас посилюється орієнтація на переробку привізної сировини, замість традиційних місцевих виробництв формуються нові галузі промисловості.
Внутрішньогалузева спеціалізація пов’язана з галузями, що засновані не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на результатах науково-технічної діяльності і охоплюють переважно розвинуті країни. Ці країни мають приблизно однакову галузеву структуру виробництва і можливість окремої країни посісти певне місце у міжнародній спеціалізації шляхом випуску найпомітнішої продукції, що залежить від рівня витрат на галузеві науково-дослідні роботи.
Одним із напрямів внутрішньогалузевої спеціалізації є предметна спеціалізація, що полягає в зосередженні випуску певних видів продукції даної галузі у тій чи іншій країні. Зокрема, існує спеціалізація великих фірм США, Великобританії, ФРН, Японії, а отже і самих цих країн на виробництві окремих видів обладнання, синтетичних матеріалів тощо. У деяких галузях формується спеціалізація на виробництві виробів певних типорозмірів. Так, тракторобудування США спеціалізується на виробництві потужних колісних та гусеничних тракторів, Великобританії — колісних тракторів середньої, а ФРН — малої потужностей.
Більш тісні зв’язки між виробниками різних країн виникають на основі подетальної спеціалізації, що являє собою спеціалізацію заводів окремої країни по випуску комплектуючих виробів, вузлів або деталей, які не мають самостійного споживання. Така спеціалізація отримала розвиток при виробництві масової продукції: автомобілів, радіоапаратури, тракторів тощо — і поширюється на випуск двигунів, електрообладнання, підшипників, коробок передач, приборів і т. п.
Міжнародна виробнича кооперація є похідною формою міжнародного поділу праці, яка полягає в розвитку міжнародних виробничих зв’язків, що виникають та існують між міжнародно спеціалізованими суб’єктами з метою поєднання взаємодоповнюючих виробничих процесів.

 

5. Світовий ринок, його структура та ключові характеристики

 

Розвиток міжнародного поділу праці поклав основу для виникнення світового ринку.

Світовий ринок можна розглядати як сукупність національних ринків окремих країн, що пов´язані між собою міжнародними економічними відносинами. Його становлення проходило на основі удосконалення внутрішніх ринків.

В час розвитку мануфактурного виробництва (XVI—XVIII століття) міські ринки вже стають тісними для виробників. Частку виробленої продукції виробники прагнуть продавати за межами національних кордонів. Так, створюється національний ринок, який включає в себе внутрішній ринок, що орієнтується на іноземних покупців. Накреслимо умовно малюнок формування цих ринкових структур.

Взаємодія країн А, Б, В може бути умовно зображена перетинанням їхніх економічних інтересів. Ці інтереси можуть бути різноманітними, але ми розглянемо тільки торговельні (ринкові) відносини.

Контур А — це умовне відображення внутрішнього ринку будь-якої країни. Ми бачимо, що основна частка виробленої продукції продається на внутрішньому ринку.

Розширення виробництва призвело до пошуку інших ринків. Частка продукції починає продаватись за межами виробництва, що відображає формування національного ринку.

Ринок, де мають місце відносини купівлі-продажу товарів двох і більше країн являє собою міжнародний ринок. Міжнародний ринок — це сукупність тих частин національних ринків країн, що взаємодіють між собою з приводу купівлі-продажу товарів та послуг.

Перетворення мануфактурного виробництва в фабрику індустрії в першій половині XIX століття призвело до перетворення локальних центрів міжнародної торгівлі в єдиний світовий ринок. Його остаточне формування завершилось в XIX—XX столітті.

Світовий ринок є феномен товарного виробництва, що переріс національні кордони. Основна його риса — це здійснення міждержавного пересування товарів, послуг, факторів виробництва, фінансових ресурсів. В соціально—економічному плані світовий ринок являє собою сукупність відносин, що виникають через взаємодію внутрішнього і зовнішнього попиту і пропозиції.

В сучасних умовах світовий економічний розвиток характеризується більш широким залученням країн до міжнародних економічних взаємозв´язків і посиленням їхньої взаємозалежності. Процес, що сприяє подоланню відокремленості національних господарств, отримав назву як процес інтернаціоналізації. Можна з певним припущенням сказати, що інтернаціоналізація призвела до створення світового господарства.

Світове господарство — це сукупність національних економік окремих країн і регіональних економічних об´єднань, що взаємодіють між собою на підставі міжнародного поділу праці.

Різниця між світовим господарством і світовим ринком полягає в тому, що світове господарство являє собою високу стадію розвитку ринкової економіки, для якої притаманним є не стільки міжнародний рух товарів, скільки міждержавне переміщення факторів виробництва.

Світове господарство — це ринкова система, в якій залежності від об´єкта купівлі—продажу відокремлюють три великих групи світових ринків: товарний, грошовий і ринок праці.

До складу світового товарного ринку входять: ринок споживчих товарів, ринок засобів виробництва і ринок послуг.

Світовий ринок споживчих товарів за товарно-галузевою структурою об´єднує ринки продовольчих і непродовольчих товарів, ринок житла, ринок споруд невиробничого призначення.

Світовий ринок засобів виробництва складається з ринків споруд виробничого призначення, засобів праці, сировини, корисних копалин, матеріалів, енергії й інших видів продукції виробничого призначення.

Світовий ринок послуг охоплює ринки лізингових, транспортних, інжинірингових, страхових, туристичних, рекламних та інших послуг, а також ринок ліцензій і ноу-хау.

Світовий фінансовий ринок в основному обслуговує рух реальних товарно-матеріальних цінностей. До його складу також входять інвестиційні, грошові та ринки позичкових капіталів.

Світовий інвестиційний ринок — це вкладення капіталу в створення або придбання за кордоном підприємств (об´єктів) виробничо-господарського призначення.

На світовому ринку позичкових капіталів пропонується на тимчасове використання за плату різноманітні платіжні засоби (гроші, пінні папери). Цей ринок здійснює акумуляцію і перерозподіл грошових ресурсів у світовому економічному просторі.

Світовий грошовий ринок утворює систему відносин з обміну іноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті за вільними ринковими цінами.

Об´єктом купівлі-продажу на міжнародному ринку праці є іноземна робоча сила. Цей ринок складається зі світового ринку кваліфікованих робітників, світового ринку некваліфікованих робітників і світового ринку спеціалістів.

Суб´єктом міжнародних економічних відносин на макроекономічному рівні виступають окремі громадяни, фізичні особи, підприємства і фірми, що здійснюють зовнішньоекономічні операції.

На макроекономічному рівні суб´єктами виступають національні господарства, що регулюють і безпосередньо здійснюють зовнішньоекономічну діяльність. В ньому також беруть участь міжнародні економічні організації і наднаціональні інститути.

Міжнародні економічні відносини являють собою особливу підсистему в межах загальної системи економічних відносин. Основна особливість цих відносин полягає в тому, що вони здійснюються між суб´єктами різних країн.

Світовий ринок як система економічних відносин виконує такі функції:

• оптимізація використання факторів виробництва в світовому просторі;

• інформує виробників і споживачів про наявність і ціну товарів;

• дає об´єктивну оцінку виробничої діяльності з позицій міжнародних стандартів і критерії якості товару.

Як висновок можна сказати, що світовий ринок став закономірним результатом розвитку внутрішніх і національних ринків товарів, які вийшли за межі державних кордонів. Для нього характерні такі риси:

• є категорією товарного виробництва, яке у пошуках збуту своєї продукції вийшло за національні межі;

• виявляється у міждержавному переміщенні товарів під впливом не тільки внутрішніх, але й зовнішніх попиту і пропозиції;

• оптимізує використання факторів виробництва, підказуючи виробнику, в яких галузях та регіонах вони можуть бути застосовані найефективніше;

• виконує санувальну роль, вибраковуючи з міжнародного обміну товари та часто їх виробників, які не можуть забезпечити міжнародний стандарт якості за конкурентних цін;

• на ньому існує особлива система цін — світові ціни;

• на ньому рух товарів зумовлюється не лише економічними факторами (виробничими зв´язками між підприємствами та регіонами країни), а і зовнішньоекономічною політикою окремих держав.

Світовий ринок є сферою міжнародного обміну і тому має зворотний вплив на виробництво: показує йому що, скільки та для кого треба продукувати. З цього боку світовий ринок є первинним щодо виробника і є центральною категорією міжнародної економіки.

 

6. Причини існування світового бізнесу

Ведення міжнародного бізнесу має значні відмінності в порівнянні з веденням бізнесу в рамках країни. Велике значення для успішної діяльності фірми набувають речі, про які національним компаніям не доводиться навіть думати. У зв'язку з цим стає очевидним необхідність ретельного вивчення особливостей ведення і управління міжнародним бізнесом, чим саме і займається міжнародний менеджмент.

Міжнародний бізнес можна визначити як ділову взаємодію фірм різних форм власності або їхніх підрозділів, що знаходяться в різних країнах, що має головною метою одержання прибутку за рахунок отримання вигод із переваг ділових міжнародних операцій.

«Міжнародний бізнес - це підприємницька діяльність, пов'язана з використанням капіталу в різноманітних формах і переваг підвищеної ділової активності; здійснюється з метою отримання прибутку і поширюється на міжнародну економічну сферу»

Міжнародний бізнес включає будь-які господарські операції, що здійснюються двома і більше країнами. Такі ділові взаємовідносини можуть виникати на рівні як приватних, так і державних організацій. У випадку участі приватних компаній у міжнародному бізнесі господарські операції, як правило, проводяться з метою одержання прибутку. Діяльність фірм, що мають державну форму власності, не завжди орієнтована на прибуток.

Основні причини здійснення міжнародного бізнесу:

1) Вихід до нових джерел корисних копалин і сировини;

2) Доступ до нових ринків робочої сили;

3) Прагнення до нових ринків збуту.

Характерні риси міжнародного бізнесу:

1) Отримання прибутку відбувається за рахунок використання переваг виходу за межі національних ринків.

2) Підприємства отримують додаткові економічні можливості, що витікають із:

a. Ресурсних особливостей міжнародних ринків;

b. Місткості зарубіжних ринків;

c. Правових особливостей зарубіжних країн;

d. Специфіки міждержавних політичних та економічних взаємовідносин.

3) Внаслідок інтернаціоналізації кожному бізнесу стає максимально доступним глобальний бізнес-сервіс, незалежний від національної належності, орієнтований лише на економічну ефективність.

4) Визначна роль культурного фактора в діяльності міжнародних компаній.

5) Міжнародний бізнес – це система постійно оновлюваних і складно взаємодіючих професійних знань принципово вищого рівня, ніж наявна в будь-якому національному бізнесі.

6) Міжнародний бізнес вбирає в себе найкращі національні зразки, все найкраще у світовій практиці.

7) Принципова відмінність міжнародного бізнесу полягає в оберненій оцінці внутрішньої державної ситуації: негативні тенденції в економіці можуть відкрити додаткові можливості для розвитку міжнародних компаній.

8) На відміну від національної конкуренції, міжнародний бізнес може відчувати підтримку своєї держави у боротьбі з конкурентами в багатьох формах.

9) Інформація – головний стратегічний ресурс міжнародного бізнесу, адаптація – його головна стратегічна зброя.

 

7. Сутність міжнародних економічних відносин.

Міжнародна економіка як наука вивчає рух потоків товарів, послуг та платежів на міжнародному рівні з метою виявлення сталих причинно-наслідкових зв’язків між ними та внутрішньогосподарськими явищами і процесами; економічну політику, яка регламентує вищеназвані потоки та їх вплив на суспільний добробут.

Об’єктами міжнародних економічних відносин є товари, послуги, матеріально-грошові та трудові ресурси, які є предметом міжнародного обміну.

Суб’єкти міжнародних економічних відносин – це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні самостійно та активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Суб’єкти міжнародних економічних відносин мають наступну класифікацію:

1) за рівнем розвитку стосунків:

а) мікрорівень – підприємства, фірми, фермерські господарства, окремі особи;

б) мезорівень – регіони, галузі економіки;

в) макрорівень – держави, групи держав, міжнародні організації.

2) за правовим статусом:

а) фізичні особи – право- та дієздатні особи, які y міжнародних відносинах виступають як окремі індивідууми, тобто діють від власного імені й не представляють ніяких фірм (комерсанти-індивідуали, наймані працівники (трудові мігранти), туристи);

б) юридичні особи – це організації, фірми, корпорації, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю й відповідають наступним ознакам: постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять до їхнього складу та можуть змінюватися; наявність власного майна, відокремленого від майна його учасників; наявність права купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися об’єктами власності; наявність права від свого імені бути позивачем і відповідачем y суді та арбітражі; самостійна майнова відповідальність.

Юридичні особи поділяються також за організаційно-правовим критерієм:

– товариства з необмеженою відповідальністю;

– товариства з обмеженою відповідальністю;

– акціонерні товариства;

– командитні товариства;

– одноосібні підприємства.

Держава – це особливий суб’єкт міжнародних економічних відносин. Відносини і зв’язки між державами знаходяться в основі створення цілісної світогосподарської системи. Більшість міжнародних організацій є міждержавними. Саме держави створюють поле діяльності для суб’єктів мезо- і макрорівня, укладаючи між собою договори про двостороннє та багатостороннє співробітництво.

 

 

 

8. Суб’єкти міжнародних економічних відносин.

Суб’єкти міжнародних економічних відносин – це учасники міжнародних економічних явищ і процесів, які здатні самостійно та активно діяти з метою реалізації своїх економічних інтересів. Суб’єкти міжнародних економічних відносин мають наступну класифікацію:

1) за рівнем розвитку стосунків:

а) мікрорівень – підприємства, фірми, фермерські господарства, окремі особи;

б) мезорівень – регіони, галузі економіки;

в) макрорівень – держави, групи держав, міжнародні організації.

2) за правовим статусом:

а) фізичні особи – право- та дієздатні особи, які y міжнародних відносинах виступають як окремі індивідууми, тобто діють від власного імені й не представляють ніяких фірм (комерсанти-індивідуали, наймані працівники (трудові мігранти), туристи);

б) юридичні особи – це організації, фірми, корпорації, що займаються зовнішньоекономічною діяльністю й відповідають наступним ознакам: постійність існування, незалежно від окремих елементів, осіб, які входять до їхнього складу та можуть змінюватися; наявність власного майна, відокремленого від майна його учасників; наявність права купувати, володіти, користуватися й розпоряджатися об’єктами власності; наявність права від свого імені бути позивачем і відповідачем y суді та арбітражі; самостійна майнова відповідальність.

Юридичні особи поділяються також за організаційно-правовим критерієм:

– товариства з необмеженою відповідальністю;

– товариства з обмеженою відповідальністю;

– акціонерні товариства;

– командитні товариства;

– одноосібні підприємства.

Держава – це особливий суб’єкт міжнародних економічних відносин. Відносини і зв’язки між державами знаходяться в основі створення цілісної світогосподарської системи. Більшість міжнародних організацій є міждержавними. Саме держави створюють поле діяльності для суб’єктів мезо- і макрорівня, укладаючи між собою договори про двостороннє та багатостороннє співробітництво.

Залежно від ступеня розвитку стосунків та тривалості дії угод між суб’єктами світогосподарської взаємодії розрізняють рівні розвитку міжнародних економічних відносин:

1) міжнародні економічні контакти – це найпростіші, одиничні, випадкові економічні зв’язки, що мають епізодичний характер і регулюються переважно разовими угодами. Зв’язки даного рівня притаманні юридичним і фізичним особам;

2) міжнародна економічна взаємодія – це добре відпрацьовані, стійкі економічні зв’язки між суб’єктами міжнародних економічних відносин, які базуються на міжнародних економічних угодах і договорах, укладених на досить тривалий період часу;

3) міжнародне економічне співробітництво, тобто міцні й тривалі зв’язки кооперативного типу, які в своїй основі мають спільні, наперед вироблені та узгоджені наміри, закріплені в довгострокових економічних договорах і угодах.;

4) міжнародна економічна інтеграція – вищий рівень розвитку міжнародних економічних відносин, який характеризується взаємним сплетінням економік різних країн, проведенням узгодженої державної політики, як y взаємних економічних відносинах, так і y відносинах з третіми країнами.

Відмітимо, що міжнародні економічні відносини виникають і розвиваються в різноманітних конкретних формах, значення і співвідношення яких неоднакове на різних етапах для різних країн та регіонів світу, а саме: міжнародні валютні відносини; міжнародні фінансово-кредитні відносини; міжнародне виробниче співробітництво; міжнародне науково-технічне співробітництво; міжнародні трудові відносини; міжнародна торгівля товарами; міжнародна торгівля послугами; міжнародні транспортні відносини.

Чітких меж між цими формами провести неможливо, оскільки існує багато субформ, що знаходяться на перетині двох і більше форм, а тому їх можна віднести до тієї чи іншої форми із значною мірою умовності.

 

 

9. Суть міжнародних економічних відносин їх трансформація

Внаслідок зростання взаємозалежності світогосподарські зв’язки поступово переходять до нового якісного стану, який характеризується тим, що світове економічне співтовариство з сукупності більш чи менш економічно об’єднаних країн перетворюється в цілісну економічну систему, в якій національні господарські системи виступають складовими елементами єдиного світового господарського організму, а їх доля визначається, насамперед, процесом розвитку цього організму в цілому.

Причина цього явища – інтернаціоналізація виробництва, тобто переростання сучасним виробництвом його національних кордонів, розвиток взаємозалежності між національними виробничими процесами.

Матеріальною основою інтернаціоналізації виробництва є міжнародний поділ праці (МПП). Поняття МПП відображає явища якісної диференціації трудової діяльності на міжнародному рівні, в процесі суспільного розвитку і є основою різних форм обміну цією діяльністю між країнами, об’єктивною базою розвитку світового ринку. Поглиблення і розвиток МПП і, відповідно, міжнародних економічних відносин залежать від наступних чинників: