Способи комунікативного впливу: переконування і навіювання

Переконування — метод виховання, який передбачає цілеспрямований вплив на свідомість вихованця з метою формування у нього позитивних морально-психологіч­них рис, спонукання до суспільно корисної діяльності або подолання негативної по­ведінки. Педагог, звертаючись до свідомості, почуттів і досвіду школярів, ставить за мету формувати свідоме ставлення до дійсності, до змісту і норм поведінки.

Таким чином, переконування — це такий вплив однієї людини на іншу або на колектив, який, торкаючись раціонального й емоційного в їхній єдності, формує нові погляди, стосунки, або змінює неправильні ставлення і формує нові, які відповідають вимогам суспільства.

Поняття переконування вживається як метод впливу, а переконання — як результат переконування. Переконування як метод впливу педагога на школяра формує у нього моральні критерії і погляди, завдяки чому учні поступово виробляють власні переконання.

Переконання як результат педагогічного впливу — це міцні, засновані на певних принципах життєві позиції людини, система поглядів, підтверджених досвідом. Це складова світогляду вихованця, яка виступає важливим мотивом його діяльності, сти­мулюючи внутрішню активність особистості школяра. Знання і переконання — не тотожні.

У педагогічній практиці переконувальний вплив за допомогою слова використо­вується в таких формах: розповідь, роз'яснення, доведення, бесіда, лекція. Кожна з названих форм словесного повідомлення повинна відповідати загальним вимогам до переконування:

а) зміст і форма переконування мають враховувати рівень вікового та індивідуального розвитку особистості, бути зрозумілими і доступними для учнів;

б) воно повинне бути логічним, послідовним, максимально доказовим;

в) переконування повинно містити як узагальнені положення (принципи й правила), так і конкретні факти, приклади;

д) переконуючи інших, педагог повинен сам глибоко вірити в те, що він повідомляє.

Застосування переконування з метою перевиховання, формування нових поглядів і ставлень може здійснюватися через створення спеціальних ситуацій: ситуації несподіва­ності, ситуації вибору, ситуації подолання труднощів, ситуації конфлікту між дітьми.

Загальна характеристика навіювання.

Навіювання, або сугестія (від лат. підказка) — це психічний вплив однієї особи на іншу чи групу осіб, розрахований на некритичне сприйняття і прийняття слів, висловлених в них думок і волі.

Навіювання — надзвичайно складне явище, яке вивчається багатьма науками. Фізіологія вищої нервової діяльності розкриває головні фізіологічні механізми на­віювання і навіюваності, психологія розглядає психологічні механізми навіювання, соціальна психологія аналізує його як соціально-психологічний феномен. Навіюван­ня в педагогічному процесі досліджується як спосіб впливу на особистість, вивчають­ся можливості його широкого використання, умови досягнення ефекту в розвитку особистості. Виокремився напрямок у педагогіці — сугестопедія.

У навіюванні беруть участь «сугестор» (той, хто навіює) і «сугеренд»(той, на кого спрямований навіювальний вплив). У його змісті лежать три основні взаємопов'язані елементи: процесуальний (прийняття впливу тим, на кого спрямоване навіювання), операційний (навіювальний вплив), результативний (реакції у відповідь на вплив).

Основним засобом сугестивного впливу є слово. За допомогою слова ми можемо викликати у дитини почуття бадьорості або страху, радості або пригнічення, віри в себе або зневіри, інтересу чи нудьги, довір'я чи підозри.

Навіювання відрізняється зниженою аргументацією. Сугестор вводить у психіку сутеренда певні установки, спрямовані на зміну психічної діяльності, які сприйма­ються сугерендом при зниженому рівні усвідомлення та критичності і стають його внутрішньою установкою.

До факторів ефективності педагогічного навіювання належать: обстановка, в якій відбувається навіювання; ставлення педагога до того, що він навіює, впевненість у здійсненні навіювання; зміст навчального матеріалу; ставлення школярів до педаго­га, їх стан під час навіювання; врахування педагогом вікових і індивідуальних особли­востей школярів; володіння технікою навіювання; створення умов для реалізації пев­них якостей, які навіюються.

Навіювання буває довільне й мимовільне. Довільне навіювання — цілеспрямова­ний і свідомо організований психологічний вплив, за яким сугестор знає, що і кому він хоче навіяти і відповідно до цього добирає прийоми навіювання.

При мимовільному навіюванні вчитель-вихователь не ставить перед собою мету навіяти учневі ту чи іншу думку, дію, вчинок тощо, але його зауваження (такого ха­рактеру: «Ти як завжди впертий і говориш лише дурниці») всупереч бажанням педа­гога можуть навіяти небажані стани. Мимовільно можна формувати і позитивні якості особистості.

За способом впливу навіювання поділяється на пряме і непряме. При прямому навіюванні вчитель прямо й відкрито закликає учня здійснити певний крок або утри­матися від нього: «Тепер ти завжди будеш старанно готувати уроки...» Характеристи­ку різних видів сугестопедичних засобів впливу подає І.Ю. Шварц.

Непряме педагогічне навіювання розраховане також на беззаперечне прийняття інформації, але саме повідомлення педагога подається не в наказовій (імперативній) формі, а у вигляді розкриття факту чи опису якогось випадку, які приймаються учня­ми, впливають на їхню поведінку поза їхньою волею і критикою.

Самонавіювання як вид навіювання являє собою свідоме саморегулювання власно­го організму шляхом промовляння (вголос чи подумки) словесних формул, спрямова­них на вироблення установок для певного психічного стану чи для конкретної дії. Са­монавіювання — управління власною психікою шляхом навіювання самому собі уяв­лень, почуттів, емоцій. Формули самонавіювання, за В.Л.Леві, «вводяться в пам'ять, переходять з короткочасної пам'яті у довготривалу, із свідомості у підсвідомість і врешті-решт вже автоматично, мимовільно починають впливати на самовідчуття і поведінку».