1. Структура наукового тексту. Науковий текст являє собою опис наукового дослідження в цілому або його складових. Не можна створити науковий текст без проведення наукового дослідження. У такому випадку створений текст буде в кращому випадку являти собою міркування з приводу теми дослідження, а в гіршому – реферат уже відомих робіт.
Важливими характеристиками наукового тексту є його проблемність, цілеспрямованість, зв’язність. Текст обов’язково відображає ту чи іншу проблему, висуває гіпотези, орієнтує на нове знання, характеризується доцільністю і раціональністю всіх положень, орієнтований на досягнення дослідницької мети та завдань.
Ці особливості наукового тексту визначають його структуру. Традиційно науковий текст складається з трьох частин: постановчої, дослідницької і завершальної.
У постановчій частині визначають проблему, мету і завдання, гіпотези і методи дослідження, а також демонструють зв’язок з іншими дослідженнями.
У дослідницькій частині подають опис проведеного дослідження й отриманих результатів.
У завершальній частині роблять висновки і дають рекомендації для проведення подальших наукових досліджень та практичного використання результатів.
Науковий текст є поєднанням кількох різновидів простих текстів: оглядового, методологічного, емпірико-фактологічного, теоретичного, пояснювального і додаткового.
Ø Оглядовий текст являє собою огляд наукової літератури з досліджуваної проблеми. Огляд літератури може бути проведений за кількома параметрами:
ü з погляду відображення тих або інших сторін досліджуваного об’єкта в першоджерелах у світовій і вітчизняній науці;
ü в аспекті історіографічному, за допомогою нанизування обґрунтованих ідей на вісь часу, що дозволяє виявити пріоритети в наукових відкриттях, процес розвитку наукових ідей, що відображають дану проблему;
ü у географічному аспекті, коли дається огляд досліджень даної проблеми в різних країнах;
ü за допомогою класифікації авторів і їхніх здобутків за теоретико-методологічними підходами до вирішення даної проблеми.
Головне призначення оглядового тексту в тому, щоб забезпечити наукове обґрунтування предмета дослідження, установити межі цього дослідження, показати ступінь невивченості його окремих складових.
Ø Методологічний текст – це опис принципів, підходів, парадигм, методів та інших складових інструментарію дослідження. Цей текст слугує для обґрунтування й опису специфіки методології проведеного дослідження.
Ø Емпірико-фактологічний текст містить опис фактологічної бази дослідження, класифікації й узагальнення фактів. Фактологічна база кожного дослідження характеризується своїми складовими, що мають бути чітко визначені. При цьому обов’язкове обґрунтування правомірності використання цих фактів у даному дослідницькому контексті.
Ø Теоретичний текст, у якому дають виклад теоретичних аспектів бачення предмета дослідження, його пояснення з погляду сформульованих закономірностей, тенденцій, понять тощо.
Ø Пояснювальний текст призначений для пояснення положень інших видів тексту. Це різні примітки і пояснення, а також введення звітів, різні словники базових і додаткових понять, пояснення таблиць, діаграм, схем, планів, графіків, формул тощо.
Ø Додатковий текст. Він може містити додаткові аргументи, унікальні факти, схеми, графіки, статистичний матеріал тощо. Звичайно додатковий текст розміщують у додатках до наукової роботи.
Мистецтво підготовки наукового тексту полягає в тому, щоб не тільки рельєфно відобразити окремі складові наукового тексту, а й інтегрувати їх у цілісність.
2. Мова і стиль наукової роботи. При написанні наукової праці соціолог Юрій Сурмін радить брати до уваги такі обставини:
1. Текст роботи має бути чітко структурованим, поділеним на розділи і параграфи. Більш дрібні форми поділу тексту не мають сенсу, оскільки на малій кількості сторінок досить важко викладати матеріал. Потрібно прагнути того, щоб кожен розділ роботи являв собою самостійне дослідження з деякої складової загальної проблеми, щоб кожна складова була викладена в тексті та щоб одночасно текст був цілісним, а не фрагментарним.
2. Крім поділу тексту на розділи і параграфи, він має більш деталізований поділ на значеннєві частини, абзаци і речення, що потребують спеціального опрацювання. Варто пам’ятати, що надмірне дроблення тексту утрудняє його сприйняття. Тому всі абзаци мають бути обґрунтованими і зводитися до викладу однієї думки.
3. Текст роботи має відрізнятися композиційністю. Термін «композиція» означає зіставлення, сполучення, поєднання в єдине ціле у певному порядку, співвідношення сторін, що разом складають (компонують) визначену форму. При цьому таке складання частин, їхній взаємозв’язок забезпечують перехід створюваного в гармонію цілого. Теорія композиції висуває такі вимоги до тексту роботи, як цілісність, закінченість, симетричність.
4. Текст не має бути декларативним. Для того щоб зробити висновки про певний процес або явище, обов’язково потрібно застосувати деякі аналітичні процедури: порівняти об’єкти, виявити специфіку, знайти тенденцію (до зростання, стабілізації, зниження) і т. ін.
5. Написання наукової праці з погляду творчого підходу аналогічне написанню шкільного твору з літератури. Якщо учень добре вивчив і обміркував літературні джерела, узагальнив свої спостереження, сконцентрував життєвий досвід, то запускаються творчі механізми осяяння, і текст починає складатися сам собою. Це досить часто не відбувається у дорослих людей, оскільки процес створення вони намагаються замінити процесом інтегрування чужих думок, а нерідко – механічним «склеюванням» шматків чужого тексту.
6. При викладі матеріалу необхідно уникати понять, які не можна однозначно інтерпретувати. Таких понять у мові нагромадилося досить багато. Головне лихо від них у тому, що вони тільки створюють ілюзію вирішення проблеми. До цих понять варто віднести такі вислови, як «підвищити», «розширити», «поліпшити», «активізувати», «реформувати». Уживання цих понять обов’язково вимагає конкретизації: як це можна зробити.
7. Цифри і факти в тексті можуть вигідно вирізняти його серед інших, а можуть виступити і його істотним недоліком. Перший випадок спостерігається тоді, коли цифри вживають вдало, всебічно осмислюють, а другий – коли текст ними переповнений і висновки не випливають із набору фактів.
8. У тексті не має бути повторів. Це особливо стосується загальних висновків і практичних рекомендацій. Нерідко магістранти і дисертанти безпосередньо переносять висновки розділів роботи в її висновок. При написанні висновку автор повинен вийти на новий рівень систематизації й узагальнення пропонованих висновків і рекомендацій.
9. Науковий текст, як правило, позбавлений авторського «я», що відходить на другий план і заміняється «ми». Але найкраще в тексті використовувати безособову форму викладу.
10. Науковий текст має відрізнятися стислістю і ясністю викладу, відповідати формулі «Думкам просторо, а словам тісно». Ця вимога передбачає запобігання повторам, багатослівності, неточним зворотам, непотрібним словам, значеннєвим асоціаціям і т.ін. Він повинен бути максимально точним і чітким. Псують якість тексту канцеляризми, що додають текстові казенності, плеоназм, тавтологія, повторення того самого різними словами.
11. Значне поліпшення тексту наукової праці спостерігається тоді, коли автор спеціально перечитує текст із погляду стилю викладу, мови, його літературної якості. Для цього необхідно звернути особливу увагу на його редагування, внесення виправлень і змін.
Заголовки тексту й у тексті не повинні бути громіздкими. Потрібно пам’ятати жартівливий закон Макговерна: «Чим довша назва роботи, тим менш значна вона сама». Заголовки структурних частин роботи «ЗМІСТ», «ВСТУП», «РОЗДІЛ», «СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ», «ВИСНОВКИ», «ДОДАТКИ» друкують великими літерами. Заголовки параграфів друкують малими літерами (крім першої великої) з абзацним відступом.
На початку параграфа зазначається його номер, перша частина якого відображає номер розділу, а друга – його положення в розділі, наприклад 3.2 означає другий параграф третього розділу. Наприкінці заголовка крапка не ставиться. Відступ між заголовками повинен складати 3–4 інтервали. Кожну структурну частину роботи потрібно починати з нової сторінки.
Нумерація сторінок, розділів, параграфів, пунктів і підпунктів, рисунків, таблиць, формул здійснюється арабськими цифрами без знака №.
Першою сторінкою роботи є титульний аркуш. На титульному аркуші номер сторінки не проставляють, а на наступних – проставляють у правому верхньому куті сторінки без крапки наприкінці номера.
Завдання автора наукової роботи – логічно викласти результати свого дослідження. Саме для цього використовують спеціальні мовні засоби – мовні кліше, які вказують на послідовність міркувань, перехід до розгляду іншого твердження, суперечливість тез чи тверджень, причиново-наслідкові зв’язки, підсумовування тощо.
Однак варто пам’ятати, що надуживання, зокрема, такими висловами, як розпочнімо розгляд, необхідно зупинитися і под. не завжди прикрашає науковий текст, а виявляється лише словесним лушпинням.
Мовознавець Олена Левченко виокремила низку типових дискурсивних прийомів, які відповідають операціям наукового мислення та слугують логічності, чіткості викладу.
Структуризуємо текст:
– врешті (урешті), зрештою ‹…›;
– далі ‹…›;
– деякі додаткові зауваги щодо/ стосовно ‹…›;
– зупинімося на ‹…›; зупинімося детальніше на ‹…›;
– наведімо декілька прикладів ‹…›;
– надалі, в подальшому;
– необхідно зупинитися ‹…›;
– необхідно розглянути ‹…›;
– останніми роками, за останні роки ‹…›;
– перспективи дослідження полягають у/зумовлено ‹…›;
– перш ніж перейти до ‹…›;
– звернімося до ‹…›;
– по-перше, ‹…›, (а) по-друге, ‹…›;
– разом з тим, водночас ‹…›;
– розглянувши ‹…›, перейдімо до ‹…›;
– розгляньмо такі випадки, як-от ‹…›;
– спочатку, насамперед, передусім, щонайперше, якнайперше ‹…›.
Описуємо, стверджуємо, доповнюємо, уточнюємо:
– з одного боку, ‹…›, а з іншого – ‹…›;
– зокрема (переважно у сполученні з іменником, уживають для підкреслення, виокремлення чогось з-поміж однотипного) ‹…›;
– особливо ‹…›;
– переважно, здебільшого ‹…›;
– при цьому ‹…›;
– причому ‹…›;
– так само і ‹…›;
– як-от (сполучник, який уживають переважно при переліку – уточнює, конкретизує сказане раніше) ‹…›.
Вказуємо на причиново-наслідкові зв’язки, аргументуємо:
адже (сполучник, який уживають на початку підрядного речення);
бо (сполучник, який указує на відношення причиновості);
– з цієї причини ‹…›;
– завдяки тому, що ‹…›;
– згідно з ‹…›;
– однак (незважаючи на щось) ‹…›;
– оскільки ‹…›, то ‹…›;
– проте (незважаючи на щось) ‹…›;
– тим часом ‹…›;
– тимчасом як ‹…›;
– тоді як ‹…›;
– тому (внаслідок чого-небудь) ‹…›;
– тому що ‹…›;
– у зв’язку з ‹…›;
– унаслідок ‹…›;
– через те, що ‹…›;
– через це ‹…›;
– втім (утім) (незважаючи на щось) ‹…›.
Цитуємо, ілюструємо, наводимо приклади:
– за даними [Г. Іваненка], ‹…›;
– на думку [Г. Іваненка], ‹…›;
– як пише/стверджує [Г. Іваненко], ‹…›
– на нашу думку, ‹…›;
наприклад (вставне слово, яке уживають при переліку, уточненні, при поясненні слова в реченні: вводить у речення слова, що слугують для ілюстрації попереднього викладу), ‹…›;
– прикладом слугує ‹…›;
– такий ‹…›, як ‹…›.
Класифікуємо, порівнюємо й зіставляємо:
– ‹…›, а ‹…›;
– ‹…›, але ‹…›;
– аналогічно ‹…›;
– з одного боку, ‹…›, з другого боку, ‹…›;
– зіставлення засвідчує ‹…›;
– подібно ‹…›;
– порівняно з ‹…›;
– разом з тим ‹…›;
– так само, як і ‹…›;
– також ‹…›;
– тимчасом, як ‹…›;
– у такий же спосіб ‹…›;
– як порівняти, то ‹…›;
– якщо ‹…›, то ‹…›.
Оцінюємо:
– без сумніву, ‹…›;
– безперечно, ‹…›;
– безсумнівно, ‹…›;
– безумовно, ‹…›;
– звичайно, ‹…›;
– зрозуміло, ‹…›;
– ймовірно, ‹…›;
– мабуть, ‹…›;
– можливо, ‹…›;
– на жаль, ‹…›;
– не викликає жодних сумнівів ‹…›;
– очевидно, що ‹…›;
– певна річ, ‹…›.
Узагальнюємо, підсумовуємо:
– [здійснений аналіз] дає змогу дійти висновку, що ‹…›;
– наприкінці відзначимо, що ‹…›;
– нарешті ‹…›;
– отже, ‹…›;
– отримані результати свідчать про ‹…›;
– підсумовуючи ‹…›;
– так (у значенні вставного слова вживають на початку речення, що слугує ілюстрацією, поясненням до попереднього висловлення), ‹…›;
– таким чином, ‹…›;
– у результаті ‹…›.
3. Інтертектуальність як один із параметрів наукового тексту. Науковий дискурс відрізняється від інших високим ступенем інтертекстуальності. Інтертекстуальність – це об’єктивна характеристика тексту, яка являє собою зв’язок окремого тексту з іншими текстами у плані змісту, стильових особливостей, структури, формального вираження.
У науковій комунікації інтертекстуальність є універсальним принципом побудови тексту на рівні змісту. Звертаючись до фонду вже створених текстів, суб’єкт пізнання знаходить у ньому імпульс для власної творчості, для створення нових текстів.
Нове наукове знання як результат пізнавально-творчої діяльності вченого завжди виникає як продовження вже відомих текстів, як реакція на них. Апеляція до міркувань відомих учених, систематизація їх теоретичних положень, узагальнення їхнього досвіду в аспекті досліджуваного питання становить теоретичне підґрунтя наукової розвідки будь-якого жанру, робить її більш переконливою. Інтертекстуальними маркерами наукового дискурсу є такі текстові фрагменти, які використовують у формі повного або часткового повторення оригінального тексту.
Існує два види інтертекстуальних маркерів у тексті-реципієнті:
Ø інтертекстуальні посилання, орієнтовані на вербалізоване відтворення тексту-джерела у структурі нового тексту, – це цитування (як пряме, так і непряме – перифраза оригіналу), переказ фрагментів претекстів у максимально стислій формі, наприклад: 1. Мовознавство здебільшого послуговується визначенням цього поняття, запропонованим О. С. Кубряковою: «Мовна картина світу – це особливе утворення, яке постійно бере участь у пізнанні світу і задає зразки інтерпретації того, що сприймається …Це своєрідна сітка, яка накладається на наше сприйняття крізь призму мови» [7: 47]. 2. В. Кононенко концепт на позначення відповідного поняття зараховує до морально-етичних, абстрактно-емоційних, зауважуючи, що на його розуміння накладаються філософські, етнічні, релігійні, психологічні та інші позамовні чинники, які зрештою й визначають його комплексний характер [6: 113]. Непряме цитування (приклад 2) має творчий характер наукового пізнання, виражає активне ставлення до чужого тексту через його переосмислення та інтерпретацію;
Ø інтертекстуальні посилання, які формально вказують на претекст, але не вербалізують його. Це посилання на джерело, при якому у вторинному тексті вказують на певну формальну ознаку тексту-джерела, як-от: 1. Одну з найбільш відомих та конструктивних програм дослідження дискурсу було викладено спочатку в статті Т. ван Дейка, а потім і в книзі Т. ван Дейка та В. Кінча «Стратегії сприйняття дискурсу» (1978 та 1983 роки). 2. Це дослідження належить до когнітивно-дискурсивного напряму у філологічних дослідженнях [14; 15; 16; 17], який тісно пов’язаний із лінгвокультурологічним напрямом у лінгвістиці [18; 19; 20; 21]. Такі інтертекстуальні маркери відсилають реципієнта до першоджерела для більш детального ознайомлення зі згаданим текстом.
Функції інтертекстем у науковому дискурсі: інформативна, аргументативна, експланаторна (пояснювальна), ілюстративна, активізувальна, узагальнювальна, оцінна, декоративна.
У просторі наукових текстів інтертекстеми можуть виконувати інформативну функцію, репрезентуючи фактуальну інформацію: Відома російська дослідниця інформаційних технологій у лінгвістиці Р. Потапова звертає увагу на особливу роль, яку відіграють міжфразові зв’язки при розробці семантичних моделей тексту. Згідно з її експериментальними дослідженнями [2: 267], зона міжфразових зв’язків речення у гіпертекстовому середовищі не обмежується його найближчим оточенням. Мета таких цитат – поінформувати реципієнта про здобутки інших дослідників.
Інтегрування цитати в нову текстову систему може спричиняти коригування вже наявної думки (погодження / непогодження), засвідчувати ставлення автора до претексту, що є виявом оцінної функції інтертекстуальних маркерів: Герхард Малетцке визначає культуру як систему концептів, переконань, поглядів, цінностей, які виявляються і у поведінці людини, і у її духовних та матеріальних здобутках [11: 16]. Ця дефініція не враховує, на жаль, того факту, що згадані фактори не завжди матеріалізуються, а часто навіть не розпізнаються, створюючи певні труднощі у процесі комунікації. Як свідчить наведений приклад, у процесі нової контекстуалізації утворюється комплекс оцінних висловлювань, що є проявом індивідуально-авторського начала в праці.
Частотними є випадки інтеграції, перехрещення декількох функцій, які виконує цитата: А завершимо розгляд проблематики категорії «текст» вдалим за змістом дифірамбом традиційному текстові, який нещодавно проспівала йому українська філологиня С. Н. Денисенко, хоч і перевантажила свою оцінку зайвим акцентуванням функції спілкування: «Лише в тексті як завершеному комунікативному творі розкриваються соціально-прагматична та контекстуально-естетична сутність перекладу як акту спілкування та одного із (...) способів виявлення в різних мовах таких одиниць, які здатні виконувати однакові комунікативні функції у висловлюванні» [14: 17]. У наведеному прикладі спостерігаємо поєднання узагальнювальної та оцінної функцій інтертекстеми.
Іноді автори можуть вводити до текстів інтертекстуальні маркери для того, щоб яскраво, наочно пояснити певне поняття, явище, процес тощо. Це є виявом експланаторної (пояснювальної) функції інтертекстем: Російський мовознавець М. Макаров порівняв значення поняття «дискурс» у сучасній комунікативній і когнітивній лінгвістиці зі значенням грошової одиниці «євро» в об’єднаній Європі [1]. Через образне порівняння на основі метафори (дискурс – євро) подається авторське розуміння терміна «дискурс».
У наукових текстах може мати місце відтворення позанаукових дискурсів, наприклад, художнього, розмовного, що є виявом ілюстративної функції інтертекстуальних маркерів: Тому кожна лексема і кожна граматична категорія несуть відбиток соціального буття («образ мира, в слове явленный», Б. Пастернак), а першою функцією мови є пізнання навколишнього. Такі інтертекстеми є доповненням, підтвердженням думки автора, вони яскраво ілюструють предмет висловлювання, пожвавлюють стиль наукового викладу засобом використання паремій, афоризмів, цитат із художньої літератури.
Декоративна функція інтертекстуальних зв’язків полягає у прикрашанні наукового тексту цитатою. Запозичення у такому випадку здійснюється на базі естетичних критеріїв – краса формулювання, точність викладу думки, вдалий приклад: Згадаймо класичне: «Різні мови – це зовсім не різні позначення однієї й тієї самої речі, а різні бачення її» [8: 375].
Отже, інтертекстуальність є суттєвим текстотвірним чинником, оскільки реалізує динаміку й наступність наукового знання. Інтертекстуальний зв’язок представлений у вигляді цитат, посилань, широковідомих назв монографій, статей тощо.
4. Правила цитування та оформлення бібліографічного переліку. Цитування має використовуватися у всіх випадках, коли в роботі використовують дані, взяті зі сторонніх джерел, а не отримані або створені безпосередньо автором. Порушення вказаних далі правил має розцінюватися як плагіат:
Ø якщо думку автора наводять дослівно, то її варто взяти в лапки;
Ø якщо цитується великий уривок тексту, то його можна не братися в лапки, а виділити або відбити від решти тексту певним способом (набирати іншим кеглем, шрифтом, накресленням, відбити від основного тексту більшими абзацними відступами тощо);
Ø допускається скорочення цитати, яке не веде до викривлення думки автора. Місце скорочення має бути відзначено в цитаті кутовими дужками з трикрапкою всередині;
Ø допускається перефразування цитати, зміна словоформ чи відмінків певних слів. У такому разі, цитата в лапки не береться, але в квадратних дужках обов’язково ставиться посилання на джерело;
Ø цитати мають наводитись лише з першоджерел, а не з праць інших авторів. Лише в тих випадках, коли першоджерело недоступне, можна скористатись цитатою, опублікованою в іншому виданні, тоді перед бібліографічним джерелом вказують «цитується за…» або «цит. за...»;
Ø кожна цитата неодмінно супроводжується посиланням на використане джерело.
Цитування, з одного боку, свідчить про наукову ерудованість автора праці, який ознайомлений з історією проблеми, а з іншого – надмірна кількість цитат указуватиме на відсутність власного погляду на досліджуване питання. Наведімо найпоширеніші конструкції, які застосовують для введення у текст цитат: ‹дослідник› так визначає завдання ‹…›; в ‹…› аспекті висвітлюють проблему вітчизняні вчені ‹…›; використовуємо методику, запропоновану дослідником ‹…›; дані запозичено зі статті ‹…›; детальніше див. про це у працях ‹…›; до проблеми ‹…› зверталось чимало авторів: ‹…›; до цієї проблеми зверталися вчені ‹…›; дослідник ‹…› пропонує/стверджує, що ‹…›; зазначає, що ‹…›; вбачає ‹…›; на переконання ‹дослідника›, ‹…›; один із підходів представлено у працях ‹…›; пишучи про ‹…›, дослідник висловив гіпотезу; проблемі ‹…› приділили увагу ‹…›; проблему детально висвітлено у працях ‹…›; у працях ‹…› детально не описано/не висвітлено/не досліджено/не з’ясовано ‹…›; учений ‹…› аналізує/досліджує/наводить дані; розмежовує; виокремлює ‹…›.
Оформлення наукової роботи (реферат, курсова робота, дипломна робота бакалавра, дисертація) повинно відповідати державним стандартам України та міждержавним стандартам бібліографічного опису джерел: ДСТУ ГОСТ 7.1:2006 «Бібліогафічний опис. Загальні вимоги та правила складання», ДСТУ 3582 – 97 «Скорочення слів в украінській мові у бібліографічному описі. Загальні вимоги та правила», ГОСТ 7.12 – 93 «Библиографическая запись. Сокращение слов на русском языке. Общие требования и правила». На наукові дослідження поширюються рекомендації Департаменту атестації кадрів України (ДАК України).
Список використаних джерел – елемент бібліографічного апарату, що містить бібліографічні описи використаних у дослідженні джерел. Джерела розміщують в алфавітному порядку прізвищ першого автора або заголовків документів. При цьому спочатку подаються документи українською мовою і мовами з кириличною графікою (відповідно до розташування за українським алфавітом), а потім – мовами з латинською графікою. Бібліографічний опис складається з відомостей про автора (прізвище та ініціали) чи авторів (якщо їх кілька); назви видання; підзаголовка; уточнення про редактора, упорядника, перекладача, керівника авторського колективу; зазначення організації, що видає; повторюваність видання, зміни та доповнення чи інша інформація – стереотипне, факсимільне видання тощо; вихідні дані (місце видання, видавництво, рік видання); кількісна характеристика документа (кількість сторінок та наявність ілюстрацій і т. д.).
Бібліографічний опис складають безпосередньо з друкованого (архівного, електронного тощо) джерела або виписують із каталогів та бібліографічних покажчиків.
При оформленні списку використаних джерел варто скористатися такими рекомендаціями:
Ø У списку використаної літератури треба вказувати навіть ті джерела, які використовувалися під час підготовки роботи і вивчення теми, навіть якщо прямих посилань чи цитувань цих джерел у роботі немає;
Ø Бібліографічні описи нумеруються відповідно до обраного принципу їх розташування. Ці номери використовуються при посиланні на них у тексті: в квадратній дужці вказується порядковий номер джерела [25], порядкові номери кількох джерел [25; 75; 125], може вказуватися сторінка / сторінки: [25, с. 17], [2, с. 7–19].
Ø Мова опису повинна відповідати мові документа. Описи документів, що опубліковані мовами з особливою графікою (грузинською, арабською, китайською, японською тощо), наводять у перекладі або транслітерації.
Ø При зазначенні авторів спочатку завжди подається прізвище (повністю, в називному відмінку), а також ініціали (якщо вказані обидва – то два). Повністю імена не переносять у бібліографічний опис. Виняток становлять лише псевдоніми, де імена не скорочують: Українка Леся (а не Українка Л.), Мирний Панас (а не Мирний П.) і т.д.
Ø Якщо назва збірника чи книги починається з цифри (наприклад, «ХХІ століття: виклики часу», «ХІІІ Міжнародний конгрес із естетики» і т.д.), то в списку використаних джерел їх варто подати на ту букву, з якої починається заголовок, відповідно «двадцять перший...» і «тринадцятий...», але записати цифрою, як в оригіналі.
Ø У бібліографічному описі застосовують скорочення слів і словосполучень. Не скорочуються лише прізвища і заголовки.
Ø Слід дотримуватися пробілів (інтервалів) між прізвищем та ініціалами, знаком номера та наступною цифрою, а також розділовими знаками (такими як скісна риска, дві скісні риски тощо).
Ø Варто правильно ставити дефіси (у складних словах) і тире – між різними компонентами бібліографічного опису, при позначенні дат, сторінок.
Ø Елементи бібліографічного опису іноземною мовою здійснюються відповідно до прийнятих позначень у відповідній мові. Наприклад: сторінки в англійській мові позначають як P., p. (page, pages), польською, німецькою і французькою – як S., s.; том – V. (volume), під редакцією або перевидання як ed. (editor, edition) і т.д. При цьому сам бібліографічний опис (послідовність, розділові знаки тощо) здійснюється відповідно до прийнятого в Україні стандарту.
Ø У списку використаних джерел при описі кількох праць одного автора слід щоразу повторювати прізвище та ініціали автора, статті чи назви видань подавати в алфавітному порядку. Якщо в одному із джерел автор представлений у співавторстві, то спочатку описуються публікації без співавторства, а потім інші документи.
