У матеріалах ХХІІІ–XXIV з’їздів КПРС і Компартії України, які відбувалися в 1966 – 1981 рр., зазначалося, що піднесення народного добробуту є найголовнішим завданням партії. У Конституції СРСР 1977 р. і Конституції УРСР 1978 р. було записано, що найвища мета суспільного виробництва при соціалізмі – найповніше задоволення зростаючих матеріальних і духовних потреб людей. В Основному законі було зафіксовано право громадян на гарантовану і гідну оплату праці, право на житло, кваліфіковану медичну допомогу. Не можна сказати, що ці гасла залишалися пустим звуком. Та декларовані конституційні норми значно відхилялися від дійсного стану речей. Велике значення для підвищення життєвого рівня народу мало зростання національного прибутку. Його сума в УРСР за 1965 – 1985 рр. зросла більше ніж у 2,5 рази. (з 38,2 млрд. крб. до 96,6 млрд.). До 80% цієї суми, як стверджувала офіційна статистика, йшла на підвищення матеріального рівня життя народу і на розвиток культури. За ці роки помітно підвищився мінімум заробітні плати робітників і службовців. У січні 1965 р. він становив 40-45 крб., а в 1977 р., коли було завершено введення мінімуму зарплати, він досяг 70 крб. на місяць (у цінах 1961 р.). Одночасно було скасовано податки із заробітків до 70 крб. на місяць і знижено ставки податків при зарплаті до 90 крб. Середньомісячна заробітна платня робітників і службовців в Україні зросла із 93,3 крб. у 1965 р. до 173,9 крб. у 1985 р. Зокрема, підвищилася зарплатня освітянам, медикам, працівникам культури, науково-дослідних установ, підприємств громадського харчування, житлово-комунального обслуговування. Одночасно значно підвищилися стипендії студентів. У сфері матеріального виробництва оплата праці була вищою, ніж працівникам бюджетних установ. Так, кваліфікований робітник отримував зарплатню значно вищу, ніж лікар, вчитель, працівник культурно-освітньої установи. Було вжито заходи щодо підвищення оплати праці колгоспників. З 1 липня 1966 р. в усіх колгоспах уводилася гарантована грошова оплата праці. За 1966 – 1985 рр. середньомісячна оплата праці колгоспників у республіці зросла з 49,8 крб. до 135,6 крб. Окрім того, значні доходи селяни мали від присадибних господарств. Помітне зростання грошових прибутків населення призвело до значного збільшення товарообігу. Він зріс в УРСР із 16,5 млрд. крб. у 1965 р. до 50,3 млрд. у 1985 р., тобто більше ніж у три рази. У розрахунку на 100 сімей забезпеченість населення республіки предметами культурно-побутового призначення зросла за 1965 –1985 рр.: за телевізорами – із 21 до 92, холодильниками – з 8 до 88, пральними машинами – з 19 до 65 тощо. Споживання основних продуктів харчування в перерахунку на душу населення на рік за це двадцятиріччя зросло: за м’ясом і м’ясопродуктами – із 41 до 66 кг, за молоком і молочними продуктами – із 246 до 350 кг, цукром – із 36,2 до 46,5 кг, олії – із 7,8 до 10,6 кг тощо. Однак обсяги виробництва та реалізації товарів народного споживання значно відставали від потреб населення. Так, з 1971 по 1985 рр. грошова маса зросла в 3,2 раза, а виробництво товарів народного споживання тільки в 2 рази. Тому черги біля прилавків магазинів та різного роду дефіцити залишалися постійною прикметою радянського способу життя. Нереалізовані кошти населення значною мірою накопичувалися в державних ощадкасах. Сума внесків громадян республіки у цих установах зросла з 3,5 млрд. крб. у 1965 р. до 49,7 млрд. крб. у 1985 р. Радянська пропаганда завжди з гордістю вказувала на цей показник, як на ще одне свідчення зростаючого життєвого рівня населення. Але таке значне (у 14,2 рази) зростання суми вкладів свідчило про приховані інфляційні процеси в радянській економіці, про обмежені можливості ринку товарів та послуг, про значний товарний голод у країні. На початку 1990-х років абсолютна більшість вкладів населення в ощадкасах знецінилась, вкладені кошти так і не були реалізовані. На збільшення грошової маси в країні, не забезпеченої відповідною товарною масою, дуже негативно впливала порочна практика “виводилівки” та приписок, що масово поширилася на виробництві в 1970-х роках – на початку 1980-х років, і призводила до виплати працівникам фактично незароблених грошей, незаслужених премій, встановлення “гарантованих” ставок зарплати, не пов’язаних із трудовими внесками працівника. У радянській країні значну частку матеріальних ресурсів відводили до суспільних фондів споживання, за рахунок яких фінансували освіту, медичне обслуговування, пенсії, стипендії, відпустки тощо. Якщо в 1965 р. сума виплат і пільг за рахунок цих фондів на душу населення складала за рік у республіці 164 крб., то в 1985 р. – 511 крб. У 1965 – 1985 рр. була збільшена мінімальна тривалість щорічної відпустки для робітників та службовців із 12 до 15 робочих днів, зросли розміри грошових виплат трудящим у з’вязку з тимчасовою втратою працездатності, введене безплатне користування підручниками у середніх школах, держава допомагала сім’ям, у яких доход на людину не перевищував 50 крб. і які мали неповнолітніх дітей. У другій половині 1960-х - першій половині 1980-х років було значно удосконалено систему пенсійного забезпечення, підвищено розміри пенсій для робітників та службовців, з 1965 р. почали виплачувати пенсії колгоспникам. Але в цілому розміри пенсій рядовим радянським громадянам були не значні і їх ледве вистачало на покриття найнеобхідніших потреб людини. Одним із показників матеріального добробуту населення є рівень забезпеченості житлом. За 1966 – 1985 рр. в УРСР 24,8 млн. чол., тобто майже половина жителів, поліпшила свої житлові умови. З’явилися нові міста – Придніпровськ, Світловодськ, Українка, Вільногорськ, Дніпровий та ін. У Києві з’явилися нові житлові масиви: Русанівка, Нивки, Сирець, Оболонь. Подібні мікрорайони виникли у кожному місті. Поступово змінився зовнішній вигляд сільських населених пунктів. У багатьох селах виросли добротні цегляні будинки, двохповерхові школи, будинки культури, дитячі дошкільні заклади, лікарні, торгівельно-побутові комплекси. Упродовж 1966 – 1985 рр. у республіці було споруджено 376,7 млн. кв. м. житла. Але житла не вистачало. Так, за 1981 – 1985 рр. черга на житло в містах, що налічувала 1,5 млн. чол., не зменшилася, а збільшилася до 2 млн. чол. До того ж практика розподілу квартир в умовах відсутності справжньої демократії і дійсного громадського контролю не могла вдовольнити трудящих. Дуже низькою залишалася якість житла. Нові квартири вимагали ремонту відразу після вселення туди людей. При забудові нових мікрорайонів використовувалися невдалі, стандартні, невиразні проекти житлових будинків, у багатьох “експериментальних” селах споруджували багатоповерхові будинки, що були не пристосовані до сільського способу життя. Незважаючи на великі обсяги будівництва, держава явно не справлялася зі взятими на себе зобов’язаннями. Потрібно було ширше залучати кошти населення, зокрема, через створення житлово-будівельних кооперативів. Але в 1979 р. в Україні нараховувалося всього 470 таких об’єднань із 62 тис. пайщиків. Цілком зрозуміло, що для України це була краплина в морі, черга на вступ до житлового кооперативу постійно зростала. За 1965 – 1985 рр. поступово поліпшувалося забезпечення населення республіки комунальними послугами. Так, у містах водогоном користувалися 70,8% городян у 1965 р. і 91,3% у 1983 р., каналізацією 67,1% у 1965 р. і 89,5% у 1983, газом 52,1% у 1965 р. і 85,7% у 1983 р. У 1965-1985 рр. поступово поліпшувалося транспортне обслуговування населення. Тролейбус з’явився на вулицях Черкас, Рівного, Кременчука, Сум, Кіровограда, Миколаєва, Артемівська, Кадіївки, Маріуполя, Макіївки, Хмельницького, Слов’янська, Сєвєродонецька та інших міст. У 1975 р. запрацював Харківський метрополітен – другий у республіці. У сільській місцевості розширювалася мережа автобусних ліній. У 1985 р. більшість колгоспів та радгоспів мали автобусне сполучення з районними центрами або найближчими залізничними станціями. Але в соціальному розвитку село набагато відставало від міста. Це стосувалося забезпечення транспортом, газом, організацією побутового обслуговування, державної та кооперативної торгівлі, охорони здоров’я тощо. На середину 1980-х років забезпечення природним газом становило лише 7%, а водогоном тільки 14,6% від потреби селян. Більше половини сіл не мали лазень, а 200 сільських населених пунктів у південних областях УРСР не мали джерел водопостачання і існували на привізній воді, що робило життя там нестерпним. У цілому, незважаючи на певний успіх у поліпшенні матеріальних умов життя в УРСР за 1965-1985 рр., якість життя простих громадян залишалася низькою. Тоталітарна система виявилася неспроможною вирішувати назрілі питання соціальної сфери. Зберігався залишковий принцип виділення ресурсів для її розвитку. Наскільки відносним був добробут радянських громадян у 1985 р., свідчить той факт, що за рівнем життя Україна посідала 60-те місце у світі. Український народ був позбавлений умов життя, гідних сучасної цивілізації. Незадовільні умови праці й побуту, стресові ситуації на цьому ґрунті, поширення пияцтва і наркоманії загострили проблему здоров’я нації. З точки зору забезпечення лікарями, лікарняними ліжками, то тут буцімто було все гаразд. У 1985 р. на 10 тис. населення України припадало 38,9 лікарів, 106,7 медсестер, 128 лікарняних ліжок, що було більше, ніж у сусідніх європейських країнах. Але оснащеність медичних закладів і якість медобслуговування залишалися надзвичайно низькими. Медицина фінансувалася за залишковим принципом. Відчувалася гостра нестача сучасного медичного обладнання, потрібних медикаментів. Багато лікарень, особливо на селі, розміщувалися у непристосованих приміщеннях. У третині українських сіл не було навіть амбулаторій. Пересічна тривалість життя в Україні знижувалася, а в сусідніх європейських країнах зростала. У 1985 р. цей показник у республіці становив 68 років. Це є свідченням не тільки незадовільного стану з охороною здоров’я, а й тривалого споживання неякісних продуктів харчування, незадовільного водопостачання, екологічної кризи, наростання соціально-економічних негараздів тощо. Наприкінці 1970-х років у деяких областях УРСР рівень смертності перевищив народжуваність. Почалася депопуляція народу. Це вкрай неблагополучне явище свідчило про глибоку кризу у суспільстві.
Стан культури
У 1965 – 1985 рр. складні і суперечливі процеси спостерігалися і в сфері культури. Передусім, це стосується загальноосвітніх шкіл. Кількісні показники свідчили про невпинний поступ. Так, за вказані двадцять років у республіці було введено до дії шкіл на 4,3 млн. учнівських місць. Це означає, що в УРСР ввели 60% нових шкіл. За ці роки помітно збільшився і контингент учителів. Їх на середину 1980-х років у школах республіки працювало понад півмільйона і абсолютна більшість із них мала вищу освіту. Незважаючи на всі помилки та перекручення, що мали місце в розвитку загальноосвітньої школи в середині 1960-х – середині 1980-х років, усім дітям було забезпечено доступ до освіти, вдалося створити значний науковий і культурний потенціал країни. У той же час, комуністична партія розглядала освіту як важливу складову частину своєї ідеологічної системи і постійно тримала школу в полі своєї уваги, настирливо насаджувала догматичне, відірване від життя марксистсько-ленінське вчення, атеїзм. Після зміни партійно-радянського керівництва в країні у жовтні 1964 р. шкільна реформа 1958 р. була відмінена і лише окремі її фрагменти, як наприклад, восьмирічна неповна середня освіта, продовжували існувати. З одинадцятирічного терміну навчання в денній загальноосвітній школі з 1966 р. знову перешли до десятирічки. З 1966/67 навчального року в школах республіки розпочався перехід на нові навчальні програми й підручники. Цей процес тривав десять років і завершився у 1977 р. Із 1966 р. Згідно з рішеннями ХХІІІ з’їзду КПРС, розпочався перехід до обов’язкової середньої освіти. ХХІV з’їзд КПРС (1971 р.) поставив завдання протягом дев’ятої п’ятирічки (1971 –1975 рр.) завершити перехід до загальної середньої освіти молоді. Для виконання цієї директиви ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР прийня-ли постанову “Про завершення переходу до загальної середньої освіти молоді і подальший розвиток загальноосвітньої школи” (1972 р.). Зазначений доку-мент, а також прийняті в 1973 р. Верховною Радою СРСР “Основи законо-давства СРСР та союзних республік про народну освіту” визначили особли-вості навчального процесу в наступні роки. Положення про загальну і обо-в’язкову середню освіту молоді було внесено до Конституції УРСР 1978 р. Середня освіта запроваджувалася не тільки через загальноосвітню школу, а й через середню спеціальну освіту та систему професійно-технічного навчання. Уже в середині 1970-х років 99% випускників восьмих класів продовжували навчатися або в 9-10 класах загальноосвітньої школи, або в середніх спеціальних та професійно-технічних навчальних закладах. Тобто система середньої освіти охопила практично все підростаюче покоління. Одночасно були внесені серйозні зміни у структуру школи. Навчання в початковій школі завершувалося за три роки заміст чотирьох. У старших класах було введено факультативні заняття з різних галузей знань. Була розширена мережа шкіл із поглибленим вивченням окремих предметів. Усе ширше впроваджувалася кабінетна система навчання. Змінився характер виробничого навчання, зокрема, набули широкого поширення міжшкільні навчально-виробничі комбінати, у яких учні здобували початкову професійну підготовку. Посилилася політизація навчально-виховного процесу. Із середини 1960-х років було введено спеціальний курс суспільствознавства, а з 1972 р. в усіх середніх школах була запроваджена обов’язкова початкова військова підготовка. Із 1975 р. у восьмих класах почали вивчати предмет “Основи радянської держави і права”. Та введення загальної і обов’язкової середньої освіти не забезпечувало належного рівня підготовки багатьох учнів. Цьому заважали догматизм і консерватизм, що процвітали в педагогічній науці та освітянських відомствах. Система шкільного виховання відзначалася формалізмом і заорганізованістю. Питома вага видатків на освіту в бюджеті країни знижувалася. Так, у 1950-х роках в УРСР на освіту витрачалося 10% національного прибутку. Це був найвищий показник у світі. У 1960-х – 1980-х роках цей показник почав невпинно знижуватися, чого не було в жодній розвинутій країні. Він зменшився в середині 1980-х років до 7%. Для прикладу, у США видатки на освіту в повоєнний час невпинно зростали і досягли в середині 1980-х років 12%. Значно нижче світових стандартів була в УРСР і матеріальна база освіти. У середніх школах у середині 1980-х років на кожного учня припадало обладнання тільки на 60 крб. У Швеції, наприклад, на 1000 доларів. У вузах республіки на 1 студента припадало обладнання на 2300 крб. проти 8000 доларів у США. Злиденний матеріальний стан вітчизняної освітянської галузі не міг не позначитися на рівні освіти. До цього необхідно додати і дуже низьку оплату праці педагогів, особливо у середній школі. Саме цією обставиною пояснюється факт абсолютного переважання жінок серед шкільних педагогів. Чоловіки просто були не в змозі утримувати сім‘ю на таку низьку заробітну платню. На початку 1980-х років стало особливо помітно, що розвиток освіти й підготовки фахівців у нашій країні помітно відстає від світового рівня. Необхідно було вжити кардинальних заходів. У 1984 р. Верховна Рада СРСР схвалила “Основні напрямки реформи загальноосвітньої і професійної школи”. Вони визначали освітню політику в країні на наступні роки. Відповідно до цього документу вносилися значні зміни у зміст навчально-виховного процесу. Увага концентрувалася на трудовому навчанні, оволодінні учнями конкретними знаннями з природно-технічних, економічних та суспільних наук. Одночасно запроваджувалося навчання дітей з 6 років. Восьмирічки були реорганізовані в дев’ятирічки, а десятирічки – в одинадцятирічки. Профтехучилища різних типів реорганізовувалися в єдиний тип навчального закладу – середні профтехучилища. Але здійснення цих заходів було слабо підкріплено матеріальною базою, не супроводжувалося демократизацією освітянської справи, навпаки, ідеологічний тиск із боку комуністичної партії посилився. Були проголошені єдині законодавчі принципи організації шкільного навчання в країні, посилювалася централізація управління системою освіти, ігнорувалися національні особливості, що і призвело до невдачі реформ у 1984 р. За 1965 – 1985 рр. різко звузилася сфера вжитку у школі української мови. У республіці з кожною п’ятирічкою скорочувалася мережа українських шкіл, а у великих містах на сході та півдні України вони зовсім зникли. У середині 1980-х років тільки половина дітей вчилася в українських школах, переважно у сільській місцевості. За тоталітарної системи в Україні не існувало національної школи в тому її розумінні, де учням дають не лише знання, а й виховують їх у пошані до рідної мови, культури, традицій, звичаїв, прищеплюють національну свідомість тощо. Поширенню російської мови у національних республіках сприяли постанови Ради Міністрів СРСР від 13 жовтня 1978 р. “По заходи з поширення вивчення російської мови в союзних республіках”. У Постанові ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР від 26 травня 1983 р. “Про додаткові заходи з удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх навчальних закладах союзних республік” в Україні вчителям російської мови було встановлено 15% надбавки до ставок, класи, де було понад 25 учнів, на уроках російської мови поділялися на групи. Стало поширеним явищем звільняти учнів у російських школах від вивчення української мови та літератури. Таким чином, для русифікації школи в Україні були створені всі умови. У середині 1960-х – середині 1980-х років тенденція в освіті, пов’язана з розширенням професійної підготовки молоді, спричинила високі темпи розвитку системи професійно-технічної освіти. Якщо у 1966 р. в УРСР налічувалося 700 профтехучилищ, де навчалося 285,9 тис. учнів, то в 1985 р. у республіці було 1037 середніх профтехучилищ, де здобували освіту і спеціальність 650 тис. чол. Урядова постанова про перетворення всіх профтехучилищ у навчальні заклади із середньою освітою була прийнята в 1969 р. Закон про народну освіту (1973 р.) назвав профтехучилища основною школою професійного навчання молоді. Але, незважаючи на певні успіхи в цьому напрямку, рівень кваліфікації молодих робітників – випускників профтехучилищ – відставав від рівня сучасного виробництва. Причина цього явища полягала у недостатньому рівні розвитку матеріально-технічнаої бази багатьох училищ, недостатній кваліфікації викладацького складу та майстрів виробничого навчання. Не останню роль у цьому відіграли також методи комплектування училищ, куди загальноосвітня школа відправляла учнів з числа так званих “важких” підлітків тощо. У 1965 – 1985 р. розширилася підготовка спеціалістів із спеціальною середньою освітою. У 1965 р. в республіці існувало 697 середніх спеціальних навчальних закладів, де навчалося 645,9 тис. студентів. У 1985 р. їх було 733, де здобували фах 805 тис. чол. за 370 спеціальностями. На початку 1980-х років у республіці діяло 147 вузів, де навчалося близько 900 тис. студентів. Забезпечували навчально-виховний процес у вузах понад 80 тис. науково-викладацьких кадрів, серед яких було 2,6 тис. докторів і до 30 тис. кандидатів наук. Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На середину 1980-х років мали вищу та середню (повну і неповну) освіту 28 млн. чол., або 84% зайнятого у народному господарстві населення. У цілому вища та середня спеціальна школа забезпечувала завдання з підготовки кадрів спеціалістів для освіти, науки, економіки і культури. Але на початку 1980-х років стало особливо помітно, що рівень підготовки фахівців в УРСР значно відставав від світового. У другій половині 1960-х – 1970-х роках вузи та середні спеціальні навчальні заклади України майже повністю перейшли на російську мову викладання. У результаті молодь, яка приходила до цих закладів з українських шкіл, за роки навчання русифікувалася. У другій половині 1960-х – першій половині 1980-х років помітно посилився вплив науки в суспільстві. Наука перетворилася на безпосередню продуктивну силу. Основним науковим центром республіки залишалися АН УРСР. Вона складалася із трьох секцій, які об’єднували спочатку дев‘ять, а потім двадцять відділень. Основні напрямки досліджень визначалися секцією фізико-технічних і математичних наук, секцією хіміко-технологічних та біологічних наук і секцією суспільних наук. Для посилення наукових досліджень поза столицею в 1970-х – 1980-х роках у республіці було утворено 6 наукових центрів: Дніпропетровський, Донецький, Західний, Північно-Східний, Південний. Крім наукових установ АН УРСР, у республіці діяла широка мережа галузевих та вузівських науково-дослідних установ, організацій і підрозділів: науково-дослідних інститутів, секторів, проблемних лабораторій, кафедр тощо. Загальна кількість науковців у республіці невпинно зростала і становила на середину 1980-х років понад 200 тис. чол.(у 1965 р. – 94 тис.). Серед вчених республіки було до 6 тис. докторів і до 70 тис. кандидатів наук. Зусиллями вчених, насамперед, Б.Патона, в УРСР було створено найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, зварювальних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Великим був внесок учених республіки в розробку проблем матеріалознавства, зокрема, у створення нових матеріалів з особливими властивостями. Розвиток цього наукового напрямку – один із найважливіших, оскільки визначає напрямки розвитку сучасного промислового машинобудування. Провідні у світовій практиці відкриття у галузі фізики і сплавів зробили вчені Інституту металофізики АН УРСР. В Україні успішно розвивалися дослідження в новій галузі – порошковій металургії. Інститут проблем матеріалознавства, очолений академіком І. Францевичем, був провідним закладом у цій справі. Головною організацією із створення автоматизованих систем проектування електронно-обчислювальних машин у країні став Інститут кібернетики, очолюваний академіком В. Глушковим, а потім академіком В. Михайлевичем. Фундаментальні дослідження були виконані в галузі твердого тіла й низьких температур, надпровідності, фізики напівпровідників, радіофізики, теоретичної й експериментальної ядерної фізики, фізики плазм і керованого термоядерного синтезу, астрономії та радіоастрономії. У 1966 р. в Україні було збудовано найбільший у Європі лінійний прискорювач електронів. У галузі ядерної фізики значний внесок зробили вчені Харківської школи теоретичної фізики та Київської школи математичної фізики. Завдяки фундаментальним і прикладним розробкам учених-геологів розширилися можливості освоєння корисних копалин на території республіки. Значні зрушення спостерігалися в галузі хімії та хімічних технологій, біохімії, фізіології і теоретичної медицини, загальної біології. У результаті у виробництво було впроваджено чимало прогресивних хімічних технологій і процесів, створено нові матеріали, які мають цінні фізичні властивості, високоякісні полімери, ізоляційні покриття, термостійкі плівки. У народне господарство – нові типи мастил, клейових композицій, ізоляційної стрічки для захисту зварних стиків трубопроводів, кабелів тощо.Велике народногосподарське значення мали досягнення вчених УРСР у галузі сільськогосподарської науки. Щорічно в сільське господарство у 1960-х–1970-х роках впроваджувалося до 100 наукових розробок. Так, колектив Миронівського науково-дослідного інституту, очолюваного акад. В. Ремеслом, селекціонував 12 нових високоврожайних сортів озимої пшениці. Учені О. Коломієць, М. Бордонос та інші вивели сорти цукрових буряків з однонасінними плодами, що давали врожай на 50-55 ц вищий, ніж багатонасінні буряки. Б.Соколов, О. Мусійок, В. Козубенко вивели високоврожайні гібриди і сорти кукурудзи. Протягом 1970 – 1985 рр. понад 13 тис. наукових розробок учених АН УРСР було впроваджено у виробництво. Однак це тільки невелика частина винаходів учених республіки. Виробничники за умов адміністративно-командної системи економіки цуралися наукових розробок і неохоче впроваджували їх на заводах і фабриках, у сільськогосподарське виробництво. Жорстке планування блокувало використання досягнень учених, оскільки нові розробки неминуче вимагали зміни відпрацьованого технологічного процесу, що впливало на планові показники. Тому виробничники воліли розвивати виробництво за напрацьованим шаблоном, а наукові розробки впроваджувалися здебільшого під адміністративним тиском. У цих умовах поширювалася показушність, рапортоманія, окозамилювання тощо. Вітчизняна наука у 1970-х – на початку 1980-х років почала втрачати свої пріоритетні позиції. У 1965 – 1985 рр. суспільним наукам доводилося розвиватися в умовах посиленого ідеологічного тиску і всеосяжної цензури. Протягом двадцятиріччя істориками республіки було підготовлено й опубліковано багато різноманітних монографій, а також колективних праць. Це передусім “Історія Української РСР” у 2-х т., “Історія робітничого класу Української РСР” у 2-х т., “Українська РСР у період громадянської війни. 1917-1920 рр.” у 3-х кн., “Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні” у 2-х т., “Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу. 1941 –1945 рр.” у 3-х т., “Радянська енциклопедія історії України” у 4-х томах, “Історія міст і сіл УРСР” у 26 т. Найважливішим підсумком розвитку історичної науки в УРСР на середину 80-х років був вихід “Історії Української РСР” у 10 кн. Однак через об‘єктивні причини, велике коло проблем з історії України не досліджувалися. Деякі історики, незважаючи на всеохоплюючий ідеологічний контроль, намагалися донести до громадськості історичну правду. Серед цих сміливців був М. Брайчевський – автор кількох глибоких наукових праць “Приєднання чи возз’єднання”, “Походження Русі”, “Коли і як виник Київ”, за що він зазнав переслідувань з боку тоталітарної системи. Творчими зусиллями багатьох авторів у 1977 – 1984 рр. було здійснено двадцятитомне друге видання “Української радянської енциклопедії”. Літературознавці завершили видання восьмитомної “Історії української літератури”, мистецтвознавці – “Історії українського мистецтва”, мовознавці – п‘ятитомного словника “Сучасної української літературної мови”, одинадцятитомного “Словника української мови”, “Історії української мови” у чотирьох томах тощо. Та далеко не всі найважливіші проблеми, події та явища суспільно-економічного та культурного життя України знайшли своє відображення у дослідженнях суспільствознавців. Під тяжким пресом офіційної ідеології гуманітарні науки уніфіковувалися, вихолощувалися, збіднювалися, втрачали не тільки національне, а й наукове обличчя. У науковій сфері, як і на освітянській ниві, у 1965 – 1985 рр. набирала обертів русифікація. Більшість україномовних наукових часописів було перекладено на російську мову. У 1973 р. надійшло розпорядження Вищої атестаційної комісії при Раді Міністрів СРСР із вимогою писати дисертації лише російською мовою. Абсолютна більшість наукових праць, у тому числі і суспільствознавців, друкувалася російською мовою. Відсоток книг українською мовою неухильно зменшувався. У 1970 р. українською мовою було видруковано 38,2% книг, а в 1985 р. – 21,4%. У складних умовах середини 60-х – середини 80-х років розвивалися література та мистецтво України. Партійні ідеологи вимагали від митців таких творів, які на художньому рівні пропагували б політику партії, відволікали увагу народу від його насущних соціально-економічних потреб, усіляко прикрашали б радянську дійсність. Та кращі письменники, поети, художники, композитори, автори гостро відчували фальш офіційної ідеології, наростання кризових явищ у суспільстві, падіння моралі, девальвацію загальнолюдських цінностей, занепад української культури і принизливий стан рідної мови. Ці настрої вони втілили у своїй творчості. У 1960 – 1980-ті роки українська література поповнилася творами О. Гончара (“Тронка”, “Собор”, “Циклон”, “Берег любові”, “Твоя зоря”), романами і повістями М. Стельмаха (“Чотири броди”, “Дума про тебе”), П. Загребельного (“Розгін”, “Диво”), В. Дрозда (“Катастрофа”), І. Білика (“Меч Арея”), В. Земляка (“Лебедина зграя”, “Зелені млини”), О. Чендея (“Березовий сніг”). Плідно працювали драматурги О. Коломієць, М. Зарудний. Українську поезію збагатили новаторські твори І. Драча, Д. Павличка, В. Голобородька, А. Малишка. Справжнім шедевром став віршований роман Л. Костенко “Маруся Чурай”. Та з другої половини 1960-х років різко посилився ідеологічний контроль за літературою і мистецтвом. Державна цензура і партійні комітети уважно стежили за “ідейно-теоретичним рівнем” друкованих видань, передач телебачення і радіо, репертуару театрів, концертів і кіно. Кожний твір, перш ніж потрапити до читача, ретельно перевірявся на "ідейну чистоту“. Кожний рядок, який викликав сумніви, негайно викреслювався. Жорсткий контроль неминуче збіднював духовне життя. Суспільно-політична ситуація в Україні ставала нестерпною. ЦК КПРС і ЦК Компартії України одна за одною приймали постанови, спрямовані на посилення ідеологічного контролю. Письменників і митців, які ухилялися від усталених владою канонів, "проробляли“ у пресі та на зборах творчих спілок за “аполітичність”, “ідейну незрілість”, “формалізм”, “буржуазний націоналізм” тощо. Їм закривали шляхи до творчості. Із Спілки письменників України під час чисток були виключені І. Дзюба, Г. Кочур, М. Лукаш, В. Чичибабін, В. Некрасов, О. Бердник, М. Руденко та ін. Від літературної діяльності відсторонили І. Чендея, М. Вінграновського, Ю. Щербака, І. Жиленко, В. Шевчука. У 1968 р. в офіційній пресі нещадно критикували роман О. Гончара “Собор”, у 1969 р. роман В. Дрозда “Катастрофа”, повість І. Чендея “Іван”, роман Р. Іванчука “Мальви”. У 1970 р. офіційні критики напали на повість В. Маняка “Еврика”, роман Р. Андріяшика “Полтва”, новелу В. Яворівського “Під крилами - весілля”, у 1972 р. на роман І.Білика “Меч Арея”, у 1973 р. на повість Б. Харчука “Два дні”. У таборах і в‘язницях опинилися літератори О. Бердник, І. Світличний, В. Стус, В. Рубан, Ю. Литвин, Є. Сверстюк, Ю. Бадзьо, М. Руденко та ін. Через ідеологічні тенета і цензурні заборони з великими труднощами пробивалися до глядача талановиті твори у театральному мистецтві, кінематографі, музиці і образотворчому мистецтві. Розвиток театрального мистецтва в Україні в середині 1960-х – середині 1980-х років був тісно пов’язаний з іменами таких режисерів, як А. Скибенко, О. Король, В. Афанасьєв, О. Бєляцький, І. Равицький, В. Загоруйко, М. Шейко. Великої популярності набули актори А. Роговцева, К. Степанков, Б. Ступка, Є. Пономаренко, А. Гашинський та ін. Віртуозами балету постали Л. Сторчакова, Н. Хоменко, Р. Хилько, В. Ковтун; оперного співу – Д. Гнатюк, Є. Мірошніченко, Л. Петриненко, М. Стеф’юк, С. Козак, З. Христич; диригентського мистецтва – С. Турчак. Але великим лихом була русифікація, що поширилася на театральне мистецтво в 1970-х – 1980- х роках. На середину 1980- х років лише 30% професійних театрів республіки були українськими. Театрів, які б ставили вистави мовою народів, що компактно проживали в Україні (угорці, молдавани, гагаузи, болгари, поляки, євреї, татари), взагалі не існувало. Важкі часи переживало українське кіномистецтво. Усі кіностудії у республіці були російськомовними. Фільмокопії українською мовою продукувалося не більше 13% від загалу. Зникала сама основа екранного мистецтва – національна кінодраматургія, відбувалося відторгнення українського кіно від національної проблематики. Та в середині 1960-х років раптом яскраво проявили себе стрічки “Тіні забутих предків” (режисер С. Параджанов), “Камінний хрест” (режисер Л. Осика), “Криниця для спраглих” (режисер Ю. Ілленко), “Білий птах із чорною ознакою” (режисер І. Миколайчук). Але долю цих шедеврів національного кіномистецтва вирішував не глядач, а ідеологічні наглядачі тоталітарної держави. Так, фільм “Тіні забутих предків”, що увійшов до скарбниці світового кіно, був у кінопрокаті республіки в 1965 – 1966 рр., а потім зник на довгі двадцять років. Згодом С. Параджанова було запроторено до в’язниці. Фільм “Білий птах із чорною ознакою” не сподобався першому секретарю Львівського обкому партії В. Добрику і теж швидко зник із репертуару кінотеатрів республіки. Фільм “Криниця для спраглих” узагалі не було випущено в кінопрокат, і з’явився він тільки через двадцять років – у 1989 р. Кращі фільми українських митців зазнали цькувань за ідеологічними мотивами і були відгороджені від масового глядача. У нелегких умовах 1960-х – 1980-х років чимало мистецьких колективів України зуміли зберегти національний колорит і високий творчий потенціал. Серед них – Державний заслужений академічний український народний хор ім. Г. Вірьовки, Державна заслужена академічна капела “Думка”, Державна заслужена академічна капела бандуристів України, Черкаський заслужений народний хор, Закарпатський народний хор, Гуцульський ансамбль пісні і танцю, Київська чоловіча хорова капела ім. Л. Ревуцького та ін. Гідно були оцінені громадськістю симфонії “Я стверджуюсь” Є. Станкевича, 4-а і 5-а симфонії Б. Лятошинськго, 2-га симфонія А. Штогаренка, опери Г. Майбороди “Тарас Шевченко”, В. Губенка “Шельменко-денщик”, Ю. Мейтуса “Украдене щастя”, чудові балети “Тіні забутих предків” В. Кирейка, “Либідь” В. Гомоляки, нові музичні твори М. Скорика, Л. Дичко, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, Л. Ревуцького, І. Шамо, О. Білаша, С. Людкевича, В. Івасюка. Широкою популярністю користувалися виконавці масової естрадної пісні С. Ротару, В. Зінкевич, Н. Яремчук та ін. У 1960-ті – 1980-ті роки в Україні з‘явилося ціле сузір‘я оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов’яненко, Є. Мірошниченко, А. Мокренко, М. Кондратюк, Д. Петриненко, М. Стеф’юк, Є. Червонюк та ін. Серед діячів образотворчого мистецтва 1960 х – 1980-х років в Україні необхідно назвати скульптора І. Гончара, художників О. Заливаху, Л. Семикіна. Плідно працювали М. Божій, В. Бородай, Т. Яблонська, І. Якимович, Г. Кальченко, С. Шишко, О. Лопухов, народні майстри М. Примаченко, В. Глущенко.Т. Яблонська разом із В. Зарецьким та іншими художниками-“шістдесятниками” стали основоположниками фольклорного напряму в українському образотворчому мистецтві. Однак заборони в духовній сфері не обминули й художників-новаторів. Одні з них були позбавлені можливості працювати, твори інших заборонялися або й знищували. Так, у різноманітних відхиленнях від “соціалістичного реалізму” було звинувачено скульптора і живописця І. Гончара, було засуджено художника О. Заливаху та ін. Численні види народного мистецтва республіки занепали. Так, до середини 1980-х років зникло виробництво полив’яних, мальованих горщиків, глечиків, макітр, кухлів, якими славилася Опішня на Потавщині, занепав килимовий промисел у Межибожі на Поділлі і в Хотину на Буковіні, не виготовляли кераміку в Коломиї на Покутті, у селах Шатрище на Слобожанщині, Коболчик на Чернігівщині, зникала творча унікальність петриківського розпису з Дніпропетровщини. У 1965 – 1985 рр. центрами громадсько-політичного життя, культурного дозвілля трудящих, особливо у невеликих містах і в селах, залишалися будинки культури та клуби. На середину 1980-х років їх в УРСР налічувалося 26 тис., із них 21 тис. на селі. При цих закладах продовжувала розвиватися художня самодіяльність. У 1985 р. в Україні було 275 тис. самодіяльних колективів, що об’єднували до 8 млн. чол. На середину 1980-х років у республіці діяло 28 тис. кінотеатрів та кіноустановок. У системі культурноосвітньої роботи значне місце належало бібліотекам, яких на середину 1980-х років в Україні було понад 60 тис. із книжковим фондом в 1 млрд. прим. Бібліотеки УРСР щороку відвідували до 40 млн. чол. В УРСР нараховувалося до 200 державних, 327 – на правах відділів і понад 7000 народних музеїв. У них було зібрано понад 9 млн. пам’яток матеріальної і духовної культури. Щороку музеї відвідувало десятки мільйонів людей. На середину 1980-х років значне місце в дозвіллі трудящих займав перегляд телепередач. Телемережею було охоплено понад 95% населених пунктів України. В УРСР діяло 14 телецентрів, населення мало понад 15 млн. телевізорів, тобто практично кожна сім’я. Але переважало і кількістю, і якісно російське телебачення, що стало ще одним потужним засобом русифікації. У 1985 р. в Україні виходило до 1800 газет з разовим тиражем до 24 млн. прим. Наклад більш ніж 200 журналів становив понад 180 млн. прим. на рік. Але кількість російських видань значно перевищувала питому вагу російського населення в республіці. Головною особливістю культурно-освітньої роботи в Україні в цей період залишалася її комуністична спрямованість, виховання людей в дусі радянського патріотизму та інтернаціоналізму, відданості ідеям марксизму–ленінізму. Ці гасла на середину 80-х років зазнали значної девальвації в радянському суспільстві, але їх за визначеним компартійними ідеологами шаблоном продовжували пропагувати. Значне місце в культурній роботі займала атеїстична пропаганда, боротьба з релігійними “пережитками”. Але разом із “пережитками” були серйозно підірвані підвалини людської моралі – совість, любов до ближнього, милосердя. Зневіра, невігластво, байдужість, стрімкий ріст злочинності, пияцтва, наркоманії, національний нігілізм – таку ціну платив український народ за дехристиянізацію, за відлучення від національних джерел духовності.
_________
У другій половині 60-х років – першій половині 80-х років політичний курс радянського керівництва відзначався різко вираженим консерватизмом.
Будь-які новації в суспільно-політичному, економічному та культурному житті відкидалися, опозиційний рух нещадно придушувався. У той самий час новий стан суспільства не дозволив неосталіністам повернутися до відвертих форм терору. Але в цілому у країні зберігалася тоталітарна система, держава намагалася контролювати всіх і все. Партійно-радянське керівництво України слухняно йшло у фарватері курсу, визначеного у Москві. У результаті, в республіці небувалих розмірів набула русифікація, природні ресурси нещадно грабувалися, наростала загроза екологічної катастрофи, соціально-економічний розвиток УРСР було цілком підпорядковано інтересам центральних відомств. У той самий час у народному господарстві країни поступово наростали кризові явища, комуністична ідеологія виявила повну неспроможність бути духовним орієнтиром у розвитку суспільства, правлячий режим розкладався. Економічна і політична криза в державі доповнювалася моральною кризою радянського суспільства. У країні назріла потреба кардинальних соціально-економічних і політичних змін. Можливості тоталітарної системи були повністю вичерпан
РОЗДІЛ 10
